Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

— „Край наш, край соловецький,
Проклинаємо тебе ми край совєцький!
Земле, наш рідний краю,
За що караємся від края і до края!"

— Ей ви там, хто там, тихше, „казаки їдуть"! І пісня стихала, співака мугикаючи йшов далі. А група в'язнів стояла собі і іронізувала над невдахою-співуном.

— Бач, який знайшовся, родіна йому від края і до края не подобається!,

А той обертався, ставав на порозі і на всю силу:

— Хараша страна моя родная...

— Оце правильно, „Жарь, Ванька, бога нет!"

„І кто с пайкой по жизни шагаєт
Тот нигдє и никогда не пропадєт" —

озивався хтось з другого кутка веселим комсомольським маршем, де слово „пісня" скрізь було замінене на слово „пайка", себто щоденний трьохсотграмовий приділ хліба.

— Не журись, хлоп'ята, живемо як у Бога за пазухою, бережуть, стережуть краще, як треба, та ще й тобі врожай чи не врожай, а триста грамій віддай і ніяка тобі гайка.

— Що триста грамів! А пироги з молитвою!

— А каріє глазки!

— А борщ імени орденоноски Марії Демченко! Ха-ха-ха. Не життя, а маліна, сідаймо писати, братці, благодарственного листа „родному отцу" товарищу Сталіну, що дав нам радісне, щасливе життя.

— А мать... — Ти, прикрий плювалку — казаки їдуть!

І знову стихав сміх і надходила туга, стара, давня, як ота стіна соловецька кремлівська. І йшли в розтіч веселі соловчани, веселого, гіркого соловецького сміху майстри.

Я був новою людиною в камері і тільки озирався навколо, шукав у камері тих, з ким мав би й радитися й у супрягу з ким стати, щоб ходити до кухні за тою баландою, отими „каріми глазками" — вонючою і солоною разом рибою, отими пирогами з молитвою — себто маленькими кусниками печеного чорного з пріллю хліба, отого борщу імени Марії Демченко, який варився виключно з гнилих буряків і іноді був солоний, а іноді й не солоний, проте крім буряків нічого іншого в тому борщі не було.

Я приглядався до мого нового оточення, а думками був там, на тих проклятих Пічугах, де в надзвичайній ситуації були мої товариші і передусім Генадій Садовський.

Я обдумував різні пляни допомоги, допомоги негайної там для них, на Пічугах, аж доки справа перенесення їх до Кремля набере актуальности.

Я вирішив розшукати в Кремлі всіх, незалежно від раси і племени, всіх тих, що знали мене ще з „Морсплаву", і здобути все, що тільки можна здобути.

І я зробив так. Я приходив до першого-ліпшого, хто тільки мене знав і запитував його, дивлячись йому прямо в очі: „Віриш мені, колеґо, що я не жулік?" І коли той відповідав, що вірить, то тоді я просив у нього те, що він може дати — чи гроші, чи тютюн, чи продукти, чи одіж, чи будьщо і ніколи з мене не вимагати повертати віддане.

Для чого, для кого і в яких цілях я це роблю, його це не мусить цікавити, тільки я запевняю його, що роблю це з високих міркувань людського милосердя і тюремного побратимства.

І що б ви думали, всі панове, що не сиділи ніколи в тюрмі, що могло б бути з цієї акції пожиточного?

Я знайшов у Кремлі щонайменше двісті мені знайомих і не було жадного з тих, до кого я підійшов, жадного не було, що мав би сумнів чи пошкодував.

Бодай крихту. Кусок недоїденої пайки, коробку сірників, тютюну на цигарку, що з волі привезено якусь майку, чи кальсони, десь ще з волі, чи з посилки, зубок часнику, сушені фрукти, навіть українське сало — словом ці двісті осіб протягом п'ятиденної моєї невтомної праці дали два добрих чували різного добра.

Так було. Тепер повстала проблема вивозу всього того добра з Кремля і доставки на Пічуги. Але тяжко було зібрати, а винести й доставити знайшлися. І вже за пару тижнів, як я покинув Пічуги, мої товариші під командою Садовського ділилися таємно дарами від „дядюшки з Америки".

Я думав, що вигадав новий метод такої акції, але коли в процесі моєї праці говорив з людьми, то з'ясував, що ніякої я тут Америки не відкрив, бо ще п'ятнадцять літ переді мною люди користувалися з такої методи.

Вона добра тим, що ставить під удар ГПУ всього лиш одну особу, власне збирача, натомість всі інші легко можуть відмовитись, що такий-то, скажімо, в мене просив те-то персонально для себе і я дав йому, а що він з того зробив, — я не знаю і знати не бажаю. Таким способом відрізувалися всі кінці, і в ізолятор чи куди інде йшов тільки один той, що проводив збірку.

Проводячи цю збірку, я одночасно знайомився з іншими людьми й пізнавав Кремль — ту занурену потвору, що, оточивши себе неприступною стіною, як вампір висисав з живих людей кров, якої й так їм бракувало. Я хотів зрозуміти цей твір скрайніх, фанатичних його будівничих. І мені так здавалося, що кожний той сірий тисячепудовий камінь, що лежав в тій стіні, дихав ортодоксією і непогрішимістю супроти єдиноправого і єдиноправдивого бога соловецького. Це був бог інший, він рішуче різнився і уявлявся творцями Кремля цілком іншим, як його уявляли люди на цілому світі. Соловецький бог був особливий, він був наділений якостями, характерними для цього темного жорстокого краю. Бог не був милостивий, а лиш всекараючий, соловецький бог не прощав найменшої провини, він лиш карав, карав і на майбутнє віщував страшні муки.

— Разумейте язици і покоряйтеся, і покоряйтеся! —

Не знайшли соловецькі ревнителі бога іншого з цілої віри Христової, як тільки цю всеупокорюючу фразу.

І я ходжу темними переходами Успенського недогорілого собору і вдивляюся в ті утвори — ікони, і без гіда пізнаю кожний той рукотворний твір почитанія бога. Оце зовсім після-строгановської школи ікона, навіть Васнєцов дістався он там, але це тільки плями в загальній композиції.

Онде він на стіні з всекараючим вогненим мечем, з диким конквістадорським обличчям — це вона, це вже соловецька школа! Онде, на цілу стіну найстрашніша і найнаївніша груба, монументальна картина страшного суду.

Он там він сидить всекараючий бог з насупленим і грізним обличчям, одесную його покірний, безвольний і без натяку на будьяку силу його син, за нас розп'ятий Христос, а Пречиста Мати — покірна раба, без найменшого натяку всепречистої матері й заступниці.

3 найбільшим ентузіязмом виписані чорти, чортенята, великий Сатана, казани, вогонь, смола й сірчаний зеленувато-сірий дим.

І я ходжу і придивляюся. Ось дебела з вульгарно-грізним мужчиноподібним обличчям свята, не пізнаю і читаю: „Єкатерина великомучениця".

А нижче: „Сія ікона і кіот купцом 1-ой гільдії Амосовим Ніколаєм Єпифаничем сооружена".

—Ну й соорудив!

Стоїть той перший поверх недогорілий Успенського собору, взялися іконя й хрести павутинням і павуки, як парашутисти, витанцьовують на павутинні свій акробатський танець. І стою я серед тих півруїн, переступаю спокійно всі табу, йду у вівтар, бо іконостас давно знято, і знаходжу одне, друге і третє віконце, не віконця, тільки дірки в метровій стіні.

Догадуюсь. Перевіряю. Правда, це слухові віконця, щоб упривілійовані в'язні, що сиділи під Успенським собором в страшних, мабуть, незнаних ще в світі казематах, могли б щоденно, чи власне аж тричі на день чути службу Божу і ніколи не забути отого — Покоряйтеся! —

І дехто скорявся. І враз пригадав мого попередника — Петра Кальнишевського, на гробі якого написано: „Смірілся і почил". І від болю й образи трохи не луснуло серце.

— О, святотатці і провокатори! — І не перехрестившись йшов собі я много сот літ тому вистеленими доріжками з сірого каменю, доріжками, вичовганими чернечими постолами, а може й вицілуваними адептами соловецького бога.

А насупроти церковця і трапезна. В церковці колись був розміщений знаменитий своєю нечуваною сваволею 6-й взвод 13-ої роти, одне з місць, де немилосердно катували в'язнів в ім'я нового соловецького бога й жадали від тих непокірних волелюбців — покори і „сміренія". І над входом велика ікона — два смиренні з вінцями і сяйвом над головами дідусі — це святі Зосима і Саватій.

І я стою і довго вдивляюсь в обличчя цих двох фундаторів і добачаю, що мистець був зайшлою, чужою людиною на Соловках. Це людяні, всепрощаючі і добрі пастирі. Ні, це не дійсність. Дійсність — це каземати, правіжи і — покоряйтеся. Ці два були свого часу грозою цілого біломор'я! Ні, це фальш — ті благообразні всепрощаючі дідусі. Не були вони такими, це вони поклали основи дій потворі, що зветься соловецьким Кремлем.

Історія заперечує наївного, ліберальствующого випадкового мистця.

І я знову вдивляюся у ті всепрощаючі осяяні сяйвом обличчя і вголос питаю фундаторів — якщо ви були такі, то навіщо ж вам ті каземати?

Чомусь пригадав собі сліпу Естерку Михайла Коцюбинського і хотілося серед цієї святої тюрми крикнути:

— Святі Зосима і Саватій, куди ж ви завели? Навіщо ці похмурі з вежами стіни, навіщо каземати, навіщо бойниці й кулемети, хіба не доволі крови?

А в трапезній тепер склеп був. Там спочивали бушлати, ватяні штани, тілогрійки, рукавиці, варюшки, валянці, черевики „Москва—Мінськ", а найбільше там було нако, швидко по-ударному зроблених лаптєй, найпоширеніше та й найдошкульніше з усих нещасть концтаборів СРСР. Ликові по ударному зроблені лапті, півпайки хліба за пазухою, пилка під одною, а сокира під другою рукою, шапка „прощай родіна", а сам ніби тільки но з хреста знятий — це він, так оригінально убраний, найпотужніша сила сталінського соціялізму. Це він збудував Біломор-канал, Москва-Волга канал, Кузбас, Байкало-Амурську маґістралю, Турксиб, Москва-Менськ, тільки не дав йому, тому у лапті убраному, Гітлєр добудувати „Дворец Советов" у Москві. Але Гітлєра уже немає і він його, той двадцятимілійоновий будівничий у лаптях і півпайкою за пазухою добудує! Як матеріялу не вистачить, то власні кістки покладе і кров'ю власною зцементує той „Дворец Совєтов", щоб довго та твердиня стояла, щоб майбутні покоління могли прийти, холодного каменю торкнутися й могли так само проклясти фундаторів тої споруди, як ото я проклинав, стоячи між соборними стінами святотатців і провокаторів.

Вже починало сутеніти, коли я, йдучи від лазарету, раптом почув в напрямку північної брами якийсь гамір, лемент та врешті істеричні вигуки: „Діяволи! Антихристи! Христопродавці!"

Я зупинився. Став під стіною, закриваючи обличчя від хуги, що била мені прямо в лице. Коло брами велика юрба, може їх там яка сотня була, більше жінки у білих хустках і мужчини.

Навколо них сторожа зі зброєю напоготові, може з двадцять яких, що намагається то одного, то другого з юрби поставити на ноги. Ті вперто не встають, лягають, сторожа лається, кидає, ті знову підіймаються й продовжують стояти на колінах.

І раптом чую громоподібний голос, соборного баса голос, що аж стінами кремлівськими двигає:

— „Да разточаться вразі його,
Да біжать од лиця його
Ненавидящії його"

— ... в бога, в Христа, гробокопателя, дошку, вєру... і аж на сьомому поверсі кінчивши, командир ВОХР'а, захлинаючись звірячим голосом:

— Поднять ету банду!

А „банда"

— Христу твоєму поклоняємся, Владико,
І святоє Воскресеніє твоє славим!

І душі в тій божественній пісні стільки і лунає вона так звучно серед цього снігу і хуги, що зчерствілі серця стражників не витримують, а в'язні, що обліпили все попід стінами, тихо схлипують.

— Що це значить? Хто вони, ті люди? Чого вони хочуть? — Питаю першого хто ближчий.

— Не знаєш, новенький, це брат „христосики"— великі герої, брате.

Христосики співали, снігова хуга їм била просто в обличчя, а вони прославляли Христа, вони, розіп'яті, прославляли вже Розп'ятого.

І раптом — Finité la comedia — французькою мовою, і над юрбою христосиків піднеслась статна зраджуюча первородність благородної кости, постать коменданта Кремля — Трубецького, останнього нащадка боярсько-дворянської родини, колись непреложного каменю династії Романових і найбільших ревнителів московського православія.

Цей останній з могікан — красивий і статний, вже прийняв нового московського і соловецького бога й без жалю розстрілює інаковіруючих, як це робили і його предки.

— Finité la comedia — кидає вдруге по-французьки Трубецькой і цю фразу розуміли всі, бо була вона найулюбленішою в устах Трубецького і визначала — негайно і якими завгодно засобами виконати наказ,

І враз з'явилася щонайменше сотня „чебурдейців" і почали в'язати і кидати до саней непокірних „христосиків". Вони не опиралися, тільки христилися і взивали їх дияволами і антихристами. За півгодини всі „христосики" були на санях, і повезли їх з Кремля на „Малі Зайчики" — невеличкий острів з одним бараком і капличкою.

Хто ж такі ті „христосики"? Звідки вони і чого хочуть?

Вони теж останні із могікан. Цю категорію можна зустріти тільки за 65-ю паралеллю північної широти.

Початок ця група фанатиків-християн бере з одного жіночого манастиря, з якого група черниць, фанатична і нездоланна, не побажала на вимогу большевиків розійтися, куди хто хоче, одружитись і стати цивільними людьми. Ця група категорично зреклася покинути манастир і була, за допомогою війська, вивезена на північ до тодішнього УСЄВЛАГУ. Суть їхньої концепції полягала в тому, що вони відкидали в засаді збройну боротьбу з ворогом, відкидали його абсолютно і тотально.

Большевицька, совєтська влада — влада антихриста, ті, що її репрезентують — антихристи і дияволи, ті, що виконують накази — жалюгідні грішники, нечисті, яким уготовані великі муки на тім світі.

Земне життя ніщо, тільки тля, міраж — справжнє життя на тому, посмертному світі.

Життя ще має значення, коли на землі чи в країні Христові закони і уклад громадський. Коли ж цілий уклад і закони в країні антихристиянські — жити, працювати і співпрацювати з такою владою смертельний непрощений гріх. Виконувати хоч би найменші накази влади — значить, поповнювати тяжкий непростимий гріх.

І ні один „христосик" ні одного наказу не виконає. Як тільки, хоч би в найменшій справі, той, що приєднався до групи „христосиків", виконає найдрібнішій наказ влади — з того самого моменту він перестає бути „христосиком". Жадний з них не виконав першого наказу ГПУ — не відповів на питання: „Як ім'я, прізвище, де, коли народився, тощо".

„Христосики" витримали найтяжчі побої, наруги і катування, але імени і прізвища, і взагалі ні на які запити ГПУ не відповіли. І ціле каторжанське життя проходять під нумером.

Так їх і викликають: „Безфамільная 15 чи, — чи 97, безфамільний" 40, 5-й чи 105-й.

І ніхто, ані в'язні, ані ГПУ не знало їх імен і прізвищ, бо з конспіративних моментів вони між собою не зовуть себе по імені, а називають — сестра, чи брат.

Оскільки вони заперечували большевицьку владу тотально і беззастережно зрікалися виконувати її накази, в тюрмах і концтаборах вони так само її накази щодо виконання якихось робіт не виконували.

Ніякими тортурами не могли примусити большевики цю категорію працювати.

Лишався останній засіб для влади — розстріл. Але коли та сама влада побачила, з якою радістю й задоволенням ті непокірні стають під кулеметні цівки, славлячи Христа — сама влада уникаючи створення культу героїв-переможців — „христосиків", мусіла замислитися.

Бо з ходом історичних подій, започаткований черницями лиш одного Лебяжого манастиря на Північному Кавказі, рух під страшними ударами колективізаційних заходів не тільки не зник, а навпаки набрав поширення. Категорія так званих „христосиків" не зникала в концтаборах, а збільшувалася як за рахунок тих, що вже перебували на каторзі, так і особливо тих, що ще так недавно реготали над тою фанатичною без жадних перспектив на перемогу групою. Це був рух, і є ще він сьогодні по тих несходимих болотах і нетрях, був рух одчайдушного спротиву, це був рух, що міг виникнути в найдикішій ситуації, і тому він і набрав такої ж тотально—неґуючої концепції.

„Христосики" не несли ніякої програми майбутнього — вони тільки рішуче і безоглядно заперечували те, що було.

Жінки і мужчини „христосики" іменували себе сестрами й братами, і життя їх відповідало тим назвиськам. Там, де жили „христосики", було завсіди чисто прибрано, накурено ладаном, чи чимсь, що його заступало, всі сестри на головах мали білі, чисті завсіди як сніг хустки, а одяг їх хоч був благенький, був завжди чистий і вилатаний.

Вони ходили поміж в'язнями й питали, що кому зробити. Може полатати, попрати, чи пошити, чи підлогу помити, чи взагалі будьяку прислугу зробити. І в'язні давали їм, як хтось не вмів, чи не міг щось зробити, а вони все добросовісно і акуратно робили, ніколи не вимагаючи заплати. Коли їм щось давали за ту роботу, — дякували, коли не давали нічого, на їх обличчях ніхто і ніколи не помітив відруху незадоволення. В ближчі стосунки і розмови з в'язнями не входили, більше мовчали, дискусій і запитань уникали.

Були чистосердні, і хоч були між ними і молоді і гарні жінки, — не було випадку, щоб хтось наважився з в'язнів, навіть з найбільших рецидивістів-бандитів і відшибайголів, якусь з христосиць образити — чи словом, чи поглядом. Ні, вони для всіх лишилися неприступними, занадто високими, занадто чистими і та їх чистота і те, що вони мали силу з посміхом на устах стати під цівку скоростріла — оте саме приголомшувало розперезаних і розбещених і викликало безмірну повагу до героїнь у тих, що серця спопелили свої в боротьбі і неволі.

І я домагаюся про тих людей знати якомога більше і дізнаюся про страшні жертви, що ці непокірні склали на вівтар їхньої ідеї заперечення сьогочасної дійсности. Я тільки не годен описати, розповісти про той жах, що ці люди зі сміхом на устах і з християнським супокоєм пройшли на своєму шляху.

А хто ж той, отой, що там під північною брамою потрясав своїм голосом кремлівськими стінами ієромонаха Трифона? Хто він, що всі його слову підкоряються?

Це був уславлений Филимон Подоляка, що, ступивши на твердь соловецьку, приєднався до групи „христосиків" і від початку став їх незаперечним авторитетом. І хоч ім'я і прізвище і місце походження його не були новиною, хоч до „христосиків" Филимон приєднався пізніше, його аскетичний, подвижницький і прямолінійний чин імпонував „христосикам", та й Филимон сам щиросердно сприйняв погляди „христосиків".

Филимон — здоровий, ведмедеподібний з величезною сивуватою бородою, з широченними грудьми, геть зарослими чорною шорстиною, з дебелими плечима, низькуватим лобом, дебелим з горбом носом і майже сивою, довгою аж по плечі гривою на голові. Те, що було на голові у Филимона тяжко назвати зачіскою чи волоссям, то була грива, дебела й колюча, хоч і завсіди чиста, але грива, бо від часу, як Филимон зрікся одурілого з його точки погляду світу, на голові його ніколи не бачили ні шапки чи будьякого вбрання. Филимон завсіди і скрізь в спеку і сніг, в хугу і зливу, в тріскучий мороз і по невилазному багні завсіди і скрізь ходив з непокритою головою і босий.

Филимон, як зрікся світу, не визнав ані чобота, ані постола, ані якого іншого взуття для власних ніг.

Розповідають, що був він заможним господарем, мав велику родину, а коли року 1921-го від цілої родини лишились тільки невістки і дочки, а сини і зяті наложили головами, чи безвість ділися, він взяв костур у руки, на воротях кинув з ніг чоботи й шапку, і, як стій, пішов у світ.

Филимон покинув дружину і родину, і пішов, ніким не помічений.

Розшуки по цілому СССР не дали жадних наслідків, і родина Филимона ретельно правила по ньому панахиди й ревно його оплакувала.

Що робив Филимон, де був, як він жив, ніхто про його минуле не знав, а сам він про себе нічого ніколи не оповідав. На Соловках Филимона знали лиш від дня арешту в січні 1926 року.

Що робив Филимон цілих п'ять літ? Ті п'ять літ, що Україна за них була така багата на різні чуда, оновлення церков, хрестів, ікон тощо. Чи був Филимон в числі тих леґендарних героїв, що потрясали душами слухачів з церковних амвонів і кликали до помсти й боротьби з комуною? Чи належав він до тих Іванів Босих, так прекрасно описаних Підмогильним? — ніхто про це не знав і не знає.

Тільки знали на Соловках одне, що Филимон від деякого часу прославився на Житомирщині, як святий подвижник, що зціляє людей, не йде до хворих, тільки молиться, і від найстрашніших хвороб, де вже лікарі ради не можуть дати, — люди одужують.

Таємно, пошепки ширились чутки про подвижника, святого й говорилося, що й від кулі він замовляє, і з тюрми може звільнити, бо казали люди, що як тільки подвижник перед брамою стане і слово якесь промовить, то хоч які замки чи засуви ковані будуть — відразу впадуть. Звідки прийшов той подвижник, хто він, якого він роду чи племени — знати трудно, бо майже не говорить. Подивиться пильно у вічі та й скаже: „Іди з Богом, помолюся". Тільки у нього й мови.

І раптом новина — Виїзна Сесія Верховного Суду УСРР має судити безвісти пропащого 1921 року Филимона Подоляка, куркуля з такого то села, району і округи, що називає себе божим чоловіком і притягається до відповідальности в справі замордування тринадцятирічної дівчини, такої то, з такого то села.

Таке сенсанційне повідомлення було видрукувано на видних місцях майже у всіх газетах незадовго перед судом.

Насправді було таке.

В селі жила убога вдова з тринадцятирічною дочкою. Вдова вже кілька тижнів лежала смертельно хвора, що в неї було — не знати, тільки на неї ніхто не звернув належної уваги, і мама поволі вмирала. Дівчина невідступно ридала над мамою, і не було кому зарадити.

Якась жінка, що чула про подвижника, ба навіть знала, саме в якому лісі і де приблизно треба його шукати, порадила  дівчині піти до святого подвижника, бо ж тільки рідні за рідних можуть до нього ходити, а вдова була не тутешня, якась зайшла аж з-над Чорного моря, то й не мала рідні у селі.

І дівчинка, по різдвяних святах, взявши свяченого й недопалок різдвяної свічки, як порадила їй жінка, пішла шукати подвижника. Два дні проблукавши у лісі, знайшла його й ридаючи просила допомоги.

Подвижник сказав їй те, мабуть, що і всім іншим перед нею, й вона окрилена надією вже по двох добах мандрів пішла додому. Надвечір знялась сильна хуга з морозом і дівчина, не дійшовши кілька кілометрів до села, замерзла на шляху.

Минає тиждень, а дівчини немає, і аж на початку другого тижня знайшли її тіло край шляху.

А тим часом мама одужувала.

Виїхав слідчий, зацікавилась влада, дошукувались причин, і мама сказала, куди ходила її донька, хоч вона й благала її не ходити та вже тітка порадила, то й хай бере гріх на себе.

Влада до тітки, тітку на воза, два міліціонери і голова — їдуть до лісу.

За деякий час тітка знайшла печеру подвижника, і той без жадного спротиву погодився признати над собою законну владу.

Тітку, відібравши підписку, відпустили додому, а міліціонери, староста й Филимон відразу поїхали до районового міста.

Тільки Филимон не сів на сани, а йшов пішки біля саней.

Стояв мороз і тягнуло холодним східнім вітром. Міліціонери і голова з жахом поглядали на Филимона, як він може під такий мороз ходити босий, без шапки і з відкритими грудьми.

Нарешті, один з міліціонерів наважився цього страшного чоловіка з костуром запитати — хіба ж йому не холодно і чи не краще було би йому сісти до саней та бодай у солому ноги всунути.

Филимон глянув на міліціонера і попросив голову, щоб той зупинив коні. Той зупинив. А Филимон став, кинув костур, руки на груди поклав, подивився спочатку одному, а потім другому міліціонерові у вічі та до них:

— Телята, бузівки дурні ви, з вами дурнями йде Божий чоловік Филимон, а ви про холод говорите, про ноги! Вам аби ноги, дурачки, вам голови, вам душі непотрібно.

— Хіба ж ви не бачите, хіба ж ви не відчуваєте, що зовсім тепло, хіба не гріє вас невгасимий огонь душ ваших малюсеньких. Зніміть полуду, будьте людьми, здійміть ваші чоботи з калошами, ставайте тут босі поруч мене, Филимона Божого чоловіка, спробуйте раз в житті бути героями.

А по цій мові громовим голосом:

— Я наказую вам іменем Бога, що мене послав, встати і босими супроводити мене.

І міліціонери, як покірні діти, скинули ґвинтівки на плечі, чоботи з калошами в санях лишили і без жадних розмов пішли босі за Филимоном.

Двадцять п'ять кілометрів пройшли міліціонери босі, а як з'явилися перед будинком райміліції, півмістечка дивилося на таке диво. Начальник міліції наказав відвести босих міліціонерів до місцевої буцигарні, а Филимонові запропонували сісти до авта і відвезли його безпосередньо в Житомирську округову тюрму.

Слідство тяглося довго, а про Филимона слава гриміла. Причетність до загибелі дівчинки Филимона була пізнішою газетною брехнею і пропагандивним антирелігійним трюком, а з цілої Київщини, Волині й Поділля йшли селяни до Житомирської тюрми, щоб тільки дізнатись, чи живий подвижник і чи часом чого не потребує. На прогулянку в Житомирі водили тоді всіх в'язнів разом, крім смертників, а щосуботи приймали передачу.

І Филимон виходив на прогулянку й дивився, як хто одягнений, у кого немає взуття, чи хто чого потребує. Повертався з прогулянки і казав старості камери записати все, що він вважав за потрібне. А як надходила субота, ту вимогу свою передавав тим, що прибували з передачами для Филимона.

І Филимону передавали передачу таку, що годі було її вкласти на доброго воза. І все те, що він одержував, він роздавав потребуючим, лишаючи собі тільки окраєць чорного житнього хліба.

Він не курив і їв зовсім мало. Здавалось, для такої кремезної постаті треба гору харчів, а він не поїдав навіть тюремної пайки.

Так жив Филимон у Житомирській тюрмі і не розстріляли його саме тому, що влада тоді ще провадила непівську політику і уникала дразливих занадто заходів з селянством.

Филимон дістав десять років Соловецьких островів і від 1927 року перебував на Соловках. Прибувши на острів, він все лишався одиноким пламенним прихильником Христової віри і великої ненависти до сучасного. А зустрівшись з „христосиками", знайшов своє середовище. Проте, глибокий магнетичний вплив на людей, громовий голос і слова-камінь зробили його на острові дуже небезпечною постаттю.

І тільки те, що він ніколи нікого не кликав до саботажу, втечі чи повстання, не давало приводу зліквідувати його. Проте, майже всі ці роки Филимон провів по казематах, не було жодного з соловецьких, яких би він не знав.

Бували потрясаючі картини. Ось Филимона веде сторожа з каземату під Білим Домом у Кремль до іншого каземату. Чутка, що ведуть Филимона блискавкою облітає Кремль і тільки переступив Филимон поріг Північної брами, як звідусіль, виростала велетенська всекремлівська юрба і, впавши на коліна, гістерично ревла — „Филимоне, рятуй нас!"

Тоді вперше на Соловках стріляли по юрбі з кулеметів.

Після того довгі роки провів Филимон в казематах, і хоч траплялось, що виводили Филимона, — навчені з гіркого досвіду в'язні не бігли назустріч йому, тільки, сторожко озираючись, ставали в затишних місцях і дивилися як він, могутній дуб, поволі йшов, оточений сторожою.

Востаннє я бачив Филимона на Малих Зайчиках на початку 1935 року, куди я ходив з агрономом Лашкевичем обмірювати ожереди сіна, що я, імпровізований фуражир, приймав, як завідувач сінного склепу.

Филимон бачив, як ми старанно з Лашкевичем міряли і сперечалися, і коли ми поверталися, то помітили, що він кинув на нас погляд повний зневаги, ніби докоряв: „Господарюєте, годите панам-антихристам!"

Ми трохи одійшли і стали ніби запалити, а насправді, щоб подивитись на нього. Він стояв босий на здоровенному камені, опершись на костура і дивився ген-ген в напрямку Анзера. Волосся йому розсипав вітер, а він стояв нагадуючи кістяк велетенського мамонта, саме такого, якого я бачив колись у музеї, тільки на ньому сяк-так було почеплене вбрання і світилися бездонно-хижим вогнем глибоко запалі очі.

Він помітив, що ми на нього дивимося, круто повернувся і повагом пішов геть.

Аж наприкінці січня нарешті дійшла новина на Малі Зайчики і по спільній молитві одна з сестер сказала:

— А чи чули ви, що хтось убив найбільшого Сталінового друга й наступника — Кірова?

— Убили! — всі в голос промовили й раптом замовкли.

— Так, убили, — сказав Филимон, — а чого вам всім разом заціпило? Убили, то й слава Богу! Тільки шкода, що самого Антихриста не вбили, — випалив Филимон і, злобно трахнувши дверима, пішов з бараку. Розмова не в'язалася, всі полягали спати. Минуло два дні. Надвечір, вже як відспівали спільну молитву, але сиділи і ще розмовляли, саме в цей час несподівано підлетіло двоє саней під самі двері бараку, і в барак ніби вітром внесло відразу цілу групу озброєних вартових на чолі з начальником 3-ої частини і Трубецьким.

Начальник Третьої частини найделікатнішим тоном запитав:

— Скажіть безфамільні, говорив Филимон: „Убили Кірова — слава Богу, тільки шкода, що самого Антихриста Сталіна не вбили"?

„Христосики" понуро мовчали.

— Я знаю, — продовжував начальник 3-ої частини, — що ви на питання антихристових слуг не відповідаєте, але запитав вас для того, щоб ви, які шукаєте правди вічної, не цуралися правди земної і могли правді дивитися у вічі, і як це було, сказати без страху — так.

„Христосики" тільки голови занурили межи колін і мертвотно мовчали.

— Филимон Подоляка, прошу їхати з нами!

Филимон, що досі стояв і понуро дивився в землю, обвів всіх очима, перехристився і пішов за Трубецьким. За хвилину тільки снігова курява стояла над саньми несподіваних гостей. А в бараці настала гробова тиша, що тільки час від часу проривалась глибоким, здушеним риданням.

Тоді встала найстарша віком сестра і сказала:

— Хто між нами Юда, хай покине нас, ми йому, як Христос, простимо.

Филимона тої ж ночі розстріляли.

Кінець першої частини.