Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Поступово входячи в Анзерське середовище в'язнів, я багато прослухав оповідань від різних людей про таку ще тоді свіжу справу анзерської втечі в'язнів взимку 1933 року.

Коли відстань між Великим Соловецьким островом від м. Кемь і так званого „Морсплава" дорівнює шістдесять п'ятьом кілометрам, то між Анзером і так званим Літнім берегом ця відстань скорочується до 30 км. Ця вузька протока поміж Літнім берегом і Анзером раз в п'ятдесят літ замерзає, і в такі часи можна без човна дістатися з Анзера на материк.

Саме таким п'ятдесятим з лютою зимою був рік 1933. Протока замерзла, і в'язні Анзеру про це довідались.

Не було це таємницею для Соловецького начальства, отож відповідні заходи були пороблені і на Анзері і на материку. Проте, ще перед Новим Роком, в грудні 1932 року поміж в'язнями в глибокій таємниці під керівництвом петлюрівського повстанчого отамана Греся і студента Казанського Університету татарина Абдула Букреєва створюється запільна група для втечі з острова зі зброєю в руках. В числі втікачів були українці — 31, татари — 7, фіни — 2, один чеченець, два кабардинці, троє росіян, разом 46 осіб.

Плян був такий: у відповідний момент, зберігаючи абсолютну тишу, група проникає в приміщення ВОХР'у (3бройної Охорони), в приміщення начальника острова, обеззброює всіх, в'яже, кладе кожному енкаведисту кляпа до рота і, забравши зброю і лижви, безшумно покидає табір. Двоє фінів, як знавці місцевости, мали вивести групу на материк, далі група ділиться по дві і по три особи і вже кожна самостійно діє, намагаючись найкоротшим чи найбільш доцільним шляхом досягти фінського кордону, перейти кордон і з'явитися до фінської поліції, як політичні втікачі з Соловків.

Два фіни, з них один погодився йти разом з Гресем, а другий з Абдул-Букреєвим, як піддані Фінляндії, мали б перед фінською поліцією ручитися за всіх втікачів з цілої групи, а їх родичі і знайомі мали б так само підтримати соловчан у Фінляндії.

Такий був генеральний плян цієї групи. До групи не було прийнято жадного, хто мав більше від 50 років і хто не вмів користуватись лижвами. Ціла група становила собою переважно людей, що брали активну участь в антибольшевицьких повстаннях, добре орудували зброєю. Серед учасників цієї втечі, крім старих повстанчих отаманів, як Гресь, були командири-червоногвардійці, так звані червоні партизани, колишні військовики з дивізії Котовського і ворошилівського рейду на Варшаву, було кілька молодих хлопців, що брали участь в антиколгоспних повстаннях 1929 року, з учасників СВУ не розстріляних, а зісланих на Соловки, був один матрос — учасник Кронштадського повстання 1921 року — коротко кажучи, це були в своїй більшості активні люди, що деякі з них свого часу навіть підтримали большевиків, а пізніше виступили на боротьбу з ними.

В темну соловецьку січневу ніч, коли все вже спало, у відповідну годину змовники безшумно з'явилися кожний з добре вигостреними ножами на призначені заздалегідь місця. Протягом вже перших десяти хвилин начальник острова майор Селезньов без єдиного звуку спокійно лежав у власному ліжку без голови, а його жінка божевільними очима споглядала свого мужа, обмотана мотузками навколо шахви, до якої її з кляпом у роті, прип'яли втікачі.

Чотири тяжких, два легких кулемети, 37 ґвинтівок, кільканадцять наганів і відповідний запас набоїв і харчів разом з лижвами були до послуг втікачів.

Без єдиного пострілу група обезброїла тридцять співробітників ВОХР'у, всіх пов'язала і лишила живими з кляпами у роті тими самими, якими вони в'язням затуляли роти при катуваннях.

Протягом півгодини група безшумно покинула табір.

Спереду в першій чвірці йшли Гресь, Абдул-Букреєв і два фіни.

3 легким висвистом пливли по сніговому насту лижви, а мовчазні зірки безхмарного неба ніби віщували втікачам добру нагоду.

— Праворуч і тільки праворуч — командував один із фінів, поглядаючи на польовий компас на одній руці і на годинник — на другій, що потрапив йому з рук командира ВОХР'у.

Відійшовши з десять кілометрів від Острова, Гресь зупинив групу і віддав останні розпорядження, як мала б діяти група на випадок зустрічі з ворогом. Хоч на таку зустріч і не сподівалися.

Наказ короткий: — Не щадити ворога, вмерти, але не здаватись до полону".

— Єсть капітане, вмерти, але не здаватися! — гукнули втікачі сповнені віри і завзяття.

І група далі швидким темпом йшла серед мертво-білої пустелі засніженого Білого моря.

— Нам треба буде найменше п'ятдесят кілометрів іти морем, щоб вийти на материк там, де починаються ліси, бо територія, що по прямій від Анзера вся становить лиш піскувате болото, і немає де людям ховатися, — нагадував фін, хоч це знав і Гресь і всі інші, і тому не чекали, що так швидко досягнуть твердої землі, а з нею і можливої волі.

Перед світом група почала наближатися до берега, що був вкритий чагарником, за яким ліворуч і праворуч височів темний з сніговою шапкою ялиновий ліс. Саме цього й треба було. Ялиновий ліс найкраща схорона.

Перша чвірка зупинилася. Група підтяглася.

Гресь стишено віддає команду:

— Перевірити кулемети, розсипатися по фронту. Кулемети наперед. — Група розтяглась на 100-150 метрів по фронту і зі зброєю напоготові повільно посувалася в напрямку лісу.

Серде кожного билося, всі чекали на щось особливо радісне. Деякі вже ладні були покинути йти фронтом, бо ж тяжко було уявити, що протягом трьох годин могло б бути зроблено так, щоб цю групу хтось вже ловив, чи очікував. Група, поступово переконуючись, що трудно чекати ворога, все прибавляла ходу, а непереможне бажання дістатися тверді земної, вскочити в ліс, гнало втікачів з найбільшою швидкістю, нехтуючи можливою небезпекою.

І раптом всі ясно почули якийсь брязкіт. Гресь півголосом гукнув, щоб команда лягала. Всі лягли і приклали вуха до снігу. Знову дзень... І всі почули глухі відзвуки людського голосу.

Ще пару хвилин, і брязкіт, і голоси яснішають.

Гресь командує встати, назад п'ятсот кроків і далі праворуч.

Коли тільки піднялись, з чагарника посипав рясний кулеметний вогонь.

— Лягай, окопатись. Кулемети, вогонь! — командував Гресь.

Скоростріли почали. Під прикриттям їх легше було сяк-так викопати в снігу яму і залягти.

— Зрада? Підозріло кинув у бік фіна Гресь.

— Зрада німа — німа зрада, — і рвонув за собачку кулемета.

За метрів п'ятсот дозаду з висвистом і з гуком розірвався гарматний набій на шрапнель, за ним другий, третій, десятий. Ось вже скоро падатимуть на лінію досяглости. 3 лісу і з чагарника в білих халатах ледве помітно ворушилися то приземлюючись, то підіймаючись воїни ГПУ.

На один момент все стихло. І раптом гістеричний крик, гарматні стрільна, вогонь скорострілів і рушниць, і покриваючий все гамір і крик — Ура! — Ура!

Піднятись годі було втікачам і воии вирішили битись до останнього набою. Гресь помітив як схилився иа кулемет фін і поклав на стріляючий кулемет прострілену голову.

— Правда твоя, товаришу, зради нема, — сказав Гресь і, відсунувши фіна, знову надавив собачку.

Проте спротив був безцільний.

Оточена з усіх боків, група вмирала, закидувана спочатку стрільнами з мінометів, а пізніше ручними гранатами. Коли почало сіріти, вже не чути було жадного пострілу від групи втікачів, крім гістеричних криків конаючих.

Вже надвечір на Анзер було привезено сорок один труп втікачів і п'ять тяжко ранених, з яких два померли по дорозі до Соловецького Кремля, а трьох доставили в ізолятор під Білим Домом.

Один з них, українець Нестеренко Петро з Миколаєва, втративши в бою ногу, не втратив рук і, як найкращий спеціяліст-швець, працював на Анзері. 3 тих трьох, що лишились живими, нікого не розстріляли, а, давши нові терміни ув'язнення по десять років „з заменой", полишили на Соловках без перспектив будь-коли їх покинути. Два інші, один українець і один татарин, постійно перебували в Кремлі. Нестеренка взяли на Анзер під персональну ґарантію начальника ВОХР'у, для чинів якого шив і ремонтував чоботи колишній бойовик-втікач. Такий був кінець цій найвидатнішій втечі, що вперше і востанне Соловки мали.

А чи ж була зрада? Зрада була, бо, поспішаючи, не знищили Анзерської радіовисильні і цілком випадково надійшовший конвоїр з далекого посту, звільнив пов'язаних товаришів, а вже через дві години на Літній берег поспішали війська ГПУ, з якими й зустрілись віч-на-віч втікачі.

Звичайно, про цю трагедію на Літньому березі не було жадних зведень і публікацій, навіть на острові було суворо заказано розповідати про цю спробу героїв-приреченців. Зразу після цієї події з Анзера було взято понад триста осіб до Кремля і ізоляторів. Звідусіль на Соловки посипались комісії. В наслідок — кілька сот додаткових термінів ув'язнення для в більшій чи меншій мірі активніших в'язнів, посилений режим і зміна всього „малобдітельного" керівництва островів. Був звільнений начальник Соловецького Острова, і на його місце прийшов вже згадуваний Іван Іванович Пономарьов, нового так само було призначено начальника Третьої Частини, як і нових командирів ВОХР.

Начальник ВОХР — Анзер, що дав себе зв'язати і під носом якого в'язні одрубали голову Селезньову дістав за „халатность" десять років концтаборів і був з Соловків вивезений. Такі були подальші наслідки героїчної втечі 1933 року.