Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Та не довго довелося нам на тій Кіньзі бути, бо скоро виконали ми покладені на нас завдання і знову нас спроваджено до Анзерського Центру.

Життя на Анзері нічим майже не різнилося від життя на Кіньзі, Пічугах чи інших „командировках", хіба що тільки режим був трохи посилений. Тепер вже нас вжито було до праці на меліоративних роботах. Тяжка це праця. На торфяних болотах ми мусили копати великі канави завсіди стоячи у воді, в наших лаптях чи благенькому взагалі взутті. Норми були високі, „туфту" було дуже тяжко „заряжати" і, після йодних водоростей меліорація видавалася нам дуже важкою. Ідучи до праці о 6-ій ранку й вертаючи тоді, як вже настане повна темрява, працюючи так день-у-день, я, що вже був почав вірити, що пройду ці нетрі і голодні пустелі, почав підупадати на дусі.

Я думав, а що як доведеться мені цілих цих сім літ копати ці канави.

Сім років! Смішні речі. Адже не було жадної людини, яка на тих роботах змогла б працювати більше двох років. Колосальні меліоративні роботи, проведені на Соловецьких Островах, коштують тисяч людей, що деякі з них ще в мій час животіли повними інвалідами-ревматиками, або давно лежали в торфяних болотах, там, де вмирали працюючи.

Мій песимістичний настрій з кожним днем зростав, ще й під впливом оповідань аборигентів Анзера. Там були різні категорії в'язнів тоді. Були такі, що вже там перебували від року 1922-го без перспективи будьколи звільнитися.

Це були старі люди. Старі і віком, і духом, і політичними поглядами. Це були переважно російські священники, урядовці ще царських міністерств чи уряду Керенського. Писали вони з „ятью", а українців, навіть нас, завзятих ворогів большевиків і патріотів, вважали коли не звичайними то перелицьованими большевиками.

3 їх погляду ідею незалежної України вигадали німці і австрійці — „австрийськая інтриґа!" а здійснили цю ідею большевики, всупереч волі російського народу, але з нашою, „перелицьованих большевиків", допомогою.

Ця невеличка порівнюючи група жила майже відокремлено, в окремому бараці, і становила своєрідний музей-паноптикум давнини російської імперії.

Декому з них не довіряли, бо вони уславилися вже як „стукачі" — донощики. Взагалі мушу сказати, що „бившим людям" на Соловках не довіряли, бо ці люди були найменш відпорні супроти співробітників ГПУ. Найбільш не вірили колишнім офіцерам і священникам, бо ця категорія в переважній більшості була наскрізь гнила, вона легко йшла за найменшу „привілею" служити ГПУ.

Проте, я охоче з цією категорією розмовляв, бо завсіди мав нахил до всякої давнини і не без інтересу вислухував їх довгі і тягучі розсуди.

— Ну вот ви малорос ...

— Ви хотіли сказати українець —

— Ну галубчик, но ведь ето же все-равно, поверьте мне ваш „окраїнець" ето только модноє слово, а малорос — вечное.

— Не „окраїнець", а українець —

— Фу, Господи, как етим юношам гаспада большевики вскружили голови.

У такому стилі ми розмовляли. Щороку ця гвардія, розтрощених на тріски, в день смерти Царя Миколи II-го таємно правила панахиду за спокій його і душ династії Романових, розстріляних большевиками. Мене особливо вразило те, що й ті з них, які свого часу були проти Царя і належали до прибічників Тимчасового Уряду, тут цілком асимилювалися і рішуче заперечували і осуджували революцію 1917 року, чи, як вони називали, „смуту".

Хоч такі політичні міркування цього середовища і не могли бути таємницею для місцевої третьої частини, але на них не зважалося, бо та „частина" добре знала, щи не тільки в СРСР, а навіть на Соловках — ідеї цієї групи не могли знаходити багато прихильників і наслідувачів. Найпікантніше було те, що після кожного такого патріотичного чину на зразок панахиди по Миколі II-му відразу III-я частина мала кілька доносів про цю подію з-поміж тих, що брали участь в тій патріотичній акції.

Проте, коли 1936-го року ці вірнопіддані російського імператора відслужили так само таємно молебень, щоб Бог дарував перемогу генералові Франко, тут вже третя частина їх не помилувала, а розкидала з Анзеру на різні командировки, хоч нікого до спецізоляторів не посадила.

Найбільш лівим і найбільш революційним серед цієї групи був брат Столипіна, колишнього залізного міністра і напевне найрозумнішого діяча, який без сумніву коли б був підтриманий царем, міг би ще врятувати ту трухляву династію на пару десятиліть, та й дуже проблематичною, ба, навіть неможливою була б перемога в Росії большевиків після до кінця здійснених плянів міністра Столипіна.

Ходила чутка, що власне ініціятором в справі молебня за Франко був Столипін, якого спішно забрали до Кремля, ближче до нагляду. Брат Столипіна, генерал Болдирьов, генерал Чачвадзе — це з того середовища найбільш ліві і революційні.

Проте їх революційність не сягала далі конституційної монархії.

Де цієї цілої архидревньої групи належали дві маркантні постаті Євстахій Локтєв — „Ніколай II-й" і Палєй-Шахов — „Алексей".

Євстахій Локтєв, родом з Рязанської губернії, звичайний селянин, людина, про яких кажуть, що у них не всі дома. „Благенького", отже тільки звичайного вдома нахлібника, батьки спровадили ще перед революцією до одного з манастирів, де цей юноша виконував сякі-такі роботи коло манастирської кухні, трапезної, стайні тощо. Там його і захопила революція. Як большевики манастир забрали, а манахів пустили під чотири вітри, лишився без притулку і Євстахій.

Тяжко жилося Євстахієві, скитаючись межи дворів і Христа-ради просячи, аж доки він не зустрівся випадково з отцем Василем, економом того самого манастиря, де він свого часу багато літ перебував.

Локтєв на Анзері нам охоче розповідав його Одісею після тої знаменитої зустрічі. Бувало підходить до групи в'язнів Локтєв і просить докурити, а той скаже:

— А покажи Ніколая ІІ-го, тоді дам.

І Євстахій Локтєв враз виструнчувався, робив кілька кроків, а ціла група лягала зі сміху.

Євстахій був подібний, як дві каплі води, на розстріляного імператора. І хоч з погляду тої архидревньої групи, до якої приписаний був Локтєв, його ці штуки вважались найбільшим святотатством, тіжтаки люди беззастережно свідчили, що подібність Локтєва до Миколи ІІ-го була дивовижна.

Власне на Соловках Євстахій жив за рахунок Миколи ІІ-го, імітуючи його і за свою артистичну діяльність дістаючи від в'язнів не тільки докурити цигарку, з ним охоче ділилися і іншим, щоб тільки побачити, як той Микола ІІ-й виглядав.

Саме отець Василь звернув увагу на Євстахія і йому прийшла до голови геніяльна думка використати природні дари Євстахія.

Приходу отець Василь не мав, а сяк-так перебивався коло одного попа в ролі священника для треб, життя було нудне, а звик у манастирі до життя ситого й незалежного, любив і випити й добре поїсти, та й молодиць не цурався. І отець Василь поклав з Євстахієм зробити Ніколая ІІ-го. Протягом кількох тижнів таємно отець Василь вчив Євстахія манерам царя, як він ходив, як вклонявся, як мусив триматися, тощо. Євстахій виявився старанним учнем і добрим артистом. І одного дня отець Василій вирушив з Євстахієм в подорож, маючи при собі відповідний „імператорський" одяг для Євстахія. Так почалася кар'єра Локтєва в ролі „чудесно-урятованого" імператора.

Рязанську, а так само Орловську, Тамбовську і Пензенську губернії на протязі п'яти літ з року 1924 до 1929 об'їздили і обходили вони. Операцією відав отець Василь, який збирав відомості про настрої, про найтемніші села, про монархічно настроєних священників та інших категорій і, вже підготувавши відповідно ґрунт, їхав до того містечка чи села з Євстахієм. У глибокій таємниці, в хаті найревнішого прихильника монархії, улаштовувалася зустріч з „імператором".

Коли всі, хто мав би бути присутніми при зустрічі, були готові, тоді з другої кімнати у всій імператорській гідності з'являвся Євстахій в супроводі отця Василя. Всі падали на коліна, цілували Євстахієві руку, а Євстахій говорив одну єдину фразу — „Мужайтесь русские люди, Бог милостив!"

Більше йому отець Василь забороняв говорити. Коротку інформацію подавав зібраним сам отець Василь, і за півгодини, на знак отця Василя, Євстахій підіймався; це свідчило, що авдієнцію закінчено.

Євстахій в супроводі отця Василя йшов до другої кімнати, роздягався, а вірнопіддані складали до заздалегідь приготовлених двох валіз дари для імператора Всеросійського. При таких візитах, що як правило відбувалися вночі, коні вже стояли напоготові і відразу „імператора" з отцем Василем везли туди, куди отець Василь наказував.

Проте, ця щаслива професія, яка давала Євстахієві таке радісне і безтурботне житгя, кінчилася в грудні 1929 року, коли в одному з сел Орловської губернії „нечестивець" — місцевий священник, що і в себе вдома влаштував цю візиту, заздалегідь повідомив ГПУ, коли саме вона має відбутися. Двері навмисно не замкнули, а в самій хаті попівській було приміщено пару співробітників ГПУ.

Отця Василя ГПУ розстріляло, кілька видатніших учасників імператорської авдієнції так само, а Євстахія Локтєва, визнавши офіційно напівідіотом, ГПУ зіслало на Соловки, як і деяких інших, темних, як „малоросійська" ніч, учасників авдієнції.

Євстахій розповів ГПУ всю свою кар'єру і все, що він тільки знав, отож у всіх тих місцях, де вони бували, ГПУ провело арешти, привозили до Євстахія заарештованих, і той, кого пригадував, чистосердно свідчив ГПУ, що справді той нещасний таки цілував його „імператорську" руку.

Інакшим був Алєксєй Палєй-Шахов. Це був син дворянина. Заарештували його у Києві. Насправді зовні малоподібний до Олексія — спадкоємця російського престолу, хіба що тільки нагадував його сухим хворобливим виглядом, Палєй-Шахов був свідомим монархістом і удавав з себе Олексія з політичних мотивів, зміст яких полягав у тому, щоб підтримувати в необізнаних колах думку про невиключений реванш.

Алексєй був сам великий пройдоха, майстер на всі руки. Морфініст і картяр, п'яниця і схильний до пасивної педерастії, він обрав цю для себе ролю, як найбільш цікаву і прибуткову. Проте в цій ролі йому не пощастило довго орудувати, швидко його розкрили, і на Соловках він належав до найменш надійних людей.