Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Вже давно горіли прожектори й електроліхтарі, а наш етап все перебував біля лазні.

Було холодно і вогко. І всі, у кого у що було тепло одягтися, брали грітися тих, що не мали одягу. Просили дозволу розкласти багаття — не дозволили. Десь пізно вночі цілий етап запровадили до величезних двох бараків, де були лиш голі двоповерхові нари. Ми втомлені і змучені, а крім того ще й страшно голодні лягли спати, де хто знайшов місце.

В тих бараках цілий етап без жадної праці просидів тиждень, і, як етаповані, ми діставали по шістсот грамів хліба і баланду.

Цей тиждень був потрібен УРЧ (учетно-распределительная часть), щоб приділити нас до певних колон, місць побуту, праці і т. д.

В цьому розподілі головну ролю, як і завсіди, відогравала 3-я частина, спеціяльна інституція ГПУ, що відала душами і помислами в'язнів.

Етап був розподілений.

Одні пішли до найтаємніших ізоляторів, інші на різні „командировки", ще інші — до трьох колон Соловецького Кремля.

Мої перші оглядини Соловецького Кремля, що їх я здійснив після відвідин могили Кошового Кальнишевського, зарисували в моїй уяві лиш загальні контури утроби тої дивовижної споруди, що зветься Соловецький Кремль.

Треба бути уважним і спостережливим, треба безумовно пильно в середині тої будови розглядатися, щоб зрозуміти не тільки функцію того створіння рук людських, а й ту основну глибинну настанову, що з неї виходили основоположники, будівничі і реформатори.

Соловецький Кремль сьогодні — це велика історична пам'ятка, в якій як в правдивому дзеркалі уважний спостерігач знайде повний, вичерпливий відбиток історії московської державности минулого п'ятсотріччя. І то не стільки тої державности, як розвитку духової світоглядової концепції правлячої еліти московського народу.

Кремль Соловецький переживав так само революції, міжцарствія і реформи, і це відбивалось на його внутрішніх добудовах, перебудовах, удосконаленнях.

Але в цій споруді лишалось вічне і незмінне лиш одно, і цим одним, що його пронизало наскрізь, була концепція, що тут і саме тут справжній бог і справжня віра, а все, що поза цим — від діявола.

Минуло п'ятьсот літ. 3 місця принесення чистосердних молитов і глухої в'язниці стала звичайна каторжна тюрма, а той самий дух лишився. Те, що на Успенському Соборі замість хреста майорить червоний прапор, нічого не змінило. Замість одних Святих і Бога прийшли інші святі і інший бог, але точно такий же — єдиноправний, єдиномудрий і єдиносправедливий. Може тому так і легко було обернути ці келії чернечі на в'язничні камери. Цей дух, цю притаманну Соловецькому Кремлеві ідейну суть легко сприймали нові можновладці Івани Івановичі, — бо цей дух був породжений їм співзвучними елементами виключности і тиранії. Не йшлося про нове, йшлося лиш про нових господарів, таких самих прихильників диктатури таких самих фанатиків, таких самих, що були певні, чи з ницости людської виявлювали себе, що їх бог то є все; все що поза ними, коли навіть не проти них — те все від діявола.

І коли я слухав промову Івана Івановича, я думав — те саме, тільки іншими словами говорив напевне отець настоятель вору-Гришці. Тільки Гришка плюнув в очі отцеві, і його не розстріляли, а коли б хто з нас плюнув Івану Івановичу, то принаймні б розстріляли кожного десятого.

Та не довелося мені довго жити в Кремлі, бо як надійшли білі ночі соловецькі, одного разу вночі, а ніч як день, — прийшов конвой і сказав: „Давай, давай".

Я взяв свій одр і пішов до північної брами в супроводі конвоїра. Куди? — думав собі. Ізолятор? Саватієво?

На брамі зустрів свого друга Генадія Садовського.

— Куди?

— Начальство знає, — була відповідь. У мене торба за плечима, а в торбі залишки моїх речей. У Генадія на плечах бандура, казанок і за халявою ложка.

Він ніколи не розлучався з бандурою і вже багато літ в тих нетрах вона йому і в'язням була радою й разрадою.

— Тридцять два, — порахував конвоїр. — Такий то?

— Єсть! — І так всіх.

— Етап вперед. І пішли в супроводі всього лиш трьох конвоїрів.

Вперше йшов дорогами соловецькими. Йшов поруч з Генадієм — старим соловчанином, соловчанином доби тюремного соловецького ренесансу і сваволі.

— Ото алея настоятеля, — показав Генадій, — прекрасні берези многосотлітні закучерявилися, створили суцільну зелену стіну й немов дахом укрили добре уряджену доріжку, що ген-ген простяглася до озера. Озеро зветься „Хрустальне" — і через прозору воду видко дно з брунатого граніту. На середині 27 метрів глибінь, — каже Генадій.

А навколо нього рябини, берези, висока трава і навіть жовті і білі квітки прибережні.

Конвоїри стали: „Можна оправиться і закурить!"— Це наказ.

— А чи можна зірвати ту он білу квітку? — питаю.

— Зірви. Тільки вона не пахне.

Я йду, рву, нюхаю. Ніякого запаху.

І Генадій повчає мене, ще на острові квітки не пахнуть. Тут жити можна, тут є життя, але без аромату.

— Кроком руш! — І наш невеличкий етап мовчазно йде вперед.

Високі і стрункі, чи лапаті й розкрилені, стоять навколо дороги ялини та сосни, а дорога щораз стає все вужчою і невпорядкованою, аж доки не переходить в стежку, що веде до якогось торфяного болота. Тут лиш кладки з дерева сяк-так складені, і ми обережно просуваємося вперед. Велике, застигле торфяне болото поросло худорлявими ялинками й соснами. А далі знову вгору. Тільки вже немає ані сосен могучих, ні берез кучерявих, ні ялини. Лиш мочка, камінь, черника і брюква, голубіка й тундрова берізка, низенька, зібгана, засмоктана й боязка стелиться по землі. Соловецька тундра. Камінь і низькорослі рахітичні рослини. Тільки голубіка блакитніє під ногами ягідками смачними, але отруйними та руто-зелений килим з чорними смертоносними плодами вовчих ягід. Ми йдем на північний схід великого Соловецького острова.

Тут вічно дме північно-східний вітер з Нової Землі, Острова Врангеля, Маточкіна Шара. Тут скелясті береги моря, тут удари хвиль під час штормів далеко чути навколо. Ось вже й берег. І коло самого моря, в лісковій лагуні на невеличкому горбі, стоять покинуті склепіння двох землянок і невеличкого дерев'яного будиночка.

Це Пічуги. Мета нашої подорожі. Пічуги віддалена „командировка" — пристановище для в'язнів, що видобувають водорості з морського дна, виносять далеко їх на берег, консервують, сушать, спалюють, а йодоносний попіл зсипають в колодязі, з яких згодом його вибирають і везуть до одного заводу при Кремлі.

Для цієї праці иас 32 привели ті три „чебурдійці", як глузливо ми іменували конвоїрів, і старший над ними з'ясував нам, що ми маємо тут на цих Пічугах постійно жити і ще сьогодні маємо привести до порядку ті землянки, бо завтра мусимо приступити до своєї прямої праці в йодному промислі.

Відповідно до виконання норм ми діставатимемо щотижня харчовий приділ в сухому вигляді й самі, кожен індивідуально чи об'єднавшись в групи, маємо готувати собі їсти. Ніякого обслуговуючого персоналу, крім конвою, нам не положено. 3 цього, щоправда, ми були тільки раді. Далі старший „чебурдієць" представив нам в'язня — армянина на прізвище Авак'янц, сказавши, що він має бути над нами старший як спеціяліст в справах йодного промислу. Він же, Авак'янц, і буде заступати всі наші інтереси.

Ці 32 були всі найрізноманітнішого кореня, племені і віку. Були тут і кавказці, і узбеки, і українці, і росіяни, і навіть один жид.

Садовський, я і жид Моїсей Тверськой вирішили, що ми будем разом, більше, що всі ми троє були інтеліґентами.

Перше, що треба було зробити, це вкрити те склепіння землянки і ми взявши лопати різали сплетене з землею коріння вовчої ягоди і тим дьорном вкривали наші апартаменти. Надвечір ми закінчили всю працю до свого комфортабельного життя і були готові до праці.

Харчі на тиждень, по 600 грамів хліба і риби, ми дістали авансом, з тим що як ми не виправдаєм покладених на нас завдань, ці 600 грамів денних будуть поділені на два дні, і наступного тижня ми дістанемо тільки по 300 грамів, бо триста грамів обов'язковий законний приділ для кожного в'язня. Закон цей на Соловецькій мові зформульовано так: урожай чи не урожай, а триста грамів віддай.

В дерев'яному будиночку жила постійна сторожа для нагляду над берегом; там жило кілька стражників з радіовисильнею, телефоном, парою кулеметів і моторовим човном. Тепер для нагляду ще й за нами було збільшено залогу, і Пічуги знову, як і кожної весни, ожили.

Тільки раніше тут бувало по дві і по три сотні в'язнів. Було кілька великих човнів — карбасів, і в тих човнах в'язні відпливали ген-ген від берега і довгими драчами — спеціяльним приладом, що складався з дерев'яного держака з загнутими залізними гаками на кінці, діставали з морського дна йодоносні водорості, наповнювали ними карбаси й пливли на берег.

На березі вивантажували ті водорості і носилками відносили за 150-200 метрів на берег, далі від лінії прибою. Там водорості скирдували, чи буртували, укладаючи в кучугури два метри шириною, один висотою і кілька метрів довжиною.

Ці кучугури лежали там цілу зиму, консервувалися і щовесни їх розкидали, сушили і спалювали, а попіл збирали й відвозили на йодний завод.

Але це було колись. Соловки вже були інші, чи власне не самі Соловки, тільки люди на них. Так і між нами з тридцяти двох був лиш один Авак'янц, що мав так зване право плавання, бо був занадто сумлінним виконавцем, а головне, що був засуджений не за „політику", а за так звану „економічну контрреволюцію", що конкретно з Авак'янцом її, тої економічної контрреволюції, суть полягала в тому, що він вкрав не один пуд муки, а зразу 16 тон, себто один вагон. За це він має 10 років і до деякої міри довір'я від органів НКВД, яке бачило в ньому близьку собі людину.

Отож відпала назавжди справа діставати водорості, за відсутністю відповідної категорії в'язнів, що їм можна було хоч би й в мінімально вузькій морській зоні дати в руки таку небезпечну зброю, як човен, і нашим завданням було лиш висушити й спалити вже сконсервовані кучугури водоростей минулого року.

І хоч ми приклали багато зусиль, щоб надати нашим землянкам більш-менш придатний для сякого-такого прожиття вигляд, виявилося, що в залишках нар ожили з нашим прибуттям блощиці, а з нашого імпровізованого даху цілий час, при найменшому рухові, сипався пісок. А проте, ми по трудах спали і прокинулися тільки тоді, як один з „чебурдійців", хизуючись своєю владою, закричав владним голосом: — „Давай на работу!"

Конвоїри, що в дорозі до Пічугів не виявляли до нас жадного ніби інтересу і зовсім пристойно поводилися, тут раптом стали брутальними і аж занадто суворими.

Стало нам ясно, що в дорозі вони нас боялися, а тут вже вирішили бути з нами такими, якими вони справді є. Навіть наш Авак'янц підняв голос. Без протестів ми пішли на працю.

Щонайдалі за півкілометра від землянок простяглися понад берегом скирдовані кучугури сконсервованих водоростин. На кожній кучугурі табличка з означенням, скільки тон водоростій в кожній кучугурі.

Авак'янц розбив нас на групи — ми лишились утрьох, як і раніше. Показав як і що треба робити, дав повний інструктаж і оголосив норму — 10 тон за 100 відсотків норми висушити, спалити і зібрати попіл з водоростей.

Праця була тяжка. Треба було брати балани (дерево), що тут же валялися на березі, викинені під час штормів морськими хвилями, різати їх, колоти на двохметрові дрова, з тих дров складати спеціяльні багаття, і вогкі, розкидані навколо, сконсервовані водорості накладати обережно на вогонь і спалювати.

Виконати норму протягом 12 чи, навіть 15 годии було неможливо, і ми всі, крім Садовського і Авак'янца, зовсім упали духом. Бо ж було очевидио, що таку норму виробити людина не в силах при всьому бажанні.

Авак'янц підвів нас трьох до кучугури з табличкою, на якій стояло: „35 т."

Садовський миттю оббіг кучугуру, ударив в двох чи трьох місцях вилами і сказав: „Гаразд". А ми мовчки з Тверським дивились один раз на скирту, а другий раз на Садовського, бо не розуміли, як цей досвідчений соловчанин може говорити „гаразд" там, де так зле, де повна безвиглядь.

— Ну, отут нам шах і мат, — сказав Тверський.

— Тут нам жаба і циці дасть, — сказав я.

— Не падай духом, все буде добре, — сказав Садовський.

— Командувать парадом буду я, як сказано в Ільфа і Петрова, — сміявся Генадій, а ви, жовтороті соловчани, сьогодні побачите, як під керівництвом старого соловецького морського вовка ви не тільки виконаєте, а ще й перевиконаєте ту ідіотську норму, що нею вас, гнилих інтеліґентів, ощасливив тов. Сталін.

— Стояти нічого. Я і Моїсей ідемо різати балани, а ти (це вже до мене), урбанізований козаче, бери вила і приступай до сродної тобі праці: розкидай оцей гній, щоб ми з його добули попіл.

— Та добре, але я не вірю в твій оптимізм, мій старий вовче, — сказав я і почав з трьох вил вибирати найзручніші для мене.

Важко той гній розкидати, але чим далі я його розкидав, тим все більше переконувався що ми норму виконаємо, а коли ми всі взялися розкидати, то вже до обід ми всі тридцять п'ять тон розкидали і чекали тільки усталення вітру, щоб розкладати багаття.

Ми були раді, веселі і бадьорі. Справа в найліпшому порядкові. А Генадій нас повчав:

— Ви мусите тямити, що кожну працю, яку починаєте, мусите робити з „туфтою". Отже мусите знати, що при всякій іншій роботі, де виробничий процес незакінчений, так само є „туфта". Коли я вдарив кілька раз по цій кучугурі і коли тільки на неї глянув, я вже її побачив наскрізь, знав, що найбільше тут 12 тон цього гною.

І справді, під покришкою цих сконсервованих водоростей спочивало ціле кладовище великих гілляк, каменю, цілих баланів, що були дуже пильно замасковані і вкриті водоростями. Все це було так припасоване, що годі було подумати, що крім водоростів в цій кучі ще лежать оті матеріяли, покладені туди нашими попередниками, щоб зарядити „туфту" і, таким способом, виконати норму, яку ніякий в'язень виконати не може.

На терор — терором, на норму — туфтою.

Коло землянок загуділа рейка. І три нових конвоїри прийшли на зміну попереднім. Конвоїри не підходили до нас близько і не цікавилися, що саме ми робимо, а тільки слідкували, щоб ми не сиділи і були цілий час на очах.

На острові, майже щодня, кілька раз на день міняється, а після першої години дня усталюється на 3-4 години напрямок вітру і відповідно його ми мусіли будувати наші вогнища. Так було й тепер.

Увечері ми, хоч і втомлені, але задоволені, повертались до землянки, норму ми не тільки виконали, але й перевиконали.

Авак'янц і всі ми прекрасно розуміли, за рахунок чого ми і інші групи виконали норму. Тільки один одному, минаючи зліквідовані кучугури, підморгуючи, гукали:

— Що, товаришок, норма схвачена!

— На большой з присипкой, — чулась відповідь.

— Так, так, браток, без туфти і амонала не збудували б канала, — кидав вже сивий дідок, що побудувавши Біломорсько-Балтійський канал, знову вернувся на Соловки.

— Це ще можна жить, — сидячи коло казанка, в якому кипіли чорти (слизява, дуже не смачна, типу молюсків, риба, яку штормом викидає на берег) — говорив далі дідок.

— Он там на каналі було, ото було життя, ото була робота, — говорив дідок. — Знаєте, щоб мені на каналі дали таку роботу, як сьогодні, то я як дитина радів би.

— Чи вірите, братці, по двоє суток, а було й по троє з карє'рів не виходили. В льодовій воді, як пацюки, як оті ондатри не вилазили. І все давай і давай. А народу того. А мату, а нещастя, а мертвяків. Скільки там нашого брата головами наложило, що аж страх бере.

— Кинь, діду, к чорту з твоїм каналом, самі були, бачили і знаємо.

Дідок образився і замовк.

— На поверку!

Всі ми вишикувались в лаву, і кожен відповів його ім'я і побатькові. Це значило, що вже 10 годин вечора.

Не завсіди випадав нам щасливий день, не завсіди були купи водоростів зроблені з туфтою, а тому були не тільки дні, а навіть тижні, що доводилося нам жити більше на „чортах", викинутих штормами та, особливо, в великій пригоді нам стала триметрова молода морська корова підстрілена якимись промисловцями і викинута нам милим штормом. М'ясо тої риби їсти неможливо, бо вже занадто має специфічний запах, але товщу, хоч теж неприємного на смак, ми натопили два добрих баняки і їли. Іноді нам щастило діставати нерпи, і хоч вони так само дуже неприємні, все ж ми їх їли. Іноді нам щастило знаходити недалеко від місця праці гриби, а ягоди — чорника, брусника і голубика були під ногами.

Стомлені, ми поверталися і починали готувати на примітивних триногах, чи на каменях свою аж занадто скромну їжу, і хоч завсіди намагалися наварити найбільш і хоч з'їдали її без останку, але почували себе голодними.

Поволі на Пічугах нашій праці приходив кінець, і одного ранку було відібрано з нас двадцять і попереджено, що ми їдемо на остров Анзер там продовжувати таку саму роботу. Інших наших товаришів відіслано до Кремля, а нас двадцять з п'ятьма конвоїрами пішли берегом до командировки, що через неї підтримувався постійний зв'язок з Анзером. Там були великі човни-карбаси і на одному з тих карбасів ми мали переплисти п'ятикілометрову протоку, що відділяє Великий Соловецький острів від острова Анзера.

Десь коло години дня ми підняли паруси і двадцять два в'язні, помори і п'ять конвоїрів відплили.

Вже сідаючи до карбаса, один з старих поморів лаявся, кляв свою долю і казав, що з такими ідіотами і сам загинеш.

Чого був помор невдоволений, ми дізнались трохи пізніше. Не відплили і двох кілометрів, як раптом підіймається вітер і не вітер, а вихор; зненацька налітають чорні важкі хмари, і починає лити з градом дощ. І цей вихор з дощем і громом ухопив наш карбас в свої обійми.

— Згорнути вітрила! — кричить стерновий.

Не встигли їх згорнути, як ударом вітру зламало щогли, і наші вітрила нас вкрили. Карбасом кидало то в один бік, то в другий, кидало зненацька вперед, а потім, круто відкидало далеко назад.

У конвоїра зірвав вітер кашкета. Конвоїр блідий, зляканий.

Я тоді звернув увагу на наших стражів. Один з них плакав і згадував дітей, один хрестився, щоб не бачили інші, а всі вони були розгублені і злякані до краю.

Ось карбасом ще раз вдарило, ще мить — і вдарить карбасом об оту каргу, що на неї несе нас вітер, за хвилину посиплються тільки тріски з нього, а наступна хвиля поглине нас всіх. Але, раптом, вітер б'є щосили в протилежний бік. Ще раз крен. В карбасі води вище колін.

— Ух, не дрейф, xлопці. Тримайся! — І раптом регіт і многоповерховий мат. — Тримайся!

— Трах-трах, тисяча...

Я бачу, що всі наші сміються, що на всіх обличчях рішучість і якесь дике бажання кінчити, нарешті, це злиденне земне життя.

— Що? Начальнику страшно, — кричить конвоїру Хведько, вже бувалий в бувальцях, — жіночку шкода, маму, — а мені, думаєш, не шкода, що ти мене тут на ретязі водиш! Не падай духом начальничок, нерпи не поділяють чи конвоїр, чи в'язень, з'їдять разом. Разом, начальничку! Разом, начальничок! І Хведьків регіт покриває шум і завивання шторму.

Начальничок ще нижче занурив голову в шинелю, не має й гадки відповідати на образи, тільки напружує всю силу його закляклих пальців, тримаючись за поручні карбаса. А буря гуде. Зробилось зовсім темно.

— Виливай хто чим може воду з човна, — кричить Хведько, що з тихого, скромного парубка раптом тут в цю страшну годину перебрав самохіть провід над карбасом.

— Тримайсь, братці! Не падай духом! Не дрейф, начальничок, живий будеш, державі збитку не зробимо, будеш живий! І раптом трісь-трісь-трісь і човен ліг боком.

— Карга! Тримайся! — Човен вже повен води, і ми як зайці в темряві плигаємо на слизьке каміння, падаємо, підіймаємося і знову падаємо. Глибина не більш як півтора метри. Ми всі вибираємося на каргу — купу гранітового каміння.

— Всі цілі? — питає Хведько. — Начальник є? І раптом начальник: — Григоренко, ти дуже багато говориш, гляди, щоб не заціпило.

— А, начальничку, вже берег побачив, власть твоя! Тільки тут на карзі відчули всі ми, як холод починає досягати до самого серця, а корчі зводити ноги і руки.

— Командуй же, начальничок, — кричить Хведько, — хіба не бачиш, що всі заклякнуть тут.

І перший, перемагаючи противний вітер, тримаючи попереду дрина, пішов у напрямку до берега. Води було попід руки і йти було тяжко, але всі ми слідом за Хведьком, тримаючись сліду, хвилин за двадцять були на березі.

Змучені до краю, ми вилазили; на щастя, саме в цім місці піскуватий, відлогий берег.

А Хведько продовжував командувати:

— Швидко, швидко, прямо за мною, — і пішов, радше побіг, край берега.

Ми всі зібрали сили і бігли за ним, а за нами трюхикали конвоїри, що мали, по катастрофі тільки дві ґвинтівки на п'ятьох.

— Оце, хлопці, „Плотнічная", — говорив Хведько, коли ми увійшли у простору землянку, де вже він господарив.

— Ламай нари і розкладай багаття, щоб всім чортам в пеклі стало тепло, — командував Хведько.

Ми всі, як хто міг, допомагали, щоб якшвидче розпалити вогонь.

Нарешті затріщали дрова, посунув приємний їдкий дим, взялися сухі дрова з нар полум'ям, і ми як один, як дикуни, почали витанцьовувати навколо багаття.

Тепер, зігрівшись, почали викручувати наше вбирання і згадувати, що у кого знесло вітром у морі. А на морі стихало. Переставав вже дощ і ущухав вітер. Раптом виглянуло сонце.

— Ого-го-го, братці, так нас це більш як три години гойдав цей вітерець у морі! — сміючись казав Хведько, поглядаючи на сонце, що котилось до заходу.

Два конвоїри пішли в напрямку до Управління острова Анзер.

За пару годин конвоїри повернулися, а разом з ними прибуло три вози, запряжені по парі коней і всіх нас повезли до табору Анзер.

Там нас зустрів сам начальник острова, мило і по-батьківському.

— Всіх до теплої камери і добре нагадувати, — віддав наказ завгоспові, що тут же стояв.

І справді, нас зразу поселили в просторій кімнаті і принесли два великих баняки товченої картоплі з тюленячим жиром та великий баняк чаю.

Наївшись, ми без розмов лягли спати. Тільки вранці дізналися, що вночі забрали Хведька. Спали так, що ніхто не чув, як зайшли конвоїри і його забрали. Пізніше довідались, що Хведька відправлено до Кремля і посажено в першім ізоляторі.

Остров Анзер мае таке саме положення, як і великий Соловецький: південно-західні берега його пологі і піскуваті, північно-східні — скелясті. Різниця лиш та, що Соловецький на південному заході геть весь вкритий лісами і не має тундрових степів. Острів Анзер навколо оточує тундра, і тільки його центр має прекрасні кілька озер та горбів вкритих лісом.

На одному з таких горбів, що звався Голготою, мабуть в пам'ять Голготи Христа, вибудована церква, що давно вже була без майже жадних перебудов, обернена на приміщення для в'язнів.

Сам же центр був розбудований на той же приблизно спосіб, як і Кремль Соловецький, тільки звичайно без жадних фортець і навіть без великої кількости кам'яних будівель.

Церква в центрі невеличка, а чернечі приміщення — келії вибудовані з дерева. Тут здавна ченці працювали в галузі рибальства, розплоду оленів та сільсько-господарської культури.

Так було й нині. Анзер мав добрий табун коней, корів, кілька табунів оленів та великі городи, де культивували картоплю, капусту, моркву, турнепс та ріпу.

Великі болота були обернені на поля, де росли многолітні трави, такі як конюшина, вівсянка, тимофієвка і інш. Так само сіяли на тих полях жито і ячмінь, віку, але це все не визрівало там, сіяли його для силосу. Недозрілим косили і силосували у ямах, або в спеціяльних баштах.

Лісових робіт сливе не було, а на самому Анзері тримали континґент в'язнів тільки для виконання тих робіт, що належали за пляном.

Отож тому саме й було перекинуто нашу групу з Пічугів, щоб ми докінчили справу з кучугурами, що вже пару літ лежали незайманими.

Вже вранці нас відправили на командировку, що звалась „Кіньга", з невеличкою пристанню і каплицею, вибудованою з наказу імператора Олександра ІІ-го на відзнаку оборони Соловків перед англійцями 1855 року. В тій каплиці ми і мешкали, а наш конвой поруч в маленькому будиночкові.

Треба сказати, що Анзер для нас був щасливим місцем, бо тут наші попередники справді „зарядили туфту" в обсягах надзвичайних, і ми легко виконували норму.

Щосуботи ми ходили до Управління Анзеру і там від „Канткора" діставали щотижневий харчовий приділ. Саме під час таких відвідин я зустрівся з Клементиною Лапіною, дружиною секретаря західньо-української компартії Карла Максимовича, з якою наспіх познайомився ще в Москві в Бутирській Тюрмі під час етапу.

Клементина Антонівна зустріла мене з неприхованою радістю і тут же познайомила з милим створінням Лією Шмідт, понімечченою жидівкою— її товаришкою. Ми сіли на виднім місці, щоб конвоїри не мали претензії, і розмовляли. Тут я дізнався, що Карло Максимович перебуває в одному з ізоляторів Кремля. Проте помітив, що Клементина Антонівна не дуже переймається такою ситуацією і особливого протесту з цього приводу не виявляє, а скорше приймає це як неминучість.

Розмова в серйозному тоні не могла устійнитися, бо метеликоподібна Лія, надзвичайно жвава, гарненька щебетуха цілий час встрявала з дотепами й анекдотами, оглушуючи нас своїм дзвінким сміхом.

Лії інкримінували шпіонаж на користь Німеччини в її праці перекладачкою при Інтуристі, але вона реготала з того обвинувачення і всім заявляла, що ніколи шпіонкою не була, а їй просто дуже подобались прекрасно зодягнені, багаті і гарні собою молоді туристи-чужинці, і вона радо ходила до них спати. Вона щиро признавалася, що ніколи від них не приймала грошей в чужих валютах, хібащо тільки гарну сукенку чи панчохи.

І вона голосно заявляла про це всім і написала довжелезного листа Сталіну, у якому чистосердечно призналася, коли, де і з яким чужинцем ночувала, і що кожен з них зокрема їй подарував, і все, що вона кожному з них говорила. Копію цього на кільканадцять сторінок листа Лія давала всім знайомим і читали той лист, як збірку цікавих, еротичних новель, своєрідний декамерон часу правління тринадцяти московських тиранів.

Справді цей лист був дуже цікавий і міг бути зразком літературної продукції істоти вирваної з коренем, людини позбавленої жадних ознак того, що зветься суспільною мораллю. Коли я перечитав цю чистосердечну сповідь Лії, я поклав за всяку ціну зустрітися з нею і поговорити. За пару тижнів трапилась така нагода. У суботу я зустрів Лію і примусив її говорити серйозно, без притаманних їй витівок. І несподівано для себе викрив, що Лія, цей, як вона мені на перший раз видалась, легковажний метелик, — є щось цілком інше.

Лія не була легковажним метеликом. Це була двадцятивосьмирічна жінка (зовні вона справляла вражіння дівчини 18-20 років) з твердо усталеними поглядами не тільки на відносини серед людей, а й на цілий світ.

Для Лії, світ, ціла земля, з усіма її материками і водами — то безглуздий, непотрібний витвір сліпих сил стихії, випадкове і без жадної розумної волі створене баюрище, у якому так само випадково і з безсумнівною шкодою для того світового баюрища перебрали головну ролю тварини, що називаються людьми.

Люди з точки зору Лії це дуже незграбні і нецікаві створіння.

Людей, як і всіх тварин, вона поділяла на два роди, жінок і чоловіків, але перших не вважала, як всі жінки, за кращих. 3 її погляду і перші і другі були поганими.

Жінки — це явні або тайні ґетери, повії в далеко гіршій мірі, як їх товаришки по статі — кицьки, корови, чи мавпи.

Що ж до чоловіків, то це найнижчі потвори, які тільки вона могла спостерігати серед звірів — самців.

— О, я їх знаю! Я любила і ще й досі люблю змушувати вашого брата робити все те, що я хочу, чого тільки хоче моя чиста душа і моє серце, сповнене ненавистю до всіх вас, що в наслідок вашої безкінечної обмежености уявили себе богами цього світового баюрища.

— Знаю вас, вас мужчин, з різноманітних племен і націй, і всім вам можу сказати, що не знахожу особливої різниці між всіма вами і самцями — вовками, оленями чи псами.

— Ні, брешу, різниця є, ті благородні і з почуттям гідности власного роду, а вам це почуття чуже.

Після цієї першої Ліїної тиради, я розгубивсь від несподіванки.

— І я вас, колеґо, — говорила Лія, кладучи свою руку мені на плече, — прошу не морочити голову Клементині Антонівні з вашими філософіями, які з мого погляду абсолютно нікчемні і жертвою яких передусім ви самі тут впадете. Я чула, як минулого разу, коли вам Кліма (так вона її звала) сказала, що „треба жити сьогоднішнім днем" — ви рішуче заперечували і відкрили свій блюзнірський фонтан красномовства аж в такому обсязі, що я вирішила тоді перервати ваші лукаві мудрствовання веселим анекдотом про зайця й кобилу.

Я стояв і дивився на неї і тут же пригадав той момент, як вона тоді безтактно перервала нашу розмову, щоб розповісти двозмістовий приперчений анекдот про любов між зайцем і кобилою.

— Скажіть мені, — і Лія схопила мене за руку. — Скажіть мені щиро, адже ви, коли того разу заперечували, як ви тоді сказали, — жахливу в своїх наслідках „теорію сьогоднішнього дня", — ви ж самі не вірите в те, чим Ви морочили голову Клементині.

Я був всим цим спантеличений. Її лист до Сталіна відкривав тільки одну її сторону, безпечного, вирваного з коренем створіння, але все те, що я почув від неї, це запитання мене збентежило.

Я сказав їй, що абсолютно вірю в те, що я говорив того разу Клементині Антоновні, що я так само рішуче не поділяю ії, Лії, поглядів і вважаю, що вони абсолютно неправильні, дикі, аморальні, антисоціяльні, ба, навіть анормальні.

— У відповідь Лія тільки засміялась своїм дзвінким чарівним сміхом.

— Мені дуже цікаво, сказала вона сміючись, беручи мою і другу руку, мені дуже цікаво, чи багато є ще на світі таких, як ви, чудаків, коли ви справді говорите щиро.

— Скажу вам, продовжувала Лія, по совісті, або ви велика пройдоха і безсоромний брехун, або ви безнадійний ідіот, який без сумніву тут, в ціх хащах, загине, бо якщо ви справді мужчина та ще й були одружені і мали дитину, то так ви думати не можете.

— Я й тепер одружений, маю сина.

— Ха-ха-ха — голосно засміялась Лія, ви справді кумедний!

— А скажіть, і Лія зовсім близько, майже притулилась до мене, як би я оце навіть тепер, після цієї розмови, раптом зробилась милою кицею, наговорила б вам кучу приємних Вашому самолюбству фраз, оголосила б, що те, про що тільки що говорила, то все є надумані мною дурниці і що я тільки ориґінальничаю, що самий лист мій до Сталіна лиш замилювання очей тим дурням, а насправді я зовсім, зовсім інша, — я б Вам подобалась?

Скажіть, коли би я пролила сльозу, чи навіть гістерично заридала, впавши вам на груди і просила б вас не відкидати мого до вас кохання, не топтати мого такого щирого й святого почуття, коли б я вам сказала, що і Бог і найпрекрасніша між жінками — ваша дружина, простять і мені і вам маленьку провину, що ми тут, найбідніші між бідними, собі дозволимо, — то хіба б же ви відмовилися і після цього обійняти мене, поцілувати і пестити мене так, так само, а може ще й пристрасніше, як цілували колись Ви Вашу дружину?

— Що ж ви мовчите?

— Ех ви, філософе, коли б не оті ідіоти, що цілий час поглядають на нас, я б ще, мій друже, сьогодні на практиці довела вам слушність теорії сьогоднішнього дня і переконала, що ніхто інший як ви, що так завзято у минулу суботу її заперечували, стали би її вірним адептом і тільки шукали б можливості, щоб зустрітися з жрицями цієї божественної науки.

— Вам я говорю, ви заперечуєте теорію сьогоднішнього дня, не тому, що то є справді дика теорія, а тому, що ви нездатні брати сьогоднішній день у ваші руки, а дозволяєте, щоб той день Вас, як віслюка, тягнув за собою. І Ви за ним плентаєтесь жебраком, а власну бездарність прикриваєте спеціяльною філософією, що має Вам заступити хоч би таку гарненьку жінку, як я!

— До побачення, непорочний мужу, — і Лія, потиснувши гаряче мої обидві руки своїми маленькими аристократичними руками, сміючись і стрибаючи по-дитячому, подалась в напрямку до свого бараку.

— Ей ти, дішовка, куди поспішаєш? — крикнув їй навздогін один з „вождів" Анзеру, що саме проходив повз нас.

Лія зупинилась, випросталась і крикнула, але не йому, а мені:

— А Ви хотіли б, щоб я поважала отаких двоногих потвор?

Я їй не відповів, тільки подумав, що саме такі, а не інші, виростають, коли їх виховують на теорії сьогоднішнього дня.

А Лія пострибала далі. „Вождь", нічого не зрозумівши, задоволено зареготав і надірваним, хрипким голосом, щоб могла чути Лія, заспівав:

„Не гуляйте ви дома дішовки,
Приїзжайте ви к нам в лагеря.
Вам на воле дають три копейки
А ми тут вам дайом три рубля!"

А тим часом мої товариші прикінчували розрахунки з „каптьором" і наповнювали торбу харчовим приділом, який з успіхом ми могли з'їсти за один день, а мусили з нього жити цілий тиждень.

Повертаючвсь до Кіньги, я йшов самітно позаду всіх, думав про Клементину Антоновну, про Лію і прийшов до висновку, що дикі умови безумовно породжують дикі теорії і мені не має чого дивуватися, коли серйозна Клементина, наукова співробітниця катедри економіки Інституту Марксизму у Харкові, так легко сприйняла зручну теорію міжнародньої повії Лії Шмідт.

Вона її не тільки сприйняла, але й здійснила на практиці в тій трагічній соловецькій ситуації. Бо пару літ згодом я знову зустрівся з Клементіною Антоновною в той момент, коли речі: жовті потерті черевики, старенький костюм і ще щось принесли Клементині Антоновні, як дружині померлого її чоловіка Карла Максимовича, який пару день перед тим помер в ізоляторі. Вона ж ані заплакала, ані зітхнула, а тільки, дивлячись на ті приношені жовті черевики і підсовуючи їх одною ногою під ліжко, промовила: Sic transit Gloria mundi — (Так минає слава земна!)

Та не довго нам судилося бути на тій Кіньзі, бо скоро нас переведено до центру Анзера, хоч ми й продовжували далі працювати на нашій і одній ділянці.