Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

В Соловецькій пісні, журливій і многозначущій, розповідається про те, як щороку з весняними вітрами чекають соловчани невільників-гостей. Очікують нових товаришів, що їх найкращі надії вже розвіяли біломорські вітри, і вони їдуть на ці острови проклять, щоб ще збільшити безхресні могили, ніким неоплакані і неоспівані соловейком. І вітри біломорські повіють, і шторми морські відгукнуться їм, і на гребні хвиль морських стануть страшні, невмолимі дракони — пильна сторожа, що ні в погоду, ані в горобину ніч не засне, все пильнує нещасних невільників соловецьких, щоб закрити сонце від них, щоб вбити їх. І щороку з весняними вітрами вони пливуть, ті жертви приречені, і їх прокльони і журба підносяться до неба. І буде час — кінчалася пісня — загримить грім узимку, розколються крижані гори, розтане сніг, і соловецькі вихрі загудуть, довіють з блиском, з громовицею на південь і від моря й до моря пронесуть предсмертний соловецький клич свободи.

Пароплав зупинився. Подав останній гудок і мотор виключив. Бухта „Благополучія", — поставив хрестик вартовий корабля.

— По одному вихаді!

І знову шпалєри з озброєної охорони від корабля до майдану біля порту, заздалегідь прикрашеного кількома вартовими з рушницями.

— Іваненко!

— Єсть.

— Ім'я, отчество?

— Петро Трохимович.

— Прахаді.

І так всі, перша тисяча.

Праворуч, зовсім близько, похмуро й підозріло насупившись, стояв Соловецький Кремль, втілення грубої сили, безпросвітньої темряви, начотництва і ортодоксії.

Кремль пригнічував всіх. Як велетенський саркофаг, складений з циклопічного каміння, він розчавлював все живе навколо. Він виглядав таємничо мстивий, несправедливий, різкий і прямокутний. Симетрія, мистецтво, єстетика — богохульство. Твердість, розрахунок на вічність, сила, міць і слава тільки нашому богу. Нашому, навіть не московському, тільки соловецькому, бо тільки тут справжній бог і справжня сила і тому „разумєйте язици і покоряйтєся". Таке було перше враження.

Пізніше, як вже я став соловчанином, а ще пізніше, як став на порі старого соловчанина, я не раз і не два обходив цю потвору будівельного мистецтва навколо, тисячи раз проміряв всі шляхи-доріжки Кремля всередині, але це перше враження лишилось майже без змін.

Часто я вмлазив на стріху згорілого Успенського собору в Кремлі і дивився далеко навколо, оглядав майже цілий острів і в моїй уяві встали тіні тих конквістадорів з хрестами, що в ті темні часи татарського лихоліття посувалися все далі й далі на північ.

Північні руси, непокірні новгородці, що неодноразово намагалися позбутися зверхности Києва, по татарській навалі легко зітхнули, опинившись лиш в номінальній залежності від татар.

Виростало місто, кріпла держава Великого Новгороду — купецького, розбишацького, авантурницького.

Новгород колонізує ціле Біломор'я, але зі сходу йде друга хвиля, ще суворіших і неперебірчивих в засобах московитів, що підлістю й жорстокістю, низькопоклонством перед татарською ордою, здобувають собі мандат на всі землі від Дніпра і по Урал і Біле Море. Соловецькі острови давно обжиті, давно обсаджені фіннами. Кожне з 400 озер, розкинених на острові, кожна річка, тоня, урочище, найменший островок чи затока, своїм коренем, або цілком носять фінські назви. І колись ці острови були перлиною в скарбниці фінської економіки.

Та все змінилося. Не стало сили і поступово тонями й урочищами, островами й озерами оволоділи чужинці. Спочатку тільки як розбишаки — відчайголови. Далі промисловці й розбишаки, а ще далі — суворі конквістадори з хрестами.

Так прийшов до Біломор'я святий Зосима, пізніше його сподвижник святий Саватій, щоб покласти підмурок цій твердині благочестія і канчука.

Он там, ген-ген Саватієве, там він вперше собі землянку збудував, щоб в молитві й пості провести земне життя.

А он там, туди до Сєкірної гори, жив святий Зосима — родоначальник і охоронець бджіл. В молитві жив Зосима і кликав собі до помочі інших трудівників з хрестами.

І не довелося основоположникам довго чекати, бо вже аж занадто важливі були ці острови як для господіна Великого Новгорода, так і його суперниці Москви. На Соловки посунули фантасти і фанатики, шукачі щастя й гнані недолею крутих порядків, і швидко навколо святого Зосими й його талановитого наступника Саватія створилось братство, що поклало на вічні часи — забрати від „чухонців" Соловецький Архіпелаг.

І вдарило братство соловецьке чолом господіну Великому Новгороду, — і Марфа Посадниця, майже самодержавний імператор Новгородський, „пожаловала" Фінські острови і все надмор'я, з усіма тонями, островами, урочищами, селами і деревнями, чухонцями і людьми православними в вічне користування і володіння манастиря Соловецького, щоб віра православна як крін процвітала.

Окупація і приєднання до Москви Новгороду нічого не змінило, крім настоятеля в Соловецькій обителі, але від того значіння Соловецького Архипелага ще виросло.

Іван Грозний не тільки підтверджує всі раніше дані привілеї, а ще й вимагає розбудувати острови і цілком перебудувати Кремль, щоб перетворити його на справді непорушну твердиню московського царства супроти латинян.

Ієромонах Трифон, суворий в пості і молитві, безжалісний „акі вепр" в битвах, пропонує свій великий „чертеж" перебудови манастиря й побудови Кремлівських стін з могутніми баштами, страшними льохами.

І будувати його треба, писав в „чертежі" зодчий, „з каменю подножного", не палити цегли, а лиш ті місця, де тяжко буде припасувати дикий камінь — прогалини закладати цеглою і розчином з землі єгипетської злютовувати.

Ігуменові манастиря Соловецького було надано право всіх чухонців, і чорних, і посадських, і всякого іншого чину людей зі всього Біломор'я збирати і до роботи ставити.

А оскільки потрібного лісу, доброго кедру, на Соловках не було, готували його в Архангельську, Холмогорах, навіть аж на Уралі, і доставляли на острови. Цеглу палили на самому острові, а дикого каменю вистачало поруч.

Відповідно великого „чертежа" ієромонаха Трифона, навколо стіни східньої мусив бути великий вал з протокою понад стіною, а навколо північної, там, де мочка та трохи торфу, мусило стати озеро, а так багато в тих місцях дикого каменю — то на будівництво.

Дванадцять літ, від 1584 до 1596, будувалася велетенська, похмура і неприступна кремлівська стіна і було викопане коло північної сторони озеро на двадцять гектар, а коло східньої — великий вал насипаний і семисажневу протоку уряджено.

А озеро те, де „работниє", чорні люди, і чухонці і трудники з таким трудом і прокльонами викопали, ієромонах Трифон назвав „Святим", і так воно зветься й до днесь.

Сама стіна десять метрів заввишки, вшир два вози легко розминуться, а на кожному розі могутня башта з дикого каменю з амбразурами, бійницями і всілякими фортифікаційними приладами, щоб місцями вар лити, і каменем метати, і стріляти. А в цілій стіні скрізь так само бійниці і засідчі гнізда пороблено.

Були в Кремлі брами явні і таємні, такі брами, що про них знало дуже мало людей, а підземні ходи-лябіринти могли бути використані тільки тими, хто мав в руках до них „чертеж".

Як будову було викінчено і Ігумен з братією просив Царя прибути й оглянути непорушну твердиню царства, надіслав цар на Соловки своїх стольників і одного шпигуна, щоб він досконало дізнався, чи не замишляють соловчани, вибудувавши твердиню, про яку крамолу.

І хоч царські люди привели з Соловків цареві подарунків на многих санях, а шпигун добрі вісті, цар, ще раз підтверджуючи права і привілеї манастиреві, постійно тримав в манастирі „нєкіїх" монахів, що пильно прислухалися і придивлялися, чи немає між ченцями і старшою братією якої шатості чи крамоли.

Надалі ж, щоб уникнути всяких несподіванок, ігумени і старші монастиря затверджувалися тільки патріярхом московським, що старанно виконував накази царя. І не було шатості і крамоли між ченцями аж до приходу на трон царський Петра 1-го.

А як наважився Петро Перший старину рухати й старопечатні книги забороняти, твердиня ортодоксії на царський указ — сказала, ні!

Ігумени і братія сказали, що живот покладуть, а бісовській єресі латинській, що її набрався цар за морем, не підкоряться і патріарха не послухають, і його „увєщательну" грамоту всенародно спалили, яко надхненну дияволом. Кинули клич ченці, і посунув народ. Всі хто терпів від „похомутного", від здирства служилих людей й розбою, а хто й ради вірности двуперсному хрещенню, всі йшли під опіку ченців соловецьких і клялись на святому хресті і євангелії боротися з антихристом Петром.

Десять літ тяглася війна. Щовесни виряджав Петро експедицію на Соловки, а опанувати твердиню не міг, аж доки один з ченців-зрадників не відімкнув і не вказав таємних воріт, через які царські стрільці під командою Мещерякова ввірвалися цілком несподівано і всіх ченців з ігуменом і старшою братією до єдиного вирубали, вистріляли. В найтемніших закутинах вишукували стрільці оборонців манастиря, вишукували і тут же в Кремлі вішали.

Наставивши дозор з „трудників", ограбувавши манастир, Мещеряков зі славою подався з докладом до Царя.

Цар обіцяв всіляку ласку Мещерякову, підвищив його в чині. Але пізніше, довідавшись, що Мещеряков тільки половину пограбованих цінностей віддав в царську казну, а половину вкрав, наказав Мещерякова „нещадно бити плєтьмі, питати на дибі" доти, доки не признається, де сховав цінності, і, як цінності будуть знайдені, — негайно повісити і не знімати три дні, „даби знал скудельний, як велікому государю опору чиніть".

Мещерякова повісили, і порядок в Кремлі і на Соловецьких островах запровадили.

Старопечатні книги відмінили і вивезли, а ігумена і братію набрали з прихильників царя, і царську стрілецьку залогу в манастирі посадили. Від того часу триперстним хрестом хрестилися, а тих, що пробували „опору чинити" — єретиків, розкольників, двуперстників, прихильників старопечатних книг, сотнями пакували в льохи підсоборні, в переходи і камінні мішки соловецьких башт.

У Головленківській, Сєвєрній і Прядільній баштах сиділи затяті розкольники, що триперстного хрещення знати не хотіли. І   садовлено їх в „келії молчательниє, на цєпь і велєно їм давать єдин хлєб і воду". Сиділи роками, десятками літ, доки не каялися, чи без покаяння з кайданами на ногах ще й за шию приковані ланцюгом — вмирали.

Так просидів 40 літ вор Гришка, донський козак, що „хулітельние, поносниє слова на новопечатаниє кнігі і на царя і патріарха возлагал", і там же в Головленківській башті, „аки пес", не прийнявши святого причастія і „блевотіною аспидською непорочниє глаза отца ігумена осквернівші", помер, і його, вора Гришки „диявольський" труп ченці відвезли на каргу — звану „Нерпічью", що недалеко від островка Малі Зайчики, для розтерзанія дикою птицею, „аки падаль нечестівую" кинули.

В „Прядільной" 27 літ просидів якийсь міщанин Межерич з Стародуба, що в Трубчевське мав торговельний промисел. Він „злакознение плевели аріянства" намагався посіяти, і був схоплений царськими стрільцями і на Соловки привезений, також і на Соловках пробував ще „прелестние пісьма" писати, за що й був посаджений в „келію молчательную" і так само на ланцюгу без покаянія помер.

Так само в башті „Сєверній" по десятирічнім сидінню 1731 року загинув з „покаянієм і причастієм святих тайн украіно-слободських полков расстрига — поп Філімон с слободки Користовкі" за те, що не захотів прийняти церковні книги, що надійшли з Москви, а волів користуватися „малороссійскія, кіевскія печаті кнігамі". При тому не тільки не хотів прийняти тих книг церковних, виданих спеціяльно „даби нікакой не било разніци между пісьмом малороссійскім і велікороссійскім", а ще й до того всього перед всім народом і капітаном Спешньовим і іншими царськими людьми „злоябеднимі непотребнимі словесамі московскія печаті кнігі хуліл і на государя хулу возлагал".

І за те було того малоросійського слободсько-українського попа Філімона розстрижено і „до конца живота" в Соловецьку обитель в келію „молчатєльную" запроторено.

Це була вже крамола далеко страшніша як розкол.

Сиділи в тих казематах поодинокі учасники повстань Разіна, Булавіна, Пугачова, сиділи різні „бєглиє" попи-розстриги, сидів якийсь Теофан нащадок „ілірічеського графа" за „шатость і ізмєну" государю, що він її вчинив, будучи драгоманом під час якихсь переговорів з австрійським двором. Лиш по два роки витримали тих казематів декабристи Трубецькой і Волконський і вмерли „без покаянія".

3 1775 по 1801 рік в казематі під Успенським собо ром просидів останній кошовий Січі Запорізької Петро Кальнишевський.

Ще в дорозі на Соловки, як тільки українець зупиняється за Петрозаводськом, звідки вже є перспектива, порівнюючи легко, опинитись на Соловках, як тільки заходить мова про Соловки, неминуче виринає згадка про те, що на Соловках помер — і поховано там його в Кремлі — Останній Кошовий Січі Запорізької.

І незалежно від того, чи той українець інтеліґент чи селянин, робітник чи службовець, — він, коли судила йому доля опинитися на цьому острові, передусім намагався вклонитися прахові того, що колись був на сторожі вольностей запорізьких, на сторожі української незалежности.

Я, як і ті всі, що були переді мною, і ті, що прийшли після мене, передусім, як переступив північну браму Соловецького Кремля, запитав, де могила Кошового. Могилу Кальнишевського знали не тільки українці, а й чужинці, і мені місце упокоєння Кошового показав якийсь росіянин, колишній місіонер Святійшого Синоду на Кавказі.

Там, де могутне перекриття єднає Успенський Собор з північною стіною Кремля, що виглядає на могутню тунель, через яку можуть проїздити і розминутися пара великих авт, попід стіною цієї тунелі поховано найвидатніших жертводавців, царських слуг, тайних коханок спроваджених на Соловки царями, наймиліших ігуменам сестер „во Христе" і різних цивільних осіб, що прислужилися Соловецькому манастиреві.

Саме там під стіною, північною стіною Успенського собору, поховано Кошового.

Останні два роки життя, як відомо, він вже був з каземату звільнений, але, не почуваючись на силах, зрікся стодесятилітній запорожець повертатись на Україну. Тут же він подарував манастиреві велике, в золотій оправі, євангеліє і великий срібний напрестольний хрест, прикрашений діямантами, які після революції опинились в Ленінградському Ермітажі, а в 1927 році хрест і євангеліє, в наслідок договору між УСРР і РСФРС про передачу українських цінностей з російських до українських музеїв, потрапили до історичного музею у Харкові, де 1932 року хрест Кальнишевського було вкрадено.

Кальнишевський просидів в казематі під Успенським Собором 26 літ. Я був у тому казематі.

Це камінний мішок — два метри шириною і три довжиною, з дуже вузенькими дверима, в середині яких невеличкі ковані дверцята. Висота його понад два метри, вентиляції жадної крім віконця, чи власне дірки в метровій стіні Успенського собору, через яку нічого не видно, але чути службу Божу, як вона колись відправлялася в Соборі.

Недарма, просидівши 26 літ в тому мішку, на питання імператора Олександра 1-го — чого бажає Кальнишевський, останній сказав, що він просить його імператорську величність наказати побудувати на Соловках нову тюрму і заживо не ховати бідних невільників в тих страшних казематах, в одному з яких йому самому довелось на старості літ просидіти понад чверть віку.

Олександер Благословенннй, що в той час був захоплений ідеями французької революції, знайшов прохання Кошового за занадто революційну вимогу. Каземати правили за основні тюремні приміщення ще сто літ, і використовувати їх як в'язничні заклади було заборонено тільки після революції 1905 року.

Не домігшись не то що ліквідації, а навіть побудови нової тюрми на Соловках, де б за шию не приковували в'язнів, де б можна було бодай по в'язничному невільникові жити, Петро Кальнишевський на 113 році життя помер.

Я підійшов з місіонером до могили, став на коліна, вклонився до землі. Місіонер теж. Брила чорного мармуру покривала прах Кошового, а на брилі велика чавунна плита і напис:

„3десь покоится прах раба Божія Петра Кальнишевского, кошевого атамана некогда Сечи Запорожской, сосланного в сію обитель по указу Ея Императорского Величества Императрици Екатерини II-ой на смиреніе. Смирился и почил іюля 26 дня 1803 года".

Всі краєчки брили повідбивані. Я запитав місіонера, що то значить. І він мене сказав, що ще й до революції, як тут був манастир, прочани-українці, а пізніше, за совітських часів, в'язні-українці, як виїздили з Соловецького острова, відбивали кожен собі крихітку з брили; щоб, як пам'ять про сю могилу, везти на Україну чи туди, куди доля судила з цього острова потрапити.

— Я не буду цього робити, — сказав я місіонерові.

— Чому?

— Бо я не вірю, що будьколи покину цю обитель.

— Юначе, ви занадто молодий, щоб богохульствувати. Один Бог, його десниця нами керує, і де Богу буде угодно, щоб кістки ви свої склали, там це й станеться. Не гнівіть Бога. Не заломлюйтесь, вірте, що переможете і Бог вам поможе.

Я подякував місіонерові і вже далі пішов сам кремлівським подвір'ям, щоб розглянутися, що ж становить собою ця твердиня благочестія і ортодоксії.

Хоч переступити поріг північної брами Кремля не тяжко, далеко тяжче з тої брами вийти на волю, одначе відразу, скажемо, прямо з пароплава дістатися в Кремль так само неможливо.

Тому кілька слів перед Кремлем.

Викликаючи кожного на прізввще, а той, що його викликають, мусив відповісти ім'я і побатькові, щонайменше трьох годин соловецьким начальством приймався наш новий етап.

Кожний викликаний йшов на майдан, обставлений сторожею, кидав свою торбу і сідав чи лягав. Просидівши цілу добу в трюмі з-під вугілля, кожен намагався вдихнути свіжого повітря і хоч земля була ще вогка, а проте майдан вкритий травою, після мореплавського голого каменю, здавався найліпшим місцем спочинку.

Змучені і втомлені в'язні сиділи чи лежали, кожний занурившись в себе.

Тільки кільканадцять шибайголов-урок, що так само прибули з нами, розповідали про діла і дні соловецькі кінця 20-х років.

— Це Соловки! Та хіба це Соловки, це не Соловки, а малина.

— Були, братці, Соловки.

— Етап! Та хіба це етап, колись були етапи!

— От ми, братці, в двадцять дев'ятому році з Морсплава на Соловки йшли етапом. Етап. Три тисячи! Так. І ніяких попереджень, тільки дневальні з дринами — „Вилітай до останнього", і кожного дрином.

— Братці мої, голови не піднімеш, в чотири години ранку сонних дринами будили, і вилітай. І за 10 хвилин цілий табір вже був на майдані. Були такі що в кальсонах, брат, вискакували.

— А речі як, а торби? — запитує в оповідача якийсь парубок.

— Речі, торби? Ех ти, осмадей, брат, про торби ніхто не думав, і над торбами, як ви зараз, осмадеї, труситесь, не трусились. Тоді було так — хто де кого згріб там і...

Урки лягли сміхом, інтеліґенти одвернулись.

— Так ото, братці, і вигнали нас, поставили по команді струнко, а ротні й дневальні з дринами, як які генерали, з дринами походжають. Як тільки який з нашого брата рушиться чи ногу попробує переставити, а він тут же його дрином і огріє.

— Ти знаєш, каже, куди ти зараза їдеш? Ти знаєш, що ти повинен розуміти дисціпліну, коли тебе таку заразу женуть на Соловки.

— І так, — продовжував наш бувалий в бувальцях оповідач, — ми, братці простояли з 4-ої до 10-ої ранку. Чимало з нас тоді знепритомніло, а троє вмерло, доки ми дочекались того Курілки.

— Аж чуємо, братці, Курілка. І все завмерло. Щоб муха летіла, то все було б чути. Стоїмо. Ось він іде гроза Попового Острова — Курілка.

Трохи вищесереднього росту, коренастий і виправка військова, рябуватий, обличчя надуте з вічного перепою. В руках у нього здоровенна сукувата палиця. Іде, братці, як який генерал чи Іван Грозний з костуром.

Підійшов. Глянув, а потім як гаркне:

— Здра, заключенниє! —

А ми йому, братці, на все горло: „3дра!"

Бачимо Курілка брови хмурить, відступає назад пару кроків та ще дужче як вперше: „3дра, заключенниє!"

А ми йому скільки сили є грякнемо: „3дра!"

А він, братці, як затупотить, та як учеше старшого дневального з 7-го бараку своїм сукуватим костуром.

— Ти, каже, мать-перемать, чому не навчив людей „здра" кричать?

Той аж поточився. А потім як крикне — „Дневальні до мене!"

— І як вихор, братці, дневальні з дринами до його помчали й лавою стали, а ротні нарядчики й інші при нас стоять.

— Ви в армії були? — звертається він до дневальних.

— Так точно, були, — хором відновідають дневальні.

— Царю, престолоотечеству і прочим бля... служили?

— Так точно, служили, — знову хором.

— А совєтській власті, пролетарському государству, партії і ГПУ ви служить не хочете? — грізно питає Курілка.

— Хочемо, — хором відповідають дневальні.

— Так от вам мій наказ, як через годину оці каери, оці вороги совєтської власти не вмітимуть кричати „здра", накажу кожному з них вашими ж дринами бити вас доти, доки від вас останеться одне кружало. — Понятно? — гаркнув Курілка.

— Як це він, братці, сказав — з нашої лави почувся сміх. І Курілка, братці, як сказився. Як заверещить, як затупотить, як загилить мата, як ревне: „Смірно!"

А потім, ніби, стишився та й до нас:

— Ану два кроки вперед, весела контрреволюція. І знаєте, братці, трьох з тих, що сміялись, запримітив гад. Підходить до одного, бере за комір і до нього:

— Виходь, герой, веселий соловчанин, — так, братці, другого і третього. А потім до коменданта табору:

— Одведи їх куди треба, я з ними на одинці поговорю.

— І вже, братці, ми тих трьох і не бачили, розстріляв гад. Повів, братці, — продовжував оповідач, — комендант тих трьох, і Курілка за ними пішов, а нас дневальні почали вчити „здра" кричати.

— От, братці, вчили, повік не забуду цієї науки! Що найменше сотню, або й дві з того етапу прибили, декого на смерть, а деякі трохи похиріли, а пізніше загнулися. Аж бачимо знову Курілка йде. І знову зробилось тихо як у колодязі. І знову як і вперше:

— Здра, заключенниє!

— А ми вже йому, гадові, скільки сили:

— Здра!

А він нам:

— Ви, мать-перемать, мусите кричати так, щоб на Соловках чути було.

— Розумієте, братці, який гад, щоб за 65 кілометрів було чути.

А потім знову — Здра!

А ми йому: — 3дра!

— А коло мене, братці матрос з чорноморської фльоти стояв, штани, братці, кльош півметра. Стоїть коло мене як ніч темна, правильний, братці, матрос чорноморської фльоти, краснознаменний, революцію, братці, робив, з самим Леніним і Троцьким за ручку здоровкався. Так цей, братці, матрос стояв як ніч, і ані пари з уст: не кричав „здра". Мовчав, як риба, братці. Вид но, братці, революціонне матроське серце не могло зносити такої ганьби.

— І що б ви, братці, думали? Гад Курілка зауважив, що він не кричить „здра".

— І став Курілка, подивився прямо, братці, на матроса, та до нього:

— Три кроки вперед, матросе, з розбитого в тріски корабля.

— І мій, братці, матрос робить три кроки вперед.

— А Курілка підступає до нього близько, близько та як гаркне: „3дра!"

— А матрос тільки голову ще вище підніс і ні пари з уст.

— Ах, ти ж, в рот, в пароход... — до матроса Курілка, та як замахнеться, та як уріже матроса костуром суковатим прямо по обличчі. А він, братці, тільки похитнувся і знову став, як камінний, кров'ю заюшившись.

— Курілка відступає крок назад і знову до нього:

— Заключенний, здра!

— А матрос, як скеля. Ні звуку. І він його, братці, знову що є сили в груди. І бачить Курілка, що ми всі, на цього героя глядячи, й самі відваги набираємось, бачить гад, що ще одна хвилина, то й пір'я від Курілки і його помічників не лишимо, бо, братці, в кожного забилося серце, заграла кров молодецька.

— Цей, брат, гад як крикне: „Кулеметники наперед!"

— І, братці мої, як з землі, перед нами „Максіми" виросли з усіх боків. Хитрий, братці, був, знав справу. А потім поволі дістав наган, націлив в саме серце нашому героєві і, розтягаючи кожну літеру і підкреслюючи:

— Заключенний здра!

— Здра! — вирвана живцем прокотилася каменем глуха відповідь переможеного Курілкою правильного героя революції. І заплакав, як дитина, матрос краснознаменний.

— Так, братці, ми тоді етапом ходили, — кінчав своє оповідання наш етапчанин, що вже пройшов Крим і Рим і мідні труби.

— Вставай! Стройсь, — почулась команда.

— Бистро, бистро. Давай, давай, — кричали конвоїри.

Вишикувались колонами, зробили чотирикутник. Етап прийнятий.

Начальник острова Іван Іванович Попажарнов буде промовляти до новоприбулих.

— Їде! — почувся викрик.

— Струнко! — Ми, хто як вмів, підтягнулися. За хвилину пара сірих у яблуках жеребців, прекрасних і вихолених в чудесній збруї, як казкові змії, влетіли в середину круга, запряжені в новісеньку тачанку. Спереду, ніби спеціяльно для цієї мети заарештований, сидів кучер в зеленій чумарці, червоним кушаком підперезаний, в трохи театрально-бутафорській шапці. Кучер був добре, як і жеребці, вихолений, з доброю бородою з сивиною, плечистий і веселий на вигляд. Словом, кучер був живе втілення давно минулої доби.

Ззаду сидів як вельможа Іван Іванович, що в імперіялістичну війну, „не щадя живота", воював з німцями „за Русь самодержавную и веру православную", а так само, ще змалку втямивши, що ласкаве теля дві мами ссе, дослужився до   унтерофіцера і дуже хотів мати три зірочки на погонах, але його мрія не здійснилася. Вибухла революція. І як тільки вона докотилася до 137-го Чугуєвського полку, Івану Івановичу довелося з деякими іншими офіцерами спішно з полку тікати, бо солдати вже не раз нахвалялися його вбити за нелюдське з його боку поводження з ними.

Спочатку Іван Іванович стає на сторону Денікіна, щиро і віддано служить в денікінських карних загонах, а потім, переконавшись, що все пропало, робить крутий поворот — переходить на бік червоної армії і йде вже набутою кваліфікацією в загони особливого призначення ВЧК (Всеросійської Чрезвичайної Комісії). Все своє минуле Іван Іванович сховав і, швидко засвоївши манєри нового часу, тепер мріяв не про три зірочки, а про орден червоного прапору.

Так Іван Іванович прийняв Революцію і боровся за її торжество.

3 1921 року він вже став членом партії і дослужився до начальника продовольчого загону. Пізніше був начальником кінського заводу, ще пізніше начальником постачання, ще пізніше начальником управління кінського складу для кавалєрійських частин війська Г.П.У.

Іван Іванович не був причетний до будьякого ухилу, він не вкидався в політику, виконував прямі, на письмі написані, накази начальства, з підлеглими був суворий, з старшими м'який, але ніколи й до старших не п'явся в друзі. Коли помічав, що начальство падає, дуже обережно помагав йому впасти, але завсіди з резервою, щоб на випадок, якби воно утрималось, то не мусило б мати супроти нього претензій. Він лиш виконував повинність. Івану Івановичу усміхалася блискуча кар'єра, якби не абсолютно несподівано для нього в управлінні не появився його земляк, точно такий, як і він, і з таким же минулим, який і вирішив, що краще вже він подасть на Івана Івановича донос в ГПУ, ніж Іван Іванович на нього.

Так він і зробив. Донос попав в точку. Саме розпочалась в Управлінні чистка партії. Донос стосувався тільки минулого Івана Івановича, бо від кінця 1920 року Іван Іванович — бездоганний. Ураховуючи це все, Івана Івановича було умовно з партії виключено терміном на 5 літ і надіслано на Соловецькі острови Начальником Соловецьких Островів з умовою, що він виправдає себе досконалою і відданою працею і йому буде повернено партійний квиток.

Така доля спіткала Івана Івановича і він вже третій рік командує Соловками і, мабуть, вже не раз зустрічав і промовляв до новоприбулих під його, Івана Івановича, самодержавну опіку.

Іван Іванович встав з тачанки, до тачанки бігцем майже надійшла ціла група різноманітнішого соловецького начальства, від начальника 3-ої частини починаючи і головним нарядчиком кінчаючи.

Іван Іванович з гідністю монарха мовчки поволі проходив понад вишикуваними лавами в'язнів, його супроводила свита соловецька і всіх обійшовши, кинувши кілька раз начальнику третьої частини, що йшов майже поруч, повернув до тачанки.

Потім, ставши в тачанці, мабуть машинально, за звичкою, взявши батіг з козел і поставивши одну ногу на козли, почав говорити. Його промова була коротка. Трохи хрипким, але добре чутним голосом звернувся Іван Іванович до нас.

— Заключенние! Чи всі ви усвідомили ваші незчисленні провини, що ви вчинили пролетарській диктатурі, партії й урядові! — Чи всі усвідомили ту нечувану ласку, що тільки в умовах пролетарської диктатури ви змогли осягнути, і сьогодні ще не гниють ваші трупи иа смітниках кладовищ контрреволюції, а маєте можливість стояти тут переді мною і вдихати це свіже весняне повітря.

— Якщо ви ще не усвідомили великого милосердя, що вчинили вам органи ГПУ, наш зоркий страж завоювань Октября, якщо ви не усвідомили всю ласку, яку вам дав наш вождь і учитель тов. Сталін, що наказує нам не карати, а виправляти вас, робити з вас, з контрреволюційної банди — здорових, відданих партії і уряду людей, то я вам мушу про це все нагадати, щоб ви всі це точно знали.

— Я хочу вам тут нагадати, щоб ви точно і назавжди пам'ятали і ніколи не забували, куди ви прибули, і що це все значить.

— А значить це конкретно таке: всіх, всіх вас до одного треба було розстріляти, як мотлох, що путляється попід ногами, як клоччя, що зачепилось за колесо великої пролетарської революції і намагається її потужний біг все вперед і вперед зупинити, чи бодай затримати.

— Даремна гра. Не має сили, що це колесо могла би зупинити і воно всіх тих, що хотіли б його рух спинити, розчавить. Ви всі належите до тих ідіотів, що ще не покинули думки його зупинити.

— І коли ті, що це колесо пустили в рух, пройнялись до вас милосердям і не дозволили тому конечно розчавити вас як гадів, як паразитів на здоровому тілі нашої квітучої країни — пам'ятайте, це зроблено тільки з мотивів нечуваної в світі високої моралі пролетарської диктатури, людяности стража революції ГПУ і доброти й милосердя до вас т. Сталіна.

— Але ви точно і ясно мусите знати, що ви всі на крайній межі. Ви мусите знати, що Соловки, оцей Кремль, ота Сєкірна Гора — це є межа, після якої для вас світ кінчився.

— Ви ніколи не смієте забувати, що ви недостріляні, чуєте недостріляні, і що найменший з вашого боку привід і ви будете безпощадно, без всяких справ і розправ негайно розстріляні, а ваші бандитські трупи будут викинуті отим чайкам і нерпам для втіхи.

— Оце вам моє слово. Відмова від праці — розстріл. Спроба втечі — розстріл. Контрреволюційна пропаганда — розстріл.

— Чули? Понятно?

— Пам'ятайте! Послух, безвідмовна праця, і то добра, ударна праця, поєднана з відданістю партії і з осудженням свого контрреволюційного минулого — єдиний шлях до вашої свободи. Іншого немає. Понятно? — кінчив Іван Іванович і хльоснув машинально батогом.

— Вольно! — почулась команда. Іван Іванович зник підхоплений сірими в яблуках жеребцями, а ми всі „вольно" були приголомшені перспективою, що її так майстерно перед нами змалював Іван Іванович.

— Колона, кроком руш! — І повільним кроком ми посунули в напрямку до соловецької лазні.

Лазня вміщала максимально сто людей, і ми партіями по сто в'язнів, кидаючи всю одіж в передпокої до дезинфекції, йшли купатися.

Вперше, за всі часи перебування в руках ГПУ, я побачив справжню лазню, де вікна були шкляні, де було хоч і брудно, але невіяли протяги і де гарячої води було досить.

Лазня була побудована в тому самому, що й цілий Соловецький Кремль, стилі. Вона виглядала, як велика черепаха, а її товщезні, складені з колосального розміру диких каменів, стіни були ніби уламком самої Кремлівської стіни.

Всередині була пара колон, що підтримували могутнє перекриття, яке було межею великої центральної залі від навколішніх менших приміщень, де були розміщені парні, купальні меншого розміру, тощо. Як назовні, так і всередині відчувалося, що той хто будував цю лазню, робив розрахунок щонайменше на 999 літ.

Мушу ствердити, що хоч, як звичайно в таких випадках, немає можливості людині справді нормально помитися, але проте вперше я тут побачив безсумнівний порядок, а що мені подобалось, що кожен в'язень тут віддавав його страшно брудну і часто подерту білизну (вимагалось, щоб від сорочки був комір, а від кальсон очкур) і натомість діставав зовсім чисту, іноді нову, іноді латану чепурну білизну.

Я звернув на це увагу і запитав як це так, що вони мають на острові такий порядок. Виявилося, що так є лише при Кремлівській лазні, де створено так званий „прально-лазневий комбінат", де працює кілька десятків в'язнів, чоловіків і жінок, що провадять цілу цю галузь і тим забезпечують Кремль від можливості поширення вошей, а тим самим і епедемічних хвороб, що в умовах Кремля є найнебезпечніша справа. В пам'яті ще всіх була тифозна епідемія 1932 року, коли вимерла рівно половина в'язнів Соловецького Кремля.