Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Не знаю, скільки б це життя по „блату" продовжувалось, але одного ранку дуже схвильований до бараку вскочив комендант табору з одним з конвоїрів і вигукнув моє прізвище. Коли я відгукнувся, то помітив, як він дихнув з полегшенням і на його і конвоїра обличчях промайнула тінь радости. Тоді вже підійшов до мене конвоїр і наказав негайно взяти всі мої речі, бо ми маємо їхати. За п'ять хвилин перед бараком стояли вже сани, там сидів ще один конвоїр, я сів до саней і в супроводі двох конвоїрів поїxав.

— Ізолятором дідові пахне, — хтось кинув фразу, коли я сідав до саней. Я теж був переконаний, що мене везуть не до „Ташкатурки", а напевне до якогось спецізолятора.

— От тобі, думав я собі, і воля в концтаборах!

Ми їхали дуже поволі, бо замучена коняка аж ніяк не хотіла бігти, а тільки йшла розміреним кроком, знаючи, що більше положеної їй пайки не дадуть, а до немилосердного періщення батогом вона вже звикла.

— Но-о, чорт, — кричали конвоїри вже помагаючи візникові, але „чорт" і далі йшов і навіть не пробував бігти. Мені було байдуже, я сидів і дивився навкруги. Бідна, засніжена Карелія. Чорніють розкидані села, малі, чорні, брудні серед цієї мертвенної сніжної білизни.

Височать кучугури штабелів виготовленого в'язнями дерева, височать дозорні вежі, дріт, собаки, обшарпані в'язні, як з хреста зняті спец і трудпоселенці, всеобіймаючий блат і кат, і кожний квадратовий метр цієї болотяної землі з каменем — свідок трагедії і упослідження людської гідности.

Сумно і байдуже було на душі моїй і я почував себе таким одиноким і всіма покинутим серед цієї пустелі жаху, що мене щодалі, то більше охоплювало бажання не боротися за життя, а поступово складати зброю і вмирати.

Нарешті ми приїхали. Перед ворітьми табору наші сани зупинила сторожа. Один з конвоїрів пішов у будинок, що був поруч з вахтою ліворуч. За хвилину покликали і мене до того будинку. Я зайшов в супроводі конвоя.

За столом сидів тип, добре мені знайомий. Він хотів, очевидно, переконатнся, чи справді той кого привезли, саме йому потрібний, і дав мені кілька питань. Я відповів, і він наказав конвоїрам вести мене до ізолятора, що був тут же поруч.

Мене привели, здали комендантові, і я спокійно поліз на другі нари теплої камери, куди мене запровадили. Я був один. Щоправда, крім мене було дуже багато блощиць, але я вже на них не звертав уваги. Я зрозумів, що це є атрибут всякого приміщення, де є дух ГПУ. Чому я в тому ізоляторі пробув п'ять діб, я не знаю. Думаю, що „для порядку". Але через п'ять діб мене привели до тих самих воріт, впустили до табору і сказали йти до великого двоповерхового бараку.

Туди я й прийшов. Йдучи до бараку кинув оком на табір. Цей табір не видавався мені звичайним, бо зразу кинулося в вічі аж надто багато веж, великі електричні лямпи навколо, прожектори на вежах, кілька рядів колючого дроту і метрів за 5 від дроту написи: „3апретная зона".

Так воно й було, це був „Морсплав" — спецтабір для тих, що мали бути надіслані до Соловецьких островів.

Коли я прийшов до бараку, на першому поверсі мене запитали, хто я і який фах я мав на волі. Я сказав.

— Друга рота, — була відповідь, і мені сказали піднятись на другий поверх.

Я зустрів у цій другій роті переважно інтеліґентний склад в'язнів. 80% становили українці, далі йшли кавказці і середньоазійські інтеліґенти і, нарешті, білоруські.

Коло тисячі осіб, що вміщав цей барак, становили інтеліґенти з так званих інонаціоналів. Росіян майже не було, за винятком кількох священиків, артистів і професорів дуже правого, так би мовити, крила. Це були переважно уламки, розбиті революцією, що ще де-не-де сиділи, притулившись до учених, чи мистецтвознавчих, чи релігійних середовищ.

Натомість інонаціонали, і то всі без різниці, становили групу переважно вже радянської інтеліґенції з великим відсотком колишніх членів КП(б)У, чи інших зліквідованих большевиками соціалістичних партій. Але переважали безпартійні спеціялісти, знову таки антибольшевицькі демократично настроєні елементи, що тягнули лямку диктатури ГПУ на волі і щодня чекали арешту, не бачачи іншого виходу.

Тут вже я зустрів багато знайомих і незнайомих, що мене знали, і я ніби відразу поздоровішав. Сміялись, співали, згадували.

Табір був ізолятором, і нікого з в'язнів за зону, навіть під конвоєм, на працю не водили. В самому таборі були майстерні, що виробляли рами для вікон і музикальні інструменти: гітари, балалайки і т. д. Всього, але цього я вже не сподівався.

Передусім мої колеґи мусіли для мене знайти найбільш підходящу працю. І знайшли. В майстерні музикальних інструментів, оскільки я „не швець і в дуду не ігрець", мені була приділена така операція: я мусів вертіти дірки в ґрифах інструментів, куди вкладався механізм для натягання струн. Праця була легка і, навіть при моїй абсолютній нездатності і неумілості, я з нею цілком справлявся.

Барак був спокійний, в ньому щодня мили підлогу, печі були цегляні і не дуже диміли, навіть ніби блощиць було менше, дневальні уважні, бригадири справедливі. Словом не барак, а академія наук.

Від рання до вечера всі були на праці, а ввечорі сиділи гуртами, розмовляли, ба навіть під орудою білоруського етнографа, завзятого аматора співів, — співали українських і білоруських пісень.

Всі діставали за роботу не менш 600 грамів хліба і баланду. Ставлення з боку начальства було коректне. Все це нагадувало більше обстановку в слідчій тюрмі ніж в концтаборі.

Але всі інтеліґенти працювали, привчалися до нових фахів. Начальник табору, а особливо комендант „дядя Ваня", симпатичний, вічно на підпитку, колишній червоногвардієць з двома орденами, напівв'язень, напіввільний, — був дуже вдоволений нашим інтеліґентним бараком. Другий барак, невеличкий і ветхий, посідали так звані „христосики", що про них мова буде трохи далі і, нарешті, в третьому жила так звана таборова обслуга, себто невеличка зграя злодіїв з так званих „соціяльно-близькиx". Це були робітники склепів, кухні і т. д. За зоною ізолятора — будинок ІІІ-ої частини і приміщення для людей і собак озброєної військової охорони ГПУ, приділеної до табору. Канцелярія табору була поруч з бараком для „лагобелуги." Там, здається, я за цілий час не мав чести побувати.

Саме десь у березні 1934 року в цьому таборі я дістав першого листа від дружини і трохи пізніше посилку, де крім їжі були так само і справжні папіроси. Це були дні, коли я приходив до висновку, що я безперечно перешагну через всі трагедії й печалі, лишусь живим і повернусь колись з того полунощного краю.

Увечорі, повечерявши, ми цілим гуртом сідали, сивий Олександер Іванович Навроцький діставав надіслані мені папіроси, бо він відібрав їх від мене, щоб я за один день їх не розтринькав, і солідно, кожного з нашої компанії припрошував „запалити цигарки, які тільки сам цар курив". Всі, пригадавши добрі манери до такого випадку властиві, виголошували з помпою ґречності і всі разом запалювали.

Це були прекрасні хвилини. Але скоро цигарки кінчилися. Майстерню музикальних інструментів зачинили, мене ж примусили стругати бруски для віконних рам. О, це було не те, що вертіти дірочки в тендітних інструментах, призначених для ушляхетнення робітничо-селянських душ, які ніяк не хотіли зрозуміти, що працювати задарма, жити в свинюшниках, ходити в лаптях — це конче потрібне для побудови соціялістичної держави.

Але що мав робити, мусив. І таки вирішив за всяку ціну надолужити всі сили, навчитись стругати і таки виконувати норму. Три дні я з усією сумлінністю дуже старанно вчився, намагався не дуже собі і товаришам докучати і таки працювати, бути ні від кого незалежним і нікому не зобов'язаним. Дарма. За три дні я виконав одноденну норму на 46%. Це був скандал, про який мені, лиш потихеньку, сказав Олександр Іванович Навроцький, що був начальником цього цеху.

— Ні, таки ти ні швець, ні музикант, ні тесля, бути тобі піднощиком матеріялів.

Так і було. Вже наступного дня я тягав досить важкенькі дрючки до тих, що їх стругали. Я піднощик брусків для цілої бригади „нацменів".

Хоч 70% тих, що сидять в концтаборах Совєтського Союзу, люди іншої від росіян національности, нацменами називають там лиш представників кавказьких і середньоазійських народів.

Моїм попередником, піднощиком в цій бригаді нацменів, був милий полковник Яшвілі, що повернувся з еміґрації до Грузії і замість пламенної Колхіди, що до неї серце його прип'яла любов до рідного краю, він спокутував в цій північній пустелі.

Коли мене Навроцький відрекомендував бригаді, нацмени не виявили при цьому жадної радости, навпаки, я виразно почув слова невдоволення.

— Руськи сабаки, — почув я за своею спиною. Я обернувся і побачив, що це казав один осетин з південної Осетії. Я промовчав. Але це був для мене знак.

До моєї бригади належали: грузини, вірмени, кабардинці, карачаєвці, адигейці, північні і південні осетини, казаньські і кримські татари, тюркмени, таджики, узбеки.

Дехто з них майже не говорив по-російськи, інші говорили, ламаною мовою, і тільки надволзькі татари, вірмени і грузини говорили звичайним для них акцентом.

Передусім я мусив вияснити бригаді, що я не руський, що для мене руські такі самі приятелі, як і для них. Що я, як і всі українці, як і всі вони, і є тут тому, що не хочемо мати над собою жадних руських. Коли мої позиції швидко зрозуміли грузини, вірмени чи татари, не так легко повірили мені всі інші.

Згодом всі повірили. Повірили не на словах, бо ж я вже починав розуміти механіку виробничої практики в концтаборах ГПУ і тут вперше вирішив зреалізувати свої знання.

Піднощик не тільки підносить, але й відносить готову продукцію, приймаючи її від кожного в'язня.

Норма була висока, треба було вистругати 75 метрів за зміну, інструмент як правило був нікудишній, а про механізацію не було й думки.

Я вирішую за всяку ціну мою бригаду поставити на ноги. І, не кажучи нікому ні слова, здаючи продукцію, починаю в склепі одурювати тих, що приймають.

Там я на кожній партії намагався здати більше, чим справді здавав, і так жонглював моїми брусками, що зрештою в наслідок моїх комбінацій щодня мав „туфтових" щонайменше п'ять норм. Маючи ці п'ять норм, я весь заробіток записував тим, хто найбільше відставав і, таким чином, приходив з найістотнішою в тих умовах допомогою.

Протягом тижня кожний з приналежних до бригади не тільки це відчув, але й ясно зрозумів. Зрозумів це і той осетин, що вважав мене „руським собакою". Вже наступного тижня ціла бригада була зі мною, я був таким самим братом нацменом.

Мій авторитет в очах всіх цих заляканих, вічно обдурюваних і упосліджуваних російськими імперіялістами, людей виріс, і найтемніші нацмени почали точно різнити руських і українців.

Одного разу я навмисне запросив зайти під час роботи до бригади полковника Яшвілі, що, зрікшись піднощицтва, посів посаду сторожа склепу готових віконних рам. Коли ми з полковником появились на порозі майстерні, ціла бригада вітала нас гучними оплесками й Салям Алейку і дякувала Яшвілі, що він на своє місце дав достойного заступника.

Вже через місяць ціла бригада вимагала, щоб мене, хоч я тільки піднощик, а не той, що струже, записали на червону дошку ударників. І записали, хоч я і зрікався.

Згодом підійшов до мене високий дідуган карачаєвець, хитрий і в минулому багатющий чоловік, і ламаною мовою з'ясовував мені, що я не смію зрікатися. Що всі вони розуміють, що всі ті чорні й червоні дошки розраховані на дурнів, але не має чого з того робити історію, хай ті ідіоти думають, що ми дурні. У нас виходу немає. Обставлені кулеметами ми нічого не зробимо. Помагаймо один одному, мусимо вижити, а колись поквитаємося. Та й квит же, й квит же їм гадам виставимо, — сказав карачаєвець і оглянувся.

— А це ти Ахмет? — Коло нас стояв Ахмет молодий, красивий кабардинець.

— Ти чув, що я тут говорив?

— Так, батьку, чув. Ти, батьку, говорив істину, правду. Я теж вірю, що ми ще рахунки з ними зведемо. Дайте тільки мені знову оті гори наші, дайте мені тільки мого красуна „Казбека" і я поведу за собою пів Кабарди, — говорив замріяно юнак і його очі горіли гнівом.

Ми потиснули один одному руки й розійшлись.

Так, в журбі, праці, надіях і ненависті минали дні.

Новина. Сьогодні перший пароплав знявся з якоря. Почалась навігація.

Облягала душу тривога. Тут тяжко. Що ж далі. Далі острови смерти.

Ходили фантастичні припущення, так звані таборові параші. Всі боялись Соловецьких островів. Але це була найпевніша перспектива. „Дядя Ваня" всіх потішав.

— Не бійтеся, братці, — трохи гикаючи говорив він, добре підпивши, — „Сибирь, ведь, тоже русская земля", а Соловки... та це ж найсимпатичшший куточок цієї замизганої Карелії.

Наказ. Всі покинули працю й висипали з майстерень.

На сім годин ранку мусять всі бути готові до етапу.

Ніхто ие повернувся до майстерень, і, коли наказали адміністрації, до піднощиків включно, прибрати майстерні, було цікаво дивитись, як цілий виробничий процес було перервано. Перервано нагло, і як відчулося з тих покинутих чи навіть закинутих інструментів, ненависних і обтяжуючих, як відчувся саме в цілій тій обстановці рабовласницький дух цілого підприємства.

Все було кинуто так, ніби стався землетрус. Кинуто без інтересу, кинуто з прокльоном і ненавистю.

О 5-ій вечора всі помітили велику метушню за зоною, многократно посилену охорону, збільшено собак, а в середині табору так сам створено пости на лінії забороненої зони.

— Готують нам приємну подорож, — говорили в'язні.

— На курорт їдемо, на курорт, таку їм маму.

Ціла ніч пройшла в розмовах. Майже ніхто не лягав. А о сьомій всі з торбами, чи вже лиш з пайкою хліба, стояли вишикувані на подвір'ї. Начальство метушилось, бігало, кричало і обкладало всіх многоповерховими матами.

До табору ввійшла добре озброєна залога.

— Крок праворуч, крок ліворуч — стріляю без попередження.

— Етап, кроком руш!

І, похитуючи торбами, пішли до порту. Біля порту шпалери озброєної охорони від воріт до драбинки пароплава, що вела до трюму.

Поодинці, спускались до трюму й кожний сідав, де хотів.

Трюм був з під вугілля, і відразу знялася вугільна курява. За кілька хвилин вже всі виглядали шахтарями, і в напівтемному трюмі тільки виблискували зуби.

Ще кілька хвилин і трюм повен. Чуються крики:

— Немає куди. Нема чим дихати.

— Не розмовляти! — м'яко, майже по-дружньому каже вартовий і повертає з драбинки дуло ручного кулемета на середину трюму.

— Бачиш який симпатичний гад, це вже мабуть соловецький.

— Ще одно слово — стріляю.

— Ти стріляй трах-трах Татьяна— Баx.

— Тир-тир-тир. — І кулеметна черга міцно засіла в піддашшя трюму. Над трюмом з'явився начальник охорони.

— Попереджую востаннє всіх — ні звука з рота. Наказую вам (до вартового над драбинкою) стріляти без попередження.

Стало тихо як в могилі.

Це вже Соловки не 1929 року — ні, це нові, урбанізовані, з новими методами, з новими людьми й з новими манерами.