Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Падав сніг. Ще було темно і ми, обережно ступаючи, йшли на працю. Лісобіржа була освітлена електрикою.

— Скільки? — запитала у конвоїра людина в такому ж, як і ми, вбранні, тільки новому і чистенькому.

— Сорок вісім, — відповів конвоїр.

— Хто з вас був вже в таборах?

— Я, — відповіло двоє зразу. Він подивнвся на обох і одного запитав:

— Вантажні лісові роботи знаєш?

— 3наю, будь вони тобі прокляті, — відповів той.

— Так, оце вам бригадир, — сказав нам цей, як пізніше виявилося, „прораб" і, записавши прізвище бригадира, дав наказ йому зробити тимчасом „підкатку баланів".

Я стояв, як новороджений. Ліворуч виблискувала колія залізниці, а праворуч височіли, як єгипетські піраміди, височенні штабелі дерева. Там були сотні тисяч фестметрів того дерева, сплавленого рікою і підвезеного гужом і автотранспортом на цю біржу. Там була маса людей, і всі ці люди — в'язні робили тільки одне — підкачували те дерево до колії і вантажили його у вагони.

Як всяка праця, бодай найпростіша, вимагає певного знання, так і на цій роботі. Крім здоров'я і то не абиякого, ця праця вимагала вміння. Ані першого, ані другого, я не мав.

Пару разів в перший же день я трохи не загинув під тими „баланами", кілька разів зривався і падав, не мав сили вчасно піддати чи затримати рух того балана, цим ставлячи під удар не тільки себе, а й товаришів.

Мої товариші лаялися і вже другого дня зріклися мене з „шістки". Ціла наша бригада була поділена на групи по шість осіб і кожна „шістка" мала підкотити певну кількість дерева до колії і потім завантажити її у вагони. Бригадир передав мене в іншу шістку і так передавав доти, доки не заявив прорабові, щоби мене забрав з бригади, як людину, що не симулює, а просто непридатна, не має здоров'я працювати на цій роботі. Але, тимчасом минув перший, може найтяжчий тиждень каторги. Мене лаяли, знущалися, сміялися наді мною і тільки за те, що я не вмів і не мав здоров'я. Щоправда, бригадир був спокійною людиною, що вже мабуть не раз бачив подібних мені і часто боронив мене перед моїми колеґами, що їм я був безперечно обузою. Коли бригадир віддавав мене з бригади в розпорядження прораба, той зміряв мене з голови до ніг і запитав:

— Що ж ти робив на волі, старик? Я відповів.

— Ага, значить, по ученій часті, розумію, — сказав він з гордістю, мовляв, він теж не ликом шитий.

— Але, голубчику, — продовжував він, — такої роботи, як, скажемо, перебирати печиво, я тут не маю. Треба звикати! — Повернувся і пішов вздовж лісобіржі.

Бригадир мій повернувся і теж пішов до бригади, що вже видиралася на штабелі, і я лишився сам. Що ж далі? А далі — є можливість. Такою можливістю є „Ташкатурка", недалеко звідси страшний табір нездатних до праці, укараних і симулянтів. Табір, де „грають і співають", табір, де панують беззастережено кілька „паханів" і де без сумніву мусить загинути кожен, хто не зуміє вибороти якусь можливість з'їсти законні триста грамів хліба, що там дають. Мене за цей тиждень вже тою „шкатуркою" лякали, і я її справді дуже боявся.

Я з добру годину стояв, власне, не стояв, а ходив або переминався з ноги на ногу, бо було холодно, аж доки знову на мене натрапив прораб.

— Ага, це ти, добре, почекай. Я зараз, — кинув він до мене і пішов далі. Так я на тому місці й пробув до самого кінця робочого дня, аж доки не забрав мене мій бригадир, щоб вертати до дому. По дорозі бригаду зустрів прораб, бригадир знову йому про мене.

— А того, старикана, — запиши йому приборку колії і постав 100%, — крикнув прораб.

Так я вперше дізнався, що в таборі можна нічого не робити, а хліб таки їсти. Це звалося на місцевому жаргоні „туфтою", а сама операція в цілому звалася „заряджати туфту", себто давати відомості про ніби зроблену працю, якої взагалі не роблено. „3аряджати туфту" — то було одною найзвичайнішою і найпритаманнішою в таборах справою. „Туфта" була найрізноманітніша і всеобіймаюча. „Туфтили" всі. Початок був там, де починалася якась робота. Для прикладу візьмемо ту саму лісобіржу.

В кожній ділянці „заряджалася туфта". Коли виконували „підкатку баланів", то намагалися вже раніше, інши, чи свої, але вже здані балани, здати ще раз, як нанову підкочені. Коли підкачували на 50 метрів, то намагалися записати, що підкачували на 100 метрів віддалі. Коли вантажили, скажімо, дрова чи короткий лісоматеріял в закриті вагони, то заряджали туфту у вагонах і замість 20 чи 40 кубометрів — вантажили по 10 кубометрів і так замасковували, що нікому в голову не приходило, а то й неможливо було перевірити.

Часто-густо по двічі здавали пиляні дрова, вміло ліквідуючи відмітки десятників про те, що ця продукція вже облікована. Були види тої туфти різноманітні і оригінальні. Були такі, що більше віддавали часу й затрачували сил, ніж би вони це зробили без „туфти", але вже не могли, вони обов'язково робили з „туфтою". Були знамениті „туфтачі", що на очах десятників і прорабів „заряджали туфту" і ті, як наївні хлопчаки приймали ту „туфту" за чисту працю. Але зате, не було жадного десятника і прораба, що не вмів би „заряджати туфту" вище їх стоячим в таборовій гієрархії. І не було найвищого, вже серед вільнонайманих енкаведистів, в Управлінні Таборів, що не заряджав би „туфту" Управлінню ГПУ СРСР чи відповідним наркоматам. „Туфта" була зачарованим колом, вона не була таємницею і відповідний відсоток на „туфту" знімався, але тільки в найвищих плянових організаціяx. Це було зло непереможне, воно було характерне не тільки для концтаборів, а для цілого СРСР, тільки на волі воно звалося „очковтирательством" чи „ліпою на ватє". Але те, що я в такий спосіб на восьмий день мого каторжанського життя, не кивнувши пальцем, з'їв шістьсот грамів хліба, більше нагадувало „блат" ніж „туфту".

„Блат" — то може найкраєугольніший камінь життя в концтабораx. „Блат, мат і туфта" — це ті три кити, що на них тримаються концтабори Совєтського Союзу. Але на той час я тільки почав трохи помічати „туфту", зовсім не відчув „блату", але зате відчув „мат".

Я його, той „мат", відчув і почув в найрізноманітніших, найогидніших, найцинічніших варіянтах. Я знав і до арешту брудну лайку, таку характерну ознаку сходу Європи, але я ніколи не смів навіть сподіватися почути щось подібне. Це були зразки таких вишуканих, таких цинічних і огидних слів, що вони мене просто били, як молотом по вухах. Коли я сідав їсти, а збоку чув розгонисту і ориґінальну форму мата, мені робилося нудно, і я тікав з бараку. А між тим, я цілком, так би мовити, не інститутсько-дівочого виховання. До речі, найогидніше там лаються „девочки", вони так пікантно лаються і лайку супроводжують такими ориґінальними жестами, мімікою і позами, що нормальну людину це просто спантеличує.

Ніколи в світі я не бачив, щоб на такі штуки здатні були представниці Євиного роду, оспівані в ніжних піснях, змальовані в наших найкращих зразках малярських, вирізьблені ажурно з мармуру і описані в мільйонах оригінальних, високохудожніх книжок.

А проте, я тоді думав лише про те, що буде зі мною, я думав про страшну „Ташкатурку" і той кут, що я в ньому безсилий і замучений опинився. Я вже звик до бараку, до „буржуйки", до розвішаних смердючих валянок і бушлатів, до блощиць, звик до лайки і навіть до „малолєток", що, до речі, до мене ставились з певною симпатією, вважаючи за доброго „старика", може навіть священика, що постраждав за „віру".

Але в цей вечір „малолєтки" переконались, що я не піп, який постраждав за „віру".

„Малолєтки" щоразу відвідували тепер барак, приносили нам оселедці на обмін ще не пограбованих речей, продавали махорку або міняли на хліб. „Буржуйка" горіла, всі сиділи чи лежали, вкриваючись від блощиць. Панував спокій після тяжкої дванадцятигодинної праці.

Хтось звернувся до мене і запитав, оскільки я говорив прорабу, що належу до категорії з „ученої часті", чи не міг би я щось росповісти, чи цікаву якусь пригодницьку повість, чи „роман", як це звичайно говорять, роблячи наголос на першому, а не останньому складі цього слова.

Для мене це не було новиною, бо в тюрмах, в пересильних камерах я прослухав цілі томи пригодницьких повістей і цілих романів, що їх майже текстуально розповідали в камерах переважно „урки". Саме ця категорія дуже любила цей рід розповідного мистецтва і з захопленням слухала оповідача хоч цілу ніч. Кілька голосів ще почулося, щоб я починав.

Я розводив руками, думав. Жадного такого цікавого „роману" я не знав, але щось треба було розповісти. Евріка! І я, несподівано для самого себе, почав розповідати про країну „сходячого сонця" — Японію. Що я читав про цю для нас екзотичну країну, пригадав багато її леґенд — леґенду про 47 самураїв, леґенду про творення острова, про свято вишні, про звичаї, вірування, побут і характер тубільців японських островів.

Поволі оповідаючи, я сам захопився власним оповіданням. Я вишукував найориґінальніші образи, порівняння, я дав волю гіперболі і метафорі, я обвіяв все серпанком туманної таємничости, а розповідаючи про гейш, про вулиці Йосоварі і Кабе, про таємничі забобони японців, я намагався все це подати найоригінальнішим і найцікавішим способом.

Я говорив щонайменше дві годиии, і цілий барак мене слухав. Я бачив, що до бараку входили якісь „гості" і теж тихенько сідали і слухали.

Коли я кінчив, всі захоплено дякували мені, особливо гості „малолєтки", що віднині для них я став найученішим мужем. Один з них підійшов до мене і сказав, що мені треба щось „дрюкнути" — дати хабара прорабові, і він не надішле мене на „Ташкатурку", а дасть якусь „блатну роботу".

В очах бараку я моментально виріс на цілу голову. Вже коли я ліг, до мене підійшов бригадир і теж радив дати хабара прорабові, бо він обіцяв бригадирові, що надішле мене на „Ташкатурку".

— Але, що я йому дам, що?

— Як що? А твоє пальто, однаково його в тебе як не сьогодні, так завтра вкрадуть. Аджеж раз вже вкрали і тільки випадково не встигли винести.

Це була добра рада. Коли я вранці вийшов з бригадою на працю, мій бригадир, зустрівши прораба, запитав його, чи не потребує він доброго пальта з смушковим коміром, бо, мовляв, я дуже хотів би його продати саме йому, прорабові. Прораб глянув на мене, я на нього, і він кинув:

— Ладно, увечері, — і пішов геть.

Я з бригадиром пішов до бригади, і вже ніхто на мене не кричав і не лаяв, і я мирно сидів під баланами, чи щось допомагав, де і як міг. Так кінчився мій дев'ятий день, а другий день життя в таборі вже „по блату".

На ранок я був направлений, як „возчик", в розпорядження нарядчика гужового транспорту. Віднині я возчик, віднині я на найлегшій „блатній" праці.

Пальто зробило певний вплив.

Я з радістю йшов до великої стайні, куди збиралися возчики. Нарядчик, молодий хлопчина, колишній комсомолець і, як виявилося пізніше, студент першого курсу викинутий з інституту і засуджений терміном на три роки за хуліганство, обклавши всіх возчиків всеобіймаючим матом, кожного направив на його ділянку роботи.

Одного з возчиків він тут же, немилосердно одчухравши батогом, прогнав з саней, обіцяв загнати його на „Ташкатурку", наказав мені сідати до тих саней і, додавши одного молодика, наказав їхати до овочевої бази возити картоплю.

Поїхали. Виявилося, що цей „блат" був важкенький, бо я не міг ані носити, ані піддавати великих лантухів з картоплею, і мене, „діда, що з нього порохня сиплеться", лаяли ті молодиці і „дєвочки", що працювали у склепі. Я мовчав і від деякого часу явно спекулював своєю бородою, що, при виснаженні мого цілого організму, цілком з мене робила діда. Я це загальне непорозуміння тепер рішуче підтримував і використовував його.

Але трагедія наступила другого дня. Я не вмів запрягати коня в сани російським звичаєм з дугою. Я виріс на кубанських степах, де ніхто не їздив з дугою, і коли я змалку вмів запрягати двоє, троє чи навіть четверо коней, то одного з дугою я не вмів, а крім того не мав сили стягнути і зав'язати ту чортову супоню.

Це моє невміння виявилося вже на другий день. Те, що я вислухав від нарядчика, було нечуваним досі мені. Він тільки не бив мене, повчаючи як запрягати коня з дугою, і обіцяв безапеляційно прогнати. Я мовчав.

Наступного дня було те саме. Ще наступного хтось з возчиків мені коня запріг, а нарядчик лаяв мене, але не проганяв. Чому, я не знаю, але щоразу паплюжив мене останніми словами.

Часто інші возчики, якісь білоруси чи москалі, приходили мені на допомогу, зав'язували ту прокляту супоню, відпихаючи мене від коня і кидаючи в мій бік:

— Тоже мені возчик, всяка свиня лізе блатувати.

Я стояв, похнюпивши голову, і слухав ці терпкі слова. Я не тільки не міг запрягати, а й не міг дати раду з тим конем і тою роботою, що мені її треба зробити. І ніби на моє щастя знаходилися люди, що приходили „старику" на допомогу. Цей „блат" мені ставав гіршим за життя без „блату", і ладен вже там був просити на „Ташкатурку".

Але одного ранку раптом все змінилося. Я навіть не сподівався, що слава про мене, як про „ученого мужа" вийшла далеко за стіни нашого, де я жив, бараку і, нарешті, дійшла до самого грізного нарядчика гужового транспорту.

Тут вже мене врятувала наука, це було перший і мабуть останній раз в моєму житті, бо наука завсіди мені, крім неприємностей і невигод, нічого не давала.

Коли я з'явився перед очі нарядчика, він, ніби не звернувши на мене уваги, кинув у мій бік:

— Сьогодні нікуди не поїдеш!

Мене ніби приголомшило, але я заховував спокій, бо вже мені було однаково.

Коли всі возчики поїхали, вислухавши напутственні мати, я стояв під стайнею і думав про „Ташкатурку".

Але тим часом нарядчик покликав мене до своєї   „кабінки" — (кімната, що правила і за канцелярію і за житло). Я прийшов. Він зачинив двері, подивився, чи нікого немає близько, і почав просити у мене пробачення за всі кривди мені заподіяні, він ніколи не сподівався, що я інтеліґентна людина та ще й не абиякої інтеліґентности. Адже ж він, нарядчик, теж у минулому студент, і він з великою пошаною ставився завсіди до своїх професорів.

Він вважав мене за звичайну куркульську морду, отих диких куркульських селян, що їх треба тільки конче лаяти і бити, бо тільки тоді від них можна мати користь.

Нарешті, він мене попросив сідати і бути йому за помічника і співбесідника на „інтеліґентні" теми. Я слухав цього урбанізованого збольшевизованого юнака-хулігана і не знав, чи мені радіти зі всього того, чи мені плюнути на цього мерзотника. Але в перспективі була „Ташкатурка", і я вирішив пристати на його пропозицію. Він був задоволений. Він грубо гукнув „дневального" — джуру, що йому послуговував, і наказав негайно давати сніданок. Дневальний, літ сімдесяти старичок, по-лакейському за хвилину приніс котлети з кінського м'яса з картоплею. Ми дуже добре поснідали, випили ще кип'ятку з цукром і я почав йому переписувати якісь папери. Але праці тої було, як кіт наплакав, ми мирно сиділи і говорили на „інтеліґентні" теми. У мене під час цих розмов з'явилась думка, чи не зумію я навернути цього хулігана до людяного поводження з отими „дикими селянами", що їх треба тільки „бити".

Але наступні дні мого абсолютно „блатного" життя, коли я нічого не робив, а лиш провадив „душеспасительні" бесіди з цим бандитом, мені показали, що це тип скінчений, що він ніколи не може зрозуміти, хто справжній ворог і кого треба бити. Це був специфічний витвір так званої золотої комуністичної молоді, жертва спекулятивного, антинароднього виховання.

А проте, хоч я йому щораз говорив дуже прикрі речі, він мені не заперечував, бо йому було приємно, що він такий великий чоловік, що з ним розмовляє як з рівним „учений муж" хоч ні одної з моїх порад він не виконав. Він лишився тим, чим був.