Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Увійшовши до бараку, я згадав мою сонцеподібну дівчину з Таганрогського ізолятору, що хвалила старі, так би мовити, обжиті табори і Соловки як найкращий з цього погляду табір. Вона говорила щиру правду. Це був дуже вітхий, невеличкий зляпаний нашвидку барак. Між незграбно покладеними брусками його стін світилися скрізь великі діри, через які вільно сипався до середини сніг. Навколо подвійні нари, міцні, дерев'яні, чомусь не з дощок, а з дрючків, а посередині залізна маленька пічка — „буржуйка". Барак був вільний від мешканців. Але все ж це був барак, це було не те, що ось просто тебе привезли до лісу і сказали — працюй і живи. Дівчина мала рацію, і я з легким серцем поліз на нари. Передусім запалили „буржуйку", і барак разом з димом наповнився теплом. Добре намерзлись мої соратники, а тому цілий час тримали „буржуйку" червоною, і за якийсь час ми вже почали знімати „бушлати". Інші, де можна було, затикали діри, словом, улаштовувалися. Але, як зробилося в нас зовсім тепло, поступово почали до нас приходити несподівані гості у вигляді блощиць. Вони наступали на нас звідусіль, а передусім зі стелі, звідки вони відігрівшись почали на нас падати. Їх була тьма. Всі, що залізли були на другий поверх нар, мусіли злазити вниз, аж доки й звідти блощиці нас не виперли на вогку від нанесеного снігу підлогу. Так блощиці спустили нас згори на долину. Ну, думав я собі, табір обжитий, старий табір.

Але не всіх, серед нас було чимало таких, що на них не справляли ці гості рішучого враження, і вони, добре закривши руки і голову, лягали спати. Так, не маючи змоги вести будьяку боротьбу з цими маленькими тиранами, мусили ми зайняти оборонну позицію і якось миритися. Кожен цю справу розв'язував індивідуально. Одиі лягли на підлозі, поливши навколо себе водою, інші сиділи, ще інші ходили, не мігши дати собі раду. Я, твердо закрившись, ліг на нижні нари, і коли якійсь блощиці щастило добратись до мого тіла, я намагався її роздавити, не виймаючи звідти руки, бо інакше на мене б упала нова партія і залізло б до тіла їх більше. Я твердо вирішив, що мушу спати, бо я не „у тещі в гостях". Це я собі вже добре усвідомив.

Так почалася наша перша ніч в цьому „обжитому" бараці. Але вона лиш почалася, а не кінчилася, кінчилася вона інакше. Мабуть коло дванадцятої години ночі, коли вже всі якось попримощувалися спати, погасили імпровізованого каганця і міцно закрутили дротом двері, від можлнвих гостей в ночі, так саме тепер, серед ночі раптом двері нашого бараку затріщали і розчинилися, і в барак з гуком, свистом і реготом ввірвалась п'яна компанія. Всі підxопилися.

— Спокій! — скомандувала якась мордата кремезна постать з сокирою в руках, — ми прийшли до вас, „штимпи", в гості, привітати вас з новосіллям, — говорив мордатий, тримаючи в правій руці сокиру, а в лівій ліхтар.

— Світи каганця! — почулась команда. І каганець вже горів. — Клади дров до печі! — І „буржуйка" знову почала чадіти.

Аж тепер можна було оглянуть цю веселу компанію, що з реготом, грюком і свистом прийшла нас „вітати".

Їх було не менш двох десятків здорових, опецькуватих, віком від 30 до 15 літ хлопців і з десяток дівчат, віком від 18 до 20 літ. Самі вони іменували себе „малолєтками". Серед них я помітив одного, що був присутній на лікарській комісії. Вони миттю розсипались по бараку. Кожен обрав одного з нас і вимагав подарунку з „волі", а коли хто починав розв'язувати торбу чи валізку, той миттю тягнув звідти те, що міг тільки вхопити. Почався грабунок. Хто оборонявся, хто просто віддавав усе. Дехто з наших вже прикидався жуліком, чи справді ним був, і поруч з „гостями" ставав грабувати соратників. Хтось крикнув, що він поскаржиться коменданту.

Тоді того, що нахвалявся скаржитись, два „малолєтки" вхопили і представили перед пресвітлі очі того, що стояв з сокирою і тільки споглядав, що роблять його підлеглі.

— Клади на нари голову, зараза! — скомандував той, що стояв з сокирою, — я одрубаю твою дурну голову, щоб ти знав осмадей, що я тут законна влада! — „Дєвочки" і вся банда лягали з реготу і вже тепер без розмов хапали валізи, розбивали їх, різали ножами торби, і все стягали до купи. Троє вартувало з ломами коло дверей, „дєвочки" безшумно виносили з бараку те, що кидали на купу. В кутку зчинилася боротьба, два „малолєтки" тягнули невеличку валізу, а власник рішуче її не давав. Підскочили інші на допомогу з одного й другото боку, блиснула над головами сокира „пахана", всі розбіглися і валізка лежала коло його ніг.

Він поволі взяв її, підійшов ближче до каганця, подивився і гукнув: — Неси ключик, шкода псувати. Господар надійшов з ключем. Пахан відімкнув, всі з інтересом дивилися, що там є, і були здивовані, що власне у валізці нічого не було цінного, що треба було б боронити. „Пахан" все з неї вийняв і почав щупати дека.

— Ага, тут „заначки" — і він вийняв добре захований між деком і обшивкою конверт.

— Гроші, — вирвалося враз з кількох уст, але яке було розчарування, коли з конверта випало двоє фото і льокон жіночого волосся.

— Красівая дішовка, — сказав „пахан" до студента (власник виявився студентом), — це твоя баба? — Студент відповів, що це його наречена і що ті фото і льокон волосся найцінніше, що в нього є, все інше вони можуть взяти, але повернути лише конверт з фотами й волоссям.

3 реготу лягав цілий барак, а „пахан" аж за живіт брався. Він реготав і з презирством дивився на студента.

— Фраєр ти, фраєр, безнадійний ти дурень, а ще кажеш, що ти студент, — говорив до нього „пахан", а всі „малолєтки" уважно слухали його промову.

— Ти дурень, останній ідіот, що ціниш цей жмут рудого волосся і цю випещену мордочку, що напевне тебе дурня продала ГПУ і вже з ними, як оці дішовки зі мною, гола танцює.

Студент зробився білим, аж сірим, затрясся всім тілом і кинувся на „пахана". Але він в цей самий момент був зручним ударом положений на підлогу.

— Лежи, гнида, бабська посмітюха, а то я тобі накажу відрубати твою фраєрську голову, — говорив „пахан", стоячи одною ногою на спині студента. Валізку „дєвочки" понесли з бараку, а фото й волося тут же лишилось на нарах. „Пахан", трохи постоявши, відійшов, а студент вхопивши голову в руки ридав, як дитина, на підлозі.

— Вставай, братухо! — якось по людяному сказав пахан, — візьми твої найбільші цінності, як ти кажеш, я сам колись був таким ідіотом, але тепер я не такий.

— Ей ти, рижий, біжи до лікпома і скажи йому, щоб „дав", матиме, скажи, добрячий куш, а як не даватиме, то скажи, що я сам з ним матиму розмову. — „Малолєтки", осяяні радістю, шукали ложок, а „дєвочки" почали верещати.

— Кутньом шпана, — кричала одна і знімала з себе ватяні штани.

Студент поволі встав, хитаючись підійшов до „пахана", той віддав йому фото й волосся.

— Бережи, братухо, — говорив він ніжно,— ти сам свого часу це викинеш в убиральню.

— Ні, вона не така, вона інша, вона незрівняна ні з ким, — говорив побитий студент паханові, як найліпшому другові.

— Так, так, незрівняна ні з ким, — зареготав знову пахан. — Друже мій, я мав сотні цих „незрівняних" після того, як перша з тої сотні виявилася такою, як і ті сотні, що я мав потім. Я був таким самим ідіотом, як ти, хоч я і не був ніколи студентом. Я мав їх різних, десятилітніх, сімдесятилітніх, дівчат в розквіті, і всі вони були абсолютно однаковими, подібними, як дві краплини води, хіба що різнилися тулубами, але по своїй душі це були всі продажні тварі. Не має значення, хто вони, дружини командирів, професорські вдови, дружини інженерів, коханки „шишкомотателів", звичайні проститутки, віруючі міщанки, чи опецькуваті селянки, чи оті, що в червоних хустках з партбілєтами бігають, чи актриси вони — все це огидна сволота. Продажна і безсовісна. Навіть професорки, учені жінки, що здається лиш мріють про учену кар'єру, — такі самісінькі, тільки ще огидніші, цинічніші. Я вже не говорю про лікарок і фельдшерок.

Я здивовано, як мабуть з не меншим інтересом і сам студент, слухав цього пахана.

А пахан говорив, Шопенгауер і Ніцше блідли перед філософією цього тридцятип'ятирічного, цинічного сифілітика. Він з такою ненавистю і з таким загалом паплюжив цілий жіночий рід, як мабуть жаден з женоненависників. Але промову обірвав рижий і поставив перед ним три пляшечки. Всіх „малолєток" ніби вихром закрутило.

Одна пляшка була з тройним одеколоном, одна, найменша, з ефіром, а в третій було трохи справжнього спирту.

— А це я в нього „налєво", — признався рижий і дістав з кишені ще невеличку пляшечку валер'янових крапель. Всі сміялись, бігали з горнятками, а „пахан" кожному давав, п'ючи сам спирт з пляшки. Особливо уклінно домагалися „горілки" дівчата.

— Ей ви, дішовки, — кричав сп'янілий „пахан", — покажіть мені кляс. І дівчата, як по команді, скидали з себе геть чисто все до сорочок включно, танцюючи перед „паханом" дикий якийсь танець. Хлопці били їх, вони верещали, п'яні, розчервонілі, з розмазаною фарбою на губах і бровах.

Тільки „жена пахана" — дівчинка літ чотирнадцяти — сиділа поруч, як королева, і лаялася найбруднішими словами.

Хлопці грали дівчатам на ложках і гребінцях, до дівчат приєдналися вже п'яні „малолєтки", вибивали з ними „чечотки", „барині", співаючи сороміцьких пісень, ляскаючи з усього розмаху по дівчачих спинаx. Вони, як вихор, кружляли з дівчатами, відбивали, аж барак трясся, навприсядки, вхопивши дівчат за груди, регочучи, імпровізуючи жидівську суботу, час від часу вириваючи то одну, то другу з танцювального кола і кладучи тут же перед всіма на нарах...

„Пахан" тільки похвалював хлопців за героїзм, а дівчат за відданість і обіцяв їх, „дішовок", тримати у своїй ласці. Дівчата виглядали щасливими і радісними, ніби своєю поведінкою мали обґрунтовувати філософію „пахана".

Ми, неофіти, з жахом і трепетом дивились на цю оргію. Я ніколи не чекав, що в цих старих, обжитих концтаборах, крім бараків і блощиць, відбуваються ще й такі драматичні комедії з таким фарсом наприкінці. Під кінець, одна з тих „дішовок" п'яна, втомлена і змучена підходить до мене, а я, схиливши голову, напівспав, взяла по-дитячому за мою бороду і намагаючись усміхнутись промовила: — А тобі, старичок, вже не кортить до дєвочок?

Я мимоволі засміявся і сказав, що ні, і не встиг я їй відповісти, як якийсь з „малолєток" з усього маху ударив в обличчя „дєвочку".

— Дішовка, — процідив „малолєток". І „дішовка", заюшившись кров'ю, пішла беззвучно ридати в куток.

— Старик, — звернувся до мене героїчний „малолєтка" — подаруй мені, що тобі не шкода, ми ж тебе сьогодні не чіпали. — Я відкрив торбу. Він взяв запонки, комірці, сорочку, носки, майку, зав'язав знову сам торбу, подякував і пішов.

Поволі всі розходилися, „пахан" першим покинув з „женою" барак. Почувся дзвін від ударів у рейку.

— Підйом, братці! — крикнули останні гості і чимдуж кинулись з бараку.

— Підйом, — за хвилину вступивши до бараку, сказав якийсь представник „законної влади" старого, обжитого табору.

— Дуже добре, — хтось промовив з присутніх, ми все рівно ще не лягали.

„3аконна влада", ніби не розуміючи про що ходить, покинула барак. Ми шикувалися до першого дня праці на каторзі.