Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

В день, коли всіх нас повели на залізничну станцію до ешелону, нас було 176 осіб, і мали ми відсидіти щось коло 1700 літ. Безсмертні, ми недостріляні сідали в вагони, навколо стояли наші земляки зі зброєю напоготові, навколо поодаль тужили якісь жінки, хижо позад конвоїрів оскалювали клики здоровенні собаки-овчарки.

— Ну — братці, шах і мат нам, — кричав якийсь уркач, хахлацький конвой, пропали ми, братці!

— Ей, ти там, не дуже, бо я тобі дам, — крикнув якийсь з конвоїрів, що відчув образу його національної гідности.

— В рот — пароход, — кричить уркач, конвоїр стріляє вгору і наступає тиша.

— Виходь! — Уркач посунувся в куток і затих.

Вдарено три дзвінки, свиснув кондуктор, поїзд рушив. За поїздом бігли жінки, діти і діди. За поїздом чулося голосіння і воно ніби звонило в вухах. Колеса котилися, всі мовчки сиділи. І раптом з кутка виривається пісня: „Дружина знайде собі другого, а мати сина ніколи!" Наш героїчний притишений конвоєм уркач співав пісню.

— Сьомий раз їду, але й на цей раз втечу, буду тікати, доки не застрелять, все одно мене давно вже куля чекає, — говорить замріяно син матері, що вже сьомий раз виряжала сина-рецидивіста в далеку путь північних чи сибірських концтаборів.

Їхали всі разом, політичні і кримінальні. Їхали разом, але були цілком ворожі. Ми — це „осмадеї", „штимпи", „фраєра", вони — справжні люди, вони „жуліки".

Я хотів, щоб наш поїзд йшов через Харків. Воно так і сталося, і нас, висадивши, запровадили всіх в харківську пересильну тюрму.

Тюрма, як всяка пересильна тюрма. Величезні камери, найрізноманітніший склад в'язнів, відсутність всякого порядку, а значить більше волі. Вже другого дня я мав можливість нелегально сповістити про місце мого перебування моїй родині.

Тепер вже було інакше. 3 вересня місяця в тюрмах встановлено раціон 600 грамів хліба, і не було того абсолютно масового голоду, що досі панував як в тюрмі, так і на волі. Це парадокс, але істина, що маса людей врятувалося від смерти того року саме тому, що сиділи в тюрмах, бо в тюрмі систематично давали 100 чи 200 грамів хліба-сурогату, а на волі маси людей не мали такої можливості. Але після такого довгого зголодніння, люди накидалися на хліб той, як звірі, і багато драм на цьому ґрунті виникало. Склад камери мінявся, бо всі були етапованими, одні приходили, інших кудись везли. В пам'яті лишились сотні облич, характерів найрізноманітніших, оригінальних, цікавих. Там були монархісти, троцькісти, соціял-демократи, петлюрівці, колопартійні обивателі, дійсні комуністи, жуліки, бандити, повстанці, найрізноманітніші категорії злодіїв, всіх вір священнослужителі, всіх націй люди — від циган до японців включно, але головною масою були українці. Там був відомий професор Семеренко, що дістав 10 років лиш за те, що став на прю супроти російського вченого Мічуріна, і за опозицію в науці був укараний; там були українці всіх земель, всіх напрямків і всіх соціяльних прошарків.

Тут, вперше, я познайомився з виховавчою роботою в тюрмах. Там була велика заля, колишня тюремна церква, обернена на клюб.

До тої залі всіх нас привели і всі ми в обов'язковому порядкові слухали лекцію. Виступав якийсь молодий чоловік, що говорив добірною українською мовою. Тема — „Український націоналізм — головна небезпека".

Доповідач цілий час проклинав Хвильового і Скрипника, щоразу виголошуючи здравицю Постишеву і Сталіну. Ніхто доповідача не слухав, але ніхто й не заважав йому. Ні питань, ні обговорення не дозволялося. Та, власне, ніхто й не думав про все те, бо знали, що той доповідач з успіхом може завтра бути в ролі слухача, а не доповідача, хоч доповідач наївний, або негребуючий засобами, говорив з ентузіязмом.

— Сволочі! — така була резолюція мого сусіди, якогось троцькіста, — хай Сталін побільше з нас робить „контрреволюціонерів", ми йому теж зробимо.

Але основне, що роблено зі мною у пересильній тюрмі — це купання і дезинфекція моєї одежі. За тридцять п'ять день мене 27 раз викупано і стільки ж раз продезинфіковано.

Це не була зла воля, ні. Це сталося випадково, я був найщасливіший, іншим довелося менше, а були такі, що їх і разу не купали. Але я був тоді людиною інтеліґентною, смирною і ще не вмів обдурювати дурне начальство, чи обходити дурні беззаконні закони.

Сталось так тому, що майже щодня призначали на етап і щоразу відставляли, бо етап не спрямовувався в напрямку, куди треба мене надсилати.

Всі ці купання й дезинфекції робилися з одною метою, щоб людина, яка має їхати в етапі, не мала вошей. Проте, найцікавішим моментом було те, що зрештою, коли прийшов день мого від'їзду і коли я явивсь перед конвоєм, що перевіряв вошивість, виявилося, що зразу ж було знайдено в мене дві величезні воші. Це була трагедія. Мене штовхалн, терзали і знову поволокли до лазні. Там мене знову купали, як завсіди майже холодною водою, дощенту спалили моє вбрання і таки випхали з тою групою.

Ці купелі і дезинфекції призвели до того, що я знову, не зважаючи на те, що харчуватись я зачав краще, ледве волочив ноги. Але йшов на вокзал, а він недалеко, без сторонньої допомоги, хоч мав вже й речі, передані для мене моєю родиною.

І знову в так званих телячих вагонах повезли нас на північ.

Все було так, як бувае в етапах. Когось ограбували, когось побили, хтось регоче, хтось плаче, хтось співає, але кожен знає, що для всіх є і буде лиш тюрма і неволя.

В Москві нас знову виведено з вагонів і перевезено в пересильний корпус Бутирської тюрми. Тут було найкраще з усіх мною бачених тюрем.

Знову сотні нових людей, і зустрічі зі знайомими, але в пам'яті особливо лишилися „золотарі". Їх було там дуже багато. Коли їх виводили на прогулянку, з вікна нашої камери я міг їх спостерігати. Це були переважно жиди. Всіх їх запідозрювали, що вони мають золото і тримали їх доти, доки вони його не віддавали ГПУ. Тому називали „золотарями". Там були найоригінальніші типи. Були жінки і чоловіки, були переважно старі люди. Мальовничо виглядали жиди. Вони чомусь всі були обшарпані й ділились на найрізноманітніші категорії. Містечкові — солідні жиди з пейсами і довгими бородами, цілком урбанізовані дентисти, діячі різних кустпромгоспів і квазікооперативних організацій, явні спекулянти, майстри чорної біржі і жидівські священнослужителі. Золотарів погано годувала, виробляли над ними всякі штуки, піддавали всяким іспитам і тримали місяцями в тюрмі, аж доки віддадуть золото. Але були такі, що всі „іскуси" переходили і, не віддавши грошей, звільнялися. Проте, таких було мало, це були одиниці. Хто мав золото, той ладен був його зректися, аби звільнитися. Багато, не витримавши „іскусів", вмирали. А вмирали — списували. Це нікого не турбувало і нікого ні до чого не зобов'язувало.

Вавилонське стовпотворення було на бутирському вокзалі, куди звозили в'язнів на етап. Тут було щоразу по кілька сот людей, що мали сідати до вагонів. Тут траплялись зустрічі повні драматичности чоловіків з жінками, що їх везли в різні кінці на каторгу. Зустрічалися давні знайомі, що не бачилися роками, а тут дізнавалися, що вони дістали по десять років каторги як члени спільної контрреволюційної організації, про яку до їх арешту ні той, ні другий не мав жадного уявлення. І сам я тут вперше зустрівся з низкою „членів Союзу Кубані й України", чого я ніколи не сподівався, що їх мали б заарештувати. Але ніхто не дивився. Всі приходили до гамлетовського висновку, що „багато є на світі дивовижного", і спокійно сідали в добре заґратовані холодні вагони. Тут вже ніяких прощань, не має з ким прощатись, всі в'язні і всі їдуть.

До „Крестів" Ленінградської тюрми з Курського вокзалу, їхали на відкритих машинах. Сутеніло. Мрячив дощик, а нас з максимальною швидкістю везли до „Крестів". Минали палаци, переїздили мости, височів Александрівський стовп, над берегами трохи бралась льодом Нева.

Ми прибули в найславніші після „Бутирок" — „Крести". Але тут не розпинали, тут по краплині висмоктували з людини червону живу кров і обертали людину в трупа.

Тут одного разу, як вивели в'язнів з кількох камер вивантажувати з баржі ліс, я раптом чомусь вирішив тікати.

І втік би, якби мав досвід, а то лиш дістав по зубах і три дні каземату. Каземати симпатичні, але дозорці дуже неінтеліґентні.  Не кричать, і не лають, а тільки б'ють. Словом, інтерес до втікацтва у мене швидко минув.

Тут, як і в Харкові, мені довелося бачити вже другий зразок культурно-виховної роботи.

В одній з камер в'язень у в'язня вкрав пайку хліба. Коли покривджений знайшов свою пайку у свого сокамерника, такого ж як і він в'язня, він спокійно вийняв цеглину з камерної печі і вбив злодія. Хоч, правда, і перший і другий належали до злодіїв. Убивцю судив звичайний суд і виніс вирок смерти, а через те, що такі випадки траплялись часто, вихователі вирішили піддати вирок на обговорення перед масою в'язнів. Начальник культурно-виховної частини тюрми виступив з громовою промовою, розписуючи убійника найстрашнішим злочинцем, що тільки міг породити світ, і, кінчивши промову, запропонував висловитись в'язням. На початку він звертався до всіх, потім індивідуально вказував на того чи іншого, але ні один в'язень не хотів виступати. Ні уголовні, ні політичні.  Начальник бився добрих півгодини, але ніхто ані пари з уст.

— Так що ж, не будемо обговорювати, просто голоснем, товариші, — вже дружньо звертався начальник до присутніх, називаючи в'язнів товаришами, що було категорично заборонено. Але в цей момент піднімається з місця один в'язень і просить слова.

— Вкрасти пайку, вкрасти людської крови, крови свого товариша по тюрмі і неволі, це тяжкий злочин, — почав свою промову в'язень, і на обличчі иачальника виявилось повне задоволення.

— Найтрагічніше те, — продовжував в'язень, — що це не поодинокий випадок, що, за кількамісячного мого в „Крестах" перебування, я знаю вже сам, і багато з присутніх тут, цих випадків занадто багато. І я присутніх всіх запитую, хто винен, чи той хто вбиває, чи ті, що створили ті нелюдські умови, що перетворюють людей на звірів.

В одну хвилину, як з під землі виросли сотні тюремщиків зі зброєю напоготові, зі сцени, звідки промовляв щойно начальник КВЧ, недвозначно вилискувало дулами два „Максіма". Почулася команда про абсолютний спокій. Оратора група тюремщиків виводила з зала. Він ішов спокійно, не оглядаючись.

— По камерах! — почулася команда, і групу в'язнів з посиленим конвоєм запровадили до камери. Після того вже більше не вимагали від в'язнів, щоб ті солідаризувалися з вироками над ними їхніх катів.

3 „Крестів" везено нас великими „чорними воронами", куди нас впаковували як оселедців в бочку, і, доки ми доїхали до вокзалу, кілька в'язнів знепритомніло, а один дідок віддав Богу душу. Його, себто той вже труп, сильно лаяли, але нічого не довелося зробити, як відвезти труп назад до „Крестів".

Поїздка, як бачимо, без задоволення, але з мораллю. Коли рушив поїзд, всі говорили про „3ванку". Званка — в свідомості кожного був страшний рубікон, останній „іскус" для тих, що їдуть в напрямку Соловків, Кемі, Коли, Мурманська. Званка — станція на Мурманській залізниці. В наших уявленнях Званка була чорним жахом, бо саме там був переходовий центральний табір, що приймав етапи, які йшли за „черту", себто по той бік Званки, в країну, де вже не діяли ніякі навіть радянські закони, а все діялось за вказівками дрібних тиранів від ГПУ. Званка страшила нас її лазнею і дезинфекцією, нечуваним грабіжництвом обслуги і мешканців того табору, що, як правило, ограблювала прибуваючих, ділилася награбованим з начальством, била немилосердно неофітів, знущалася над в'язнями тільки для того, що вони приїхали не до „тещі в гості".

Але, на наше загальне задоволення, не прийняла нас „3ванка" і ми рушили далі на Кемь. Коли ми відчасу по черзі дивилися в одно маленьке заґратоване віконце, ми бачили лиш засніжені болота, дохлі дерева чи темні ліси, а відчували „лиш тоску і тривогу".

— І повезуть нас в вагонах холодних, на всім відому станцію Кемь, — співали безжурні уркачі, що їхали до концтаборів хоч і без задоволення, але й без того трагічного жалю, що огортав нас. А проте, поволі ми посувались в засніжену північ, щоразу з ешелону брали сотню-дві чи менше в'язнів, аж доки на ст. Кемь не ткнув пальцем на мене якийсь північний плянтатор ГПУ і не наказав мені вилазити з вагону.

Я вийшов і став до гурту, став у вишиковану лаву, де було вже осіб з п'ятдесят невідомих мені зовсім людей. Один всього конвоїр повів нас. Коли я побачив, що веде нас один конвоїр таку групу, я вперше відчув волю. Я звик, що за мною одним ходило мінімум два, а тут так це просто і так вільно. Мені видавався конвоїр милою, симпатичною людиною, він навіть йшов досить поволі, зовсім не кричав, навіть щось посміхаючись говорив. 3 таким, собі думав я, ще можна вжити і збирав усі сили, щоб не відставати від нашої невеличкої колони.

— Прямо до лазні, хлопці, он до того великого бараку, — командував наш страж. Ми без страху йшли до лазні, хоч протягом етапу найстрашнішим нашим ворогом були не так лазні, як особливо ті, що лазні обслуговували.

Але я йшов спокійно. Принаймні тут можна буде без конвоїра ходити до вбиральні і не користатися „радістю — нашою парашою." Переступаючи поріг лазні табору „Вегеракша" в Кемі, я думав: „Так, я переступаю поріг в абсолютно мені ще невідому область каторжницького життя. Від нині я вже не об'єкт слідчих, ні етапований, — я каторжанин. Саме тут починається моя кар'єра недостріляного каторжанина. Але я помилився. Лазня „Вегеракші" нічим не різнилася від лазні в Таганрозі чи Харкові, такі самі розбиті шиби, така сама холодна вода, такий самий бруд, така сама уголовна обслуга, словом все те саме, лише пересаджене на 65-ту паралель північної широти. Була лиш та різниця, що тут не тільки грабували у вас все, що можна забрати з вашого вбрання, але видавали зразу каторжанське вбрання і попереджали, що ніхто не сміє ходити в цивільному. Таким способом я набув якесь дрантя, що звалося бушлатом, тілогрійкою, ватяними штаньми, валянками, варишками і рукавицями. Все своє, наказано було, зняти. Все своє можна було здати до склепу „каптьорки" для організованого пограбування. Хто не хотів це робити, міг лишати при собі для неорганізованого пограбування. Чомусь всі, в тому числі і я, рішили віддати наші речі на „поток і пограбування" в неорганізований спосіб. Що наші речі будуть пограбовані, для нас не було таємницею, бо вже під час етапу ми були зорієнтовані щодо цього.

По закінченні процедури в лазні, нам постригли не тільки голови, а вистригли волосся і в місцях, де в дорослих людей воно звичайно виростає. Єдине, що я оборонив від цього всепостриження, — це була моя борода, а оскільки я не був священиком, то обстригати не було „політичного" сенсу і я лишився з бородою. Потім нас спровадили до канцелярії, де складали на всіх формуляри, і, нарешті, на лікарську комісію. Лікарська комісія, що складалася з лікарського помічника і якихось підозрілих уголовщиків, визнала всіх нас, в тому числі і мене, абсолютно здоровими людьми і всім нам визначила 1-шу категорію працездатности, так звану „тракторну".

Коротко скажу про ці категорії працездатности. Для неофітів це була чиста формалістика. Всі без винятку, що мають руки і ноги, незалежно від того, які то були руки, мусили протягом перших шести місяців бути лише на найтяжчих фізичних роботах. І це знову таки незалежно від віку і статі. Вже тільки пройшовши цей перший „іскус", людина, коли лишилася живою, могла претендувати на „законну" категорію працездатности. Таких було три: перша — найтяжчі роботи, друга — тяжкі з дуже невиразною різницею, власне без жадної, і третя — легші роботи, а головне вироблення ними норми певної праці на 75% вважалося за сто %. Себто, норма виконання для цієї категорії була знижена на 25%. Ця третя категорія фактично надавалася напів-інвалідам, бо, скажемо, я протягом восьми років, перенісши в таборах найтяжчі хвороби і не раз будучи на краю загибелі, так і не спромігся тої III-ої категорії здобути, а зумів лиш з „тракторної" пересунутися на „конячу", другу. Але, я на той час був цілком наївною щодо цих справ людиною і не знав, що то все значить. Проте, нарешті, всі формальності викінчені, ми справжні „з/к" — „заключенние" і нас спроваджують до бараку, де маємо ми жити.