Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Тепер я зняв шапку і махнув нею на знак розставання з Ростовським Спецкорпусом, з страшною його дійсністю. Двері „чорного ворона" відчинилися, мене втягли і посадили на лаву, поруч сіло ще двоє, мабуть теж моїх земляків, з військ ГПУ і „чорний ворон" рушив. „3емляки" мовчки курили, у „вороні" було душно і я всім серцем бажав, щоб швидче кінчилася ця подорож. Куди мене везуть я не знав, і що зі мною мають зробити, — теж.

В камері ч. 13, куди я потрапив, я дізнався, що я в Таганрозі, в Спецкорпусі ГПУ.

Чим далі мене всевладна рука ГПУ відсувала від центру на провінцію, тим неінтеліґентніші були його відпоручники, тим примітивніші умови були перебування в'язнів, тим оголенішим, дикішим був режим.

Тринадцята камера, як і цілий спецкорпус Таганрогського ГПУ, містився в глибокому льосі, куди не заглядало сонце. Ціла споруда була побудована в часах Олександра І-го, в Аракчеєвські часи його царювання і ці льохи Аракчеєвські інженери не плянували для цілей ГПУ. Проте, для большевиків перепон немає, і льохи були пристосовані для такої благодійної мети.

На жаль, в Таганрозі таких споруд зручних замало, отож в цьому Спецкорпусі в'язні не лежали і не сиділи, а переважно стояли, за відсутністю відповідної площі. Але, коли я був вкинений до камери, то для мене знайшлося сидяче місце, бо стояти я просто не міг. А в тім все було в порядку. Моя ситуація явно покращала, мене повідомлено, що слідство в моїй справі закінчено, а справу передано на розгляд Московської Колегії ГПУ. Мені лишилося чекати на вирок. Я й чекав. А між тим, домоглася дружина побачення зі мною, привезла передачу, таємно передала грошей, хоч побачення й відбувалося в присутності слідчого. Говорити не знали про що; часу було мало і прощаючись дружина сказала, що 13 травня застрелився Микола Хвильовий, а 7 липня — Микола Скрипник.

3 цього мені було все зрозуміло, що робиться на так званій „волі", і мені тільки хотілося жити, а волі не хотілося. Хай буде краще каторга, чим така воля; як не вміємо красиво жити, так треба вміти принаймні героїчно вмерти.

Тринадцята була поспіль південна темпераментна камера. Там сиділи кубанські і донські козаки, греки, вірмени. Зовсім не було справжніх росіян, а всі були українізованими і справжніми українцями. За соціяльною ознакою це були переважно хлібороби і міщани. 3 посеред всіх я був єдиним представником інтеліґенції. Тому я був тим арбітром, що розв'язував всі камерні конфлікти, і мої рішення не підлягали оскарженню. Але особливих конфліктів і не було, бо було не до конфліктів. Хіба, якийсь з козаків раптом скаже: „І тому Лафакі, мабуть, не набридає брехати", тоді грек Лафакі смертельно ображався, називав козака кугутом, говорив, що всі козаки бандити і конокради, і що якби не греки, то взагалі, наприклад, в Таганрозі чи в Маріуполі порядним людям ніяково було б жити серед таких виродків. Тоді вже піднималися козаки і називали греків жабоїдами, греки цей епітет прикладали до козаків і, як доказ давньої звички у козаків їсти жаби, наводили те, що козаки не вміють по-справжньому приготовити рибу і ні чорта не тямлять взагалі в рибі і ґатунках риби. Тоді виступав солідний вірмен і доводив всім, що жаб їдять тільки французи і, за неперевіреними даними, калмики. Переклавши на плечі французів і бідних калмиків справу про жабоїдство, всі заспокоїлись.

Проте, Лафакі, цей справжній син непосидячого і говіркого сучасного грека, знову спричинявся до нових ексцесів. Наприклад, він вважав, що тільки він один сидить без всякого злочину, а що всі інші, мабуть, хотіли щось зробити таке, за що конче їх треба посадити. Тому, щоранку він твердив: „Думаю, що мабуть вже сьогодні мене звільнять. Знаєте, говорив Лафакі, я технік, я можу будувати, наприклад, залізницю, чи взагалі будувати і взагалі я все можу робити. Як можна, щоб така видатна постать, як я, сиділа в цьому дурному льосі". Він завжди багато говорив і приписував собі найвидатнішу ролю в справі розбудови промисловости, транспорту і житлобудівництва в Таганрозі і завсіди, як заходили розмови про Таганрог, репетував: „3апитайте в Лафакі, в мене запитайте". Інші греки частенько посміхалися і говорили, що Лафакі такий змалку. Солідний Ендека що-разу тільки кивав головою і називав Лафакі попівським дзвонарем. Тоді Лафакі завсіди доводив, що правнуки за прадідів не відповідають і що справді його прадід був попом, але його розстригли за антиурядову діяльність ще в 1837 році, а його батько був найвидатнішим спеціялістом щодо кефалі і взагалі „красної риби". Тоді починалась дискусія про причину „розстриження" прадіда Лафакі.

Зрештою Лафакі був лиш тим, хто безконечними оповіданнями і анекдотами відволікав увагу в'язнів від тої страшної дійсності, що була перед очима.

А вона була такою... Дійсність була жорстока, невмолима, зла. Зразки тої невмолимої жорстокости, цинічної і безоглядної, ми відчували на кожному кроці. Відчували безпосередньо і серця наші черствіли, як ті огризки кукушкінського дару.

3 нами сидів колгоспник — забитий дядько, замучений на правіжах. Він походив з одної — донської станиці. 3 ним разом в спецкорпусі, камері 14-й сиділи його два сини: тринадцятирічний Федько і одинадцятирічний Павлуша. Батька обвинувачували в тому, що він з контрреволюційною, шкідницькою метою отруїв миш'яком двадцятеро колгоспних коней. А його два маленькі сини свідчили на батька, були єдиними свідками, що справді їх тато брав миш'як в ампулах, який одержали в аптеці для хворої мами, і посипав коням. Батько був затятим і відкидав обвинувачення, а діти, добре годовані слідчим аж до ласощів включно, перед всіма стверджували, що тато їх шкідник і коней колгоспних потруїв. І раптом одного дня тих двох дітей кидають до нашої камери, де сидить їх батько. І батько, побачивши їх, кидається до них розлютованим звірем, його стримують, садовлять на своє місце, і він ридає як мала дитина. „Діти, сини мої, соколи мої, мої прокляті діти, за що батька свого ви втопили?" — гістерично кричав крізь сльози колгоспник. А діти похнюпившись плакали й переконували батька, що він даремно турбується, що їх за це тільки викинуть з проклятого колгоспу, що йому нічого не буде, що слідчий Христом-Богом клявся, що він тільки хоче знати правду і нічого поганого татові не зробить, а що тато справді посипав миш'яком, — так справді вони це бачили. І батько був на грані божевілля. Але за пару годин, по зустрічі з дітьми, батька ведуть на допит. Він понуро, переступаючи через сидячих і обминаючи стоячих, протискувався до дверей. На дверях став.

— Прощайте, діти, прощаю вам, мої сини, хозяйнуйте!

— Ей ти, розпрощався, ще не прощайся, — кричав конвоїр, — Давай бистро!

А надвечір впхнули до камери напівголого батька. То була картина незвичайна, і мені її вперше довелося побачити.

Колгоспник стояв без сорочки в кальсонах і чоботях, плакав, як мала дитина, і чухався.

— Воші!

І ті, що були ближче до дверей, всі кинулися від колгоспника. Діти кричали, лізли через всіх, протискувалися до батька. А він дивився божевільними очима, плакав і чухався.

— Спокій! — скомандував Ендека, — йди до параші. Всі одсунулися від параші, — Ставай тут! — командував Ендека, — Помагайте збирати з нього воші — Ендека, син і ще двоє стали знімати воші і кидати в парашу.

— Неможливо, це все дурне, гатіть в двері, тут мільйон вошей, — кричав Лафакі. Справді не було жадної можливости ті воші з нього зняти і ми мусіли гатити в двері і кричати. Знову всі відступилися і лиш били воші, що падали на підлогу. А окривавлений колгоспник стояв і чухався. Він роздер вже собі геть тіло, а воші вп'ялися йому скрізь в його змучене тіло і гризли його. Скрізь, в ушах, у віях, у бровах, скрізь тільки де був клаптик волосся вони твердо сиділи, впившись в тіло. Великі, маленькі, сірі і темносірі воші. Нарешті, на наш гвалт, з'явилося зразу кілька коридорних з самим таганрогським Кукушкіним.

— Ідіот! — кричав комендант. — Я ж тобі казав, що б ти це опудало до лазні вів, а ти його в камеру вкинув.

Колгоспника забрали. Вже пізно вночі привели його одягненим у якесь дрантя з розстріляних, з голеною головою, і бровами. Все поросле волоссям тіло колгоспника було виголено і змазане йодом. Ледве пересуваючись увійшов він до камери і впав. Йому мусили дати лежаче місце. Звідки ж воші? Це єдиний і оригінальний спосіб слідства таганрогського ГПУ.  В інших тюрмах цей метод не практикувався. В льосі, в одному з приміщень, де проходили великі рури центрального огрівання завсіди була температура +35, або 40 ступнів. Підлога в тому льосі була насипана звичайним річковим піском і в тому піску жили й культивувалися мільйони вошей. Була спеціяльна людина, що поливала той пісок якимсь розчином, що підживлював маленьких правіжних таганрогського ГПУ. В цей льох кидали найбільш затятих. Багато людей божеволіли там, багато там же кінчало самогубством, розбиваючи голови об мури льоху. Більше доби там ніхто не міг витримати. Туди ж потрапив і наш колгоспник, що уперто заперечував всі обвинувачення і уперто мовчав.

За пару тижнів колгоспника розстріляли і, віддавши синам його латані чоботи, витурили їх за тюремні ворота. А голод шалів. Діти з батьковими чобітьми, ні на крок не йшли від тюрми і вже не вимагали тата, бо знали, що його розстріляли, а плачучи просили, щоб їх лишили в тюрмі, бо на волі вони мусять загинути з голоду. Так і сиділи три доби під тюремними ворітьми, доки якийсь з тюремщиків не дозволив забрати дітей на тюремний двір. Взяв їх до себе асенізатор, що там же мешкав у льосі. Діти проміняли банщикові за дві пайки хліба батькові чоботи. Іноді їх бачили разом з асенізатором, що з убиралень наливав фекалій до бочки. Вони були його помічниками і мабуть привчалися до доброго рукомесла тюремників.

Така була та дійсність. Але було всіляко.

В одній з жіночих камер, де сиділо три жінки, коли одна з них була близько до смерти, дві другі з'їли її груди. Жінок, що позаздрилися на груди товаришки, так само послали до страшного льоху з вошима, а вони, як переказувано, доводили, що вони зовсім не винні, що вони свою товаришку не вбивали, вони з'їли її груди тоді, як вона вже вмерла. Жінки померли в льосі з вошима.

Людоїдів, як правило, розстрілювали або доводили голодом до смерти. Людоїди довго не жили, бо завсіди були як тінь безсилі. Тільки 325 людоїдів-українців 1933 року лишилось живими і їх привезено на Соловки, але про них мова буде.

Багато було чудес в цьому провінційному таганрогському спецкорпусі і коли він різнився від центральних, то хіба тільки голим цинізмом тортур. Проте, поступово рідшало в нашій камері. Почалась доба етапів. Щоразу викликали „с вещамі" і нарешті в камері, де сиділо три десятки, хоч розрахована вона щонайбільше на чотирьох при совєтських нормах для в'язнів, — нас лишилось троє. Я, козак Михайленко і... Лафакі. Лафакі сидів сумний і розгублений. Він почував себе ніяково і винувато ніби і тільки іноді говорив:

— Сволочі, брехуни, спекулянти! Я ворог, ідіоти, я, бідний грек, — ворог.

Нарешті забрали й мене. Це була 98 камера: світла, хороша, на третьому поверсі. Хороша одиночна камера, як і в Ростові з блощицями і тарганами. Я був один. І я почував себе дуже втішним. Мені дуже хотілося бути одному. Але щастя було не довговічне. Одного ранку брязнув замок і в кімнату, як сонце, ввійшла прекрасна дівчина. Чи вона була справді такою, чи то мені так здалося, але й поднесь я пам'ятаю її. Вона мала голубі, голубі аж тьмяні очі, золоте волосся, і щось в ній було ще дитяче, симпатичне, хоч трималася вона ніби строго, по-діловому. Вона була одною з секретарок слідчого корпусу. І вона, як щасливий вісник, принесла мені (щоб я дізнався і розписався) копію вироку, що стосувалася мене по справі „Союзу Кубані й України".

Я почав читати. Там було написано: „3а участь в українській, національній (!) організації „Союзі Кубані й України", що мала на меті збройними засобами повалити радянську владу на Україні і Північному Кавказі та відновити Українську Народню Республіку, Московська Колеґія ГПУ від 8.VIII.1933 року ухвалила: мене (ім'я рек), письменного, народженого тамто, одруженого, раніше не судимого, за провини передбачені К.К. РСФСР ст. 58 п.11, ст. 58 п.2 ізолювати терміном на 8 років в поправно-трудовому таборі з обов'язковим перебуванням на Соловецьких Островах, Напрямок м. Кемь.

Прочитавши, я почав рахувати на пальцях у якому році мав би кінчити свій термін, а дівчина почала мене переконувати, що я належу до щасливих людей, бо я дістаюсь на Соловки, добре устаткований старий табір — тюрма. Я сказав дівчині, що справді почуваю себе ощасливленим ГПУ, і мене тільки цікавить, коли ж це я мав би кінчити термін ув'язнення. Дівчина почала мене переконувати, що я 8 років не відбуватиму, що буду там я яких три роки. За три роки, вона переконана, фундамент соціялізму буде збудований, ворожі кляси будуть ліквідовані, і всіх, хто сьогодні заважає будувати соціялізм, звільнять, бо вони переконаються, що Іосіф Віссаріонович Сталін робить все непомильно. Я бачив, що моя прекрасна дівчина не менш прекрасно обізнана з поточною політикою ГПУ, подякував їй і вона пішла. Знову брязнув замок, і я лишився сам з своїми думками.

Тепер раптом мені захотілося бути в товаристві. Мені хотілося якомога швидче кинути тюрму і їхати. Їхати на ті острови, їхати куди завгодно, тільки з цієї 98-ої камери.

І я незабаром поїхав, що правда, передусім в етапну камеру на долину Таганрогської тюрми.

— 3 чим? — гукнув один, як тільки я вступив до камери.

— 3 восьмйоркою, — відповів я.

— Значить, два роки лишили про запас, — гукнув він знову. Всі сміялися.

— Нас тут 148 чоловік, — продовжував статистик, — разом ми маємо відсидіти 1371 рік, ти маєш вісім, значить буде тепер 1379 років. — І він відійшов до стіни, закреслив раніше написане число і написав 1379. Я зацікавився як же розподіляються в'язні за термінами.

— Дуже прошу, у мене тут повна бухгальтерія і статистика. — І він прочитав, вже виправивши попередні числа на стіні, — по десять літ — 119, по вісім з твоїми — 13, по п'ять — 17, разом 149.

Я сидів там кілька день, а „статистик", як ми його звали, старанно і неухильно закреслював і підраховував кількість людей і років.