Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Все на світі відносне. 54 камера з залізними ліжками, без матраців і ковдр, проте з автоматичними замками, з звичайною підлогою і вонючою парашею, видалася мені найсимпатичнішим апартаментом. Але це все я побачив трохи пізніше, бо, переступивши поріг, я шукаю очима батерії центрального опалення і відразу, не звертаючи ні на що і ні на кого уваги, попрямував до неї, давно очікуваної теплої батерії. Я притулився до неї якомога ближче і зразу відчув тепло, таке запашне приємне тепло. Я обіймав її, я гладив її моїми зведеними від холоду пальцями, я пестив її, як наречену, цю залізну теплу батерію. Щонайменше з годину я обіймався з батерією, не помічаючи ані мешканців камери, ані її обладнання. Думаю, що виглядав я досить оригінально, бо співкамерники не чіпали мене. „Ах, як у вас тут прекрасно!" — було моєю першою фразою. Мої колеґи засміялись.

— Ваша правда, товаришу! У нас тут так затишно, що скоро псами вити почнемо.

— Не нарікай, — сказав другий.

Я підтримав того другого і розповів про мого симпатичного земляка — конвоїра і малопридатну для постійного замешкання вбиральню із зіпсованими рурами.

Цілу ніч, аж до ранку, я провів з моєю батерією, і коли б я мав хоч 100 грамів хліба, я почував би себе найщасливішою істотою на землі. Проте, коли людина триматиме себе порядно і не буде входити в колізію з існуючими нормами права чи безправ'я, вона завжди може бути щасливою. Так було й тут. Вранці я дістав 400 грамів ориґінального хліба 1933 року, гарячої води, а сіль мої колеґи мали. По сніданкові я почував себе так добре, що наближався до тієї межі, коли людина стає на позиції всепрощення. Та раптом брязнув замок, і в камеру вступив комендант, той самий, що вчора крутив під моїм носом листівкою.

Мої колеґи підхопилися і, як військові, стали перед ним струнко. Я теж попробував і собі наслідувати їх та, мабуть, не зовсім вдало наслідував, бо комендант передусім до мене із свистом прошепотів:

— Ну, як?

Я, підтягнувши праву до лівої, подякував „гражданіна-начальника", а він, буркнувши: „Тото ж!" — трахнув дверима і пішов геть.

— Звідки ви його знаєте? Це страшний пся-віра, це ж Кукушкін — говорили мені колеґи.

Я їм сказав, що саме він, цей Кукушкін, вирішив, що найкраще починати мені мій осідок тут з тієї вбиральні, про яку ви вже знаєте.

— Пропали ви, товаришу, їй-богу, пропали. Він вас не лишить в супокої! — була резолюція Гастінґса, симпатичного зрусифікованого англійця, колишнього комівояжера „Новороссийского Товарищества", чи як він любив називати „Нью-Раше Компані".

По візиті Кукушкіна я почав знайомитись з моїми колеґами. Виявилось, що в 54-й камері сиділи виключно так звані „шпіони".

Гастінґс працював, як шпіон, на користь Англії, інженер Рем, зукраїнізований бельгієць з Донбасу, на користь Франції; Келерман, німецький пастор з Донських колоній, на користь Німеччини і, нарешті, дядько Микита з Поділля на користь Румунії.

Серед цього букету „запроданців" тільки я (коли я пізніше довідався в чому мене обвинувачують) виглядав пристойно, бо справді мені жадних запроданських справ не інкриміновано, а обвинувачувано лиш в тому, що я, яко член підпільної організації, намагався шляхом збройного повстання зліквідувати на Україні і Північному Кавказі (Кубань) большевицький режим і відновити „буржуазну" Українську Народню Республіку. Проте, хоч я з усіх точок погляду належав до злочинців вищої ідейної кляси, мої наміри були цілком ідейнополітичні, мені у відміну від „колеґ-шпіонів" приписано було надалі найсуворішу дієту, з категоричною забороною передач, листування й побачень.

Колеґи мої теж дуже зрідка діставали передачі, бо на волі шалів всеобіймаючий всіх трудящих і трудову інтеліґенцію — голод. До того ж мої колеґи на три чверті походили з західньо-европейського пня і не мали традицій допомагати ближньому, а дядько Микита походив аж з Поділля, і хто там міг знати куди він подівся, коли його піймали на кордоні з Румунією, куди він намагався з „батьківщини трудящих всього світу" втекти, щоб не вмерти з голоду.

Тепер я, доснідавши і побачившись з Кукушкіним, поговоривши з колеґами, лишив батерію й зайняв чи власне визначив для себе п'яте, останнє, ліжко, замкнене автоматичним замком. Тільки тепер я побачив, що 54-а камера до всього іншого має безліч блощиць, а ще мабуть більше тарганів, чорненьких і риженьких з вусиками. А в дверях очко, і конвоїр безшумно ходить по коридору у валянках, підходить до дверей і „чир-чир" клямкою від очка — подивиться і піде далі. І так що дві хвилини — „чир-чир". Інженер Рем по п'ятимісячному сидінню отого „чир-чир" вже не міг зносити і щоразу вуха затуляв ватою. А я нічого, хоч з часом іноді несподівано здригався.

Всі мої колеґи були людьми милими і спокійними. І тяжко було мені, людині, що неутаємничена в науку розпізнавання шпіонів, добачити в мирному пасторові шпіона-запроданця. А мені він найбільше подобався. На життя він дивився з погляду вічности, одружений не був, хоч і мав добродійну племінницю, яка щосуботи приносила йому передачу.

А проте, хоча пастор мав би і не одну племінницю, ситуація була трагічна. І щосуботи, вранці, зідхаючи пастор зкорочував очкура в його пастирських штанях. Пастор був справді грубенький, але катастрофічно тоншав.

— 3наєте, він (слідчий) мені сказав: „Я з тебе карандаш зроблю!"— І я відчуваю, що він з мене таки його зробить,— додавав з сумом пастор.

Щонеділі, один раз на тиждень, давали нам „Правду", і я й пастор перечитували її від слова до слова. Всі інші — не хотіли читати.

— Читайте, — говорив пастор. — Влада дає це вам з ідеальних міркувань, щоб ви, заблудші на контрреволюційні манівці, зрозуміли ваші гріхи і чимдуж швидше спокутували перед непорочним Кукушкіним.

— Не маю чого спокутувати, — кидав злісно Рем.

— А ви подумайте, — додавав, імітуючи слідчих, пастор.

— Вже вісім місяців думаю.

— Що, юноша, вісім місяців, порівнюючи з вічністю!

— А я, знаєте, читаю „Правду" з насолодою, — говорив пастор. — І читаючи, завжди пригадую, як у нас було в старі часи у німецьких тюрмах. Тоді з допомогою в'язнів ані каналів не копали, ані залізниць, ані фабрик не будували. В'язні спокутували свої провини перед Богом і мусіли цілісінький день читати Євангелію і виспівувати псальми. Той з в'язнів, що найретельніше та найголосніше виспівував, передстроково звільнявся з тюрми. Отож ціла тюрма від раня до вечора горланила псальми, і далеко навколо було чути відданих вірі Христовій наших конокрадів і розбишак. Якось так сталося, що недалеко від одної тюрми оселилися філософ Емануїл Кант, що, як відомо, написав „Критику чистого розуму". Коли його ці в'язничі чистосердні псальма цілком вивели з рівноваги, він не менш ретельно і наполегливо почав атакувати німецький уряд, домагаючись ліквідації цього старого звичаю. І його справді зліквідували. Мені здається, що щонедільна „Правда" для нас — це своєрідне відродження того доброго занехаяного німецького звичаю в дещо новій формі.

При цих пасторських екскурсах в історію ми завжди сміялися, але він лишався серйозним і зрівноваженим.

— І я вам скажу, — продовжував пастор, — що в „Правді" я знайшов причину мого арешту. І майте на увазі, причина не тільки в тому, що я пастор, так би мовити, „опіюм для народу'" з точки погляду нашого начальника міліції, і не тому, що я шпіон, бо я ним не був і бути не можу, а тому, що я думаю цілком інакше. От прошу, — і пастор показав на великий фейлетон Михаїла Кольцова.

— Бачите, що тут написано? — Фейлетон був з наголовком „Машини, лошаді, люді".

— Розумієте? — продовжував пастор. — Спочатку машини, потім коні, а аж потім люди. Оце те, що мене різнить. Бо ціле життя я передусім ставлю людину, потім тварину, а аж потім машину.

— Ша, отче! — крикнув дядько Микита. Що дають? — схопився пастор.

— Щось забряжчало,—додав Микита. І пастор швидко посунув на свій пост до дверей нюхати.

Щоразу, як розпочиналася „годівля звірів", себто нас грішних, пастор завжди ставав під дверима і нюхав.

— Ну, що там?

— Риба, фіш по нашому, — говорив пастор. Цей „фіш" був звичайною баландою з додатком вонючих ржавих риб'ячих голів, добре розварених і солоних, як сто чортів. Цього „фішу" давали нам півлітра. При цій нагоді пастор завжди просив роздатчиків, щоб вони давали нам більше риб'ячих кісток, бо вони, мовляв, саме найбільше нам смакують. Роздатчики у відповідь завжди дуже несмачно лаялися і іноді справді кидали нам пару кісток, а більше, взиваючи нас ненажерами й шакалами, давали ще менш, чим було нам визначено законом, і, грюкнувши дверцятами в дверях, через які ми діставали їжу, — ішли геть. Тоді ми всі обурювалися супроти пастора, взивали його безтактним ксьондзом, а він винувато відходив до свого кутка і намагався виправдуватись.

— Не розумію, — говорив він. — Невже їм шкода отого, що його жадна істота, крім нас, не їстиме.

— А може вони такий наказ мають? Служба, отче, не свій брат. Я сам у службі состояв, знаю порядок, — говорив дядько Микита і при цьому виправлявся як по команді „струнко". Тут вже не витримував Рем.

— Порядок, — злісно оскалювався він. — Вам хахлам, аби порядок, а який той порядок, вас то не обходить! Ви будете один одного продавати, людоїдствувата, вмирати з голоду, але ніколи не насмілитесь затопити „гражданина начальника" в морду.

— Е, це ви вже, голубчику, той. Бо я сам нашого пристава з тачки у яр скинув, — боронився Микита, водночас боронячи і його волелюбиву націю.

— Ну й ідіот! — вступав у розмову Гастінґс. — Щоб той пристав був, то сидів би ти з твоєю Гапкою та їв би вареники і не треба було б тобі до Румунії тікати, щоб там шукати мамалиги. Коли вже розмова набирала яскраво партійно-політичного характеру, тоді знову виступав пастор з короткою всепрощаючою промовою і всі мирно сідали до столу.

Їли ми всі разом з одної великої миски, слідкуючи один за одним, щоб з одною швидкістю підносили ложки до рота. Всі боялися прогавити, їли, немов по команді, і не могли при всьому бажанні продовжити нашу трапезу. Але, висьорбавши воду і перемоловши нашими зубами риб'ячі кістки, ковтнувши все те разом, ми продовжували сидіти коло столу і майже завжди в цей блаженний пообідній час (хоч всім дуже хотілось їсти) хтось починав оповідати.

Найчастіше саме в пообідню пору любив говорити Гастінґс, що в найрізноманітніших варіянтах розповідав про свої мандри, мандри комівояжера найбагатшого в царській Росії індустріяльного товариства „Новороссийского Общества". Він говорив завжди із замилуванням і захопленням. Він говорив пристрасно, то притишуючи, то підносячи голос, а предметом його оповідань були його зустрічі з найрізноманітнішими людьми, а найголовніше представниками найбільших індустріяльних і комерційних фірм Европи. Він розповідав про бучні обіди, вечері, де подавалося десятки різноманітних страв і вин, про комерційні таємниці, про чесні і нечесні хабарі. Він розповідав про затишні корабельні каюти, про дівчат, прекрасних, як адельвайси, про танцюристок, легеньких як пух, про їх жадобу до грошей і про безмежне щастя, що кожна з них таїла за такою тонкою, як паутина, сукнею. А вина, — вони були сторічні, двохсторічної давности. Вони не виливалися, а спливали. А солодощі, а найкращі з усього світу фрукти, а сиґари, що один дим із них заколисує людину. При цих оповіданнях у Рема завжди горіли очі, пастор час-від-часу причмокував чомусь язиком, я намагався спостерігати, як за найменші крихітки, що впали з нашого столу, відважно воювали жовтенькі й чорненькі таргани, а дядько Микита завжди „сумнівався". Щоразу, як закінчував Гастінґс, дядько Микита підступав до мене і казав:

— Так самого царя не приймали, як він розказує... Їй-Богу, бреше. Бреше поміщицька його душа.

І одного разу, мабуть з метою, щоб помститись над Гастінґсом, в той самий блаженний пообіденний час, дядько Микита почав оповідати. Він виявив себе непоганим артистом, влучно імітуючи розповідну манеру Гастінґса. Дядько Микита так само жмурив очі, так само стишував і підносив голос і з найдрібнішими деталями кольоритно й з своєрідним прихекуванням розповідав, як він з своїм кумом Трохимом заманили, зарізали і ззіли сучку Озерянського начальника міліції. Він говорив поволі, змальовуючи як тяжко було зманити ту сучку, бо вона була не голодна, і як, нарешті таки, їм щастило її заманити до клуні і накинути аркана на шию. І тоді вона вже була в їх руках, і треба було лиш півгодини, щоб вони її зарізали, обсвіжували і зразу ж, порубавши на шматки, понесли до Трохимової хати смажити. А сучка була гладка, м'якенька, вся запливла товщем, і таки вона була смачна, запашна, з перчиком і цибулькою. І хоч оповідав Микита й кольоритно, але Гастінґс цілий час робив кислу міну, а пастор, наприкінці зідхнувши, як це робив він завжди, висловив думку, що, скажемо, як для нас, то могли б стати у пригоді і не гладка сучка, бодай хоч худа, хоч яканебудь. А всі ми разом при цій нагоді вирішили, що їсти можна все, крім дерева, бо дядько Микита, захопившись власним оповіданням так захотів їсти, що серйозно запитав:

— Чи як людина їстиме дерево, вона вмре?

На це всі ми одностайно йому заявили, що така безумовно вмре, і він скорбно подивився на ґрати, що позбавили його можливости вкрасти й ззісти може ще й не одну гладку міліцейську сучку.

І так собі йшло життя розмірено — убого. Хтось кричав, хтось гукав і раптом замовкав, когось волочили, а той, що його волочили, — харчав. Десь брязкали замками, бігали, боролися, ахкали, і потім знову все стихало, так само безшумно ходив коридорний, і чути було те саме меланхолійне „чир-чир".

— Хто на „Пе"? — крізь дірку запитував конвоїр.

— Підгайний.

— Збирайся. — І я йшов.

Перший з Ростовського ГПУ слідчий почав розмову на моральну тему, про принципи пролетарської моралі і етики і, показуючи мені ту злощасну листівку, як доказ моєї ворожости пролетаріятові і диктатурі пролетаріяту, довго говорив про непохитність і відданість співробітників ГПУ.

Я слухав і мовчав. Далі розмова перейшла до історії боротьби з контрреволюцією на Кубані, і слідчий мене запитав, скільки відсотків українського населення живе на Кубані. Я сказав: треба думати, що найменше 70%, і тут саме й була захована ота собака. Тоді слідчий почервонів, називав мене всякими дуже неінтеліґентними словами і пообіцяв зі мною порахуватися. Він згадував всіх і вся, вимагав, стукаючи по столу, щоб я запам'ятав, що на Кубані ніяких українців нема, що Кубань поспіль руська, що там були лиш куркулі-саботажники, петлюрівці, бандити і що я один з тих, що туманив порядних людей, і що ця, як він сказав, „зараза" йде з Харкова і Києва. Треба сказати, що він, слідчий, був добре поінформований в кубанських справах, брав особисто участь у погромі Кубані 1922 року, коли десятки тисяч кубанців було розстріляно протягом травня-червня, під час так званого „червоного терору", оголошеного Московською ВЧК — ГПУ.

Ця перша розмова з ростовським слідчим мені дуже несподобалася; поділу ростовчани на інтеліґентів і не інтеліґентів не робили, і враження в мене лишилося поганеньке. Я знову згадав про шапку, що впала мені з голови, як я переступав поріг ціеї „симпатичної" установи на вул. Енгельса.

Але далі йшло тим же нормальним шляхом, мене тільки злегка, „по-інтеліґентному" штовхали, не давали спати, або цілу ніч водили на допит. Було так: викличуть пів на одинадцяту (а в десять тільки відмикаються ліжка, замикаються о 7 ранку, і вдень спати нікому не дають конвоїри, навіть сидячи), приведуть до слідчого, а він:

— Ну що, надумали?

Я: — Ні.

— Відведіть заарештованого, — і конвой мене веде, щоб через годину вести до слідчого знову. І так до ранку. Або був той, уже мені знайомий, харківський метод „бодрствування" в одній із кімнат з якимсь з симпатичних стражів. Стражі мінялися, а мене підміняти не було кому, тому мусив вже стояти, аж доки якийсь з моїх душепастирів не гаркне — „Приберіть це опудало!" — і мене прибирали.

Взагалі Ростов мав за слідчих людей рішучих, темпераментних, словом, південної крови людей. І ця рішучість дуже, як я помічав, швидко посувала справу оформлення контрреволюційної організації „Союза Кубані й України".

До цієї „організації" було прилучено всіх заарештованих на Північному Кавказі, всіх що мали будьяке відношення до справи української національної меншини в РСФСР.

А проте не так швидко, як це хотілося слідчим, і вони дуже за це своїх пацієнтів недолюблювали.

— Ну що то все варто? — було аж просить бідний представник „революційної законности" з Ростовського ГПУ. — Підпишіть та й не морочте собі й мені голови, адже ж однаково для вас нема виходу, адже ж сила ми, ви в наших руках; що ми хочем, те й зробимо, ніхто, ніхто на цілім світі вам не допоможе. Ваша пісня скінчена. Ви наш і мусите нам вірити і робити так, як ми вам кажемо.

Я мовчав. Після таких задушевних розмов мене „легенько" штовхали, потім за комір викидали з кабінету і кликали конвоїрів.

І, кажуть, чим далі в лісі, тим більше дров. Поступово я вже не ходив, а мене волочили на допити два т. зв. „архангели", а тюремний лікар, з огляду на тяжкий стан мого здоров'я, дав дозвіл лежати мені в ліжку і вночі і вдень. Тяжко було мені не дати спати, коли я вже не був здатний ані сидіти, ані ходити.

А проте, це все буденні справи. Кожна людина, велика, мала, малюсенька і всяка жива істота в тюрмі страждає. Хіба лиш одно, в одній тюрмі вона страждає більше, в іншій менше; при одній системі в стократ менше, при другій в стократ більш.  Одна система ставить питання про громадянський спокій і порядок, друга про ліквідацію всякого поняття про право, елементарне право людини.

П'ятдесят четверта камера і мільйони камер від краю і до краю „соціялістичної батьківщини" мали одно-єдине завдання — знівечити морально і, якщо не вбити, то дощенту зруйнувати людину фізично. Ми всі були приречені і страшно хотіли жити.  Вже від деякого часу я почав для себе ставити програми життя. Я думав так: сьогодні 27-е, а чи доживу я до 1-го? І я прикладав максимум сил, щоб дожити до 1-го. Від того першого я знову ставив собі п'ятиденну програму, дуже радів, що ще був живий і знову собі призначав п'ятиденку. Це була одна і єдина, скажу по совісті, ідея, якою я керувався. А на допити волочили, не зважаючи ні на що!

Вночі, напередодні першого травня, а ніч була горобина, бо буря з дощем аж ніби похитувала нашим спецкорпусом ГПУ, — як хлющ мокрого, вкинули до камери людину монгольського типу. Один тільки я не спав, бо мені страшно боліли зуби, що почали хитатися і вже потім без болі розсипатися. Він кинув свій клуночок, пройшов до середини камери, потім зупинився над моїм ліжком і запитав мене:

— Ви тяжко хорий?

Я сказав йому, що ні, що мені болять зуби, а що взагалі я не хворий.

— Так чому ж ви так страшно виглядаєте?

Я йому сказав, що це все наслідок голоду. Він з жахом дивився на мій кістяк, потім взяв свій клунок, дістав хлібину і два оселедці — все, що було в його клунку, поклав мені на ліжко і сказав:

— Їжте, тільки не все зразу, бо загинете. Це все я даю вам.

Я дивився на хліб, на справжній житній хліб, на справжні оселедці і дивився на цю, мені цілком ніколи в житті не знану людину монгольського типу. Я зняв той дар з ліжка, поклав його на ослін, що поруч стояв, подякував і сказав монголові, що він людина дуже порядна, але надзвичайно наївна, бо він забуває про те, що сьогодні сталось зі мною, це його найпевніша перспектива. Він буде в такому, а може ще й гіршому стані. І я категорично зрікся його подарунку. Тоді він подав мені руку, і ми познайомилися. Він був калмик по національності, що разом з батьками п'ятнадцятирічним хлопцем покинув батьківщину і подався на еміграцію 1920 року.

Він цілий час прожив у чеській Празі, там же кінчив університет, там же був викладачем в єдиній калмицькій гімназії в Чехії. Рік тому він, з його кількома учнями — студентами університету, повернувся до СРСР, щоб будувати соціялістичну самостійну Калмицьку Республіку. Це було моє перше знайомство з Европою, коли людина могла чесно і безбоязно розповісти, як Европа живе, чи справді вона догниває, чи вона ще має деякі перспективи на майбутнє.

3 цим азіятом я дуже швидко порозумівся, бо щось між нами було спільне. Спільним була людяність, доброта і ідейність. Спільне було лихо, не тюремне лихо, а спільне лихо національного упослідження, спільною була рабська фелахська ситуація. Він був калмиком передусім, він був захопленою і відданою людиною своєї невеличкої калмицької нації. Він любив той народ, він мріяв нро його незалежність, про можливість маленького народу жити вільно на тих степах, куди історична доля закинула цей мирний людяний народ чабанів. Кушлинов розповідав про калмиків і про Европу. Він покинув Европу тому, що ця Европа завсіди його, азіята, упосліджувала і на кожному кроці давала відчути йому, що він — нижча раса. Коли приходив Кушлинов до крамниці м'ясної, йому пропонували найгірші ґатунки м'яса і кепкували, що, на жаль, вони не торгують кінським м'ясом. Коли він купував хліб, йому подавали тільки черствий, тільки гіршого ґатунку. Коли він сидів у ресторані, кельнер був неуважним, а европейці завсіди супроводили очима, що той азіят їсть і як він їсть. Його упосліджували і його легко могла заворожити большевицька пропаганда, і він, відданий патріот, попри всі перестороги, — повернувся, насмілившись з собою взяти кілька калмиків — студентів, таких же, як і він, патротів. А тепер його з ленінградської „Шпалерки" *) привезли в Ростов, як рівно ж і його колеґ, і обвинувачено всіх їх в шпіонажі на користь Чехословаччини.

І Кушлинов не шкодував за Европою, не мав жадного інтересу до престарих вулиць празьких і тільки тужив, що гине його роботяща, людяна і мирна нація, бо цілий світ віддав її на пашу чужинцям. Він проклинав большевіків і росіян-загарбників. Я помічав, коли просив його розповідати про калмицькі звичаї, побут, вірування, прагнення і інтереси, — він охоче й з радістю це робив, і коли розповідав, його очі сміялися, він цілий глибоко переживав оповідаючи, і я і ми всі з інтересом слухали цього азіятського европейця. Коли я слухав Кушлинова, мені здавалося, що психологічно Европу ми ніколи не збагнемо, бо і Кушлинов і я можемо легко сприйняти всю технічну і раціональну Европу, а моральну, душевну, психічну Европу ми не сприймемо, і може й краще, як ми залишимося тим, ким ми справді є.

Кушлинов дістав 10 років концтабору і був І935 року в 9-му Кемському відділі Белбалтлагу. Про це я довідався випадково на островах Соловецьких, де вже був тоді одним з недостріляних. Отже, наша, так звана „запроданська", компанія збільшилася на одного члена, і ми далі мирно продовжували наш побут в п'ятдесят четвертій камері.

Все йшло нормально. Я продовжував свою програму п'ятиденок, бо хоч майже сам я з'їв ту паляницю хліба Кушлинова, бо він тільки вдавав, що разом зі мною їсть, а проте це не врятувало становища. Я з кожним днем почував себе гірше і вже „архангели" мене фактично носили на ті дурні допити. Кінчилось тим, що я удостоївся навіть авдієнції з самими П.П. (повноважним представником) Північно-Кавказького ГПУ т. Євдокимовим. Я помітив, що він, побачивши мене, трохи здивувався, бо очевидно чекав якогось затятого лісовика, здоровенного чолов'ягу. Натомість його пресвітлим очам була представлена вельми немічна і непоказна постать двадцятип'ятирічного хлопчини з правдивою бородою і з погаслими очима.

Він чомусь одвернувся від мене, став дивитись у правий кут свого кабінету і говорив, ніби не до мене, про те, що я обов'язково мушу признатися, що цього признання, якщо я совєтська людина, вимагають інтереси пролетарської революції і диктатура пролетаріяту.

Я відповів йому, що я з сумом дивлюсь тоді на ситуацію пролетарської революції і диктатури пролетаріяту, коли від мого признання залежить доля цілої пролетарської революції. Євдокімов прийняв це за образу і сказав, що правду пишуть мої колеґи, що я всмоктав контрреволюцію з молоком моєї матері і що єдине, на що я можу придатися, це лише на те, щоби мене розстріляти.

На це я йому сказав, що розстрілювати мене немає потреби, бо я й так скоро помру.

Євдокімов наказав забрати мене до камери. Через тиждень мене розстрілювали.

В Ростовському ГПУ брали на розстріл не тільки з так званих камер смертників, а з усіх, бо власне важко було визначити, хто там безсмертний, хто смертний. Всіх вважали однаковими, і всі були смертними, лиш з деякими відмінами. Спосіб був звичайний і без жадних особливих приготувань, з тою лиш різницею, що при такій справі до камери входив сам Кукушкін, а замість двох конвоїрів приходило чотири. В'язневі пропонували „бистро" вставати і, не одягавшись, іти. „Без черевиків". Це робилося завсіди між другою і четвертою годинами вночі.

Коли я побачив над моєю головою „симпатичного" п'яного Кукушкіна і його „почет", я піднявся і запитав: „Можна без черевиків?" Він мені сказав: „Так, можна без черевиків." І оскалився, бо добре знав, що це значить в Ростовському ГПУ. Всі мої колеґи моментально підхопилися і сіли на ліжках.

— Лежати! — скомандував Кукушкін, і колеґи лягли знову.

„Бистро, бистро". І я, вступивши в калоші і накинувши на плечі пальто та кинувши — „прощайте", вперше за три місяці йшов сам, хоч два „архангели" тримали мене під руки. Я йшов сам, тими самими ногами, що вже три місяці не міг ними ходити і, йдучи, мелянхолійно повторював: „3начить, це кінець".

І раптом мені так защеміло серце і так жагуче мені схотілося жити і молитися Богу. Чому молитися — я не знаю, але почав пристрасно повторювати: „Вірую в єдиного Бога"... Не міг пригадати, бо давно забув цю молитву і повторював одну початкову фразу. Ми йшли, як мені здавалося, цілу вічність. Йшли ми незнайомими коридорами, спускалися до якогось льоху, йшли льохом, знову підіймалися і знову йшли донизу і, нарешті, зупинилися перед одними дверима. Кукушкін постукав, хтось відповів. Мене ввели в маленьку кімнатку. За столом у кутку сидів один з моїх слідчих. Він дуже мило усміхнувся до мене і за звичаєм, не ростовського, а харківського ГПУ, назвав мене по імені і по-батькові, попросив вибачення за турботу в такий пізній час і запропонував мені підписати папірця про те, що мені пред'явлено обвинувачення. Мені подали невеликий папірець в двох примірниках. Я двічі перечитав текст; і там було написано, що мені інкримінується участь в контрреволюційній організації — „Союзі Кубані й України", про що мене й повідомляється. Я підписав. Слідчий ще раз вибачився, побажав мені доброї ночі і наказав відвести мене до камери. Мене два „архангели" взяли під руки, я знову йшов сам, а Кукушкін з двома лишився у кімнаті зі слідчим.

Коли мене впхнули до камери і брязнули дверима, мої колеґи кинулись до мене. Цілували мене, вітали і прирекли, що мене не розстріляють, а пастор додав, що взагалі я вийду з тюрми живий і здоровий. Я був веселий і без міри щасливий, не лягав на ліжко і до самого ранку ходив по камері. Колеґи умовляли мене лягати, а я не міг і не хотів, аж доки мене силоміць не поклали на ліжко і я заснув. Коли прокинувся, коло мене стояв тюремний лікар, що тримав мою руку й посміхаючись говорив:

— Добра їжа, південний берег Криму і абсолютно ніяких ліків — цілком здоровий, — повернувся і пішов з камери.

Виявилося, що вже був вечір, я цілий день спав, дуже важко дихав, і мої колеґи викликали лікаря. І я знову собі накреслював програму буття, але вже не п'ятиденну, а трьохденну. Кудись забрали Гастінґса, забрали ніби на допит ще з ранку, і аж на другий день вранці прийшли й забрали його речі. Дядька Микиту за деякий час забрали з „вещами". Пастор, Кушлинов, Рем і я продовжували сидіти. Життя йшло монотонно, по-тюремному. І раптом сталася подія, що всіх нас зворушила. Одного дня, відкриваються дверцята в дверях, через які нам подавали „баланду", і Кукушкін просовує голову в дірку і кричить: „Це для Підгайного", — знову ховає голову і просовує в дірку торбу, висипаючи на підлогу кілограм, або й більше суxарів. Висипав, трахнув дверцятами і пішов. Ми були всі приголомшені, а найбільше з усіх я. Хвилину мої колеґи стояли і дивилися то на мене, то на сухарі, то на дверцята в дверях, аж доки пастор не заявив, що „всяке даянія благо і всякий дар совершен". Я наказав зібрати сухарі і покласти на стіл. Сухарі були зібрані і лежали на столі. Ми всі, в тому числі і я, сиділи за столом. Це були не сухарі, а старі, цвілі і дуже різноманітного ґатунку огризки хліба. Там були огризки недоїденого пшоняного, кукурудзяного, пшеничного, житнього з половою, з блекотою, з корою, з кавою, з свиршою, з макухою, з якимсь листям, з найрізноманітнішими домішками огризки, засохлі, недоїдені шматки хліба. Там були шматки того самого сурогату, що ми одержували в нашій тюрмі і всілякі найрізноманітніші уламки хліба 1933 року, що ним живилося населення від пламенної Колхіди до золотоверхого Києва. Саме того року те населення було поспіль „саботажницьким", „контрреволюційним" і його приводжувано до соціялізму мертвою петлею нечуваного в світі голоду. Але не це нашу увагу зупиняло. Всі були заскочені. Чому, чому і чому саме Кукушкін, цей людоїд, це жалюгідне і найогидніше створіння, цей справжній кат, зробив таке подаяніє. І чому це мені, саме мені, думав я, чому Кукушкін, що так тоді оскалився, як казав: „Можна без черевиків", — сьогодні приносить ці шматки хліба, що полишили ГПУ в спадок розстріляні наші колеґи, оті робітники і селяни, що на своїй спині принесли те щасливе Ельдорадо і нині опинилися на багнетах, що з революційних багнетів волі і соціяльної справедливости обернулися на багнети найдикішої контрреволюції, нечуваної реакції. Чому для мене і чому Кукушкін, так це й лишилося для всіх нас і для мене таємницею. А проте, нам було не до філософії, і ми зразу ж почали просити у нашого коридорного гарячої води. Він дав нам її, а сіль ми ще перед тим революційним шляхом добули, тому без дальших розмов відкрили пир, передусім побажавши царства небесного тим, що лишили ті сухарі, передані для нас їх убивцею.

— Знаєте, — сказав Рем, — коли Кукушкіну не пощастило всадити кулю у Вашу потилицю, то він тепер вирішив не дати Вам вмерти, мовляв живи, ти не вмреш, але й жити тобі зрештою набридне, і ти сам собі вкоротиш життя.

— Якщо так, — сказав я, — то Кукушкін грубо помиляється, я зовсім не маю наміру вмерти.

І, коли я знову ліг, я думав: — а може в цьому звіреві на одну мить прокинулась людина, а може він там оце, випивши кухоль горілки, плаче, що він тільки кат, а може страшно шкодує, що зробив це безперечно беззаконне подаяніє „контрреволюціонерові", що його чомусь вирішили не розстрілювати. Темним і незрозумілим вчинок Кукушкіна остався для нас, таємничим, як і його душа темна, п'яна, жорстока і незрозуміла.

За пару тижнів по Кукушкінській історії „архангели", взявши речі мої, поволочили мене коридорами. Я пригадав, що це та сама дорога, якою я дістався до 54 камери, минаючи двері тої ледяної вбиральні, де мене було три дні карано за довір'я до земляків. Я з задоволенням сконстатував, що ця історія вже позаду мене, і опинився за тим самим порогом, на якому мені впала з голови шапка.

*)	Тюрма на Шпалерній вулиці в Ленінграді.