Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

В супроводі трьох аґентів мене везли до місця, де орудували „герої" сконтрреволюціонізованої революції, і вмирали справжні герої.

Їхали поволі, як поволі падав лапатий сніг. Їхали всі мовчазно, так ніби всі ми зійшлись і стоїмо над труною покійника, мовчазно стоїмо, бо не годиться розмовляти. Мені було однаково. Поволі дістав цигарку, запалив, і з цигаркою мене запровадили до кімнати чергового коменданта. Там роздягали догола, підіймали руки, розставляли ноги, роззявляли рота, оглядали, немов коня на ярмарку, і нарешті наказали одягатися. А далі два конвоїри провели мене в камеру ч. 67 і грюкнули дверима. Я ліг на ліжко, знову запалив цигарку і... заснув. Спокійно заснув, бо мені було однаково. Так, не по-пригодницькому, банально почалися мої пригоди на Чернишевській вулиці 1933, чорного для нашої нації, року.

67 камера була фешенебельною оселею. Там було 5 ліжок, паркетна підлога, а на ліжках були матраци, ковдри і навіть подушки. Мої соузники, що вночі не звернули на мене уваги, вранці росповіли мені про себе, та подали перші інструкції, як себе тримати на допитах, бо від того буде залежати — або я буду недостріляний, або мене розстріляють.

— Не признавайтесь, хоч навіть речеві докази дадуть, нізащо не признавайтесь. Буде легше, — казали мені мої сокамерники. — Пам'ятайте, що в писанії сказано: „У многоглаголанії несть спасенія", — нагадував мені Бондаренко, начальник плянового відділу наркомзему, мила, симпатична людина. Я дякував за поради і рихтував люльку. „Люлько моя, люлько, — думав собі, — куди ми ще з тобою потрапимо".

„До вбиральні!" — і всі пішли. А далі події розгорталися нормально, я їх ані форсував, ані затримував і, коли мій слідчий вирішив, що саме тепер мене найкраще викликати, мене привели до нього.

Мушу сказати на честь слідчих, правіжних і коридорних Чернишевської, що все це були люди дуже симпатичні і інтеліґентні. Вони, напр., в мої часи (бо пізніше було інакше) різко розмежовували всіх в'язнів на дві категорії — інтеліґентів і неінтеліґентів. Оскільки я належав до категорії першої, то мене кликано на „ви" і по імені й по-батькові. Абсолютно не бито: ані кулаками, ані яким іншим живим чи мертвим предметом. Не прищімлювано мені пальців дверима, і ні про який парашут навіть не згадувано та взагалі не вживано щодо моєї персони жадного з тих способів і методів слідства, що належали в той час до компетенції неінтеліґентної, робітничо-селянської категорії. Всі вибиті зуби, поламані ребра, відбиті печінки, прищімлені пальці і т. д. і т. п. — не належали інтеліґентній частині УСРР, а лише пролетаріятові і трудящому селянству, крім поодиноких випадків, коли інтеліґент „неінтеліґентно" себе поводив. Щождо інтеліґентів, то нас з огляду на наші тендітні шлунки передовсім тримали на строгій дієті і вимагали постійно „бодрствувати". Мовляв, ви люди богеми, спати багато не звикли, завсіди пломенієте жаром творчих шукань, і нічого страшного не станеться, як ви не будете спати. Для певности, щоб я, наприклад, стоячи не заснув, коло мене сідав такий симпатичний дядяша з ґвинтівкою, і він мене щоразу, як тільки я плющив очі, інтеліґентно лоскотав дулом під носом і злегка прикладом по ногах торкав. Я просив пробачення і далі „бодрствував". Потім, коли вже „бодрствування" переходило на ступінь галюцінаційну і повільного напівбожевільного знепритомнення, інтеліґентові, здаля, показували ридаючу з дітками дружину і пояснювали йому: якщо він не підпише того невинного папірця, що склав слідчий, то в наслідок такого дурного вчинку, ГПУ примушене буде розстріляти не тільки його, але рівно ж і його ні в чому неповинних дітей і дружину. Тут же інтеліґента переконувалось, що виходу немає, що ніхто в цілому світі його не врятує, що життя і смерть його і його дітей в руках слідчого, і як тільки він підпише все, — буде якнайкраще. Інтеліґент розгублено дивився напівбожевільними очима, кивав головою і підписував всі, які тільки давав йому слідчий, папери.

Симпатичний і завжди лагідний слідчий тепер ставав янголом. Сам всовував в зуби інтеліґентові прекрасну цигарку, той з подякою тягнув в легені приємний дим, і його вели до камери. Там він падав на ліжко і спав добу або й більше.

Потім він прокидався, починав щось пригадувати, раптом підхоплювався, ридав, бився головою об стіну або одвірок, грюкав щосили в двері, всіх слідчих іменував назвиськами, що до лексикону інтеліґента не належать і вимагав прокурора. „Прокурора мені, прокурора!"

3 такої поведінки всім було ясно, що ця інтеліґентна людина до інтеліґенції не належить, а тому йому клали кляпа в рот, зв'язували і волочили з фешенебельної камери до льоху, в народ, переводили, так би мовити, до категорії робітничо-селянської. Але, оскільки цей, вже з кляпом у роті, бувший інтеліґент намагався пручатися, а так само і для того, щоб в льоху торжествувала рівність і соціяльна справедливість, йому так само вибивали парочку зубів, підставляли ліхтарі під очима, ну, словом, його дорівнювано в правах і обов'язках трудящих, згідно на той час ще старої конституції СРСР.

Але це все між іншим. У Харкові такого нічого зі мною не було. Це тільки я спостерігав на моїх колеґах. Спати мені справді не дозволяли. Але поспіль всього лиш дві доби та й то в наслідок дурниці, бо чомусь мій слідчий уявив, що я маю псевдонім, а не дійсне прізвище, і за ті дві доби суцільного „бодрствованія" я мав пригадати моє справжнє прізвище. Але коли, очевидно, слідчий переглянув всі доноси, що були про мене писані, і знайшов там згадку, що мого батька розстріляли ще в 1922 р. большевики і що мій батько теж мав ідентичне прізвище, що маю я, — слідчий був задоволений і висловив при цьому народню мудрість, що яблуко від яблуні не далеко котиться.

— Батько був бандит, і синок такий же.

Я мовчав.

— В комсомолі були? Я знаю, що не були, боялись виявити „ваше пролетарське походження", — іронізував слідчий. — Не турбуйтесь, ГПУ все знає, все що в повітрі, на землі і на три метри під землею!

Я побожно схилив голову на знак переконання, що ГПУ всевідаюче.

Потім мій симпатичний слідчий почав викладати переді мною його всеобіймаючі знання в галузі боротьби з українською „контрреволюцією". 3 того досить довгого викладу я зробив висновок, що я належу до щасливих в'язнів, бо мій слідчий абсолютний профан в українських справах і не має ніяких даних, щоб мене „зацурати". Але під кінець розмови я переконався, що не слідчий профан, а профан я, бо він заявив, що має на меті заарештувати всіх передплатників і читачів таких українських радянських журналів: „Україна", наукового історичного журналу Академії Наук, „Життя й Революція", „Пролітфронт" і всяких ваплітян, і всяких Сосюр, бо мовляв, сам Володька Сосюра йому признався, що він має дві душі — українського комуніста і націоналіста.

— Ви історик-марксист, мабуть, теж, як Сосюра?, — запитав він мене. На це я йому сказав, що я не так, як Сосюра, а як Підгайний.

— Ну да, звичайно, Сосюра все таки боровся в лавах Червоної Армії, а ваш батько був у лісі.

Я мовчав. Потім він зненацька мене запитав, чи я справді думаю, що ГПУ розстріляло командарма Тютюнника! Я сказав, що мені байдуже. І знову мовчав. Далі слідчий повідомив мене, що я поїду до іншого місця і там я буду далеко балакучішим. Та й тільки. Цілком інтеліґентно. І за тиждень я вже покидав 67 фешенебельну камеру, покидав ридаючого начальника плянового відділу наркомзему Бондаренка, що радив мені ні в якому разі не підписувати, а сам підписав. Найлегше давати поради. Але він був інтеліґентною людиною, він тихо ридав, ламав собі руки і тупо, божевільно дивився на ґрати. Але він не збожеволів, його розстріляли в повній пам'яті і свідомості, як переказував вже мені пізніше один з моїх перших колеґ такої незабутньої фешенебельної камери ч. 67.

Але мене повезли з Чернишевської цілком непристойно, в так званому „чорному вороні", в якому возили всіх в'язнів. Далі в супроводі чотирьох конвоїрів привели мене в звичайний переповнений пасажирський вагон, і звільнивши для мене і мого „почету" одне купе від ще не заарештованих громадян СРСР, показавши, мені на середню полицю. Там я мусив лежати аж доти, доки мені не скажуть вставати, причому я не мусив робити жадних алегорічних тілорухів.

Я лежав на середній полиці, а мої вартові по черзі спали. Проте пізно вночі я звернувся до „недремлющого стража" з проханням про необхідність задовольнити мені одну з загальнолюдських потреб живої людської істоти. Страж дозволив мені і ми з ним пішли до вбиральні. Страж виявився дуже милим і симпатичним і в убиральні мені сказав, що він мені співчуває та разом повідомив, що везуть мене в Ростовське ГПУ, і коли б я хотів сповістити моїх рідних, то я можу написати листівку і він її кине до поштової скриньки. Я сподівався всього, тільки не цього. Я був зачарований. Боже, думав собі, а ми вважаємо, що наші люди національно несвідомі. Аджеж він, оцей селюк, звичайний дядько з Київщини, в шинелі військ ГПУ, прекрасно розуміє, що карають мене за Україну, за нашу націю. І доки я думав, мій дорогий земляк сунув мені до рук олівець і поштову листівку. Я написав всього три невинні, обережні речення і підписався. Ми потиснули один одному руки і важно пропливли проходом до нашого купе.

— Це видно важна птиця, — почулося з набитого вщерть купе вірнопідданих пасажирів. Мені це подобалось, і я знову поліз на свою полицю. Я лежав на полиці, поволі палив люльку — череп'яну, зовсім не думаючи, що очікує мене в Ростові, бо думав про мою родину, про злобну Пелагею Лук'янівну, що погрожувала викинути родину з помешкання, про те, що вдома немає грошей, про голод, організований для нас Сталіним, і про все те, що лишилось там у Харкові.

„Встати". — І я встав. Всі пасажири вже покинули вагони. Мене повели пероном. На пероні мене зустріли ще чотири конвоїри ростовського ГПУ, і один з цих нових наказав мені „следовать". Ми проходили бічними дверима, але скрізь було повно пасажирів і всі з зацікавленням проводили мене очима. Це справді виглядало імпозантно. Я, невеликий щуплий чоловік, а зі мною один спереду, а сім позаду нагодованих, опецькуватих зі зброєю напоготові. Я одного разу обернувся, щоб переконатися, чи всі вони мене супроводжують. Сконстатував, що всі. „Важна я птиця", — подумав і я собі і вже спокійно, влізав до „чорного ворона". Мене підвезли до якихось дверей і сказали виходити. Коли я переступив поріг, мені впала з голови шапка. „Погана ознака", — подумав я. Підняв шапку і пішов за конвоїром нагору.

Ідучи за конвоїром, я переступив поріг маленької кімнатки, двері якої були відчинені заздалегідь. Я зайшов. Конвоїри трахнули дверима і регочучи пішли геть. Кімнатка була не кімнаткою, а звичайною вбиральнею із зіпсованими рурами. Ціла підлога її була вкрита льодом, і все навколо зледеніло. Я вважав, що мене впхнули на якусь годину, бо мабуть комендатура не знає де мене оселити. Але так міг думати я, наївний „контрреволюціонер". В тій кімнатці я пробув три доби. Тричі протягом трьох днів хтось запитав за дверима:

„Жалоб нєт?" — і зразу ж ішов далі, а я лишався. В перший день я згадував фешенебельну камеру ч. 67, але вже наприкінці другої доби я не згадував і не мріяв, а коли таки на кінець третьої доби зайшов комендант, я лежав на льодовій підлозі, мене била пропасниця, і я слабим від голоду голосом ввічливо сказав йому: „Розстріляйте краще, я більше не можу".

— А це ти можеш? — крикнув комендант і почав крутити перед моїм носом тою листівкою, що її мав кинути до поштової скриньки мій добрий, „національно свідомий" земляк — конвоїр. Я замовк. Все було ясно. Значить, справді „битіє визначає свідомість". Комендант пішов. Я лишився з думкою, що я тут вмру. Наївність! Його величність комендант Кукушкін дарує мені амнестію і наказує мене перевести до камери ч. 54.