Олег Жданович
НА ЗОВ КИЄВА

"Як не цікаво вмирати на старість від хвороби печінки", — казала часто Олена Теліга. "Як велично, що нам не дано тридцятого року дожить" — писав про покоління борців О. Ольжич. До цього покоління належала Олена Теліга. Належала вона до того покоління, що не тільки гарно жило, але й велично вмирало. І смерть, як останній акорд гарячого життя, як щось велике й таємниче, не могла бути не стилевою.

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

Життя її ніколи не було спокійне, повільне; вона горіла змаганням за майбутнє, прикрите туманом невідомого.

Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум'яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.

Над рікою подій вона тепер у Києві входила на щораз вищий берег; кипіла творчою працею, формуючи душі, так наче б тепер вибачалась перед Києвом, що колись так далеко була від його болів, турбот і трагедій, наче б хотіла тепер своїй землі надолужити колись пропущене — чула в цьому велике захоплення. А майбутнє лежало покрите хмарами... Та воно її не лякало.

І ось... 9 лютого 1942 року, в життєвій мандрівці, ступила Олена Теліга на каменистий верх... І дійсно, "мов корабель у заграві пожежі" — відійшла від нас... Не вірилось, що це так: вчора, ще сьогодні була вона тут повна життя, уділюючи його іншим...

Того дня Ґестапо арештувало всіх, хто прийшов в приміщення Спілки Письменників, зробивши там засідку. До години третьої по полудні були всі арештовані; нікому не було вільно вийти — Ґестапо чекало на дальших гостей. Ситуація була більш як поважна, в кожному разі настрій був похоронний, лише Олена Теліга бриніла сміхом, підбадьорювала, казала, що братиме всю відповідальність на себе, тому іншим нема чого боятись. Потім ми довідались, що додержала слова абсолюно докладно. Голошене нею почуття і обов'язок відповідальности вона виконувала і в обличчі смерти.

По 15 годині відвезено всіх, що мали щось спільного з Управою Спілки Письменників, до Ґестапа при вулиці Короленка 33. Звідти не вийшли вже ніколи: Олена Теліга, інж. Михайло Теліга, Іван Ірлявський, проф. Гупало, ред. Кошик, Василь Кобрин та Юрій Ігнатко (цва останніх були арештовані раніше).

Чи могла Олена Теліга уникнути арешту? Безперечно могла. Могла після арешту Рогача і товаришів виїхати з Києва. На це мала б напевно згоду Ольжича. Але вона твердо заявила: "Я вдруге з Києва не виїду". Тим більше не хотіла цього зробити тоді, коли "Нове Українське Слово" Штепи почало цькувати "емігрантів" і націоналістів. Казала, що не перенесла б, якби хтось міг сказати, що залишила своє становище в небезпеці.

Могла, врешті, 9 лютого не піти до приміщення Спілки й перейти на котресь з організаційних конспіративних помешкань в Києві. Відомо було, що в суботу 7 лютого, в Києві заарештовано кількасот визначних інтелігентів. Було ясно, що арешти не припиняться на цьому. І напевно не поминуть націоналістів, які були експоновані в суспільній роботі.

Всі остерігали Олену Телігу, щоб вранці 9 лютого 1942 року не йшла до Спілки. Одначе вона сказала: "На мене чекають люди. Коли я не прийду, — як це буде виглядати?" Хотіла залишитись вірною собі і йти своїм шляхом до кінця. І пішла сказавши півжартом, півповажно: "Коли мене заарештують і я загину, то знайте, що сповнила свій обов'язок до кінця і скажіть про це іншим".

В один з лютневих ранків 1942 року на коридорах в'язниці НКВД (там містилось Ґестапо) при вулиці Короленка ч.33, зчинився рух. Звичайна річ: виводять чергову партію на розстріл. В келіях почули крик: "Хто вийде звідси, скажіть всім, що німці розстріляли Михайла Телігу з Кубані". Посипались удари, застукали двері і все стихло. Це був ранок, коли разом з чоловіком героїчно вмерла Олена Теліга, сповнивши свій обов'язок до кінця.

Хоч і як глухі мури в'язниці Ґестапо, але героїзм Олени Теліги проходив через них; вона була впевнена в слушності справи і тому спокійна. В одній з келій знайдено напис: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга". Зверху — Тризуб. Без гарних слів, без окликів і закликів.

"На сірім граніті хоробрі різьблять своє мужнє ім'я". І вона була, як граніт, хоч вона ж була і поетка, і жінка. Один з гестапівців, ще перед розстрілом сказав; "Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе". Один з катів по розстрілі признався: "Я не бачив ще мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка".

Так пройшла свій каменистий шлях, крізь сонце втіхи і темінь терпіння, Олена Теліга. Як метеор перелетіла крізь життя і згасла, лишаючи вічну заграву пориву.