Олег Жданович
НА ЗОВ КИЄВА

Це буде так: в осінній день прозорий,
Перейдемо ми на свої дороги...

Таке писала поетка 1934 року у своїй візії повороту на рідні землі. І дійсно, це був прозорий день 22 жовтня 1941 року, коли Олена Теліга по довгих роках розлуки — знову в'їздила до свого Києва. Дерева київських парків і вулиць стояли в золоті та пурпурі. Передвечірнє сонце золотило верхи церков, з яких вже давно наїздник поздирав золото. Довголітня мрія ставала дійсністю. "У ці хвилини гострі і щасливі" для неї кожен кущ і кожен камінь був сонцем радости, зголоднілі й спраглі груди пили "своє повітря гостре та іскристе". На жаль, передбачування її справджувалось:

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти.

Проїздила знайомим Святошином, але... не було знайомих облич; усі обличчя — сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини — почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так... Усе нове...

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим, полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Дійсність була зовсім нова, зумовлена двадцятилітньою советською окупацією. "Катюша" й замкнені церкви, замість Хрещатика — вулиця Воровського або Фон Айхгорнштрассе; замість жовто-блакитного — німецький прапор і невідмінне "Нур фір дойче". На вулицях чужа мова, чуже панування в цілому місті, в цілій Україні.

Чекає все: і розпач і образа,
А рідний край нам буде — чужиною,

бож і один і другий окупант старався еміграцію компромітувати, і немало мав успіху.

Але Олена Теліга поверталася до Києва не для заспокоєння змученої душі, не шукала вона тут затишної пристані й надхнень до сантиментальної лірики, вона була приготована на всі несподіванки. Поверталась, щоб включитись у боротьбу, щоб посилити її, щоб заманіфестувати силу українських національних бойових сил, доказати, що духова соборність українського народу— це незаперечний факт; щоб дати відчути кожному окупантові невгнутість волі України до своєї незалежности.

Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо у брід глибокі води!
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

Одначе не замикала поетка очей на небезпеки надто спішного зливання. Знала, що ворожа кислота повиїдала глибокі рани в народньому організмі. Знала, що новий окупант вже почав організувати нову п'яту колону для боротьби проти українського суверенітету, в першу чергу духового.

Було багато ворожих душ, були глибокі межі; перед революціонеркою стояло завдання: боротись з ворогом і засипати межі, поставлені ним між братами.

Завданням культурної праці з рамени Організації в Києві було заманіфестувати в духовій ділянці ідеї українського націоналізму і стати до боротьби з большевицькою та німецькою реакцією. Крім того, в загальному наступі національних сил, — показати, що націоналізм не лише протилежний большевизмові світ, але і вповні завершений, зі своїм світоглядом, світовідчуванням і своїм підходом до політичних, суспільних і культурних явищ. Крім того, необхідним було показати, що Україна — це зовсім не "німецька інтрига", а реальність, яка бореться, за свою незалежність з кожним окупантом.

Заманіфестувати ці дві правди було настільки важним, що не можна було оглядатись на жодні жертви. Однак "заманіфестувати" — це зовсім не означає якоїсь штучности. Це означає тільки, що українські сили були свідомі, що розгортання нормальної української роботи, українського життя приведе до кривавого зудару з окупантом. Можна було уникати, але не уникнути, того конфлікту хоч в перший час. Але цілому світові треба було показати українську суверенність. Треба було захопити позиції і поборювати большевицький світ, який слушно назвав Черчіль "запереченням людської душі", українською позитивною працею.

У Києві закипіло життя. Гальмоване різними терорами, воно все ж розквітло в задушливій атмосфері прифронтової смуги. Не дивлячись на голод, неймовірно гостру зиму, саботажі московських агентів і провокаторів, ударів Гестапо, — оживали всі ділянки житя, від початкової школи до банків і підприємств найбільшого маштабу.

Цей період життя Києва був найвиразнішим запереченням усіх малоросійських дефетизмів і ворожої брехні про нас, як народ. Тут завалились всі теорії про нездібність українців до державного життя, про брак інтелігенції, про нашу анархічність, про брак організаційного хисту, карности, солідарности, національної свідомости і ще там які браки. Українська столиця оживала власними силами. Ані німці, ані москалі не допомагали; навпаки: саботували, гальмували, грабували, намагались скомпромітувати активні елементи перед загалом. Коли це не вдалось — почали нищити.

Певно — труднощів не бракувало, але за кілька тижнів знищене воєнними діями й саботажами місто — мало світло й трамваї, радіо й телефони, наладнане постачання настільки, наскільки німці його не зривали. Пущено в рух школи з високими включно; кабінети й лябораторії Університету й Академії Наук почали працювати для потреб загалу. Поставлено на ноги пресу й пороблено приготування до видавання книг.

Адміністрація міста й области була готова до розв'язання найважчих проблем; в першу чергу до забезпечення населення харчами й паливом. Пізніший голод і холод постали лише завдяки тому, що німці заборонили організувати українським установам постачання харчів для таборів полонених. Німці виарештували Червоний Хрест, заборонили селянам довозити харчі, в наслідок чого загинули мільйони полонених жахливою голодовою смертю.

В Києві починали працювати театри й опера, готувалась до праці й київська кіностудія.

У цьому морі праці столиці України весь час присутні й активні були члени ОУН, чи то як організатори, чи як робітники, вростали вони в грунт і ставали необхідними; пізніша їх ліквідація потягнула автоматично ліквідацію розмаху праці.

У ділянці культурного життя, відповідний культурний орган ОУН дійсно провадив; провідні становища були здобуті членами цього органу виключно завдяки їх індивідуальностям, талантам, запалові та здібності до праці в тих умовах, де іншим опускались руки.

Завданням Олени Теліги було не лише пізнати нове середовище, не лише ширити в ньому націоналістичні ідеї, але й на практиці реалізувати настанови свого органу: розбудувати українську духовість, боронити її суверенність. Тому Олена Теліга, вибрана Головою Спілки Письменників, з місця приступила до праці.

В літературній ділянці застала самі згарища й руїну; майже всі відомі київські письменники були вивезені; лишились переважно самі пересічні, багато — сумнівної особистої вартости, та молодняк, що тільки мав стати письменниками. На працю Спілки не було жодних об'єктивних умов; найперше — письменники не мали чого їсти; найгірше було з тими, що перейшли совєтські в'язниці та концтабори: ті були виснажені, хворі, надшарпані нервово, звертались до Спілки, а ця не мала жодних фондів.

Олена Теліга зорганізувала харчівню при Спілці для допомоги потребуючим. Скрізь ходить, домагається, просить, комбінує і кожен дістає якусь піддержку.

Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик "Літаври". Її редакція стає рівночасно творчим і виховуючим літературно-мистецьким середовищем. Старших ветеранів пера—обмаль. Найбільше товпиться тут молоді. Та з цією молоддю не легка була справа. Це вже була молодь совєтського виховання. Не всі тут були з молодечим ідеалізмом чи шуканням взагалі чого-будь. Ні, було багато наскрізь проїджених отрутою офіцйного марксизму й матеріялістичної діялектики. Вони нічого не шукали. Вони з совєтської перейшли в німецьку дійсність і старались в ній улаштуватись.

З літературного боку це були повні бездарності. При письменницькій бранжі (інакше цього не можна назвати — вони були ремісниками в літературі, як слюсар, токар чи швець, але не інженери, не винахідники, не творці) трималися вони, як при легкому заробітку. В Советському Союзі письменник і журналіст, як апарати і роботи пропаганди, були добре платні. Від них вимагають тільки одного: не бути письменником. Не мати своїх поглядів, не шукати нічого, ніякої правди, нічого не творити, а тільки клепати замовлені заклики, похвали, або лайки.

Такого роду була більшість "письменників", що приносили твори до редакції "Літаврів". Більшість із них відразу "переорієнтувалась" і, змінивши відповідні поняття чи імена з совєтських на німецькі, — мала готові "твори". З приємною усмішкою вони пропонували це сміття "Літаврам" до друку.

Поминаючи літературну нездарність, це було переважно плазування і запобігання ласки у нового пана. Олена Теліга, як редактор, за кожним разом ставилась в критичне положення: відкинути такі "твори", означало мати на себе донос в Гестапо. Як голова Спілки, мусіла виступати проти такої "творчости". За це також ішли доноси в Ґестапо.

Олена Теліга знала своє завдання і його виконувала, не оглядаючись на наслідки. Перше число "Літаврів" принесло її передову статтю — "Нарозстіж вікна", в якій кликала роздерти завісу задухи й припису, стати собою й відчути свою приналежність до народу, який бореться проти неволі. Підлі душі, нездарні плазуни відчули, що це проти них; вони не можуть бути вільними, бо нездібні щось дати з себе взагалі без припису. Вони всі з підлоти, як німецькі агенти чи як большевицькі провокатори, щоб знищити українські національні сили німецькими руками, почали акцію підкопування, інсинуації та доносів.

Коло Олени Теліги, "Літаврів" та Спілки Письменників зібралась вже група письменників з іменем та молоді, що будучи справді українцями, відчували глибоко те, що голосила поетка. Так прийшов поділ на два різні табори. Але сили були нерівні — за тьмою реакції стояв гітлеризм і большевизм, за нами — ніхто. Ми були здані на власні сили. Вислід не далекого зудару був наперед ясний, але Олена Теліга ні хвилини не вагалась; "Літаври" число за числом кидали, мов петарди, націоналістичні ідеї. Безперечно, культурна ділянка, зокрема "Літаври", це був найповніший вияв ідей українського націоналізму в практиці на землях, і тому культурний орган ОУН поніс найбільші втрати.

Німці не могли довше терпіти такого браку уваги до їх присутности й їх тенденцій зробити з України свою колонію; атмосфера в цілій Україні згущувалась, а в Києві зокрема. З кінцем листопада, німці влаштували криваву масакру в Житомирі. Там і в Радомишлі розстріляно було організаторів і багато учасників маніфестації на могилі героїв Базару. В той же час у Києві прийшов арешт, а згодом і розстріл Романа Біди та товаришів. Надходив критичний момент.

В першій половині грудня заарештовано редакцію "Українського Слова" — Івана Рогача, О.Оршана-Чемеринського, П. Олійника, Яковенка та інших. На їх місце прийшов безличний раб, проф. Штепа. Вступаючи на трон редактора вже "Нового Українського Слова", він заявив, що його не лише завданням, але й метою є "не зробити й не допустити нічого, що могло б засмутити визволителів". Ґестапо потребувало пропагандивних козирів для дурення людей, тому воно радо використало б і Олену Телігу; через Штепу запропоновано їй скоритись. Вона знала, що її чекає, коли відмовиться, але гордо відповіла — "Ні!". Цим спалила за собою всі мости; "Літаври" перестали виходити. Та не перестали існувати "літавристи", як називали тих, які прийняли ідеї, голошені "Літаврами". Олена Теліга залишилась у Києві і всю свою роботу переносить у Спілку Письменників.

На авторських сходинах, в приватних розмовах, далі вияснює, переконує, спрямовує, виправляє, кермує й підбадьорює. Спілка стає у Києві бастіоном переслідуваного націоналізму: все, що українське, — гуртується тут, в цьому маленькому царстві Олени Теліги. Це царство, як і цілий Київ, можна б скорше назвати пеклом — без вогню пекельного, але з пекельним холодом і голодом. Олена Теліга живе, мов на Клондайку: жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 год ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою — в приміщенні Спілки на вулиці Трьохсвятительскій.

Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліги у всій її величі — в житті реалізувала свої засади до останнього.