У перші дні вересня 1947 року по новому зв'язку до табору прийшли провідниця Христя і кілька зв'язкових від курінного Рена. Вони принесли нам естафету з наказом іти на Захід. Від Христі ми довідалися, що такі накази дістали сотні Бурлаки, Громенка і Ластівки, а також сотні з Холмщини і Підлясся. Сотні Хріна, Кармелюка, Біра і Мирона відійшли за Сян на Україну, а інші сотні з "трикутника" пішли на Захід.
На збірці чоти відчитано три накази. Вони були датовані чотири місяці назад. Від УГВР, за підписом генерала Т. Чупринки, стояло, що рішенням Головного Проводу УГВР висилаються в рейд сотні із Закерзоння аж за кордон в американську зону Німеччини; від Військового Штабу УПА на Закерзонні про невідкладний відмарш нашої сотні на Захід; від курінного Рена — інструкції і прощальний лист.
В інструкціях було сказано як ми повинні найкраще сповнити нашу місію, щоб довести до відома західнього світу про нашу боротьбу. Курінний звертав увагу на небезпеки, які нас чекають і навчав як нам поводитися в дорозі і тоді, коли нам доведеться скласти зброю. Він говорив, щоб ми добилися в Австрії до Зальцбургу, а в Німеччині до Реґенсбурґу або Мюнхену, та сконтактувалися з видавництвом "Української Трибуни". Нам усе це звучало дуже імпозантно і ми думали, що наша еміґрація являє собою колосальну силу.
Ми довго сиділи мовчки. Мене охопив дивний неспокій і я думаю, що так відчували й інші, — бо хоч який тяжкий був наш шлях на рідних землях, то далека і незнана дорога на чужину викликала тривогу. Не легко буде її перейти і чи перейдуть її всі?
Почалися гарячкові приготування до відмаршу. Розділювано між стрільців літературу, що її залишила провідниця Христя з дорученням доставити на Захід; студійовано мапи і накреслювано маршрути; закопувано речі, яких ми не могли з собою брати; показувано всі наші криївки провідникові боївки Смирному. З нами відходили кілька його стрільців, він сам і ще дехто залишалися, щоб тримати зв'язок для інших груп, які йтимуть зі Сходу.
Всі латали взуття і мундири.
Відбувалися безконечні наради. Стояло питання, чи ми маємо іти цілою чотою чи малими групами, а якщо так, то хто з ким. Мені особисто було байдуже. Я готовий був іти з кожним, аби лише малою групою, а не цілою чотою.
Нарешті скликано збірку і розділено всіх стрільців на групи. Розподіл виглядав так:
Перша група: Політвиховник Бойко, Круча, політвиховник Зенон, підстаршина Калина, кулеметник Верба, стрільці — Крампа, Щур, Чува, Колос, Шабля і троє боївкарів, прізвиськ яких вже не пам'ятаю.
Друга група: Чотовий Урал, кулеметник Грізний, стрільці — Корчик, Граната, Борис, Недобитий, Білий і боївкар Іскра.
Третя група: Ройовий Зелений, кулеметник Топір, санітари Орленко і Веселий, стрільці — Зарічний, Куропатва, Барон і Славко.
Четверта група: Ройовий Райтер, кулеметник Музика, ланковий Смерека, стрільці — Степовий, Вишня, Драгомир і молоденький хлопчина з боївки, Жук.
П'ята група: Підстаршина Семенко, санітар Пасічник, стрільці — Славко і Голуб.
Група політвиховника Бойка була найбільша, бо він узяв з собою всіх найбільш незарадних стрільців, від яких відмовлялися інші ройові. У війську вже так буває — одні стрільці є здібні, розважні, повні ініціятиви, інші цих прикмет не мають і лише краще або гірше виконують накази.
Кожна група опрацювала свій маршрут. Рішено, що в плян маршу одна група другої не втаємничує, щоб на випадок коли б котрась попала ворогові в руки, не зрадила маршруту інших.
Перед самим нашим відходом ми довідалися, що згинув наш колишній бунчужний і політвиховник Хитролис, який розірвав себе ґранатою в криївці, і що провідниця Христя попала полякам у руки. Її зловили в поїзді, як вона їхала до Горлиць. Хтось із сексотів чи дезертирів розпізнав її по якомусь знаку на лиці (здається вона мала велику родимку). Її судили в Ряшові, а згодом у Варшаві. Вона, як ми пізніше довідалися, не зрадила ані одної таємниці, хоча знала не одну, бо була керівником господарчої частини підпільної сітки на Лемківщині.
Перед сумерком, на галявині зібралося все стрілецтво. Остання збірка чоти. З промовою виступив політвиховник Бойко. Почав і розплакався. По наших обличчях потекли також сльози. Він востаннє пригадав нам про вояцьку присягу і військову дисципліну. Відтак ми відмовили молитву. Ми щиро просили Всевишнього про ласку і допомогу щасливо дійти до призначеної нам мети. А потім прийшло прощання. Стрільці сильно стискали тверді і порепані правиці і сильно наголошували слово "до побачення". Ніхто не знав чи ми ще стрінемося вдруге.
А як запала ніч, кожна група пішла своїм шляхом. Ми взяли відразу напрям на захід, просто на Рунок. По двох днях маршу, ранком 15 вересня ми стали на відпочинок в околиці сіл Чорна і Біла Вода, Шляхтова і Яворка. Це, мабуть, останні села нашої Лемківщини. Ми довго стояли і вдивлялися у вершки Карпатських гір та зелених лісів, де кожний із нас знав найвужчу стежку, найменшу яругу і поляну, кожне дерево і кущик, які протягом чотирьох років були нам рідною хатою.
Схематична карта рейду відділу УПА на захід до Австрії
Біля Щавниці ми перейшли Дунаєць. Тут у польських селах, ми подавали себе за польських вояків або за польських підпільників, залежно від обставин. Селяни обдаровували нас харчами та інформували про безпечні дороги. Так дійшли ми до Нового Тарґу. Військова мапа, якою ми користувалися, обіймала терен тільки до того міста і далі ми мусіли іти наосліп. Розпитавши селян, ми обрахували, що ми повинні ще поночі обминути Нови Тарґ. Але дорога виявилася довша і світанок застав нас на окраїнах міста. Нам довелося добру годину бігти, заки ми заховалися у гущавинах смерекового ліску.
По кількох днях маршу ми дійшли до села Яблонка, що лежить під горою Бабя Ґура. Тут ми стрінули пачкарів, що часто переходили кордон і від них довідалися, що польського війська тут багато нема, бо воно поїхало десь там на "українське всє, бо там провадзі сє вєлька война з україньскімі партизанамі", і по другій стороні чеське військо "теж поєхало там ґдзє война з партизанамі". Не марнуючи часу, як добре стемніло, ми помаршували в бік кордону. По добрих двох годинах ходу ми побачили прикордонні стовпи. Бабя Ґура, дуже розлога, поросла високою травою, на ній багато зрубів і лише тут і там ростуть групами смереки. Ніч була місячна і це помагало нам орієнтуватися між зрубами і колодами. Ми йшли цілу ніч, щоб якнайдалі віддалитися від кордону.
На Словаччині треба було придумати якісь нові хитрощі, щоб себе не розконспірувати. На польському боці було нам легко, бо кожний з нас володів польською мовою і наші мундири були польські. Селяни не мали жадних сумнівів, що ми польські вояки або міліціонери. Вони лише часами дивувалися, "цо, знову вас змєнілі?", тоді ми казали, що нас перенесли з іншого терену. По-словацьки говорили незле лише Жук і Вишня та трохи Смерека. Тож, коли ми доїли харчі і нам треба було зайти до села, ми придумали вдавати пачкарів з польського боку. А що ми не мали що міняти, то казали, що збираємо замовлення на різні товари і на другий день принесемо. При тому хитро довідувалися де є поліція, військо, бо, мовляв, вони шукають за такими пачкарами, як ми. І люди давали нам усі потрібні інформації. Населення привітне і гостинне, тож всюди гостили нас чим хата багата. Звичайно, до хат заходили тільки ті, що говорили або по-словацьки, або по лемківськи, бо лемківська говірка дещо подібна до словацької мови. Вони вдягали цивільні блюзи, пістолі брали в кишені, а довгу зброю лишали тим, що стояли під хатою. Я мав ще з дому цивільну блюзу і тепер вона дуже нам знадобилася, я давав її тим, що ішли до хат. Я по-словацьки не говорю, тому все лишався на дворі. Населення тут дещо багатше, ніж у Польщі, кращі господарки і заможніші будинки. Люди також краще вбрані і краще їдять.
Ми йшли в напрямі Жіліни, мандруючи лісами і лише вночі. Щоб не збитися з шляху, ми перевіряли наш маршрут зі записками, які ми зробили з мапи політвиховника Бойка. Минувши якесь більше містечко чи село, ми зараз дивилися в наші записки і скреслювали з списка; по днях ми обчислювали скільки кілометрів ми пройшли і рахували скільки ще перед нами.
Відійшовши від кордону, ми перестали грати ролю пачкарів і почали відверто казати, що ми українські повстанці, які переходять словацьку територію, щоб дістатися до американців. І люди ставилися до нас дуже добре. В деяких селах нам розказували, що свого часу стаціонувала в них Дивізія "Галичина"; що це були чесні хлопці, які гарно відносилися до населення. Наша група старалася також залишити по собі добрий спомин і опінію. Ми поводилися чемно, просили, а не вимагали і дякували. Ми знали, що від нашої поведінки у великій мірі залежить доля наших побратимів, які маршують за нами.
Та незалежно від того, що словаки дуже гарні люди, ми старалися не за-часто заходити до сіл, бо по дорогах і селах волочилося багато чеського війська і поліції. Ми старалися запастися харчами на кілька днів і не показуватися в селах, аж поки нам не скінчилися запаси, хіба що Райтер дуже наполягав, бо він любив ходити по хатах. У лісах ми не раз бачили сліди таборування. Хто знає, може це були наші відділи, хоч місцеві люди нам казали, що вони також мають своїх партизанів, які є проти комуністичної влади і чехів. Ми часто чули від словаків, що вони не люблять чехів.
У деяких селах нам люди говорили, що ми не є першим відділом, який у них з'явився. Ми були дуже цікаві зустріти котрусь з наших груп. І так одної місячної ночі ми зупинилися в лісі на короткий відпочинок. Раптом почули по стежці кроки. Ми притихли. Коли вони порівнялися з нами, ми почули українську мову. Це був рій Зеленого. Всі дуже тішилися зустріччю. Вони також не мали покищо жадних неприємних пригод. Погуторивши годину-дві, ми розпрощалися і кожна група зникла в гущавині лісу.
Ми дуже відчували брак військової мапи і питали за нею у людей. Ми старалися заходити до хат учителів, священиків і взагалі людей з освітою. Вони звичайно давали нам кращі інформації як селяни. Згодом ми дістали у одного учителя кілька мап, правда не військових, але досить точних. Це була вже велика допомога. Стрілець Вишня мав компас і він у хмарні дні ставав нам у пригоді. Але коли були місячні ночі, нашим найкращим компасом були зорі в небі. "Косар", "Віз" і "Квочка" ніколи нас не підвели, а з компасом бувало всяко, часом доводилося блудити. Це сповільняло наш марш. Хоч найбільше сповільняв його наш ройовий Райтер. Він був людиною непогамованою і нерозважною. Конспірації він додержуватись не вмів. Як тільки побачив якусь хатину при шляху, він мусів обов'язково до неї вступити, хоч більшість з нас були проти цього. Через такі непотрібні візити нам не раз доводилося втікати від чеських облав. Більшість з нас вважали, що як у торбі є хліб на кілька днів, нема чого волочитися по селах. Та й осінь скоро минала, і зима могла застукати нас у дорозі, а зима ніколи не була нашим союзником. Та до нашого ройового це не доходило і тому приходило до непотрібної виміни думок. Райтерові ще найменше перечили кулеметник Музика і стрілець Вишня.
Райтер не мав також найменшого змислу орієнтації в терені. Але він був впертий і загонистий — гнав наперед і нам казав іти за собою. Не раз ми непотрібно намордувались цілу ніч, дибаючи по скелях і дебрах, щоб на ранок опинитися на тому самому місці, звідки вийшли. Все це створювало між нами непорозуміння. Дійшло до того, що Райтер вдарив мене в лице, аж мені потекла кров. Я надлюдською силою стримав себе, щоб не пальнути його. Через якийсь час, коли хлопці не хотіли іти без потреби до села, він вдарив палицею ланкового Смереку. Смерека вхопив автомат, та стрільці скочили між них і не допустили до нещастя. Кілька днів пізніше він знову вдарив молоденького Жука. Тут уже зброя опинилася в руках усіх, — але ми себе ще в час здержали. Ми лише заявили йому, що якщо він не хоче загинути, — хай краще прислухається до нашої опінії. Ми собі обіцяли, що як тільки щасливо дійдемо до мети, віддамо Райтера під військовий суд. Та на Заході ми побачили ситуацію цілком іншу, як ми собі уявляли. Але в той час, ми того не знали і ми визнавали військову дисципліну навіть тоді, коли зверхник не був на висоті свого завдання.
Стояли гарні осінні дні. Ми маршували ночами, але коли терен був лісистий, йшли і днями, відпочиваючи лише кілька годин.
На одному невеличкому хуторі господар прийняв нас дуже гостинно. Він сказав, що чув від сусідів, що наші групи йдуть на Захід і дуже хотів на власні очі побачити месників українського народу. Він подарував нам кілька різних мап і харчів майже на тиждень. Це добре, — не мусимо показуватись людям на очі, тимбільше що комуністичний уряд Чехо-Словаччини проголосив нагороду п'ятсот корон за кожного українського повстанця.
І знову не обійшлося без словесних сутичок з Райтером. Якось при дорозі ми побачили корчму. Райтер зовсім збожеволів — йому захотілося пива. Ми йому про п'ятсот корон за голову повстанця, він нам про пиво. Та йому вдалося перемовити Музику і Вишню, і вони попрямували до корчми. Решта залишилася надворі в корчах. В корчмі гостювання Райтера затяглось, та і нам в кущі винесли по великій гальбі пива. Це мені цілком не сподобалось і я висловив думку, що коли наші любителі пива негайно не залишать корчми, ми повинні лишити їх, бо буде нам усім кінець. Але Смерека заявив, що не зважаючи на те, що Райтер може завести нас чорту в зуби, — ми лишити його не маємо права. Коли ми так говорили, десь за хатою почувся шум мотора і блимнуло світло. Степовий і я одним духом побігли до корчми і заалярмували Райтера, та всі разом пустилися тікати подальше від корчми. За нами понеслися постріли з автоматів. Слава Богу, що на тому скінчилося.
В околиці Жіліни, згідно з нашим маршрутом ми мали переправитись через річку Ваг. Але коли ми на місці уважно перестудіювали мали, побачили, що вона далі скручує на південь, а нам треба йти на південний захід. За порадою деяких добрих словаків, ми пішли Білими Карпатами на південь в напрямі Годоніну, найдальше висуненого міста на захід.
Білі Карпати багато нижчі від наших Карпат, досить лісисті. Тут ми почали щораз частіше зустрічати чехів. Ми їх відразу пізнавали по їх холодному ставленні до нас. Після кожної зустрічі з ними ми скоро зникали в терені і затирали за собою всі сліди, бо вони доносили жандармерії і за нами йшла облава. В деяких околицях стрічали ми українських поселенців. Ми їх розуміли і не заходили до їх хат, щоб не наразити на переслідування чехами. Лише часом перекидались з ними кількома словами.
18 жовтня перед нами постало питання, як продертися на другий бік великої ріки Морави. Словаки нам сказали, що всі мости як удень так і вночі охороняє військо. Думку про те, щоб переплисти річку, ми мусіли відкинути, бо один я добре плавав, інші слабо або цілком не вміли. Тому ми рішили перейти залізничим мостом, — найважливіше, щоб нам хтось показав дорогу.
Зустрівши якогось селянина, що їхав возом з жінкою, ми запропонували йому сорок чеських корон, щоб він показав нам дорогу до найближчого залізничного мосту через Мораву. Він спочатку не хотів, але потім пошептався з жінкою і погодився.
Правду сказати, мені цей чех не подобався, — занадто солоденько він говорив і забагато нас хвалив. По годині ходу, він привів нас до якогось мосту, що переходив через невеличку ріку і сказав, що це Морава. Хоч я Морави ніколи не бачив, але та річка на Мораву не виглядала. На мапі Морава позначена дуже грубою лінією, — значить дуже широка ріка, а та, напіввисохла. Я про це сказав чехові, але він вперся, що це таки Морава. Я витягнув мапу і під брезентовою палаткою, щоб не було видно світла з ліхтарика, почав доказувати, що річка, над якою ми стоїмо, є допливом Морави. Та Райтер розкричався, що я розуміюся на мапі, як "вовк на звіздах" і що місцевий чоловік знає свій терен. На тому дискусія скінчилася. Чех узяв гроші і пішов додому.
Ми з готовою до стрілу зброєю перейшли міст за кілька хвилин. Лише треба було дуже вважати, щоб не поламати собі ніг між рідко положеними шпалами. Охорони на мості не було і Райтер дуже радів, що ми так легко перейшли Мораву.
По добрій годині ходу, на небосхилі перед нами зарисувався якийсь лісок. Терен був рівний як стіл. Та коли ми підійшли ближче, ми побачили, що це не ліс, а лози вздовж великої ріки, а далі перед нами відкрилось срібне плесо майже стоячої широкої води, другий берег якої чорнів далеко на обрії. Я і Смерека злобно розсміялись.
— Ну, що ж, Райтере, хоч ми й не розуміємось на мапі, а Морава, як сам бачиш, не баюра!
Райтер у відповідь лише прокляв чеха, якому він дався обдурити.
Ми пішли вздовж берега. Незабаром перед нами зарисувались контури мосту, що на ньому миготіли світла. Була пізня пора ночі, пішоходів на мості не було, рух авт був також невеликий. З нашого боку вартових не було. Ми поміркували, що коли по другій стороні стоїть варта, то мабуть не більша як два-три чоловіка, а з ними ми собі дамо раду. Коли ми так обсервували рух на мості, мені прийшла думка, щоб бігти за вантажним автом, яке заслонить нас перед вартовими. Ідея сподобалась і діждавшися влучного моменту, ми вискочили на міст. До половини мосту ми трималися щільно авта, але далі шофер збільшив швидкість і ми залишилися трохи позаду. При кінці мосту ми побачили двох вояків з крісами на плечах. Вони завважили нас тоді, коли авто, осліпивши їх фарами, промчало повз них. Вони не мали вже часу стягнути зброї з плечей і тому дали ногам знати. Ми побігли кілька кроків за ними, а далі, порівнявшись з лозами, раптово завернули в інший бік і зникли в темряві.
Ми бігли добрий кілометр, аж поки не добігли до якогось лісу. Але там ми попали між якісь дротяні сітки та загороди. Вони були дуже високі, перелізти їх не було легко і дедалі їх ставало щораз більше. Ранок застав нас між тими загородами змучених, подряпаних і обдертих. Ми полягали під корчі та рішили пролежати цілий день. Всі скоро позасинали. Мені першому припало вартувати. По якомусь часі біля кущів появилася громадка цесарок. Вони почали тупцювати вздовж корчів і заглядати попід них. Мене занепокоїло, що якби хтось надійшов, міг би поцікавитись, що вони тут побачили і я почав кидати в них камінчиками, та вони не боялися, навпаки, це ще збільшило їх цікавість.
Раптом десь позаду мене бахнув постріл. По наших корчах полетіли шроти. Цесарки розбіглися, лише одна залишилася на землі мертва. Майже попід самими корчами перейшов якийсь чоловік з рушницею, підняв птицю і пішов далі. Кілька хвилин було спокійно, а тоді кляті цесарки знову зібралися під нашими кущами і ще більше нахабно заглядали до нас. Нам не лишалося нічого іншого як шукати собі іншого сховища, щоб якийсь мисливець замість цесарки не вполював нас. Ми довго повзли на животах, заки вибралися за загороди і знайшли інші кущі.
Увечорі ми рушили в дорогу, попередивши Райтера, щоб не думав вступати до чехів з візитами. Але нам треба було запастися хлібом бодай на кілька днів. В одному селі ми здалека занюхали запах свіжого хліба в пекарні.
Та коли ми зайшли до хати, то перше, що ми побачили був не хліб, а великий портрет Сталіна на стіні. За прилавком поралася молода і гарна жінка. Вона закричала і на її крик з другої кімнати вийшли двоє чоловіків — всі троє застигли в очікуванні.
— Ми хочемо купити хліба, — сказав один з нас і поклав гроші на прилавок.
На наше чемне звернення, жінці вернулася мова і вона з криком заявила, що для бандитів у неї хліба нема. Ми чемно повторили наше прохання, а жінка перейшла на звичайну лайку. Цієї балачки було нам забагато і один з нас зірвав портрет Сталіна, потоптав його ногами та крикнув і собі. Жінка більше не перечила. Ми забрали хліб і зникли в темряві. Десять хвилин пізніше село освітили ракети. Це пекарі напевно заалярмували військо або жандармерію.
Така була наша перша зустріч з чехами. Добре, що за порадою добрих словаків, ми вибрали такий шлях, що нам не прийшлося довго йти чеською землею.
Коло третьої години ранку ми опинились у густому лісі і пересиділи в ньому до наступної ночі. Ліси тут взагалі не такі як в Карпатах — багато менші та молоді. Терен рівний як стіл.
Наступні дві або три ночі нам довелося маршувати все полями, лише де-не-де траплялися молоді ліси. Наш шлях перетинала річка Дія. Тої ночі, коли ми заплянували її перейти, хоч ми скоро і без відпочинку йшли, — нам забракло ночі. Ранок застав нас у чистому полі яких п'ять кілометрів від річки. Іншої ради не було, як перележати цілий день на полі. Ми полягали в малих рівчаках і понакривали себе сухою гичкою цукрових буряків. О, тяжке то було лежання.
Зранку був сильний мороз, а цілий день стояло докучливе вологе зимно. Лежати треба було в одній і тій самій позиції, бо зараз за полем ішла дорога, що по ній їздили авта. Ми не зводили очей з дороги і лише коли на короткі проміжки часу автовий рух припинявся — ми потроху рухали затерплими і закоцюблими руками і ногами. Це був одни з найдовших днів, які я пережив. Хвилини видовжувались в години і час задубів разом з нами і стояв на одному місці. Здавалося ми ніколи не дочекаємось ночі. Та прийшов кінець і нашим мукам. Як тільки стемніло, ми зірвалися з землі і бігли без перерви кілька кілометрів.
Ми зупинилися аж перед великими мочарами вздовж річки. Дія дуже повільна річка, що широко розливається. Вона виглядає немов би вода щойно виступила з берегів й залила левади. Тут і там посеред води стирчать острівці, — на них ростуть дерева, місцями між мочарами досить глибокі плеса.
Ми довго думали, що нам робити. Потім поділилися на дві групи і пішли провірити терен. Незабаром я і Смерека побачили між мочарами стежку. Вона привела нас до старої вибоїстої і кам'янистої дороги, а та до старого дерев'яного мосту. При дорозі коло мосту стояла мала хатина. З хати крізь заслонене вікно пробивало слабе світло. З другого боку річки на міст вийшла якась постать. Копи вона зблизилася до хати, ми побачили, що це вояк з крісом на плечах.
— Хай то чорт візьме! І тут в такій дірі стоїть застава?
Ми завернули назад до наших. Вони не знайшли кращої дороги.
Між корчами ми підсунулись під самий міст. Вартовий ходив коло хати, а потім сів на східці і закурив люльку. Ніч досить темна і нам здається, що вартовий нас не побачить, хіба, що почує. Вилазимо на міст по одному і повзаємо. Дошки на мості жахливо скриплять. Тримаючи зброю напоготові ми не зводимо очей з вартового. А він сидить непорушно і курить люльку. Ось прийшла черга на кулеметника. Йому з кулеметом не так легко перейти міст котячою ходою. Набої в диску чиркають. Міст скрипить ще дужче, а вартовий сидить і пахкає люльку. Двоє останніх вже не повзли, вони бігли щосили, а скрипіт дошок було чути далеко-далеко. А вартовий сидів в одній і тій самі позиції.
Наступна ніч привела нас під австрійський кордон недалеко міста Нікольсбурґ. На окраїні якогось села ми постукали у двері хати, що стояла трохи осторонь від інших. Господар, побачивши нас, налякався і сказав сховатися в кущі опобіч хати. Потім сам заліз під них і почав розповідати.
Наше щастя, що ми постукали в двері його хати, а не наступної, бо там приміщення прикордонної поліції. Відколи наші відділи почали переходити кордон, в усіх селах появилося багато війська. Кордон звідси всього 300 метрів. Його патрулюють чеські відділи з псами. Деяких наших уже зловили, дехто навіть наклав головою, але більшість таки перейшла щасливо, як ось, наприклад, кілька стрільців зі сотні Бурлаки, які нещодавно були в його хаті.
Кордон ми перейшли без жадних пригод. Лише прикордонні стовпи, які залишилися поза нами, говорили нам, що ми вже в іншій країні.
Щойно у віддалі кільканадцять кілометрів від кордону ми зайшли до якогось присілка і там розпитали про терен і обставини. Господар нам розповів, що в них є "руссіше" військо, але кордону австріяки пильнують самі, і що його син є при "Гренцшуцах". Коли ми вечеряли, прийшов і його син в мундирі прикордонника. З розмови виявилося, що і батько і син знали більше про УПА, ніж ми сподівалися. Вони нас запевнили, що як ми будемо чесно поводитися між людьми, то можемо сміло числити на допомогу кожного австріяка, бо вони не люблять комунізму, тим більше "русів".
Австрійці взагалі ставилися до нас дуже привітно і дуже по-людськи. Їх поліція не йшла облавою на нас. Нам оповідали, що як хтось зголошував поліції, що появилися "банденґрупен"1, то вона питалась чи ми вчинили якісь злочини. Відповідь, звичайно, була заперечлива, — тоді поліція казала, що не має підстави шукати за нами.
Одного разу ми мали таку пригоду. В якомусь селі ми підійшли до хати і постукали у двері від подвір'я. Через вікно виглянула жінка. Ми просили її хліба. Жінка скоро відійшла, а на її місце появився чоловік в зеленому мундирі. Ми відскочили від вікна, а він спокійно сказав нам, щоб ми краще заходили до хат від дороги, бо тоді ми побачили б напис на хаті, що тут поліція, і побажавши нам доброго дня, зачинив вікно.
По німецьки кількох нас дещо говорили, а Вишня навіть цілком добре і ми давали собі раду між людьми.
По якомусь часі ми опинилися в Альпах. Тут знову почались суперечки з Райтером. Він ніяк не міг зрозуміти, що Альпи не Карпати і що тут краще іти стежками і дорогами, а не навпростець, раз вгору, раз вдолину. Одної ночі ми опинилися на дуже високій і стрімкій горі. Півночі і чимало зусиль нас коштувало вилізти на неї, щоб побачити, що це гострий шпиль. З такої скелі сходити не було б легко навіть вправним альпіністам. Триматись не було чого, невеликі корчики, що стирчали тут і там, виривалися з корінням; треба було намацувати ногами якісь заглиблення, або каменюки. Нарешті тим, що йшли позаду а між ними був і Райтер, не стало ґрунту під ногами і вони повисли в повітрі; ми насилу витягнули їх угору. Притулившись один до одного, ми просиділи до ранку. А коли розвиднілось, ми побачили, що сиділи на скелі, яка звисала над безоднею.
Помимо таких і інших нерозважних кроків, завдяки, мабуть, нашій щасливій долі, нас оминула смерть і ми без жадних пригод дійшли до Дунаю.
Ще на Словаччині деякі інтелігентні люди радили нам переходити Дунай якнайдальше від кордону. Австріяки були тої самої думки і вони спрямували нас переходити ріку в околиці міста Гадерсдорф, в селі Ніколявс.
Цілий день ми пролежали в корчах на високому горбі і дивилися вниз, де відділений дорогою від нашого ліску, плив Дунай. Він видавався нам справжнім морем, хоч люди казали, що того року він мав багато менше води. Дорогою час від часу переїздили військові авта або мотоциклі; рікою плили човни, які перевозили людей з одного берега до другого.
Увечорі ми пішли до села шукати перевізника. Перший, до якого ми звернулися, відмовився, сказав прямо, що боїться, та порадив нам піти до одної жінки.
Перевізнички в хаті ми не застали, лише її сина — хлопця 10-12 років. Він спочатку перестрашився нас, але переконавшись що ми не "руси", повів нас на берег. По якомусь часі до берега поволі підійшов човен. Але в тому самому моменті, дорогою переїхало авто, — фари кинули трохи світла і жінка побачивши вісьмох озброєних вояків, скоро відштовхнулась веслом від берега. Але ми були приготовані на таке і притримавши човен, вскочили всі до середини. Перевізничка дивилася на нас перестрашеними очима і відмовилась веслувати. Ми пробували самі гребти, але це нам не виходило. Весла були вмонтовані в човен і ними треба було вміти орудувати. Врешті жінка мабуть повірила нам, що ми не "руси", взяла весла в руки і човен поплив рівненько вперед. Вже на березі вона нам сказала, що їй доводилося двічі перевозити подібних до нас пасажирів. Одні казали, що вони дезертири з Червоної Армії, інші взагалі не знали німецької мови і лише на міги показували, що хочуть переїхати на другу сторону ріки.
Пізно по півночі ми зайшли до якогось присілку та постукали до одної з хат, щоб попросити трохи харчів. Господар, побачивши нас, наробив крику, що дверей "русам" не відчинить. Не помогли наші запевнення, що ми не "руси". Прийшлося іти до іншої хати. Та там те саме, а незабаром по цілому хуторі затарабанили в якісь бляхи. Ми скоренько втекли до лісу. На другий день в іншому селі нас прийняли, нагодували. Коли ми розповіли про нашу пригоду попередньої ночі, нам сказали, що більшовицькі частини часто грабують села, — отже населення тарабаненням в бляхи зчиняє алярм. Нам порадили пізно вночі до хат не стукати.
Почало дощити щораз частіше і ставало щораз зимніше. Не завжди можна було обсушитись і тому у мокрому ми мерзли ще гірше. Та найбільшою бідою в нашій дорозі стали воші. Майже два місяці ми не міняли білизни. Мундири наші ледве тримались купи, взуття розліталось і ми зв'язували його дротами.
По дорозі нам люди показували часописи. В них закликали населення, щоб воно не допомагало "банденґрупам" і кожночасно повідомляло радянську окупаційну владу. Але в часописах були теж згадки що багато "банденґруп" уже перейшло до американців, де їх щиро прийняли. Для нас це були дуже радісні вістки.
Ще заки в останніх днях жовтня, ми опинилися в околиці Кремсу, люди нас попереджали бути на сторожі, бо населення там скомунізоване і більшовицьке військо квартирує в майже тридцяти селах.
І так одної ночі в тому небезпечному для нас терені, ми маршували дуже інтенсивно, щоб дійти до найближчого лісу. Віддаль була велика і треба було числитися з кожною хвилиною. Але Райтер, як Райтер, ще мусів зайти до якоїсь самітної хати і ранок застав нас між двома селами, серед виноградників. Не лишилося нічого іншого, як сховатися в будці, яких стояло багато на виноградних полях. Пів дня сиділи всі спокійно, а далі Райтерові та Музиці закортіло вийти з будки, бо вони побачили залишене гроно винограду на одному з корчів. Не встигли вони вилізти, як наткнулися на якогось робітника, і... почали з ним розмову. Така зустріч була нам цілком не на руку, — ми завели робітника до будки і рішили притримати його до ночі. Та він почав проситися, щоб його відпустити, бо він стратить денний заробіток і присягатись що нас не зрадить. Райтер повірив в його облесні слова і мимо наших протестів, звільнив його.
Наслідків не треба було довго чекати. Не минуло і дві години, як робітник з'явився у винограднику, тим разом в авті з енкаведистами. Коли на нашу будку посипались стріли, ми на момент попали в паніку, але скоро опанували себе і відстрілюючись, виповзли у виноградник. Ми відразу побачили, що ворог заскочив нас з трьох сторін, залишаючи нам відступ під поле обстрілу своїх кулеметів. Кулеметник Музика поставив свого дехтяра на землю і сипнув з нього кілька серій, але ворожий вогонь скосив його. Ми розбіглися широкою розстрільною і відстрілюючись, відступали, використовуючи кожне прикриття, кожний корчик. Під сильним вогнем ми перебігли виноградником в якусь долину, відтак якусь дорогу і шубовхнулись по пахви у воду. По другому боці річки розкинулось село. Ми іншого вибору не мали і побігли між хати. І, як це кажуть, козак не без долі, а світ не без добрих людей, — якісь селяни спрямували нас на стежку, що міжгір'ям бігла в гори. І це нас врятувало.
Ворог над'їхав автом дві-три хвилини пізніше і на нас посипались запальні кулі, що якимсь чином у нас не попадали, лише під ногами горіла земля.
Ми бігли гусаком з олімпійською швидкістю, з одним бажанням врятуватись. Та по якомусь часі я знесилився, ноги обважніли, в грудях душив біль, мов би колов мене хтось ножами. Я почав сповільняти біг, а далі ледве тягнув за собою ноги. Мені раптом стало цілком байдуже чи поцілить мене куля, чи ні. Я не відчував нічого крім втоми. Я вже не ховався, шкандибав догори. Позаду мене ще лишився Степовий, — він теж ледве волочився і кулі також його не чіпали. Смерека далеко напереді махав рукою, щоб скорше бігти, але я не міг...
Уже смеркало, коли я доплентався на гору, де інші чекали. Ми побігли далі. Якась зустрічна пара показала нам звідки прямують "руси" і ми змінили напрям. Ми бігли поміж корчами, через якісь пасовиська і яри, а за нами гналися енкаведисти. Вже цілком звечоріло, коли ми побачили перед собою ліси. Один з них тягнувся на північ, інший на південь. Дехто хотів прямувати відразу на південь, інші вважали, що краще на північ, а щойно в лісі змінити напрям. Сперечатися не було коли, бо нас знову переслідував ворог. Ми побігли на північ. Скориставши, що нас якийсь час закрили перед ворогом горби, ми завернули назад і якимсь яром поповзли в протилежному напрямі.
Ворог залишився десь далеко від нас. А десь ще далі у винограднику залишив своє молоде життя кулеметник Музика.
Ми перейшли лісом ще з десять кілометрів. Помучені докраю, мокрі від поту, ми полягали в кущах. Тільки ми вмостилися, як почули голоси людей, а відтак побачили жінку і чоловіка, які прямували просто на нас. Вони голосно говорили, здається сперечались. Раптом жінка зашпорталась об ноги котрогось із нас і впала під ноги чоловікові, що в свою чергу впав на неї. Чоловік підвівся, муркочучи щось під носом, але жінка заверещала на весь ліс:
— Гільфе! гільфе! айн ман ліґт гір!2
Як тільки вони зникли між деревами, ми зірвалися і побігли якнайдальше від того місця.
Наступного дня вечером ми добилися до якогось хутора, де нас нагодували і спрямували до пекарні в сусідньому селі, щоб ми запаслися хлібом. Ми мали ще трохи австрійських шилінґів, які дістали за далековид і годинник і хотіли заплатити за хліб. Але пекар, який зустрів нас дуже привітно, дав по три кілограми хліба на особу і відмовився взяти гроші. Він добре орієнтувався в нашій боротьбі.
З села ми верталися попри той самий хутір, де були звечора. Була вже пізня пора і ми вагалися чи заночувати нам десь тут, чи йти далі. Коли ми так радилися, я звернув увагу на стодолу, стрих якої був вщерть заладований сіном. А що, якби тут відпочити?
Ідея сподобалась. Ми тихенько вилізли по драбині і глибоко зарилися в пахуче сіно.
Коли ми розплющили очі, через шпарки в дошках заглядало сонце. На подвір'ї було чути стукання сокирами та іншими господарськими приладдями. Незабаром затарабанив віз і заїхав під стодолу. Загомоніли люди і ми відчули, що на нас сиплеться сіно, — щораз більше і більше, аж нам не стало чим дихати. Довелося пробивати діри в сіні.
Цілий день ми лежали та вгадували по звуках, що діється на подвір'ї. А коли стемніло і затихло, ми почали вилазити з сіна. Та коли ми відчинили двері, на драбині побачили жінку. На наш вид, вона мало не впала і зчинила несамовитий крик. Щойно пізнавши нас, заспокоїлась і навіть покликала до хати і дала їсти.
В околиці міст Герцоґенбурґ і Сант-Пельтен ми увійшли в безпечніший для нас терен — тут багато густих, старих, а найважніше сполучених зі собою, лісів. Ліси переважно шпилькові. В них було добре сховатися від ворожого ока, а також було можна розкладати вогонь. Ми вже добре мерзли; щораз частіше порошив сніг.
Нас всіх гнобив мовчазний жаль за Музикою. Він був добрим вояком і прекрасним кулеметником — холоднокровний і опанований під час бою, як мало хто. Правда, дуже легковірний і непередбачливий, — це правдоподібно і єднало його з Райтером. Він був також забобонний і вірив у ворожбу. У хвилини відпочинку він завжди ворожив з карт і вичитував з них, що нам не судилося дійти всім до цілі. Не знаю, чи Райтер, який любив командувати, але не вмів думати, розумів, що власне через нього, безвідповідального командира групи, загинув Музика.
По кількох днях маршу ми дійшли до одного села, що широко розкинулося під великим лісом. В одній з крайніх хат, господар прийняв нас дуже зичливо. Він сказав, що кілька днів тому у нього вже ночувала група повстанців, та запропонував нам відпочити у нього в стодолі кілька днів. Пропозиція була дуже приманлива і ми рішили заризикувати.
Ми смачно хропнули собі на свіжому сіні. Вранці господиня дала нам сніданок, а господар тютюну. На протязі дня ми не виходили зі стодоли. Надворі падав дощ, а нам було так затишно під дахом над головою. Вечером ми хотіли відходити, але господар переконав нас, щоб ми ще перебули одну ніч. Він сказав, що він сам перебув війну і самому приходилось ховатися. Він був на фронті на Україні, де попав в більшовицьке оточення. Заки німці відбили свої позиції, його переховували наші жінки. Їм він завдячує своє життя. Тому він дуже хотів би бодай в цей спосіб віддячитися, може синам, тих матерів. В його розповіді було стільки щирости, що ми перестали сумніватися в його чесність. Він навіть пішов з нами по інших хатах назбирати харчів на дорогу.
Наш дальший маршрут ішов через великий ліс. Австріяки не радили нам запускатися в нього, мовляв, там легко заблудити, але для нас ліс це наш батько. Ми йшли ним три дні.
На світанку четвертого дня ми постукали до дверей самітньої хати, що стояла у деякій віддалі від села. Наперед, як звичайно, висунули Вишню.
Через вікно виглянула жінка і зараз сховалася.
— Ага! Треба буде знову переконувати людей, що ми не є "руссіше зольдатен" — подумали ми собі.
Та по хвилині відчинилися широко двері і вже інша жінка, рухом руки запрошує нас до хати. Ми зі здивування стоїмо як вкопані. Підступ? Пастка? Жінки ніколи не відчиняли нам дверей.
— Чи не підступ з вашого боку, чи ви дійсно так гостинно запрошуєте нас до хати? — запитав її Вишня.
— Ні, в хаті, крім членів родини, нікого немає. Я знаю, що ви українські повстанці. У нас вже квартирувало перед кількома тижнями кількох ваших.
В хаті ми застали дві доньки господині і зятя. Він був в німецькому мундирі, бо недавно прийшов з полону, а що більшовики ограбували хату, то не мав у що переодягнутися.
Добрі жінки нагодували нас і, як і в попередньому селі, запропонували відпочити у них кілька днів. Ми так і зробили.
Зять господині пішов з нами від хати до хати в селі, де люди обдарували нас харчами на дорогу. Потім він відвів нас до наступного села і там представив знайомим хлопцям, які в свою чергу пішли з нами до іншого села. Це було в околиці міст Манк і Амштетен.
Тут почалася наша найдивніша і найбезпечніша мандрівка. Молоді австріяки передавали нас з села до села, а якщо ніхто з нами не йшов, то давали нам записки і казали до кого в даному селі піти. Не дуже довірливі спочатку, ми згодом повірили їм і мандрували спокійно в їх товаристві або згідно їх інструкцій. Так ми пройшли останні 100 кілометрів, які нас ділили від американської зони.
В околиці Сант-Петера наш зв'язковий — молодий австріяк — підвів нас до якогось хутора в горах і сказав, що далі ми мусимо йти самі. Він написав нам записку, докладно пояснив куди йти і кому передати.
Ми повинні маршувати на південь, між двома горами, пізніше завернути на захід. Приблизно по трьох годинах маршу, якщо не зблудимо, побачимо під горою хату. Біля хати буде бігати малий сірий пес, який побачивши нас почне несамовито гавкати. Господар хати, — високий товстий з рудим волоссям, його жінка — малого зросту, огрядна. Цей господар, прочитавши його картку, заопікується нами.
Австріяк так докладно описав нам дорогу, що зблудити було неможливо. За три години ми опинилися під самою хатою. І все відбулося як у вирежисерованій п'єсі, — з хати вибіг кудлатий сірий пес з гавкотом, вийшов рудий кучерявий господар, за ним показалася мала огрядна жінка.
Господар довго читав записку, оглядаючи нас з-під лоба. Потім сказав залишити вартового під хатою, бо тут часто крутяться більшовики, і покликав нас досередини. Його жінка поставила перед нами одну, а потім другу миску "бротзупе"3. Ми їли, а господар ставив нам різні запити, мабуть, щоб переконатися, що ми не провокатори. По вечері сказав збиратися і повів нас у ліс.
На дворі падав мокрий, напів з дощем сніг; тьма була така, що хоч око виколи. Ми відразу промокли до нитки, а діряві чоботи наповнилися болотом і зимною водою. З господарем побігла і сіра собачка. Вона на нас вже не гавкала, навпаки, приязно обнюхувала і бігла наперед, мабуть добре знаючи куди її господар прямує в таку слоту. Стежкою ми вийшли на високу полонину і зупинилися в якійсь колибі.
Господар показав нам, в якому напрямі нам треба йти далі, — все вгору і не звертати ані на крок ні вправо ні вліво. На вершку гори ми мусимо знайти стежку, її тяжко розпізнати, бо вона заросла травою, але вздовж неї покладені пофарбовані на біло камінчики; це туристична стежка через кордон. Вона доведе нас аж до села Ваєр, на американському боці. Сказав ще вважати на більшовицьку патрулю і подав кожному руку на прощання. Райтер, який дався ошукатись при переході Морави, хотів його затримати, але ми не дозволили. Ми вважали, що тим ми зробили б кривду і тому господареві і всім іншим австріякам, які так безінтересовно і щиро допомагали нам у дорозі.
Ми почали спинатись угору. Сіра собачка кілька разів підбігала за нами, немов би хотіла переконатися чи ми йдемо в правильному напрямі. Лапатий мокрий сніг мочив нас безупинно, студенні струмені текли нам по спинах, і ми трусилися від холоду як у лихоманці. Заки ми піднялися на гору, минуло кілька годин. На хребті лежав сніг по коліна і стежки з білими камінчиками не можна було знайти. У нас була електрична лямпочка і кілька свічок, — ми висвітили всі свічки і лямпочку, а стежки ні сліду. Ми вже доходили до відчаю, як намацали кілька камінчиків, які, коли ми струсили з них сніг, виявилися пофарбованими. Але далеко ми нею не зайшли, бо незабаром збилися з неї. Знову почалося розкопування по мокрому снігу. По кількох годинах, обліплені болотом і снігом, зневірені і виснажені, ми посідали та почали роздумувати над нашою долею. Іншої ради не було, як чекати світанку. А оскільки в таку негоду не тільки "рус", але й сам дідько не вийде на патрулю, — ми рішили розпалити вогонь. Хоч мокрий сніг з дощем не ущухав, соснові гілки горіли непогано і ми трохи загрілись.
Як розвиднілось, ми відразу знайшли стежку всього кілька кроків від місця, де ми сиділи. Ледве перейшли ми нею сто метрів, як побачили стовпи і таблицю з написом трьома мовами: "Увага... не наближатися до кордону..." Ми одним скоком розбіглися в розстрільну і відбезпечивши зброю пішли поволі вперед. Ми йшли дуже обережно і були готові тут, на рубежі двох світів — вільного та поневоленого — боротися до останнього пострілу. Та ворога і близько не було. Тією туристичною стежкою вільно могла б перейти ціла армія.
Ми стояли на окупованій американцями території. Перед нами вдолині між кількома гірськими потічками лежало невеличке село.
Була сьома година ранку, субота 8 листопада 1947 року, коли ми постукали до першої з краю хати в селі Ваєр, щоб довідатися де знаходиться американська комендантура.
Група вояків УПА після переходу західньо-німецького кордону 11 вересня 1947 року. В першому ряду стоять: бунчужний Соколенко, сотенний Громенко, чотовий Лагідний і чотовий Залізняк
Хоч ми далі перебували на австрійській території, яку лише переділив штучно створений кордон, увійшовши до хати, ми відразу відчули іншу атмосферу. Хата була прибрана образами, скатерками — видно було, що тут люди нічого не ховали, як це робили по другому боці цього кордону через страх, що "визволителі" їх ограбують.
Господарі якраз збиралися снідати і запросили нас до стопу. По сніданні ми попросили гарячої води і заходилися митися, голитися, чистити наші обшарпані мундири і нещасні залишки нашого взуття. Потім останній раз вичистили нашу зброю.
Була мабуть четверта година по полудні, як ми вибрались до комендантури. Якась зустрічна жінка запропонувала показати нам дорогу. Від присілку до комендантури було приблизно чотири кілометри. По дорозі нас минуло авто з американськими вояками, потім двоє австрійських поліцаїв, але і одні і другі лише цікаво подивилися на нас. Перед якимсь будинком жінка затрималась і сказала, що тут мешкають "амі". Ми перший раз почули це слово і, звісно, не розуміли.
Біля будинку стояв американський вояк, правдоподібно вартовий, і через паркан романсував з дівчиною у сусідньому подвір'ї. Ми зайшли в сіни, а тоді, ніким не затримані ввійшли до кімнати. При столі сиділо десяток вояків і грало в карти, в кутку молода дівчина друкувала на машинці. Ми стали в одну лаву, виструнчились і Вишня відрапортував:
"Ми вояки Української Повстанської Армії, що воювали в Україні з більшовиками і комуністичною Польщею, згідно з наказом нашого головного командування, перейшли рейдом через Польщу, Чехо-Словаччину і радянську зону Австрії, голосимося до вас, щоб ви дали нам політичний азиль".
Побачивши нас — сімох обдертих, при зброї і з гранатами хлопів — американці збентежились. Вони здивовано дивилися на нас і мовчали. Дівчина, що писала на машинці, приємно усміхаючись сказала по німецьки: "вони вас не розуміють" і скоро переклала заяву Вишні на англійську мову. Тоді один із американців виступив наперед і назвавши свою ранґу і прізвище, сказав, що він тут командир. Далі дівчина переклала нам, що ми нелеґально перейшли кордон і тут ми є нелегальним військом, отже повинні негайно скласти свою зброю.
Ми витягнули магазинки з автоматів, замки з крісів і положили на стіл. Та коли ми відпинали гранати, американці відрухово відскочили у кути кімнати, а один із них крикнув, що, мовляв, ми робимо. Ми спокійно розібрали ґранати і поклали біля нашої зброї. Американці зніяковіли і, мабуть, щоб затерти своє розгублення, почали оглядати нашу зброю.
Я дивився на свою рушницю в руках чужих людей, і мені дивно щеміло серце. Від першого дня нашого рейду на Захід, ми знали, що маємо скласти зброю. Скласти її не перед ворогом нашого народу, з яким ми боролися на життя і смерть, а перед представниками вільного, непоневоленого світу.
Мені щеміло серце. Зі зброєю в руках ми були дисциплінованими вояками Української Повстанської Армії. Ми відстоювали права нашого народу. І поставало таке підсвідоме питання, як ми будемо служити далі нашому народові. Але це напівсвідоме питання не мало нічого спільного з песимізмом. У той час ми всі були оптимістами і вірили в українську еміграцію, з якою незабаром мали злучитися.
| 1 | Нім. Відділи бандитів. |
| 2 | Нім. Рятунку! рятунку! Тут лежить чоловік! |
| 3 | Нім. Хлібний суп. |