Ще під час жнив сотенний Бродич вислав чоту Корпа в терени Криниці, щоб там перевірити обставини і приготовити шлях для нашої сотні. З Корпом пішла також боївка Шугая. Вона вже була там 1945 року, але тоді справа виглядала погано, бо населення, здебільша несвідоме і задурманяне русофільством, вороже ставилося до УПА і разом з більшовиками і поляками робило облави на "банди УПА, які мордували український народ". Були, щоправда, села дещо свідоміші, і вони не брали участи в цих божевільних облавах на своїх рідних братів, але нас не підтримували. Звена ОУН творились лише в свідоміших селах. Вони вперто поширювали свої впливи на села москвофілів. Згодом у таких свідоміших селах постали боївки ОУН. Ці перші піонери за два роки обійшли майже всі села західньої Лемківщини і зробили велику роботу. Коли боївка Шугая (він сам родом з Лемківщини) прийшла вдруге, справа виглядала вже інакше, вони мали тільки двох ворогів — поляків і більшовиків. Населення, хоч не масово, але допомагало упівцям та не ганяло вже з рушницями по лісах.
Своєю появою Корп і Шугай викурили всю міліцію з сіл, а її намножилось багато, майже в кожному третьому селі. Міліціонери настрашились і втекли до міст або підміських сіл і згуртувались там, де було польське населення. Поляки ніяк не могли зрозуміти, звідки взялися наші стрільці. Вони досі почували себе безпечно, бо між тереном наших дій і західньою Лемківщиною лежав "мертвий пояс".
Ще 1944 року німецька армія, забезпечуючи свій фронт, замінувала довгий простір від Кракова попід Кросно і Ясло аж на Словаччину. Цей "мертвий пояс" був для нас мов боляк на носі, і його конче треба було усунути.
Перевести "операцію" зголосився командир технічної боївки Крилатий з кількома стрільцями. Це була тяжка і небезпечна робота. Поля були заміновані різнородними мінами, сполученими одна з одною. Розрив одної міни викликав вибух кількох інших. Крилатий і його хлопці працювали кілька місяців — від весни до літа. Зін закінчив роботу успішно, проклавши для нас стежку через заміновані поля. Правда, коли робота була вже закінчена, стався малий випадок. Стрільцеві Щупакові розірвався запальник, але враховуючи небезпеку цілої роботи, дуже щасливо — йому лише відірвало один палець на нозі.
Корп і Крилатий вернулися в перші дні вересня 1946 року, і зараз на другий день сотня почала готуватися до відходу на захід. Ми мали великі запаси харчів, бо збиралися зимувати в цих краях. Тепер, коли дістали наказ відійти, сотенний Бродич показав усі наші криївки сотні Хріна.
Перед самим відмаршем ми пережили велике розчарування. Ославець і його брат Рогатий, що були в нашій сотні ще з часів вишколу на Буковім Берді, попросилися на тижневу відпустку до батьків. Та минув тиждень, другий, а вони не верталися. Вислано за ними польову жандармерію, але вони мов провалилися під землю. Здезертирував також санітар Скакун. На його місце прийшов до нас Орленко із сотні Біра. На власне бажання перейшли до сотні Хріна чотові Соловій і Грань, а з сотні Хріна вернувся до нас Грім. Він очолив жандармерію, бо Дорош перебрав першу чоту.
Оминаючи села, ми маршували вночі. Першого дня ми затримались у Полянах Суровічних, другого в Барвінках. Села стояли майже порожні. Третьої ночі ми дійшли до Полян, за якими вже починався "мертвий пояс".
Тут ми зустріли зв'язкових, які добре знали терен. Замаскованими стежками ми підійшли до замінованого поля. Чота Корпа йшла попереду. Йшли ми "гусаком", тримаючись протягненого дроту, — дуже поволі і обережно, крок за кроком, ступаючи докладно в слід свого попередника. Ми втомилися не так від довгої дороги, як від напруження нервів. Але перейшли щасливо. Зв'язкові позатирали всі сліди. Далі густими лісами ми попрямували на Свіржівську Маґуру.
Прибуття нашої сотні насторожило польську міліцію. До Горлиць, Криниці і Нового Санча викликано багато війська. Поляки питали людей скільки нас, як ми убрані, озброєні тощо. Найбільше їх цікавило, звідки ми тут взялися і куди йдемо.
Місцеве підпілля очолював провідник Черник. Він мав добре зорганізований зв'язок і майже у кожному селі клітину ОУН і малі відділи боївок — від п'яти до двадцяти стрільців. Ми рейдували по селах Бортне, Пригонина, Бодаки, Рихвальд, Ропиця Руська, Білянка, Маластів, Новиця, Прислух, Верхня, Лосє та Ліщини. В одних селах населення ставилося до нас прихильно, в інших не бракувало донощиків. Рейдуючи, ми запасалися харчами і маґазинували їх у різних місцях. У глибоких ямах ми закопували м'ясо, бараболю, квасолю і іншу городину. М'ясо ми солили в добре осмалених бочках; дно бочки заливали лоєм, м'ясо різали довгими шматочками, укладали рівними верствами, посипаючи кожну сіллю, перцем, цибулею, часником і лавровим листям. Повні бочки знову заливали лоєм, щільно забивали верхнє денце і закопували в землю. Багато шкоди в наших маґазинах робили нам наші лісові співмешканці — кабани та лиси. Від них тяжче було заховати наше добро, ніж від поляків.
На Кичері поляки зробили першу облаву на нашу сотню. Великі військові з'єднання зайняли навколишні села, а головна їх частина пішла в ліс. Про облаву нас попередила місцева сітка ОУН, і ми встигли поховати харчі і зайняли становища. Поляки перейшли не дуже зарослим тереном, не ризикуючи заходити в гущавину. Коли облава перейшла, ми перенеслися табором на гору над Брунарами Вижніми і Нижніми. Ліс тут не такий великий, але дуже густий.
Під кінець жовтня чота Дороша на дорозі до Устя Руського побачила під лісом невеличкий відділ поляків, що порались біля вантажного авта. Вони були так зайняті направою машини, що не помітили несподіваних помічників. На авті було стільки харчів, що нашим хлопцям довелося позичити вози, щоб забрати все добро до табору. Харчі були американського виробу. На кожній пачці, консерві, торбинці стояв напис "Мейд ін УСА", а на коробках "УНРРА". А які там були ласощі: цукор, масло, мармеляда, сухарі, мука, шинка, порошковане молоко, кава, какао, чай!
Того ж дня рій Райтера в селі Фльоринка розброїв трьох польських міліціянтів, що везли повну фіру харчів для станиці міліції. Ці продукти були також американського виробу.
Побачивши "героїв" з американськими харчами, сотенний Бродич попав у несамовиту лють — ми, мовляв, скликаємо облаву на себе.
Але стрільці метушилися і раділи, коли розділювали "воєнно потерпілим" приділ, що його "прислала" УНРРА. Кожний з нас одержав пайку різного приділу, включно з американськими цигарками "Лакі страйк" і "Честерфілд". Усі затягалися американськими цигарками і хоч вони, в порівнянні з нашою махоркою, були справжній люксус, ми всі кашляли від них, мов хворі на бронхіт.
По сніданні, на яке Куропатва "сервував" какао, сотенний наказав ранній обід і відмарш сотні.
Зупа з американських консервів пахла на цілий ліс. Куропатва з гордою міною розливав юшку в їдунки великим черпаком.
Більшість з нас уже встигли пообідати, коли на заставі від сторони Бронар раптом зацокотів кулемет, за ним зчинилася стрілянина на інших заставах. Алярм! Усі побігли на свої становища. Чота Дороша залягла під густим смерековим молодняком, чота Граба вздовж яруги, а наша Корпа замикала вхід до яру. Чота Кручі і жандармерія Грома забезпечувала наші тили від сіл Кам'янка і Поляни. Мене призначили зв'язковим між чотами Кручі і Корпа.
Найгарячіший бій розгорнувся на відтинку Дороша і Граба. Мені наказали бігти до Кручі, щоб він зі своєю чотою замкнув ще один яр і не дозволив ворогові вдертися до табору. Перескакуючи від дерева до дерева, відтак плазом я доповз до Кручі. Вертаючись на позиції нашої чоти, я побачив, що чота Граба захиталася під тиском ворожих сил і почала відступати. Чота Дороша трималася міцно і жарила без перерви по ворогові, а побачивши, що в інших чотах твориться паніка, Дорош з криком "ворог відступає", зірвався зі своїми стрільцями і побіг вперед. Піднесені на дусі чоти Граба і Корпа відразу перейшли в наступ.
Ройовий Палій з чоти Дороша сотні Бродича
Під сильним вогнем нашої зброї та несподіваним протинаступом ворог захитався. Це збільшило завзяття наших стрільців. Стрілянина змішалася з несамовитим криком, а між усіма голосами найдужче було чути голос п'ятнадцятилітнього Олеся, що був зв'язковим при сотенному. З його дитячих грудей вилітав голос міцніший від інших:
— Вперед! Бий ляха! Слава!
Чота Кручі, що досі сиділа нечинно, відкрила й собі сильний вогонь по ворогові. Тоді поляки підхопили своїх ранених і завернули назад.
В тому часі на дорозі до Полян, вантажним автом їхали польські жовніри. Побачивши, що втікають вояки, шофер подумав, що це повстанці, і натиснув на газ. На крутому закруті він втратив контроль над машиною, і тягарівка полетіла стрімголов в урвище.
А наші стрільці загналися далеко за ворогом. Чотовий Граб рішив узяти кількох у полон. Хтось йому звернув увагу, що небезпечно і взагалі, що буде з ними робити, але він погнав за групою поляків з криком "руки вгору". Троє задніх поляків кинули зброю і піднесли руки вгору, коли раптом з кущів вилетіли кулі і Граб упав мертвим на землю. Поляки підхопили автомати, але наш кулемет перехрестив їм дорогу і вони попадали коло Граба.
Бій тривав до вечора. Ми довго ганяли по лісі і шукали за ворогом, що розбігся по гущавині. Вночі сотня зійшлася на збірку. Бракувало лише Граба. Між нами не був навіть ніхто поранений. А ворог наступав на наш табір у силі, що вчетверо перевищала нашу. Нас було сто шістдесят повстанців. Ми поховали Граба на тому місці, де він згинув. Позбиравши зброю убитих поляків і стягнувши з них кращі мундири та взуття, ми перейшли в ліси коло села Боґуш.
Під час бою з лісу вирвалися два наші коні і, сполошені пострілами, побігли до села. У Фльоринці їх зловили селяни і віддали міліції, — може думали, що вони належать польському війську, а може хотіли приподобатись полякам, — бо там було досить таких, що до нас ставилися дуже холодно. Визволяти коней "наохотника" зголосився Дорош зі своєю чотою і бунчужний Кудияр.
Вночі вони оточили будинок міліції і перетяли телефонні дроти. Дорош вигукнув, що будинок замінований, але що вони його не висадять у повітря, якщо вийде комендант і випустить із стайні наших коней.
В середині будинку зчинився крик і плач жінок та дітей, — жонаті поліцаї жили тут з родинами. Комендант довго не виходив, а коли вийшов, він, під націлом рушниць наших стрільців, ледве доплівся до стайні.
Дорош відібрав коней, всунув комендантові в тремтячі руки пачку наших пропаґандивних листівок, і поки задеревілі з переляку поляки отямились, наші хлопці зникли в темряві.
Кілька днів пізніше ми рушили в напрямі Криниці. Коротко рейдували в таких селах: Берест, Перунка, Нове Село, Угринь, Лосє, Ростока Велика, Мохначка Нижня і Вижня, Узби, Тиліч, Щавник і Злоцьке. На горах Кристів, Гроник, Яворина та інших ми заховали дещо з харчів.
Тут до нас в гості завітали дівчата — провідниці із Східньої Лемківщини — Христя, Степова і Марійка. З ними прийшов провідник Роберт. Гості принесли нам багато вісток. Сотня Хріна дала доброго прочуханця полякам в селі Тарнавка під час виселювання наших людей — вона там знищила їм понад двісті возів. Хрін звів також великий бій в нашому старому таборі на Хрещатій. Там загинуло понад п'ятдесят поляків і було понад сотку ранених. В Душатині, наткнувшись на міну, згинув стрілець з нашої сотні Мокрий, полягли в бою з поляками Ясінь і Явір. Надрайоновий ОУН Левко і зв'язкова Ірина застрілилися в криївці, коли на них наскочили поляки. Ірцю я знав ще відтоді, копи вона учителювала в одному селі коло Бірчі.
З верхів над Криницею ми перейшли на Рунок. Це великі ліси над рікою Попрад. Ми і тут замаґазинували дещо з харчів, хоч менше, ніж деінде, бо тут нас привітала зима. Випав перший сніг.
Потім ми деякий час таборували на горі Зимна (919 м.) понад селами Поворожник, Вуйкова, Дубне, Лелюхів, Вапєнне і Мічульське. Люди в цих селах були бідні, але приймали нас щиро, хоч були між ними і русофіли. Звідти ми перейшли на гори Високі Березця (895 м.) і Полянку (728 м.) над селом Тиліч, що лежав на самому кордоні.
Днями ми пересиджували в лісах, а як сутеніло йшли до сіл вечеряти і погрітися по хатах. Дні ставали коротші і зимніші.
В першій половині листопада в Мохначці Вижній нас застукали поляки. В цьому селі переважали русофіли. А вони, звісно, дивилися на нас як на ворогів. Ми, засадничо, з огляду на безпеку, старалися такі села оминати, проте, для усвідомлювання селян часом заходили. Не завжди нам вдавалося переконати їх, тому донощиків між ними було чимало. Часом доводилося наставляти таких сексотів на правильний шлях буками. Правда, свідома частина населення попереджала нас про засідки.
Тоді, в Мохначці Вижній, після вечері, — вечеряли роями, звичайно один рій на одну хату, — ми саме збиралися в означеному місці до відмаршу, коли раптом почули вибухи ґранат у хатах, з яких ми нещодавно вийшли, їх кидав невидимий ворог через вікна. Ніч була дуже темна, тому ми не відважувалися стріляти, щоб не попасти у своїх. Та ми мали звичайно дві клички — одна районова, друга бойова, тільки для сотні, наприклад, запит "п'ять", відповідь "десять", "п'ятнадцять" — "двадцять" і т.п. Ці клички допомагали нам у боях і метушні. І ми дуже скоро зібралися разом і устійнипи, де ворог, а де свої.
А поляки, кинувши кілька ґранат і випустивши в темну ніч кілька кулеметних стрічок, скоренько втекли. З нашої сотні потерпів лише стрілець Мирон, якого осколки ґранати поранили в ногу. Але потерпіло багато цивільних, у тому "кацапів", які донесли на нас.
Маршуючи цілу ніч, ми дійшли над ранок до гори Ратунда (776 м.). На ній ми просиділи день, і сотенний дозволив нам піти до Ганьчової, Реґатова Вижнього і Нижнього на вечерю тільки тоді, коли розвідка устійнила, що польське військо від'їхало до Криниці. У цих селах донощиків не було, і люди дуже гарно ставилися до нас.
До другої половини листопада ми таборували на горі Ясьонка (705 м.), — на вечір заходили до сіл Луг, Ждиня, Конечна, Липня, Чарна, Довге, Радоцина та Незнаюва, а потім перейшли на гору Добрий Верх (664 м.).
Щораз частіше сніжило і стояли приморозки. Ми ходили по селах, збирали харчі і маґазинували в лісових криївках.
Одного разу наш рій Байдака та ще один йшли до Маластова. В селі Пантна якраз відбувалося весілля. Побачивши нас, люди запросили до хати, але Корп, який був з нами, подякував, і ми тільки перекусили надворі. Було зимно і чотовий дозволив випити по чарці самогону; чарки, правда, були нівроку — пили склянками.
Цілком інакше повівся ройовий Їва. Довідавшись про весілля, він післав хлопців у справах, а сам з кулеметником Зазулею та ланковим Калиною помандрував до Пантни. Їва був великий хвалько, дуже зарозумілий і любив гонори. Тож він розсівся між гістьми, немов у себе вдома в селі Мацьковичі.
Його стрільці — Білий, Чарнота та інші — збирали в селі бараболю для сотні; Крампа і Чува пішли до одного господаря по ялівку. Крампа недбало обвинув навколо руки шнурок і потягнув ялівку за собою. Чува йшов ззаду і підганяв. Коло річки, ялівці щось не сподобалось, вона підняла хвіст і шмигнула через калабаню. Спочатку Крампа біг за нею, — але бідний Крампа взагалі не вмів бігати, навіть коли ворог наступав йому на п'яти, — він впав, а клята ялівка тягнула його за собою як колоду. З тяжкою бідою Крампа звільнив мотузок з руки. І так, без нічого, Крампа і Чува приплентались і собі на весілля.
Ранком Їва, з якого ще не вивітрився самогон, помандрував зі своїм роєм до Баниці, де рішив переспатися. Він вибрав на квартири три хати, що стояли поруч. У першій хаті примістилися він, Зазуля і боївкар Хитрий, до другої пішли Білий, Крампа і Чува. Калина, Чарнота і Шабля мали йти до третьої, але вони помилилися і зайшли аж до п'ятої чи шостої. Було вже близько полудня, коли вони розмістилися на спання. Стійки не виставили. Її мали тримати господарі і, на випадок наскоку поляків, побудити їх.
Так воно і сталося. Хтось доніс полякам, що в Баниці партизани, і вони прийшли прямо під хати, де солодко спали Їва і його стрільці.
Чарноту, Калину і Шаблю господар збудив уже тоді, коли поляки роззброювали під хатою Їву, Зазулю та Хитрого і вдиралися до хати, де були Білий, Чува і Крампа. Але вони були вже готові до зустрічі з ворогом і за першим махом скосили п'ятьох жовнірів. Тоді поляки кинули ґранати, і хата загорілася. Наша трійка вискочила з хати і собі кинула кілька ґранат у ворога. Секундне замішання, викликане розривом ґранат, вони використали, щоб метнутися до найближчих кущів. Поки поляки опам'яталися, вони вже добігли до лісу, хоч їх досягнули ворожі кулі — Чуву ранило в бедро, Крампу в ногу, а Білого в ногу і живіт, — але їм пощастило скритися в гущі лісу.
Зарившись під стріхою в солому, Чарнота, Калина і Шабля потерпали за свої душі. Поляки перешукали всі хати, кололи солому баґнетами на стріхах, били господарів. Перевернули також догори ногами все в хаті, де сховалися наші стрільці, підпалювали навіть хату, але господарі не зрадили їх.
Коли рій Їви не прийшов на збірку, а сотенний Бродич довідався про їх гульню на весіллі, він попав у страшну лють і сказав, що поставить їх під суд, а це грозило карою смерти. Але, як згодом розвідка дала знати, що Їва, Зазуля і Смирний попали полякам у руки, а інші правдоподібно загинули, — ця вістка заелектризувала не тільки сотенного, але й нас усіх. Ройового Їви ніхто в сотні не святкував, але вісім хлопців... вісім хлопців пропало!
Ситуація була дуже погана ще й тому, що Їва знав багато про наші маґазини в лісі і міг зрадити ворогові. І сотенний дав наказ визволити полонених, або, якщо це не вдасться, знищити їх.
Цілою сотнею ми засіли при дорозі з Пантни до Малистова, бо довідалися, що поляки в Пантні водили полонених від хати до хати і хвалилися, що "дужо їх витлуклі, а тих забралі показаць людзям".
Уже цілком звечоріло, коли польський відділ з полоненими вийшов з села. Була густа мряка. Ми зачекали, поки ворог не зрівняється з нами, і тоді заторохкотіла наша зброя. Поляки розбіглися по полі та ярах, і мряка заслонила їх від наших куль. На дорозі залишилося кілька ранених і убитих, але Їву і Зазулю ворог таки забрав з собою. Хитрий використав замішання. Він розрізав шнур, яким був зв'язаний з Зазулею й мигнув у кущі.
Тієї ж ночі сотенний розділив нас на групи, і ми пішли по всіх криївках, про які міг знати Їва, і перемаґазинували всі харчі. Скільки це нас коштувало праці!
На другий день до сотні добилися Чарнота, Калина і Шабля. Разом з жандармерією вони пішли до лісу шукати за Білим, Чувою і Крампою. Знайшли їх ще в сам час. Білий і Чува були вже непритомні. Ранених відвезли до Бортного, де їм вийняли кулі. Після двох тижнів їх перевезли до санітарного пункту на Свіржівській Маґурі.
Сотня пішла в рейд. Ми ніде не затримувалися довше, як один день, бо ворог ганяв за нами від села до села.
Під кінець листопада ми зупинилися під селом Чертіжне. Докучав пронизливий холод, землю припорошив невеличкий сніг. Ми сиділи в поготівлі, бо розвідка повідомила, що в селі є польські жовніри. Пізно по полудні на одній із стійок пролунали серії з автомата, а за ними вибух ґранати. Сотенний, який не хотів вступати в бій, наказав стягнути стійки. Прийшли всі за винятком Чорного. Ми знайшли його мертвого. На нього правдоподібно наткнулася ворожа стежа і ранила його; щоб його не схопили, він розірвав себе ґранатою.
В глиб лісу поляки не пішли, лише довго обстрілювали весь терен. Наша сотня тим часом піднялася на вершок гори Сівейка (788 м.).
В кінці листопада сотенний розчленував сотню і кожній чоті призначив терен діяння. Чота Корпа залишилася на Кичері, чота Дороша і мінометна ланка відійшли на Рунок, а наша чота Кручі пішла на Свіржівську Маґуру. До нас приділено санітарів Орленка і Крука та політвиховників Микиту і Вуйка. Бунчужний Кудияр залишився з чотою Корпа, політвиховника Бойка призначено до чоти Дороша, з нею теж залишився сотенний. Кур'єрами між чотами призначено Найду і Стебелину.
Заки ми розійшлися в призначені терени, ми ще зробили наскок на містечко Ропа, щоб роздобути трохи ліків і одягу. З цього погляду акція вдалася, але в ній загинув стрілець Чумак. У короткому бою з міліцією і відділом польського війська — Чумака поранили. Коли до нього підступали двоє польських жовнірів, він відбезпечив ґранату і розірвав себе та ворогів.
На Маґурі Свіржівській довший час існував санітарний пункт. Хворі постійно прибували до нього. Ми скоро побачили, що зимувати під голим небом, до того з хворими, неможливо. І ми побудували землянку, подібну, як минулого року над селом Прибишів.
У нашому рої зайшли зміни. Ми втратили ройового Байдака. Він хворів від довшого часу, а коли ми прийшли в околиці Криниці, цілком охляв. Рій перебрав ланковий Смерека, а по якомусь часі, ройовий Новий. Байдак довго перебував у санітарному пункті, а потім його від нас забрали.
На Маґурі Свіржівській нас часто відвідувала провідниця Степова. Вона вміла гарно оповідати, і ми любили її слухати. Заходив також провідник Смирний зі своєю боївкою. Якраз він приніс нам сумну вістку про смерть кущового Золотаренка в селі Бортному.
Крім того ми майже не мали зв'язку зі "світом", хіба що виходили на розвідки в села. В селі Святкове ми нав'язали приязні стосунки з одним поляком. Він був людиною поміркованою і взагалі не погоджувався з політикою польського уряду супроти українського населення. Він інформував нас, що діється в терені і часто полагоджував нам різні справи, наприклад, продаж коней.
З тими кіньми була ціла історія. Ми їх здобули від ворога. Це були дуже добре витреновані німецькі військові коні. Ми їх назвали Макс і Фриц. Вони в лісових хащах орієнтувалися краще, ніж ми, і завжди знаходили дорогу до табору. Вночі часто вони були нам провідниками. Ми пускали Макса або Фрица наперед і гусаком ішли за ними. А як було небезпечно йти з села, ми накладали в'юки з харчами на котрогось з них, і вони самі йшли прямо до табору.
Ми всі дуже любили Макса і Фрица, але рішили їх продати. Поперше, ми не мали чим годувати їх взимку, подруге, нам були потрібні ліки. З жалем прощалися ми з кіньми, а найбільше сумував Добуш, який їх доглядав. Наш знайомий поляк, підгодувавши трохи Макса і Фрица, пустив їх на чорний ринок. В Польщі чорний ринок процвітав дуже гарно. Крім ліків і бандажів, наш знайомий купив нам трохи матеріялу, з якого політвиховник Микита шив штани. Ручно, бо машини у нас не було, а тому що кравців між нами також не було, Микита поров старі штани і по них кроїв нові.
Перед самим Різдвом випав великий сніг. Тиснув несамовитий мороз аж дерева в лісі тріщали.
Коли в такі морозні ночі ми появлялися у нашого знайомого поляка, він заломлював руки.
— Хлопци, хлопци, як ви там витшимуєцє на такім мрозє?
А від хлопців, обпечених морозом і розігрітих тяжким ходом в глибоких снігах, пашіло. Загартування робило своє, це вже була наша третя зима в лісі.
На Свят вечір ми дістали в селі Бортне сушених грибів, часнику, цибулі, квашеної капусти і куті. Муку ми мали свою, то ж жінки в селі спекли нам струцлю і кілька буханців хліба. Бараболю доставляли нам з інших сіл, бо ми не хотіли в такі морози відкривати наші маґазини, а також "шпарували" на чорну годину. До куті стрільці десь роздобули трохи меду — таких багатих свят ми ще не мали. Дістали також чисту білизну, яку нам прала одна родина в селі Святкове. Ця родина дбала про нас, як про рідних дітей.
Зміцнивши застави, щоб ворог не зробив нам святкової несподіванки, і викупавшись у снігу, ми сіли до вечері.
Політвиховник Микита привітав усіх зі святами, згадав наші перші свята в УПА, друзів, які перебувають далеко від нас або загинули, батьків, родини — і по наших загартованих, обсмалених вітром і морозом обличчях потекли сльози. По вечері ми почали колядувати, спочатку тихенько, згодом голосніше, аж пішло, як колись у хаті при своїй родині.
Зима прекрасна пора року, особливо, коли у вас тепла хата і теплий одяг. Зігріті хатнім теплом, ви виходите в ліс і не можете налюбуватися красою. Пухнатий сніг, високі снігові замети, вкриті білим інеєм дерева. Білі дерева, біла земля і навіть небо вгорі наче б побіліло. У вас під ногами скрипить сніг. Ваші ноги м'яко западають у нього, і вам приємно залишати на ньому білі відбитки ваших чорних чобіт. Мороз щипає вас в обличчя, але вам навіть добре — ви міцніше натягаєте хутряну шапку і вам байдуже до морозу. Вам приємно навіть час від часу витягнути теплу руку з рукавиці і потерти ніс.
Але, як цілком інакше виглядає зима, коли у вас немає теплої хати, бо у вас взагалі немає хати. Ваша хата — це великий, вкритий снігом ліс. У вас взагалі немає теплого одягу. У вас немає ні лихенького светра, ні теплої шапки, ні рукавиць. Ваша шинель, якщо ви її взагалі маєте, "вітром підшита". Ваші чоботи вас не гріють, бо підошви в них не цілі. Вони, ті ваші чоботи, приносять вам тільки лихо. Вони залишають у снігу глибокі сліди, по яких вас може знайти ворог. Тоді зима не є прекрасною порою року, вона є вашим недругом.
Так думали ми, копи на другий день свят на Свіржівську Маґуру прийшла чота Корпа і розтаборилася біля нашої землянки у великих снігах. До того часу вона квартирувала здебільша по селах, але коли ворог почав ганяти за нею так, що і одного дня не було спокою, вона рішила зимувати разом з нами. Вояки прийшли вщент виснажені. Йти глибокими по пахви снігами було дуже тяжко. Треба було також затирати за собою сліди. З Корпом прийшли кілька ранених до нашого шпиталика. Добре, що харчі ми мали замаґазиновані в лісі і в селі не було потреби показуватись, хіба щоб затягнути язика. Таким чином наше таборування було конспіроване.
Глибокими снігами добилися до нас також зв'язкові Найда й Стебелина. Вони принесли естафету від сотенного Бродича і різні новини. Від них ми довідалися, що чота Дороша звела кілька боїв з поляками. Одна сутичка відбулася на Йордан в лісі над селом Чертіжне, де чота зимувала в землянках.
Поляки в цей час переводили вибори до сойму, і по селах волочились різні виборчі комісії політруків і комісарів та військо. Така комісія з військовим відділом в числі 150 осіб приїхала до Чертіжного. Вони рішили нагнати страху "лісовим бандам". Чота Дороша з гори Сівейка обсервувала ворога, а як він підійшов цілком близько, сипнула кулеметним вогнем. Поляки, залишивши п'ятьох убитих, завернули ще скорше, ніж наступали.
Та минуло кілька днів по відвідинах Найди і Стебелини, як прийшла вістка про їх смерть. Вони напоролися на загін більшовиків. По довшій перестрілці, тяжко ранені, вони розірвали себе ґранатами.
Так рідшали ряди нашої сотні. Одні гинули в боях з сильнішим ворогом, інші — ранені — відходили на лікування по шпиталях, щоб часто вже не вернутися до сотні, бо здоров'я не дозволяло воювати. Появилося також і дезертирство, головно серед тих, що прийшли до сотні найпізніше.
З "трикутника" вернулася провідниця Христя; вона принесла потрясаючу вістку про знищення нашого шпиталика на Хрещатій.
В шпиталі були лікар Рат, його дружина Дора, помічник лікаря Орест, санітарки Пчілка і Калина, санітар Арпад та хворі: референт СБ Гуцул, командир боївки Мірник, стрільці з нашої сотні: Сметана, Лук, Кавка, Дружба, Жук і з боївки Шугая — Когут та ще деякі з сотні Хріна. Усі вони загинули.
Це сталося в січні 1947 року. Стрілець Журавель, який свого часу був у нашій сотні, віз до шпиталика харчі. Тією самою стежкою проходив батальйон польського війська, і Журавель попав їм просто в руки. Під звірським катуванням Журавель заломився і виявив куди віз харчі.
Поляки оточили шпиталик з усіх боків, почали закидати ґранатами і закликали вийти з бункера, мовляв "нічого їм не буде". Правдоподібно д-р Рат узявся на хитрощі і закричав, що вони готові піддатись. А далі заявив, що він є в ранзі полковника, інші в ранґах поручників і капітанів, і вони можуть здатися у полон тільки рівним собі. Поляки відповіли, що між ними є майор і двоє капітанів, і що вони підійдуть до виходу з криївки. А коли польські старшини нахилилися над виходом, з бункера заторохкотіли автомати і кулемет та полетіли в'язки ґранат.
Бій тривав від ранку до вечора. Наші боролися до останньої кулі, а тоді висадили себе в повітря.
Про перебіг бою ми довідалися з польських військових журналів, він був описаний досить докладно, а знаючи всіх, хто був в бункері, — ми могли собі доспівати решту. В журналі поляки називали їх бандитами-фанатиками, а ми схиляли голови перед героями.
Не встигли ми отямитись від тієї вістки, коли в кінці лютого наспіла нова — про смерть провідників Степової і Роберта.
Вони і двоє стрільців ішли з села Свержова до Бортного. Сніги замели всі дороги і стежки. Недалеко Свержова побачили польський військовий відділ. Вони негайно завернули в бік лісу, але ворог уже помітив їх і взяв під обстріл. У глибоких снігах годі було скоро бігти і орієнтуватися в терені — вони впали в глибоку, засипану снігом, яругу. Поки вилізли з неї, ворог уже був біля них. Кулеметна серія відразу вбила провідника Роберта і одного стрільця. Провідницю Степову тяжко поранено. Поранено також другого стрільця, але йому вдалося відповзти і сховатися в снігових заметах. Коли поляки побачили, що в них стріляє дівчина, вони підступили ближче, закликаючи здатися. Степова відповіла, що не може піднестися, бо поранена в обидві ноги, а коли поляки підійшли зовсім близько, — вона випустила цілу серію з автомата, поклавши кількох трупом. Поки до неї підбігли інші, вона застрілилася.
Про це оповів той ранений стрілець, якому чудом вдалося врятуватись.
У половині березня наступила відлига. З-під снігу тут і там почала показуватись чорна земля. Ми раділи приходом весни і навіть не дуже зважали на те, що в землянці вода текла нам на голови.
Одної неділі по полудні, коли сонце пригріло, після політзанять, ми вийшли на поляну і затіяли "снігову війну". Ми весело жбурляли один в одного мокрим снігом, як раптом прибігла стійка з криком, що наступає ворог.
Починати бій ми не могли, — ворог ішов в силі одного батальйону. Залишивши над табором заставу з кулеметами, ми почали відступати в бік села Вапенне. Переднє забезпечення втоптувало дорогу. Сніг місцями був ще дуже глибокий і мокрий, так що важко було з нього витягати ноги.
Обстрілюючи табір, ворог обережно підійшов до землянок, тоді наша кулеметна застава послала йому кілька смертоносних серій і, поки ворог отямився, подалася за нами. Та поляки скоро побачили, що наші землянки порожні і погналися по наших слідах, яких по мокрому снігу ніяк не замаскуєш. Тоді чотовий Корп наказав Чорноті і Чайці мінувати нашу стежку піхотинськими мінами. Наші задні забезпечення обстрілювали ворога, а хлопці щокілька кроків закладали міни. З запертим віддихом слухали ми, чи міни вибухатимуть. Та сумніви скоро розвіялися, — запальники солідно виконали своє завдання і поляки залишилися далеко поза нами. А нам тільки того і треба було. Ліс великий і ми могли і цілу ніч ходити по Маґурі, а поляки боялися ночі в лісі. Вони забрали своїх ранених і пішли до села Фолюш та Пригонини, а ми помаршували до Боднарки і Волі Пиклинської. Там повечеряли і вдосвіта вернулися до табору по втоптаних слідах селян, що їздили до лісу по дрова. Наша землянка була цілковито знищена. Втрат ми не понесли жадних, але ворог позбавив нас даху над головою.
Ми почали форсовний рейд від села Крампної до ріки Попрад, через цілу західню Лемківщину — вздовж і поперек. Щоночі робили ми 20 - 30 кілометрів, щоб ворог не міг зорієнтуватися, де ми обертаємося.
Незабаром поляки, на взір "старшого брата", проголосили велику амнестію польському підпіллю ВІН і НСЗ, а також "збаламуцоним члонкам банд УПА". Летючки описували всі "блага", що їх дасть комуністичний уряд. Ми не були проти летючок, як таких; ми їх старанно визбирували і вживали замість цигаркових папірців. Польські підпільники почали виходити з лісу і голоситися до місцевих міліцій. З наших рядів втекло в той час двоє чи троє, а також кілька з боївок.
Одного дня під кінець березня загули сирени фабрик, нафтових копалень і задзвонили дзвони по всіх містах і селах. Це тривало цілий день. Але чому дзвонили і гуділи ніхто не знав, аж повернулися селяни з міста і привезли величезні плякати, де чорним по білому було написано, що "скритовбивча рука українських бандитів" вбила польського вождя, героя Червоної Армії, носія найвищих військових відзначень, генерала Вальтера Свєрчевського. Спочатку ми думали, що це якась нова провокація. Та прийшли зв'язкові з "трикутника" і ми довідалися, що сотня Хріна дійсно вбила генерала Свєрчевського.
А було це так: 28 березня Хрін повів сотню на засідку над дорогу з Балигорода до Тісної. Незабаром на шляху з'явилося кілька танкеток, за ними розстрільною перейшла сотня. Та Хрін не відкривав вогню. Нарешті від Балигорода показалося кілька особових авт. Авта були відкриті і по шапках, що блищали на сонці, можна було здогадатись, що їдуть якісь великі шишки. Тоді Хрін дав наказ і стрільці гримнули з усієї зброї. Авта ще пару метрів під'їхали і тоді запороли в насип. В одному авті піднісся високий і лисий старшина та черга з кулемета повалила його на дорогу. Ще пару серій і коло авт нікого не було в живих. Поки надбігла польська сотня, що йшла на віддалі за автами, і завернула та, що була спереду, сотня Хріна зникла в гущавині лісу.
Весна нарешті розцвіла повною красою. Позеленів і погустішв ліс. Повеселішали й ми, бо зима таки надокучила нам так, що годі описати. На Великодні свята, які ми справляли на Маґурі, над селом Вапенне і Струже, до нас прийшла чота Дороша і сотенний Бродич, 3 ними прийшла провідниця Христя і підпільниці з місцевих кущів Таня, Оксана, Параня та Марійка. Був священик, відправив Службу Божу і посвятив Божі дари.
В наших теренах появилося ще більше польського війська. Знаючи, що готується облава проти нас, ми поробили заходи. Чоти розділилися на рої і розбіглися по околиці. Ворог великими відділами перейшов ліси і села, без більшого успіху. Ми зазнали малих втрат серед місцевих боївок, здебільша через їх необережність. Було також кілька ранених. А як поляки перейшли, ми знову зібралися разом. Але ми знали, що це лише коротка передишка. Польща готувалася остаточно ліквідувати УПА. Уряд мобілізував молоді річники до армії і домовився про спільні дії проти нас з чехами і більшовиками. До міст Горлиця, Кросно, Ясло, Грибів, Новий Санч, Риманів і Балигород приїхали відділи НКВД.
Ми перебували в постійному рейді. Ворог бушував по лісах і нищив наші криївки з запасами. Але і тут не дуже йому щастило. Наші лісові співмешканці мали багато кращий нюх. Дикі кабани зрили нам не одну криївку з бараболею; лисам смакувало мариноване м'ясо.
Спочатку, як ми тільки прийшли на західню Лемківщину, наша сотня складалася з чотирьох чот, по чотири рої в чоті, по дев'ять, а то й більше стрільців в рої. За деякий час створено три чоти і мінометну ланку, а в травні 1947 року знову переорганізовано сотню. З трьох чот створено дві — трохи більші. Першу очолив Дорош, другу Корп. Чотовий Круча став комендантом жандармерії.
В кінці травня в західній Лемківщині стояла майже стотисячна польська армія. Військо було всюди — в містах, містечках, майже в кожному селі. Великі лави крок за кроком перешукували ліси. Там, де застала їх ніч, вони зупинялися, розпалювали вогнища і ночували. По тих вогнях ми орієнтувалися, в якому напрямі йде ворог.
Інші відділи виселювали людей. Важко описати те, що діялося там. Це був жах і розпука для нещасних людей, а Польщі вічна ганьба. Людей зв'язували мотузками і волочили з хат на вози, якими відставляли їх до Грибова і Горлиць. У кожному селі по дорогах лежали десятки вбитих селян. Трупів не забирали, — поляки залишали їх для постраху для тих, які думали б ще ставити спротив. Цивільні поляки нишпорили по порожніх хатах і забирали все, що ще можна було забрати, а деякі хати розбирали. З сіл, що стояли далі від доріг, розібрані хати забирали до більших польських скупчень.
Наша сотня знову поділилася, і кожна чота пішла окремо. Чоті Дороша, з якою був сотенний, вдалося перейти на другий берег Попраду, і там вона спокійно перебувала, аж поки не минула головна облава. Наша чота Корпа, під Божою опікою, маневрувала поміж польськими лініями. Часто доводилося йти поруч польського війська, а що ми мали також польські мундири, то штука вдавалася і ми просмикувалися в тили поляків.
По якомусь часі наші чоти знову з'єднались. Та перебувати на одному місці довше, як один день, було неможливо, особливо коли чехи поспішали полякам з допомогою. Вони, запримітивши нас, часто переходили на польську сторону облавою.
В одній з сутичок з поляками над селом Мохначка, згинули Орлик і Залізо (вони, ранені, розірвали себе ґранатами). Провідниці Христі, Яворові і Вишні, які були тоді з ними, пощастило втекти, а Степовий пропав.
В червні до нашої сотні приєдналися майже всі боївки з нашого терену. Усі ми були голодні і виснажені безнастанними маршами. Не було навіть змоги зварити гарячої юшки.
Ось ми затримались над селом Ганьчова; кухарі на скору руку зварили вечерю. Тільки почали роздавати її, як стійка сповістила, що йде польське військо. Хто встиг сьорбнути зупи, добре, хто ні, пішов голодний. Скорим маршем ми перейшли понад селами Сквірне, Ставіше, Чертіжне, Чирна, Перунка, Снітниця, Поляни, Котів і на світанку стали на горі Черсла (871 м.).
В густому лісі ми пересиділи день — ворожі сили переходили по кілька разів коло нас, та нам вдалося уникнути зустрічі з ними. В той час нашій сотні, що начисляла сотку людей, не розумно було зачіпатися з багатотисячною армією. Увечорі, коли пройшла облава, командир Бродич дозволив розкласти вогонь і приготовити вечерю. Та коли їда була готова, на табір посипався гураґан серій з кулеметів.
Ворожий вогонь нікого не вбив, але тяжко поранив у чоло стрільця Прута. Ми всі вислизнулися і між селами Нова Весь і Котів перейшли дорогу і річку Ростока та попрямували на гору Криців (828 м.). Тут санітари змінили Прутові перев'язку. Виявилося, що він осліп.
З-над Угрина ми пішли горами далі вглиб лісу на Рунок. В околиці Малої Верхомлі, на височезній горі Грунек (1002 м.) ми розтаборилися.
Тут теж не довелося нам перебути довше, як один день, бо ворог і тут шукав за нами. Але на Рунку простір великий і було куди обминати ворожі війська. Правда, за тиждень ворог таки зорієнтувався, що ми знаходимося в горах і стягнув ще більше війська. Нам стало тісно, і ми були змушені перейти на словацький бік.
При переході ріки Попрад від нас відстав один стрілець. Він налягав на ногу, в яку був ранений. Чи він сам пішов до чехів, чи його зловили — невідомо; але він сказав їм, куди ми прямуємо.
Виснажені докраю, ми лягли на якійсь горі відпочити. Коло дев'ятої години ранку стійка повідомила, що нашими слідами ідуть чехи — приблизно двадцять чоловіків. Ми зайняли становища. Вони йшли помалу і ліниво, полянами та відкритим тереном. Сотенний дав наказ не стріляти — він думав, що може вдасться поговорити з чехами і розійтися без бою. Інакше думали чехи. Побачивши нас, вони почали стріляти. Ті з нас, які знали чеську мову, почали кричати, що ми хочемо мирно з ними говорити, але у відповідь чехи зміцнили вогонь. Першою жертвою ворожих куль упав стрілець Теплий. Тоді заторохкотіли і наші кулемети. Хто з чехів не впав відразу, той не докотився живим, як втікаючи в паніці, полетів стрімголов з високої гори.
Ми поховали Теплого в окопі з першої світової війни і скоро пішли вище в гори. На доброму, зі стратегічного погляду, вершку якоїсь гори, ми пролежали до наступного дня, спостерігаючи чеське і польське військо, що безуспішно нишпорило в лісі. Поляки перекинули понад десять тисяч війська на словацький бік на допомогу трьом тисячам чехів.
Коли облава перейшла, кухня приготовила дуже вбогий обід, бо не було вже що варити.
Стан Прута цілком погіршився. Його спаралізувало. Санітари мусіли його нести. У кожного своя доля — кажуть. Прут стільки пережив в житті, що виглядало, що смерть забула про нього, та ні, — вона знайшла його тут. В 1939 році більшовики вивезли його на Сибір. Там він, щоб вирватись з табору, зголосився до армії, що її організувала Ванда Василєвська. Воював під Варшавою, згодом утік до УПА з Медведем, який загинув у Смільнику.
Незнаним тереном, стрімкими горами, ми йшли цілу ніч — то вгору, то вдолину, щоб перейти знову на польську територію.
Ранок застав нас у дуже поганому місці — багато галявин, ліс рідкий, майже самі зруби і кущі. Чотовий Корп, Грім, Верба і Білий пішли на розвідку. Та ледве вони відійшли кількасот метрів, як на них посипалися постріли. Вони негайно скрилися в кущах, а куля прошила Корпові шапку на голові. Знаючи, що стрілянина заалярмувала інші ворожі застави, ми негайно перенеслися на іншу гору, хоч і там більшого лісу не було.
Минала година за годиною. Не зважаючи на нервове напруження, багатьох зморив сон, — ми майже не спали вже більше, як два тижні.
Я, хоч який змучений заснути не міг. В голові роїлося від різних чорних думок. Щоб перервати їх хід, я гарячково старався думати про щось інше, незначне, як наприклад, де і коли я загубив кусок шкіри, з якої хотів пошити собі верхи чобіт. Один кусок у торбі, а другого нема... І чого ті чорні хмари сідають щораз нижче на верхи? Ось, здається, зараз сповзнуть і придушать нас усіх! Чи й природа проти нас?
Стійки повідомили, що з усіх боків підходив ворог. Наш витончений слух ловив найменший шелест. Ми наставили зброю. Ворог щораз ближче. І ось зацокотіли наші кулемети, заграла вся зброя, — ворог відрухово відступив назад. Але від його кулі впав на землю Птах. На його місце став Веселий і посипав з кулемета запальні кулі. Зачаділо увесь ліс; загорілись кущі.
Ворог не встояв під нашим сильним вогнем. Але це лише на нашому відтинку. На інших палахкотів сильний скорострільний вогонь, вибухали ґранати, орали землю міномети. На становищах йшли команди — то кулемет наперед, то назад. Сотенний Бродич дав наказ до прориву. Чота Дороша зірвалася з криком "слава" наперед. Подужчав вогонь нашої чоти. Градом летіли ґранати. А ось прийшла черга бігти нам. Командир Грім і кулеметник Веселий сікли з кулемета, не відставав Верба зі своїм МГ 42 і Топір зі своїм дехтярем; Барон посилав "куферки" з крісового мечета. Чайка з петеера вимацував гнізда ворожих максимів.
Ми добігли до краю поляни. Команда — перебігати по одному! Ворожі кулі сікли землю і гілля, а нас не чіпали. Сотенний Бродич перебігав поляну то туди, то назад, щоб всіх допильнувати. Він так спритно стрибав від куща до куща, що я пішов його слідами і наслідував його рухи. З Божою допомогою всі опинилися по другому боці поляни. Тут починалася гущавина, і ми зникли в ній.
Бій на Словаччині в околиці Старої Любовлі
Як ми вирвалися, я дивувався тоді, дивуюся й нині. На нас наступало понад двадцять сотень, а на побоєвищі залишилися тільки Птах і Прут.
За яких дві години маршу перед нами простелилося поле, а праворуч село. За полем далі ліс. Ми іншого вибору не мали і тому подалися навпростець. З крайніх хат повибігали селяни. Та ось з гурту відділилося троє чоловіків у мундирах і побігли за нами. Вони мабуть думали, що ми польський або більшовицький відділ.
Вже на узліссі польова жандармерія зачекала на них. Це були чеські жандарми. Побачивши свою помилку, вони квапливо почали запевняти наших, що українці і чехи повинні жити в згоді, бо ми "братні народ".
Ага, тут де їх менше, то ми "братні народ", а дві години тому, як перевага була по їх боці, — хто ми їм були?
Раптом в наш бік посипалися кулі. Наша застава відповіла вогнем. Полонені, скориставши з хвилинного замішання, пустилися втікати. Автоматна черга перетяла дорогу одному, іншим пощастило.
По короткій перестрілці, нам вдалося відв'язатись від ворога, але ненадовго, бо перебігши лісом хребет одної гори, ми опинилися перед битою дорогою. За нею велика лука, а далі висока і стрімка гора, — цілком гола, лише вдолині покрита густим ліском. Чота Дороша скоренько перебігла дорогу. З нашої чоти лише кількох нас встигло перескочити на леваду, як над'їхало кілька танкеток і авт. З них вискочили жовніри і відкрили по нас вогонь. Але ми щасливо добігли до перших кущів. Тоді ворог спрямував свій вогонь на стрільців Дороша, що якраз спиналися по лисій, стрімкій стіні вгору. Ворог бачив їх як на долоні. Не знаю, чи це наше повстанське щастя, чи ворог не вмів стріляти, але всі хлопці щасливо вилізли до перших кущів. Правда, не знати, що було б, якби чотовий Корп по другій стороні дороги не відкрив вогню по ворогові. А так єдиний трофей, який дістався чехам, був старий кухонний баняк. Такий собі нівроку — в ньому варили їсти на цілу чоту. Щурові було сказано його носити і він носив, хоч властиво міг з ним розстатися, бо баняк був пошкоджений кулями. Але наказ є наказом; а стрілець Щур своєї ініціятиви ніколи не проявляв, тому силувався з тим баняком вилізти нагору.
Ланковий Смерека гукнув йому, "Щур, кинь баняк", а Щур у відповідь, "а ніщо мені сотенний не скаже, що я кинув баняк?" Тоді Смерека, як гукне на нього... і баняк полетів мов громовиця прямо чехам в руки.
Чотовому Корпові довго не довелося обстрілювати ворога; ззаду по наших слідах ішов другий ворожий відділ. Ворог старався за всяку ціну витиснути чоту Корпа на леваду. Та партизан добре в тім'я битий — на пасовисько не полізе. Чота вміло поманеврувала між ворожими відділами і зникла в лісі.
А за той час ми з чотою Дороша вилізли на вершок гори. Рій Палія пішов перевірити терен. І якраз в сам час, бо з другого боку, де гора не була така стрімка, йшла група чеських вояків. Палій і Білянс своїми кулеметами завернули чехів вдолину.
На вершку гори половина стрільців цілком ослабла. Деякі знепритомніли. Санітари, хоч самі ледве трималися на ногах, роздавали потребуючим якісь каплі.
Пригадую собі санітара Орленка, — худий, виснажений, як і ми всі, він під час боїв бігав, робив перев'язки і виносив ранених в безпечне місце. Так само Конарик, — молоденький, слабовитий хлопчина, — але як треба було, він ніс удвічі більшого від себе хлопа. А санітар Пасічник! Він виглядав як заморена серна. А скільки він мав духової сили, скільки гумору!
Ліків у нас було обмаль, не бракувало тільки аспірини. І він на усі недуги, — біль руки, ноги, шлункову нестравність — давав аспірину і запевняв, що поможе. Та й справді, — помагало.
Пам'ятаю, одного разу в сотні кинулась короста. Пасічник і Крук зробили власного виробу мазь. Вони стовкли на порошок кусок толу з міни, змішали з живицею і лоєм. І вона дійсно помагала. Але з тою маззю була теж пригода. Перетоплену в їдунці мазь санітари поставили за колибу, щоб вона вистигла. Пізно вночі хлопці вернулися зі стійки, голодні як пси. Хтось з них знайшов їдунку з маззю, думав що це перетоплений лій. В таборі знайшлося кілька бараболин і вони її помастили тим "лоєм". Уранці Крук і Пасічник до мазі, а там лише порожня їдунка. Довго не довелося розпитувати, бо незабаром, тримаючись за животи, прибігали нічні "ласуни". І що ви думаєте? Що їм помогло? Аспірина!
Почало смеркати, і хоч у всіх було лише одне бажання заснути і ще раз заснути, сотенний наказав іти далі.
Ми йшли весь час вгору і вгору. Сонце пробивалося крізь гущавину лісу, а ми йшли, ледве волочучи ноги. Щойно коло полудня польова жандармерія знайшла вигідне місце для таборування. Крім стійкових, ми всі попадали на землю. Та голод не давав заснути. Ми вже не мали жадних харчових запасів. Два останні тижні ми їли лише раз денно, а останні два дні взагалі не мали нічого в роті.
Сотенний послав розвідки, щоб розглянулись в терені. Одна з них притягнула двох баранів. Вояки вкрали їх з пасовиська. Ми розклали вогонь. Варити не було в чому, тому поділили м'ясо на порції і кожний варив у своїй їдунці. Гірше було з тими, що погубили їдунки, — їм довелося чекати, поки інші зварять. Наповнивши шлунки несоленим і напівзвареним м'ясом, стало легше на душі.
За кілька днів ми зайшли до найближчого села за горою. Населення переважно українське досить добре поставилося до нас. Словаки теж відносилися до нас зичливо. Селяни з власної ініціятиви зробили між собою збірку харчів для нас. Від людей ми довідалися, що в облаві, з якої ми чудом врятувалися, ворог мав великі втрати. Селяни бачили, як з лісу виносили вбитих і вантажили на закриті брезентом вантажні авта.
На території Польщі облави продовжувалися. Щоб втекти якнайдалі від лиха, чота Корпа зайшла аж над ріку Дунаєць. Але і там не було свободи рухів, бо по селах було військо та самооборона ОРМО. Кожна поява в селі за харчами викликала нову хвилю облав. Чота голодувала.
Голод — це великий можновладець. Почалося дезертирство. А щонайгірше втекли ті, від яких найменше можна було того сподіватися.
В половині червня чота знаходилася коло річки Попрад і плянувала перейти на другий берег. Чотовий Корп, командир жандармерії Грім, харчовий інтендант Ящірка і колишній ройовий Луговий пішли перевірити терен. І як пішли, то слід за ними застиг.
Стрілецтво спочатку остовпіло, а потім попало в страшну паніку. Втекли командири! Як тепер бути?
Ситуацію вдалося опанувати ройовому Уралові. Він зумів утихомирити стрільців і навести дисципліну. Під його командою чота перейшла Попрад і попрямувала на Рунок. По дорозі їх стрінула ще одна несподіванка — непомітно щезли політвиховник Микита, ройовий Новий та стрільці Чайка і Сосна.
Інша справа була з Чарнотою, Білим, Корчиком, Воробцем і Стрілою. При переправі через Попрад чота наткнулася на польську стежу. В сутичці не було жадних втрат, лише в метушні їх п'ятьох відстало від чоти. Але вони ще тої самої ночі, при допомозі польського селянина перейшли річку і попрямували на гору Груник, де Урал назначив збірку на випадок розчленування чоти.
А чота Дороша з сотенним Бродичем в тому часі йшла пропаґандивним рейдом по словацьких селах. Вони переводили віча й інформували на них про нашу боротьбу. Словаки ставилися до них прихильно і майже не було випадків, щоб хтось доніс до військових органів про їх присутність у селі. За два тижні, в другій половині червня, чота перейшла над селами Чорна і Біла Вода на польську сторону і щасливо добилася на Рунок.
На Словаччині з чотою Дороша цілий час перебували боївки Смирного (санітарки Таня і Оксана, стрільці Іскра, Дуб, Борис, Тур, Липа, Тріска і Жук) і Чабана (Пімста, Хитрий, Сокіл, Орест і Крук) та відділ Служби Безпеки (командир Грізний, стрільці Чорний і Мак). Більшість з них пізніше загинули — Чорний влітку 1947 року над селом Рихвальд, Крук і Оксана восени того ж року над Ропою. В серпні Дуб попав полякам в руки, Липа здезертирував. Приблизно тоді загинули й інші, як наприклад, Тріска в селі Бодаки в хаті свого хресного батька, який сам навів поляків на нього.
Радість, що ми всі знову разом, була дуже коротка. Її затьмив факт дезертирства Корпа й інших. Для Бродича це був страшний удар, — Корп був його правою рукою і його вчинок підірвав довір'я стрільців до всіх командирів. Бродич дуже старався це довір'я повернути. Майже щодня він переводив з нами гутірки, відвідував рої та нав'язував дружні розмови. Та незалежно від усього з Рунка здезертирували ще двоє — стрілець Лемко і кулеметник Дунай. Це викликало новий спалах недовір'я між командою і стрілецтвом. Сотенний оголосив в наказі, що кожного, хто буде ширити паніку, чекає кара смерти. Його довірені люди почали винюхувати, які настрої панують між стрілецтвом. Це звичайно ситуації не поправило, навпаки, сприяло відчуженню одного від одного.
В тому часі стався один трагічний випадок. Загинув мій добрий друг Яличка. Він і Нестор верталися вночі до табору. Їх затримала на дорозі стежа боївки Пімсти кличкою. Кличка була: "ми" — запит, "я" — відповідь. А треба знати, що попередня кличка була "ми" і "наш", її розконспірували поляки і тому видано наказ стріляти до всіх, хто відповість "наш". Яличка знав про це так само як всі. Але так, мабуть, йому було суджено, він помилився і відповів "наш". Пімста випустив серію з автомата. Ми поховали Яличку на одній з полян Рунка. Він походив з села Ославця, недалеко Команьчі. Його батьків, як і моїх, більшовики вивезли на Сибір.
В такій пригноблюючій атмосфері затверджено Урала чотовим.
Районовий провідник Смирний з вояками
На Рунку ми довго місця не загріли, бо в перших днях липня ворог знову повів генеральну облаву. Ми перейшли на Маґуру Свіржівську, в околиці Бортного та Пригонини. Та й там не вдалося оминути наступу. Ворог кидав в окремі ліси більш як по 15 тисяч війська. З таким сильним противником ми не могли приймати боїв. Ми взялися на хитрощі — покинули Маґуру і пішли в польські села та цілком малі ліси. Так ми загналися майже під саму Горлицю. А коли ворог нас там винюхав, ми завернули назад.
На горі Холм сотенний Бродич наказав чотам знову мандрувати окремо. Він, бунчужний Кудияр, провідниця Христя і політвиховник Вуйко пішли з чотою Дороша. До чоти Урала Бродич призначив політвиховників Бойка і Зенка та колишнього чотового Кручу, який перебрав жандармерію.
Прощаючись, ми якось відрухово стискали один одному сильно і щиро руку. Але нікому й на гадку не прийшло, що ми востаннє бачимося на рідних землях.
Наша чота попрямувала на Маґуру Свіржівську, а чота Дороша на Рунок.
Ми маршували цілу ніч, спритно виминаючи ворога, ранок застав нас над селом Білянка. Там ми "зорганізували" два відра бараболі — майже витягнули її полякам з-за пазухи. Міліціянти сиділи в хаті, а ми в пивниці крали бараболю.
День ми просиділи в корчах і щойно пізно по полудні розклали вогонь. Куропатва поставив варити бараболю. Стрільці обстругали з патиків кору, щоб вогонь не давав диму, а горів чистим полум'ям. Я латав стрільцям чоботи. Бараболя доварювалась і пахла так, що аж слина текла.
Та копи ми вже з їдунками підходили по вечерю, на кухню посипався з кількох кулеметів град куль. Мені і декому вдалося вхопити кілька бараболь і ми попід кулі побігли за іншими в напрямі Маластова і Рихвальду. Куропатва висипав бараболю на землю, вхопив баняк і подався за нами.
Ми видряпалися на один з вершків і попали прямо між ворожу лаву. Поляки взяли нас за свій відділ і тому не стріляли, а ми побачили їх аж тоді, коли опинилися між ними. Ми відкрили короткий вогонь. Короткий, бо кулемети застрайкували. Кулемет Топора затявся після першої серії, Веселому і Вербі вдалося вистрілити лише кілька разів, а кулемет Музики не обізвався взагалі. Але заки надбіг Грізний зі своїм кулеметом, поляки вже втікали, бо заговорила наша інша зброя.
Ми також скоро втекли. Пізно ввечері ми зупинилися в якійсь кітловині між великими горами і тут ствердили, що між нами немає Чарноти, Стріли, Воробця і Гранати. Кілька днів пізніше Граната і Воробець приєдналися до чоти, а Чарнота і Стріла таки загубилися. Ми старалися знайти їх, але безуспішно.
Джерелом наших інформацій часто були польські газети. Ми уважно читали їх не так для того, що там було написане, як для того, що можна було вичитати між рядками. Поляки писали про наші бої і з великою радістю повідомляли, що їм таки вдалося знищити "банди УПА" по лісах в Карпатах, на Лемківщині, Перемищині і Холмщині. З цих писань виходило, що в кожному бою поляки вбивали понад сто, а то й двісті "бандитів" і двічі стільки брали в полон. За їх інформаціями на Лемківщині в кожному бою гинуло від п'ятдесят до триста "бандитів", а в полон попадало понад п'ятсот. Не писали тільки газети про польські втрати.
А нас усіх на початку 1947 року в західній Лемківщині було менше як поляки хвалилися, що забивали і брали у полон. Потім дехто здезертирував, дехто загинув, інших звільнили через недуги і в половині 1947 року нас залишилося ще менше.
Згодом у польських газетах почали писати про перемоги чехів над нами на Словаччині та Моравії. На чому були побудовані ці відомості ми не могли зрозуміти. А коли в серпні 1947 року появилася ревеляційна вістка, що всі "банди УПА" вигнано з польських і чехословацьких гір і вони подалися до своїх "покровителів" в американську зону Німеччини, ми всі сказали, що поляки таки занадто забрехалися.
Про відхід наших сотень на Захід заговорили також по селах. Стрільці приносили вістки, що буцім то селяни тут і там говорили з повстанцями, які йшли на Захід. Чотовий Урал заперечував усі ці поголоски і заборонив говорити про події, незрозумілі для нас. Він наказав приготовлятися до зими і збирати по селах харчі.
В селах жили поляки, або наші лемки, які спольщилися і не признавалися до українців. Майже в кожному селі були сильні самооборони ОРМО, і нам не раз доводилося зводити бої з польською міліцією. Кілька разів нам вдалося наскочити на їх станиці, роззброїти і забрати зброю, амуніцію та мундири і взуття.
В дуже густому молодняку ми знайшли добре місце на табір. Це були суцільні хащі, через які важко було пробиватися. Ми самі мусіли добре дивитися, щоб знайти вхід до табору. Облави переходили часто. Ми вже привикли до них і тихо сиділи в гущавині.
Поляків чорти брали. Вони знали, що ми в лісі, бо часто показувались у селах, а знайти нас не могли. В тих кущах ми відпочили, а найважливіше відживились, бо харчів мали досить. На Маґурі Бортнянській ми замагазинували десять бочок м'яса і багато бараболі.
Про другу половину нашої сотні ми нічого не знали. Всі старі зв'язки розірвалися через зраду дезертирів; нові не так просто було нав'язати, бо ворог вивіз усіх українських селян на "зєм'є одзискане". Ми ходили на старі розконспіровані зв'язкові пункти і здалека пильнували, щоб на них не попав ніхто з наших. Відвідували також деякі польські родини, які по-людськи ставилися до нас і через них старалися нав'язати нові зв'язки. Та минали дні, а на зв'язкові пункти ніхто не приходив. Тоді Урал вислав Смереку і Семена на Рунок. Вони обійшли всі села, але сотенного не знайшли; устійнили лише новий зв'язок з боївками. Нам не лишалося нічого іншого, як чекати.
Щось діялося, ми лише не знали що. Наші розвідки кілька разів знайшли цілком свіжі сліди таборування в лісі, раз клаптик зім'ятого паперу з написом Перемишль і датою з травня, іншим разом кусень часопису з Ярославщини.
При кінці серпня прибився до нас Степовий. Ми дуже втішилися, бо думали, що його вже давно нема в живих.
Того дня я стояв у корчах на стійці. Була чудова погода Я дивився на листочки корчів, що ними легко коливав вітер. Раптом в одному місці кущі захиталися і листочки затремтіли нерівно. Чи може мені так видалось? Та ні, корчі знову захитались. Я помаленьку відбезпечив кріс і прицілився. З-поміж кущів визирнула зелена німецька шапка, а під нею бронзово-загоріле лице. Ворог? Свій? Провокатор? Та голова знову визирнула між корчами і я побачив перед собою Степового.
В таборі він оповів нам свою епопею. Коли ворог несподівано напав на їх групу — провідниця Христя, кур'єр Явір, Залізо, Орлик, Вишня і Степовий, — вони дали змогу Христі і Яворові, які мали при собі важливі документи, втікати, а самі відстрілювались. Все діялося блискавично. Ранені, Орлик і Залізо розірвали себе ґранатами, десь подівся Вишня. Степового огорнув страх, потемніло в очах. Коли йому вернулася притомність, він лежав на землі, живий і здоровий, рушниця біля нього. Довкола нікого.
Відтоді він шукав за нами всюди; сходив гори вздовж і поперек, аж накінець попав на наш слід.