Тут я повинен був закінчити свою розповідь. Так мабуть зробив би письменник, який писав би повість про УПА. Та я не письменник, а життя не повість, тому я доведу свою розповідь аж до часу, коли ми з'єдналися з українською еміґрацією і стали звичайними "переміщеними особами". На американській станиці в селі Ваєр ми перебули до наступного дня. Американський старшина запевнив нас, що вони не видадуть нас більшовикам і що ми можемо бути спокійні за нашу дальшу долю. Мусять бути лише полагоджені деякі формальності.
Він завів нас до іншої кімнати і погостив різними американськими ласощами. Згодом до нас прийшов якийсь американець українського походження. Ми дуже ним зраділи, бо хоч він говорив ламаною українською мовою, але розумів нас, а ми його. Він став нам перекладачем, бо цілий час до самої вечері хтось приходив подивитися на нас — від старшин до звичайних вояків включно. Вони оглядали нас з цікавістю, засипували питаннями і обдаровували шоколядою і цигарками. Пізно, вже по вечері прийшли кілька австрійських жандармів і хотіли списати протокол — наші справжні прізвища, псевдоніми і т. п. Вони говорили добре польською і словенською мовами, а деякі навіть російською. Ми відмовились складати зізнання, мовляв, нас вже перепитали американці. Вони не дуже настоювали.
Цілу ніч, хоч нам видали постіль і приділили кімнату до спання, ми більше говорили, ніж спали. До нас знову прийшов наш американський земляк ще з іншим вояком, що говорив по-словацьки.
На другий день рано нас завезли до міста Штаєр, а звідси поїздом до Лінцу. З нами їхав лише один американець. У поїзді ми не могли обігнатися від цікавих пасажирів, для яких ми мабуть були великою атракцією. Щоб позбутися їх уваги, американець запровадив нас до поштового вагону.
На станції в Лінці на нас чекав інший американець з автом, і він повіз нас до головної комендантури. Тут атмосфера цілком змінилася. Нам дали перекладача, що говорив словацькою мовою, і почали справжній допит. Списали докладно наші клички і прізвища, дати і місця народжень; до якої сотні належали, де воювали, якими теренами переходили і в якому місці перейшли кордон. Від нас забрали всі речі, головно наші військові мапи і всі записки, які ми мали.
Райтера відразу відлучили від нас, як командира нашої групи й ми його більше не бачили. Згодом лише довідалися, що він перебуває в Баварії.
Переслухання тривало цілий день. Їсти ніхто не догадався нам дати. А коли почало вечоріти, нас посадили на авта і повезли... до в'язниці. Тут сторож накричав на нас звичайною в'язничною лайкою і перевіривши наші немудрі маєтки, запровадив до келії і замкнув на замок.
Ми цілком розгубилися. Ось тобі — вирвались на волю, а опинилися у в'язниці. Нас обсіли чорні думки. А що як нас таки видадуть більшовикам?
Келія виявилась брудна-пребрудна, повна блощиць. Це якраз те, чого нам ще бракувало — наші воші і австрійські блощиці.
Вранці принесли нам рідку чорну каву і по кусникові хліба, а потім вигнали всіх на подвір'я на прохід. Ту ми побачили біля три сотки в'язнів, що як на вавилонській вежі, говорили різними мовами. Були навіть українці, які, як самі потім призналися, сиділи за "шварцгандель"1, але було кілька таких, що нелеґально перейшли австрійський кордон і мусіли за це відсидіти у в'язниці два тижні.
Нашою найбільшою радістю у в'язниці була зустріч з групою Семенка. Він, Пасічник, Славко і Голуб перейшли кордон лише один день пізніше як ми і майже в тому самому місці.
По кількох днях нас знову повезли на переслухання. Цим разом перепитували кожного окремо. Прийшла черга й на мене. У великій кімнаті за столом сидів якийсь огрядний панок у цивільному, напроти нього другий, який виявився перекладачем. Він говорив по-словенськи, і я не цілком добре розумів його. По звичайних запитах, на які ми вже відповіли на першому переслуханні, він почав мене питати як називався сотенний і інші командири, скільки сотня нараховувала стрільців, як була озброєна, звідки ми діставали зброю, амуніцію і харчі, хто нам постачав інформації про ворога, як ставилося населення до нас, та чи були в сотні стрільці інших національностей. Далі він розпитував про бої, що ми їх зводили з більшовиками, про виселювання українських селян поляками на польські західні землі і вкінці про наш рейд на Захід. На стіні висіли дуже докладні військові мали, і він казав мені показати на них наш цілий маршрут. Він питався також чи мені відомо хто дав наказ маршувати на Захід і якщо головним командуючим УПА є генерал Тарас Чупринка, то чи я знаю, яку ролю відіграє Степан Бандера. Я відповів, що Бандера є лише провідником Організації Українських Націоналістів за кордоном.
Допит був дуже детальний і тривав добрих три години. Я навіть мусів оповісти звідки маю шапку німецького старшини, яку мені в дорозі подарувала якась жінка.
Я в свою чергу запитав його, що вони думають з нами робити і чому нас, мов злочинців, замкнули до в'язниці. Кремезний панок сказав, що австрійський закон карає за нелеґальний перехід границі грошевою карою, або двотижневим арештом. Грошей з нас, звісно, стягнути не можна, отже мусимо відсидіти два тижні. Потім нас звільнять і спрямують до таборів переміщених осіб, де є багато українців.
І так ми сиділи у в'язниці. З одного боку ніби спокійні, що вже несподівано не наскочить на нас ворог, з другого — неспокійні, що нам принесе майбутнє. Спали дуже погано і нервово. Кожному марилися якісь засідки, бої, алярми — як не один, то другий прокидався з криком і так ми взаємно будили себе цілими ночами. Та і спати вночі ми вже давно відзвичаїлися. За час нашого кількарічного повстанського життя ночі для нас стали днями, а дні ночами.
Десь на восьмому дні нашого сидження у в'язниці, вахтер викликав усіх нас до сторожівки. Ми увійшли і з привички стали всі у ряд. В кімнаті крім двох сторожів ми побачили трьох цивільних. Один, з грубою цигаркою в зубах, напів лежав, напів сидів у кріслі, поклавши ноги на стіл, двоє молодших сиділи нормально.
Якраз так попало, що я опинився першим у ряді, і до мене підійшов один з молодших панків, простягаючи руку.
— Я є українець, так як і ви, тому мені приємно вас запізнати, — і він назвав своє прізвище, якого я, на жаль, не затямив.
Я відрекомендувався і стиснув простягнену мені руку.
Нарешті прийшли українці! Але не встиг я ще зрадіти, як він запитав мене:
— До якої партії ви належите?
Мене мов хтось обухом вдарив по голові. Партії? Ми там, безіменні бійці УПА боролися з окупантом за кривду усіх українців, щодня дивилися смерті в очі, а тут найбільш суттєве є до якої партії я належу! Мною затрясло як в гарячці.
— Пане, я не знаю хто ви, але я також не знаю як розуміти ваш запит. Я, як український повстанець запевняю вас, що в Україні нема партій, там є народ, що створив УПА і бореться за Україну, а не за партії. Хто я? Я вояк славної УПА. Вас це не цікавить? Вас не цікавить скільки кілометрів дороги протоптали ми тими чобітьми, з яких виглядають голі пальці, вас не цікавить, що ми може змучені, що ми може голодні, що ми наявно брудні і завошивлені?
Я не тямився зі злости. Панок такої реакції мабуть не сподівався і почав мене запевняти, що лише з цікавости поставив таке питання. Потім скоро заговорив по-румунськи до іншого панка, який в свою чергу переклав на англійську тому, що тримав ноги на столі. Цікавість його одначе була дуже велика, бо він запитався про те саме й інших. Всі хлопці відповіли йому, що ми за партії не воювали.
Американець байдуже вислухав перекладача, щось відповів, потім приємно усміхнувся кожному з нас, подав руку і по пачці цигарок та пішов геть. Українець також розпрощався з нами, пообіцявши по полагодженні всіх формальностей забрати нас до табору в Зальцбурґу.
Нас знову замкнули до камери, а що обідня пора вже минула, їсти нам не дали.
О четвертій годині по полудні прийшов наш українець з посвідкою, і нас звільнили з в'язниці.
Наш провідник завів нас на подвір'я якогось ґаражу і сказав зачекати на нього. Ми ще встигли попросити його, щоб купив нам кусок хліба. Тільки він зник, як з'явився австрійський поліцай і зажадав від нас документів. Ми їх, звичайно, не мали, бо єдину посвідку на нас усіх мав при собі наш визволитель. Поліцай не хотів слухати жадних вияснень і наказав іти з ним на поліцію. Та ми вперлися і не рухалися з місця. Нам з допомогою прийшов якийсь робітник з ґаражу, який сказав, що дійсно бачив з нами якогось панка. Поліцай згодився почекати. Коли з розмови з нами симпатичний робітник довідався, що ми цілий день нічого не їли, він сів на авто і кудись метнувся. В дуже короткому часі він вернувся з великим баняком гарячої юшки.
Минула добра година, як прийшов наш визволитель з маленьким буханцем хліба під пахвою. Прийшов не сам, а в товаристві якогось молодика. Австрійського поліцая американська посвідка задоволила, і він пішов собі геть. А наш визволитель, тримаючи буханець хліба під пахвою, почав разом зі своїм товаришем наввипередки нас просвіщати. Мовляв, нам, звичайним стрільцям, багато чого невідомо, ось хоч би хто керує цілою боротьбою УПА. Звичайно, конспірація була потрібна в Україні, але тут вони вже можуть нам сказати, що боротьбою УПА керує Андрій Мельник.
Вони говорили довго і багато. Перестерігали нас перед усіми і усім, доводили, що тільки їм треба нам довіритись. Вже цілком стемніло, а вони навчали нас, аж поки нам не увірвався терпець. Ми сказали нашому провідникові, що або він доставить нас до Зальцбурґу до табору, де живуть українці, та перестане нас баламутити, або хай віддасть нам документ і ми вже самі туди доберемось. Він відмовився віддати нам посвідку і, покрутивши головою, пообіцяв завести нас до Зальцбурґу. Ми його перестерегли, що будемо вважати на кожний його крок. Його помічник-пропагандист зник.
Наш визволитель заявив, що грошей на поїзд він не має і тому ми мусимо добиратися до Зальцбурґу принагідним автом. Таких обірванців як ми ніхто не спішився підібрати. Але нарешті якесь вантажне авто зупинилося і шофер погодився підвезти нас за 140 шилінґів.
Цілу дорогу падав густий дощ і цілу дорогу наш визволитель обливав нас холодною водою своєї балачки.
Коли шофер скинув нас у Зальцбурґу, дощ перейшов у зливу і тому ми не йшли, а бігли не знаючи куди, наосліп за нашим визволителем. Між якимись будинками, що подобали на військові касарні, він вбіг у відкриту залізну браму. Ми насторожено затримались.
Але за брамою показалась мазепинська шапка і військовий з крісом на плечі.
Ми між своїми! Ми між українцями!
Ми підійшли ближче до брами. Стійковий у мазепинці перевіряв документи людей, що входили до середини. Запитав і нас. Ми сказали хто ми і що посвідку від американців має ось той панок, що нас сюди привів. На вістку, що ми упісти, під браму збіглося багато людей, які обступили нас і почали закидати різними питаннями. А в міжчасі між стійковим і нашим визволителем вив'язалась суперечка, бо цей останній чомусь не хотів дати вартовому посвідки. Він сердито махнув рукою і пішов вглиб касарняного подвір'я.
Зорієнтувавшись, що він лишив нас без документу, ми кинулись за ним. Зловили його вже в середині якогось будинку — притиснутий до муру, він сказав, що посвідку кинув у калюжу під брамою, та що вона напевно розмокла і користи з неї не буде ніякої. Посвідку ми дійсно виловили з калюжі, і таборова поліція забрала її сушити.
Цей табір для переміщених осіб називався Лексинфельд. У ньому ми почали новий етап у нашому житті — етап еміґрантів.
Група колишніх вояків УПА в таборі переміщених осіб в Німеччині
Ми не були першою групою, яка прийшла до Лексинфельду. Ми застали стрільців Деркача, Кору, Семчука, Липу і інших. Кілька днів пізніше прийшла ціла група Зеленого, потім ще дехто і незабаром нас було вже 40 осіб.
Лексинфельд був для більшости з нас лише переходовим табором; багато з нас згодом помандрувало до інших еміґраційних скупчень.
В Австрії і у Баварії ми стрінули наших дезертирів — Ящірку, Лемка і Лугового. Вони оправдувались, що, мовляв, вони знали, що сотня має відійти на Захід і вони лише випередили інших.
Багато з нашої сотні не дійшло на Захід. При переході Дунаю загинув наш колишній сотенний Дідик і багато інших старшин і стрільців. Загинув також наш політвиховник Бойко з цілою своєю групою, правдоподібно через нездарність стрільців, яких він узяв із собою. Здається котрийсь із них заснув на стійці і їх усіх застукав ворог. З цілою своєю групою попався полякам у руки Урал. На Захід дійшла тільки друга частина його роя: Грізний, Корчик, Іскра і Борис. З цілою групою дійшли Зелений і Семенко.
Сотенний Бродич, який ішов з чотою Дороша, в Татрах відлучився від Дороша, взявши з собою бунчужного Кудияра, кулеметника Чижа, стрільців Когута, Білого і Івасика, боївкарів Вуйка і Чуру та розвідчика Білика. Правдоподібно хтось зі стрільців навів ворога на Бродича. Цілу групу зловили і засудили у Варшаві.
З чоти Дороша прийшли в його групі: Палій, Глинка, Семчук, Тигір, Липа, Соловій і Деркач. З групи санітара Крука дійшли: Конарик, Довбня, Черешня та Блудний з боївки. Крук, Білянс і Довгий, які відлучилися від решти, забравши з собою мапи і компас, пропали у дорозі. З групи Грізного прийшов він сам та Борсук, а Вітер і Хмара попали чехам у руки.
У травні 1948 року, коли ми перестали сподіватися, що ще хтось проб'ється на Захід, прийшли Чарнота, Сокіл і Орест, а незабаром Смирний, Чабан, Тур, Стріла і Пімста.
*
Мій спомин цілком не претендує на літературний твір. Це є звичайна розповідь учасника і очевидця всіх описаних подій. Я розповів їх так, як умів і як бачив та пережив, стараючись подавати тільки факти без жадних прикрас чи замовчувань, не аналізуючи їх і не оцінюючи.
Я писав свою розповідь, відкидаючи від себе всі розчарування, що їх нам принесли еміграційні будні. Я жив тими хвилинами, коли наша сотня була одною великою родиною, яка разом боролася, разом голодувала і разом ділилася одною картоплиною.
Цій спільноті духа і дії, всім тим безіменним друзям, які пережили всі лихоліття, і всім тим безіменним героям, затоптані могили яких лишилися на своїх і чужих землях, — цю свою розповідь присвячую.
Інґольштадт, 1949
| 1 | Нім. Нелегальна торгівля. |