Наш відділ виздоровців під командою чотового Граня поволі одужував. До місця нашого постою в селі Мучне прибували все нові реконвалесценти або недобитки нашої сотні. Наша група начислювала вже яких 60 стрільців. Під кінець квітня до нашої групи прибув якийсь командир дуже високого зросту і сильної будови. Дивились ми на нього як на високу смереку. Мав він русяве волосся говорив дуже повільно, дещо "затинаючись", або так бурмотів під носом, що важко було його зрозуміти. З ним була його дружина, також висока й худа. Обоє вони мало цікавилися стрільцями й сторонили від них, а це очевидно нам не подобалося, бо ми звикли дружньо жити зі своїми старшинами.
В той час ми залишили Мучне й подалися до табору курінного Рена, між селом Затварниця й Сухі Ріки. Ми були цікаві, як прийме курінний нашого нового командира і його дружину, бож знали, що він не любить жінок у війську.
Маршувати було весело. Зеленіли густими листочками кущі й дерева. Запашно пахли земля і трава. Ми йшли немов по килимі і дивилися на пташат, що весело стрибали з дерева на дерево і своїм співом величали весну. Наші серця співали також — ми пережили люту зиму й дочекалися "зеленої" весни. М'яка молода трава, що лягала під нашими ногами, незабаром знову підносилася і на ній не пишалося наших слідів. До табору ми прибули під вечір. Курінний Рен привітав нас щирим усміхом і теплими словами.
О! наш курінний Рен! Він був один з найбільше люблених старшин УПА. Ми всі мали до нього безмежне довір'я і готові були йти на його наказ у вогонь і воду. Ми шанували його за ідейність, мудрість, передбачливість і знання військового діла. Він умів передати нам свою гарячу віру в потребу боротьби за всяких умов, для визволення нашого народу.
У таборі ми застали чотового Кудияра і щось із п'ятдесят стрільців. Курінний Рен наказав нам негайно будувати колиби, а потім скликав збірку.Новим сотенним він призначив командира Ярича (того, що прийшов з нами), бунчужним — Хитролиса, чотовими — Граня, Корпа, Кудияра і Прикуя. Інтендантом сотні залишився Сухий, а комендантом польової жандармерії Грім. Сотенними санітарами стали — Крук, Скакун, Пасічник, що мав раніше кличку Пательня, і Конарик; політвиховником — Кавка (пізніше змінив свій псевдонім на Микита).
Новозорганізована сотня нараховувала сто тридцять стрільців, а двадцять ще мали прибути з різних сіл, де вони видужували з тифу.
Сотенний Ярич дістав доручення відіслати свою дружину до якогось села, але він цього не зробив і мабуть за це його незадовго усунено з посту сотенного.
Енкаведисти пішли за Сян у "свояси" і тільки деколи влаштовували облави в селах "трикутника". Ми спокійно приглядались, як ворог бушував на узліссях, уникаючи гущавини, немов не бажаючи зустрічі з нами.
В сотні з харчами було дуже погано. Щодня та сама юшка з макухи і кількома картоплинами. Вона нам ледве лізла в горло, хоч які ми були голодні, і ми жартували, що її можна їсти лише із заплющеними очима.
Наближався Великдень. Гірко було думати про святкування на макуховій юшці. Згадували Різдво на печеній бараболі і капусті. Та несподівано серед голодного стрілецтва пішла поголоска, що будемо мати добрі свята, бо до нас їде транспорт білесенької паски з Перемищини. Але ця поголоска була надто приваблива, щоб можна було відразу їй повірити.
Коротко перед Великоднем ми перейшли під гору Маґурець (910 м.), де розтаборилися під самим вершком. І тут з'явилися в нашій сотні зв'язкові з якихось далеких околиць і зголосили, що вони охороняють транспорт великодніх дарунків з Перемищини для стрілецтва УПА в "трикутнику". Чи треба говорити про нашу радість? Ми кількаднів жили в збудженому, напруженому стані. І ось справді на самий Великдень до села Сухі Ріки прибули вози з дарами для нас. Дари ці вивантажено в засекреченому місці, при чому частину відправлено негайно до сотні Бурлаки і ще до якоїсь іншої.
Нарешті ми побачили це заховане місце, що його пильнували стійки. Важко собі уявити напруження, з яким стрільці розглядали великі пакунки, поскладані на траві під смерекою. Почався розподіл дарів. Ми оніміли. У пакетах були не тільки паски, але й медівники, маківники, сирники, повиляники, шинка, ковбаса, масло, сир, яйця і писанки, майстерно розписані дівчатами Перемищини. До пакетів були долучені святкові карточки. Люди з різних сіл Перемищини бажали нам веселих свят та багато успіхів у боротьбі.
З розподілу кожному стрільцеві припала мала паска або половина великої й чимало інших ласощів. Вони пахли святом, рідною хатою і материнськими руками. На мить мені видалось, та чи тільки мені, що до мене простягається рука рідної мами і я чую її "Христос Воскрес!, сину". Які чудові ті жінки і дівчата з рідної Перемищини, що як матері й сестри думали про нас!
З нашими святковими дарами пішли ми до селян, які у ці важкі дні переднівку теж голодували, але ділилися з нами останньою картоплиною. Вони ніколи не мали досить харчів з власних господарств у горах, де родили тільки овес і рідке жито. В мирні дні вони цілими родинами ходили в доли на заробітки. Тепер була війна і вони ніде не мали змоги заробити. Ми не могли спокійно дивитися, як їхні діти жадібно споглядали на наші ласощі, які вони бачили може вперше. Ми дарували наше свячене малим дітям, давали скуштувати старшим. На жаль, не мали ми так багато, щоб обділити всіх. І коли ми так обдаровували ласощами наших господарів, мені пригадався один весільний звичай в нашому селі. Коли молода пара виходила з церкви, дружби краяли коровай на маленькі кусочки й давали кожному — малим і старим — покуштувати. Ми й ділили наше свячене, мов той весільний коровай.
Того Великодня ніколи не забуду. Тепер у теплому колі моєї родини, рік-річно за великоднім столом перед моїми очима оживають незабутні образи першого Великодня в рядах УПА.
Після таких свят не було навіть дуже важко знову сьорбати юшку з макухи, хоч властиво довго нас вже нею не годували. В 1945 році наше життя значно покращало. "Повстанська республіка" в Перемищині впродовж цілого року спромоглася наладнати справу постачання харчів для цілої УПА й підпілля.
Сотенний Ярич командував нашою сотнею лише кілька тижнів. На початку травня 1945 року, копи ми таборували на горі Лопінник, до сотні прибув курінний Рен з іншими старшинами УПА і змінив нашого сотенного. Сотенний Ярич дістав доручення відійти в Перемищину.
Наша сотня перейшла під команду старшини, який прибув з курінним Реном. Сотенний здавався нам дідусем. Середнього зросту, дрібний і похилений — він мав років мабуть під п'ятдесят. До того він налягав на ногу і ходив з високою палицею.
Наш новий сотенний завів гостру дисципліну в сотні, старшина, підстаршина, рядовик чи політвиховник — усі радо підкорялися наказам сотенного.
Дідик, хоч кульгав на ногу, міг витримати навіть найбільш форсовний марш. Я особисто переконався, що він, особливо в горах, ішов скорше й зручніше від мене.
Він гостро карав тих, хто не дотримувався партизанської техніки в марші. Боже борони калатнути їдункою, диском від кулемета або голосніше заговорити. Сотенний миттю з'являвся коло порушника порядку і починалося "тут упадь... тут встань... там упадь... там встань", при чому деколи ще й поправляв своєю палицею, щоб добре приліг до землі. Він пильнував, щоб після важких занять вояцтво мало відпочинок, при чому особливо дбав про спання. Але не дозволяв нікому дармувати і кожну вільну хвилину використовував на вправи, чищення зброї, направу мундирів і взуття, або на політичні гутірки. Треба сказати, що стрільці були у нього завжди перші перед підстаршинами й старшинами, зокрема, коли йшлось про розподіл харчів. Він був добрим командиром, і ми скоро його полюбили. Як досвідчений і відважний командир він здобув собі заслужену славу в УПА. Бо хто ж в УПА не чув про сотенного Дідика, колишнього карпатського січовика, що прославив себе здобуттям і знищенням залізничої станції в Лупкові. Втікаючи від нас, польське військо загналося аж на територію Чехо-Словаччини, де воно було роззброєне й інтерноване і тільки на інтервенцію уряду повернене назад до Польщі. Ця втеча польського війська перед невідомим противником на територію чужої держави викликала була сенсацію в Празі. Закордонні кореспонденти з Праги й Варшави їхали на Лемківщину, щоб довідатися, що трапилося. І тоді вперше в польських і чехо-словацьких газетах, а також у іншій пресі, весною 1946 року появилися репортажі про боротьбу УПА.
У травні 1945 року, себто тоді, коли закінчувалася війна в Европі, прийшли накази про зміцнення конспірації всього підпільного руху. Відтоді сотні не можна було називати прізвищем командира, лише кожна з них одержала номер польової реєстрації. Чоти переіменовано на "підвідділи", при чому й вони отримали свої числа.
Наша сотня дістала число У 94.
В той час розчленовано деякі сотні на чоти-підвідділи і кожній з них призначено операційний терен. Чоти-підвідділи об'єднувалися в сотню-відділ для більших акцій. Кожна чота будувала підземні бункри, криївки на харчі та зброю і підземні санітарні шпиталики. Були дані інструкції як це треба робити.
Десь тоді нам відчитано наказ Головного Командуючого, генерала Тараса Чупринки, до бійців УПА, в якому, між іншим, було сказано, що в перемогу над Німеччиною внесли великий вклад і ми, українські повстанці. Ми не дозволяли німцям грабувати українські села і відплачували за розстріли і палення сіл. УПА у боротьбі з Німеччиною пройшла першу бойову школу. Тепер вона вступила на шлях боротьби з сталінським режимом, щоб боротися на життя і смерть. Цей наказ був надрукований у журналі "Повстанець" та в інших підпільних виданнях, які поширювано між стрільцями.
Ціле літо 1945 року ми тяжко працювали: копали бункри і будували криївки для переховування харчів, зброї, амуніції та виряду; сушили сухарі і часто витягали їх з вогких криївок, щоб не заплісніли; відбували теренові вправи. Все це відбувалося в атмосфері поголосок про те, що з Німеччини йдуть транспорти червоноармійців і затримуються на залізничних станціях у місцевостях, де стоять відділи УПА.
Незабаром тривожні вістки справдилися. Ворог кинув частину Червоної Армії проти нас. У нашому терені майже в усі села прийшли червоноармійці. Вони широкими розстрільними прочісували сусідні ліси й поля. Ми переходили з місця на місце і старалися заховатись на тилах наступаючих частин. Лави червоноармійців часто проходили зовсім близько біля нас, отже мусіли бачити нас, але не зачіпали, лише стріляли по вершках дерев.
Головна Команда приготовилася на прихід Червоної Армії. Виготовлено велику кількість пропаґандивної літератури усіма мовами народів СРСР і поширювано її всюди, де існувало наше збройне підпілля. Червоноармійці знаходили листівки в кишенях своїх шинель і мундирів, піднімали їх на шляхах і полях, читали на парканах, будинках, телефонних стовпах і мостах. Листівки з'ясовували, що УПА не воює проти Червоної Армії, лише проти Сталіна і його НКВД, і закликали червоноармійців, після перемоги над Гітлером, повернути свою зброю проти Сталіна і його комісарів.
НКВД мав чимало клопоту з цією літературою. Командири виривали її з рук бійців, які підсміхаючись казали, що їм треба "курітельной бумаґі". Енкаведисти не знали,чи робити облави на "лісових бандитів" чи на листівки, щоб вони не попадали в руки червоноармійців. А "література" далі мандрувала з рук до рук і чимало причинилася до того, що Червона Армія виявила себе небоєздатною в боротьбі проти УПА й скоро була відкликана з "повстанських республік" далі на схід.
Прикладів небоєздатности Червоної Армії в боротьбі проти УПА можна навести дуже багато, і про них знає кожний колишній вояк УПА. Бували випадки, що під час несподіваної зустрічі Червоної Армії з УПА, не загинув ні один стрілець. Бувало, що відділи Червоної Армії відкривали "через помилку" вогонь по відділах НКВД, що переводили проти нас облави.
В нашій сотні був такий випадок: пройшовши форсовним маршем одного дня понад сорок кілометрів з одної гори на іншу, ми втомлені лягли відпочити під кущами над потічком. Ми були мокрі, бо змочив нас перед тим густий дощ і дехто виліз з-під кущів на поляну. Стрільці спокійно лежали на траві і сушилися, коли раптом на доріжці, недалеко поляни, з'явилася група червоноармійців з двома вівчурами. Це була передня стежа, за якою доріжкою посувався відділ, що нараховував коло трьохсот вояків. Тримаючи своїх собак на припоні, бійці посідали на поляні і закурили. Вони були так близько, що ми навіть чули запах махорки. Наша ситуація була погана. Але бійці, покуривши, встали й пішли до села Затварниця. Пізніше ми довідалися, що вони говорили в селі, що бачили в лісі "ету вашу УПА", але "оні нас нє троґалі" і "ми їх тоже нє троґалі". Подібних випадків було безліч.
Не минуло багато часу, і Червона Армія залишила наш терен. Забралися теж відділи НКВД, а з ними прославлені партизанські відділи "червоної мітли", що перетворилися в здеморалізовані банди. Мабуть усім їм Москва не довір'яла, бо задовго вони перебували на протиупівському фронті. На їх місце прийшли свіжі відділи НКВД з Сибіру й перші відділи польського "людового" війська.
Та на деякий час акції проти УПА майже цілковито припинились. Коли поглянути на той перший період наших бойових дій на Закерзонні, то треба сказати, що, не зважаючи на всякі недоліки, відділи УПА пройшли їх успішно без більших втрат. Ворог, при всій своїй чисельній і технічній перевазі, не зміг зліквідувати повстанський рух. Він поніс ідейну і фізичну поразку. Це, очевидно, надзвичайно скріпило наш дух і піднесло в нас віру, що боротьба з більшовиками таки можлива.
У червні 1945 року сотенний Дідик стягнув усі підвідділи й ми стали табором на горі Лопінник над селом Лоп'янка. Тут зроблено серйозні заходи, щоб одягти нашу сотню. Мундири ми шили з конопляного полотна. В них ми скидалися трохи на бойків, трохи на моряків. Фарбувати полотно ми не мали чим, але й на це знайшлася рада. На полонинах росло чимало чорних ягід. Стрільці качалися по них, і за кілька хвилин наші мундири нагадували німецькі маскувальні халати.
Сотенний Дідик дбав також, щоб ми фізично зміцніли і добре харчувалися. Харчі надходили з сусідніх кущів, і ми їх маґазинували в криївках. Частину харчів здобували у ворога. Завдяки добрій розвідці нашої підпільної сітки ми часто заздалегідь довідувалися про різні транспорти і робили засідки.
В той час ми взяли в полон багатьох енкаведистів та різних партійних "риб". Шлях з Тісної до Балигорода вони називали "шляхом до пекла" й боялися його, як вогню.
У червні 1945 року на нашій горі відбувся курс політвиховників і культурно-освітніх референтів. Наша сотня охороняла курсантів. Я радо ходив туди на стійки і з цікавістю прислухався до викладів. Курсантів було приблизно сто, і всі вони були молоді, інтелігентні і добре озброєні підпільники. Там я зустрів мого доброго товариша з села Красичі Бука, який пізніше загинув у селі Полянка.
В перші дні липня наш табір відвідав курінний Рен і, як завжди, цікаво промовляв до зібраних стрільців. На його наказ нашу сотню знову розчленовано по підпільних кущах. Мене приділено до роя, який призначено в село Душатин. До нього увійшли: ройовий Мірник, ланковий Хмара, кулеметник Вихор, амуніційний Кутик та, крім мене, стрільці Лук, Сметанюк та санітар Конарик. Декілька стрільців з нашої сотні перейшли до охорони курінного Рена, а дехто пішов до польової жандармерії під командою Грома і Дороша. Всіх інших розміщено роями в терені.
Перше село на шляху нашого роя було Тискова. Там ми довідалися, що в сусідньому селі Радева квартирувала сотня Бурого. В селі Наринське стояв курінь Прута, що прийшов з Чорного Лісу. Сотня Бурлаки відійшла у Перемищину.
Наступного дня періщив густий дощ. Коли ми польовою стежкою наблизилися до Радеви, звідти несподівано посипався кулеметний вогонь. Невже ж застава сотні Бурого прийняла нас за ворожу стежу? Ми залягли і чекали поки з'ясується ситуація. Та незабаром до нас донеслися крики і між хатами ми побачили польських жовнірів. Під свист куль ми щасливо відступили до лісу, а далі на вершок гори Турна. Там ми зайняли становища і обстріляли з кулемета ворога, ранивши кількох жовнірів. Поляки підібрали ранених і в паніці подалися в бік Балигорода.
А дощ падав безупинно. На нас не залишилося сухого рубця. Ми ледве дочекалися сумерку і обережно зійшли з гори до села. Вже в перших хатах нам сказали, що ворога немає. Селяни були вдячні нам, що наша маленька група прогнала з села ворога, який бушував в їх скринях. Сотня Бурого ще попереднього дня залишила село.
Того ж вечора ми відійшли до села Бистре. Марш через гору Турна тривав до самого світанку. У Бистрім зв'язковий з Радеви передав нас іншому, і ми, не затримуючись довго, подалися далі. Над ранок прибули до села Колоничі, де нами заопікувалася станична. Це була гарна, молоденька дівчина, приємна й гостинна. Після сніданку ми заснули твердим сном. Нас охороняли селянські стійки. А коли ми прокинулися, на нас вже чекали запашні вареники, що їх зварили дівчата.
Розпрощавшись із станичною, ми пішли горами Хрещатої до села Суковате. І тут станичним була молода дівчина. Пригостивши нас молоком і хлібом, енергійно наказала нам іти спати, запевняючи, що поставить стійки з місцевих підпільників.
В цьому селі ми затрималися кілька днів, щоб помогти селянам у жнивах. Жінки не могли надивуватися, як ми швидко звиваємось із серпами. Місцеві селяни не вміли жати; вони косили збіжжя косами.
І знову впоперек Хрещатої, попід ялиці і смереки, ми помаршували до Душатина. Сонце вже ховалося за гору Дишова, копи ми увійшли до села. Переночувавши, раненько ми подалися до Микова. Там на нас чекав сотенний Дідик з Корпом і Кудияром. Після наради з місцевими кущовими, вони порозділяли стрільців до підпільних кущів. А треба знати, що підпільні кущі у великих селах приймали до себе цілий рій, а в менших по кілька стрільців. Санітара Конарика, мене й стрільця Лука призначено до куща в селі Прилуки.
Перед нашим відходом у призначений терен, за порадою місцевих підпільників, сотенний рішив зробити пропаґандивний наступ на село Манів. Місцеве населення було за своїм переконанням русофільське і тому добровільно співпрацювало з більшовиками й поляками та дуже боялося українських повстанців. І поляки і більшовики розмальовували нас як бандитів, убивців та дикунів, що зарослі, з ножами в зубах та автоматами в руках, нападають на села і чинять криваву розправу над жінками й дітьми. Отже наша сотня мала завдання доказати, що ми не такі, як нас змальовує ворог.
Наш рейд на Манів виглядав так: наша сотня підійшла під село і зупинилася в лісі. Але селяни побачили розвідчу стежу і повідомили міліцію у Волі Миговій, і тоді на нас посипалися постріли з гарматок і мінометів. Ми зачекали в лісі до ночі, і тоді зайшли на горішній кінець села. Але там не було нікого. Люди втекли перед нами. Поляки знову взяли нас під обстріл.
Хоч-не-хоч, нам довелося вертатися до лісу. В хатах, до яких ми заходили, нікого не було, крім малих дітей і старих. А вони були перестрашені до такої міри, що не могли вимовити слова.
Вночі прибули до нас кілька збройних боївок і роїв з нашої сотні. На другий день увечорі ми з усіх боків увійшли в село, зганяючи людей на віче до великої читальні. Багато плакало з страху. До зібраних промовив політвиховник Діброва, що дуже добре говорив лемківським говором. Він почав лагідно пояснювати, що ми ніякі бандити, а такі самі люди як вони, їхні брати тієї самої віри й того самого народу. На доказ цього він почав читати молитву. Молитва, що її за політвиховником повторювали стрільці, зробила своє: люди перестали плакати. Їхній страх почав поволі відходити. Після молитви Діброва пояснив їм, чому ми сидимо в лісах, а не в рідних хатах, що вороги — москаль і поляк, а тепер ще в комуністичній масці.
— Не вірте в тото, што про нас розповідає ворог, бо він, лем, хоче розсварити нас, аби легше запанувати над нами, коли будемо слабі. Ми ваші браття, не вороги!
А коли стрільці заспівали лемківських та повстанських пісень, залею знову потряс плач, але це вже не був плач страху, але плач радости, а може й жалю. Віче закінчилося далеко поза північ. Не зважаючи на пізню пору, люди ще довго гуторили з нами і слухали оповідань про нашу боротьбу, а дехто навіть запросив вояків додому в гостину.
Після віча сотня заквартирувала у горішньому кінці села і стала сенсацією для населення. Люди, які були на вічу, розказували про нас тим, що повтікали. А коли одного дня відділ польської міліції прибув до села реквірувати курей, ніхто не попередив міліціонерів, що в горішньому кінці села є відділ УПА, і тому два підстаршини й три міліціонери зовсім легко попались нам у руки. Вони думали, що ми їх зараз таки постріляємо, або будемо "різати". Тож велике було здивування, коли після переслухання ми їх відпустили.
Від полонених міліціонерів ми довідались, що їх комендант дуже боїться, щоб українські повстанці на них не напали, і що він правдоподібно хотів би зустрітися з нашими старшинами, але не знає як встановити зв'язок. Наші командири переказали, щоб він прийшов на зустріч в асисті п'ятьох осіб, а за безпеку його вони ручають старшинським словом чести. Зразу після відходу полонених, чоти зайняли становища на вершках гір над селом Манів, в селі залишились тільки ті стрільці, що мали порядні однострої, а кулемети розставлено так, щоб справити на делеґатів відповідне враження. У них один кулемет припадав на двадцять-тридцять вояків, а в нас на десять стрільців.
Згодом зорці повідомили, що йдуть двоє чоловіків у напрямі на Манів. За годину селом пройшли два польські вояки й увійшли до хати, де ми квартирували. Віддавши салют, вони повідомили, що їхній капітан, разом з поручником та чотирма підстаршинами, прийде на зустріч з старшинами УПА. Вони підуть просто в ліс, бо бояться доносу до більшовиків. Щоб не було ніякої помилки, вони нестимуть шапки в руках.
За кілька годин шестеро чоловіків наблизилися до місця нашого постою у лісі. Там їх зустрів наш кулеметник і показав дорогу до чергової застави. В деякому нервовому напруженні "парляментаристи" увійшли до хати наших старшин і привіталися з ними по-військовому, називаючи свої прізвища і військові ступені. Те саме зробили наші старшини. Розмова спочатку йшла мляво, але згодом язики їм розв'язалися і вони поставили ряд пропозицій, які зміряли до того, щоб обидві сторони припинили зачіпні акції. Наші відповіли, що вони готові прийняти пропозиції під умовою, що поляки перестануть грабувати наші села і тероризувати українське населення.
Польський капітан виявив, що належить до підпільної організації ВІН1, а інші співрозмовники є симпатиками цієї організації; йому відомо, що між УПА й ВІН заіснувало порозуміння і тому він бажає цього на своєму терені.
Коли переговори закінчилися, капітан радісно заявив, що наступна ніч буде першою у їх станиці, коли він спатиме спокійно і не боятиметься, що УПА розгромить його станицю, як це сталося вже не з одною, про що пишуть польські газети. Він висловив радість, що зустрівся з інтеліґентними людьми та з військом, в якому дисципліна краща ніж у польському "людовому" війську.
Настало перемир'я. І ми і поляки тепер спали спокійно. Наші старшини гостювали навіть у цього капітана й мали змогу зблизька оглянути його бункри. Він також подарував їм чимало амуніції. А населення Манова, що ще недавно відмовлялося називати себе українцями й боялися УПА як вогню, почало ставитись до нас дуже прихильно.
Подібні віча як у Манові ми перевели в селах Зубряче, Лішня, Солинка, Бальниця, Зубенське і Щербанівка. В цих селах населення було свідоме і в них діяла підпільна мережа. По закінченні пропаґандивного рейду ми розійшлися по призначених кущах.
Прилуки, куди призначено нашу трійку, лежить над річкою Ослава. Це було свідоме і добре зорганізоване село. Кущовим у ньому був Ясень, молодий та інтелігентний хлопець з середньою освітою; військово-організаційним референтом — Явір, родом з Команьчі; культурно-освітнім — Діброва з Наддніпрянщини; харчовим — Колодка; зброярем — Вуйко, обоє з Команьчі. Серед цих лемків відрізнявся Діброва, молодий кремезний мужчина з інтеліґентним обличчям. Він напрочуд добре вивчив лемківський говір і був знаменитим пропаґандистом.
Нашу трійку розділено так: мене й стрільця Лука призначено до вишколу СКВ, а Конарика іменовано санітаром куща. Тереном дій нашого куща були Прилуки, Душатин, Ославиця, Радошиці, Довжиця, Команьча і Туринське. В Команьчі, щоправда, стояла ворожа залога: двадцять п'ять енкаведистів, сотня польського КОП2, шістдесять міліціонерів МОБ3, двадцять п'ять міліціонерів залізничої міліції та незначна кількість поліції СБ4. А нас усіх було п'ятнадцять.
Але наші сусіди рідко показувалися в інших селах. Енкаведисти поволі ліквідували свої справи в Польщі й передавали все полякам.
Ми і тут переводили віча серед населення. Діброва уміло пов'язував свої промови з концертовою частиною, в якій брало участь також населення. Ми наклали континґенти для УПА, по кілька кілограмів збіжжя та інших продуктів від господарства. Основний "контингент" ми забирали від польського війська конфіскуючи по дорогах транспорти харчів до Сянока та інших міст.
Ми вели також пропаґанду серед молоді, щоб вона поповнювала ряди УПА й збройного підпілля. Наші заклики були досить успішні, бо за два тижні ми мали понад шістдесят новобранців у нашому СКВ. Кожний прийшов у власному мундирі та приніс з собою виряд, якусь зброю й стільки амуніції, що нею можна було обділити дві сотні. Ми мали один легкий чеський кулемет, два тяжкі німецькі, один радянський дехтяр, дві десятизарядки, чотири папаші й велику кількість рушниць.
Новобранців ми поділили на дві чоти і вишколювали їх в партизанській тактиці — робити засідки й наскоки, затирати за собою сліди в марші, конспірувати себе на становищах і постоях, втримувати зв'язок, вести розвідку та, звичайно, стріляти з усіх родів зброї. Ми часто відбували нічні марші на далеку віддаль, щоб новобранці навчилися маршувати в терені та набули фізичної вправи. На політично-виховних заняттях обговорювано програму українського визвольного руху.
Пам'ятаю, як одного дня відвідав нас командир Хрін. Він приїхав на коні в товаристві зв'язкових. Одягнений в шапку-кубанку з шликом, він виглядав як полковник з козацьких часів. Я тоді побачив його вперше. Командир Хрін приглядався нашим вправам і давав деяким стрільцям поради. В одного стрільця він узяв рушницю і покликав мене.
— Дивіться, це "панночка без сукенки" — сказав він.
Рушниця не мала замка. Коли командир відійшов, ми пройшли розстрільною поле вправ і знайшли замок у картоплиську. Стрілець навіть не помітив, що загубив його.
Командир Хрін прибув до нас з Перемищини організувати нову сотню з новобранців. І справді, за два тижні він створив дві чоти з міських та підміських "батярів" Сяніччини. Ця сотня пізніше довершувала різні чуда в боях, а ворог боявся "Гриня" і його "молодзьцув", наче вогню.
Місця постою нашого куща ми змінювали часто, переходячи з села до села. Одного разу, коли ми квартирували в Прилуках, трапився нам нещасливий випадок. Стрілець Слимак, родом з Команьчі, одягав у хаті пояс з причепленими до нього ґранатами. Одна з них відбезпечилася. У кімнаті, крім нього, було кілька дітей. Щоб ґраната не вибухла між дітьми, стрілець Слимак вибіг на двір, і ґраната вибухла на порозі, розриваючи дощенту двері й героїчного стрільця. З Команьчі прибігла його мати, і ми поховали Слимака в Прилуках. За цей нещасний випадок нам довелося наслухатись від сотенного Дідика, який не перебирав у словах, картаючи нас за погану опіку над новобранцями.
Другий випадок трапився нам у селі Туринське. Наш зброяр Вуйко, квартируючи в одній хаті, поклав зброю в кутку. Заговорившися з господинею, він не помітив, що малий хлопчик почав бавитися пістолем. Пістоль вистрілив, і куля трапила Вуйка в живіт. Раненого Вуйка я відвіз до села Середнє Велике, де лікар УПА негайно зробив йому операцію. Вуйко, слава Богу, скоро видужав. Пізніше ніколи не лишав зброї по кутках та ще й іншим наказував, щоб такого не робили. Про цей та подібні випадки у нас склалася поговірка, що "раз на рік зброя сама стріляє".
Польські застави в Команьчі довший час нас не зачіпали, навіть тоді, коли ми заходили до села. В селі було багато українців, з яких чимало вступило в наші ряди, але були й такі, що співпрацювали з поляками і доносили їм про кожний наш рух. Особливо багато надокучив нам один залізничник, якого ми не раз попереджували, щоб припинив своє зрадницьке діло. Коли це не помогло, ми рішили навчити його розуму. Не оборонили його і польські вояки, які охороняли залізничий шлях і ночували з ним в залізничій будці. Підглянувши через вікно, що польські жовніри сплять, стрілець Лук тихенько прокрався до хати і приклав залізничникові автомат до голови. Він без спротиву дав себе привести до лісу. Там ми його покарали двадцять п'ятьма шомполами. І виявилося, що декому таки треба шомполів, щоб у нього заговорило сумління. Від того часу він перестав доносити на нас, а в деяких ситуаціях навіть помагав нам.
На початку серпня нам трапилася цікава пригода. Ми йшли вночі з Ославиця до Душатина через гору Маківка. Наша розвідка зауважила по другій стороні гори польський військовий відділ. Щоб перевірити ситуацію, я із стрільцем Яличкою тихенько і обережно підкрався аж на другий бік гори. Не зауваживши нічого підозрілого, ми завернули назад. Ледве ми спустилися з лисого вершка гори до перших дерев лісу, як Яличка сіпнув мене за рукав і показав на вершок гори. Я глянув і остовпів. У сяйві місяця побачив якісь тіні, що з блискавичною скорістю наближалися до нас. Поляки? Ми сховалися за дерева. А тіні вже майже біля нас.
— Дикі кабани! Стадо диків! На дерево! — закричав Яличка. Але лізти на дерево було запізно. Я з розпуки випустив серію за серією просто собі під ноги. Дики розбіглися на всі боки. О кляті! Їх було мабуть з тридцять. Я налякався їх більше, ніж більшовиків. Глипнув на Яличку, а він, бідолаха, не встигши вилізти на дерево, висів на гіляці і кумедно гойдав ногами. Раптом недалеко від нас заторохкотіли кулемети. Виявилося, що це наші хлопці йшли нам з допомогою, думаючи, що ми попали в польську засідку.
На другий день ми смажили і варили вбитих кабанів. Було при тому багато сміху і жартів, мовляв, я і Яличка такі небезпечні, що навіть дикі кабани роблять на нас засідки.
А кілька днів пізніше ми влаштували справжнє полювання на цілі стада диків. Селяни нарікали, що вони нищать їм бараболю. Першої ночі ми просиділи в картоплинні до ранку і не то що не вполювали, але навіть не побачили бодай одного дика. А селяни сказали, що кабани зрили картоплю в іншому місці. На другу ніч ми порозставляли стрільців по картопляних полях і казали їм взяти з собою кулемети. Коло півночі на одному картоплиську відізвався кулемет, а за ним почувся розпачливий крик — рятуйте! Ми підбігли і побачили таку картину: кулеметник залишив кулемет, а сам виліз на невеличку сливу. Під нею був величезний кабан і порскаючи підгризав дерево. Довелося визволяти товариша.
В селі Зогочев'я станиця польської міліції тероризувала українське населення. Нічого не помагали попередження нашого командування. Тоді в половині серпня сотня Бурого наскочила на міліціонерів, розброїла, забрала чимало зброї й амуніції, а приміщення станиці спалила.
В Зогочев'ї була теж станиця НКВД у складі п'ятьох чоловіків, але вони і пальцем не рушили, щоб боронити своїх польських колеґ. Згодом вони нав'язали контакт з нашим місцевим кущем і багато допомагали поворотцям з Німеччини. А треба знати, що поляки знущалися над українцями, що поверталися з Німеччини, називаючи їх коляборантами.
На жаль, тих енкаведистів скоро перенесли на схід. Серед селян кружляла вістка, що їх покарано за прихильне ставлення до українського населення і за співпрацю з УПА.
В той же час сотня Кармелюка наскочила на станицю польської міліції в селі Волковия і взяла її підступом без одного пострілу. Стрільці перше схопили коменданта станиці й змусили його провести їх до будинку. Стійка затримала групу перед приміщенням, але пізнавши коменданта, пустила їх усередину. В хаті польські міліціонери, побачивши наставлені автомати, піддалися без спротиву. Повстанці взяли в полон шістдесят міліціонерів, здобули чимало зброї й мундирів, забрали усі архіви, між якими були списки сексотів, а будинок висадили в повітря. Полонених міліціонерів відпущено на волю, за винятком тих, що грабували і мордували місцеве населення. Їх поставлено під польовий суд.
Ще в липні 1945 року, наш СКВ одержав інструкції нав'язати контакти з польським підпіллям ВІН і НСЗ5 і переговорити з ними про спільні військові дії. Такі контакти нав'язували наші відділи по усьому Закерзонні, і вони дали основи до численних зустрічей з представниками польського антибільшовицького підпілля та до укладу договору з проводом польської організації ВІН, що складалася з бійців колишньої АК6, які не хотіли вийти з підпілля після створення народньої Польщі. З представниками НСЗ договору укласти не вдалося, бо вони вороже ставилися до українців. НСЗ визначалися жорстокістю супроти українського населення. Було багато випадків, копи відділи НСЗ палили цілі українські села і нищили населення.
В нашому районі перша зустріч з представниками польського підпілля відбулася в селі Царинське.
Зате в околиці Прилук польського підпілля не було. Тому ми застосовували методу братання з польським військом, серед якого було чимало симпатиків організації ВІН. Для пропаґанди ми отримали безліч літератури польською, російською та білоруською мовами. У польському війську було тоді чимало росіян, що вдавали поляків. Польське населення придумало для них дотепну назву "поп" — "пелньонци обовйонзкі поляка". Було там теж багато білорусів із західніх областей Білорусії, приділених до Польщі після встановлення нового кордону з СРСР. За оповіданням самих білорусів було їх там приблизно один мільйон. Особливо багато було їх у 34 полку піхоти, що стояв у Сяноці.
В наших пропаґандивних листівках говорилося, що УПА не воює проти польського народу, ані проти польської армії. Вона воює проти московсько-більшовицького окупанта України й Польщі. Ми закликали поляків спільно боротися проти Москви, не виступати проти українського населення, не нищити і не грабувати його. В листівках було теж сказано, що УПА не буде зачіпати польського війська, а буде стріляти лише, щоб обороняти себе і українське населення. Але польських вояків попереджалося, що око повстанця й дуло кулемета стежать за ними, а кожний злочин проти безборонного населення буде перевірений і покараний.
Такі листівки наші розвідчики розкидали в усіх скупченнях польського війська, під казармами й окремими будинками; вкладали до плащів, прибивали на стінах будинків, на телеграфічних стовпах при шляхах, або пересилали поштою. Листівки з тим же змістом російською мовою отримували "попи" й енкаведисти.
З часу поширення листівок, польське військо сміливіше переходило шляхами та лісами, знаючи, що на нього не посипляться несподівані постріли. Бувало й таке, що помітивши здалека українських повстанців, поляки махали до нас шапками. Деякі станиці польського війська навіть розповсюджували наші листівки. Передовою в цій роботі була польська міліція у Волі Миговій.
Одного дня ми вийшли на словацький кордон по зброю й амуніцію, залишену словацьким військом. Заквартирувавши у селі Радошицях, ми ходили з місцевими хлопцями на старі окопи та збирали зброю і амуніцію. Робота була дуже небезпечна, бо нам доводилося ходити по замінованих полях.
І коли ми верталися з зброєю з окопів, зауважили чотирьох польських жовнірів, що прямували до села Довжиця. Ми сховалися в кущі і почали чекати. Коли вони зрівнялися з нами, ми роззброїли їх, завели до хати і почали гутірку. Жовніри були перестрашені і спочатку тільки мовчали. Далі вони розговорилися ламаною польською мовою. Виявилося — вони білоруси.
Розмовляючи, ми оглядали наших гостей. Вигляд їх був жалюгідний — мундири полатані, черевики обв'язані дротом, сорочки брудні. Мабуть їх вигляд віддзеркалював рівень життя в народньо-демократичній Польщі. Бо хоч у нас була суміш одностроїв — польських, німецьких, словацьких та радянських — але чоботи в нас були вичищені, сорочки і мундири чисті, на головах шапки-петлюрівки з відзнакою тризуба. До речі, ці тризуби робили самі стрільці з алюмінієвих ракетних набоїв. Були стрільці, що виконували ці тризуби справді по-мистецьки.
Полонені розповіли нам про польські гарнізони в околиці. Вони належали до частини КОП, та йшли саме на кордон на службу. Один з підстаршин сказав нам, що недавно дежурив біля свого командира і чув, як цей розмовляв телефоном про ті самі справи, про які й ми говорили. Наділивши полонених листівками, ми їх відпустили.
Таких засідок було багато. Не один польський вояк, що побував у нашому полоні, мав нагоду особисто ствердити, яка велика різниця була між тим, що про нас говорила ворожа пропаґанда, і дійсністю.
В наслідок нашої пропаґандивної роботи, ми довший час мали спокій з поляками. Польські старшини навіть писали листи до нас. Я сам, наприклад, бачив листа польського командира з Команьчі, який жалівся, що наші повстанці поранили їхнього кулеметника в коліно, а кількох вояків у плечі. Він виправдувався, що його жовніри стріляли так собі "на віват", без наміру зачіпати нас.
Та стрілянина трапилася в Ославиці. Проїжджаючи через село, поляки стріляли не "на віват", а у вікна хат. Тоді я пустив по них серію з кулемета.
В іншому випадку, командир польської станиці в Радощицях прислав кущовому Ясеню запрошення для нашого відділу на забаву. Ми з нього не скористали і чемненько відмовились. Але деякі наші стрільці бували на таких забавах. Стрілець Залізо оповідав, що в розпалі однієї такої забави, один танок призначено виключно для українських і польських вояків.
Згодом поляки примирилися з фактом існування УПА. Деякі справи обговорювалися на зв'язкових пунктах польського підпілля, а акції проти нас поляки переводили лише тоді, коли їх змушували до того російські наставники.
Але жити з поляками в мирі довго не довелося. У вересні 1945 р. польський уряд, довідавшись про неписане перемир'я, почав перекидати військові і поліційні частини. Дивізії, що стояли в нашому терені, перекинуто вглиб Польщі, а на їх місце прислано дивізію піхоти з Варшави. Ситуація відразу змінилася. Знову почалися грабунки, вбивства, насильства і облави на повстанців. Треба було перейти з сіл до лісу.
Ми почали робити засідки на ворога, найчастіше при дорогах до сіл Туринське, Зайнички, Ославиця, Довжиця. Полонених з летючками ми відпускали додому.
Не зважаючи на стан напруження, ми ходили в села до церкви. Одного разу поляки хотіли заскочити нас в церкві. Але вони не врахували, що коли одні з нас молилися, інші вартували. Наші застави обстріляли їх з кулеметів, і ми спокійно вийшли з церкви і відступили до лісу.
В той час до нас прийшла вістка про трагічну смерть нашого політвиховника Діброви. Згинув він у зустрічі із стежею чорноліського куреня Прута, який саме вертався з першого рейду по Словаччині. Стежі куреня Прута, Діброва і ще один стрілець, який ішов з ним, здалися ворогами.
Прут якраз перед тим звів великий бій з поляками і енкаведистами недалеко Риманова. Поляки наскочили на наших несподівано, Прут втратив у цьому бою одинадцятьох стрільців.
Була неділя. Ми щойно вернулися до села Прилуки. Цілий тиждень падав дощ. Періщив і того ранку. Наші господарі і кілька стрільців пішли до церкви. Кликали й мене, але я відмовився. Чи дощова погода, чи змучення (ми цілий тиждень маґазинували харчі в криївках) були причиною мого дивного неспокою і нервовости — не знаю. Я навіть без причини нагримав на стрільців, щоб не розставляли зброї по кутках, але тримали її біля себе.
Чоботи мої ще не висохли з попереднього дня і ноги пекли. Я з правила ніколи не роззувався вдень, але тим разом зняв чоботи, переполоскав онучі і повісив біля печі. Сам сів коло вікна і незчувся, як задрімав.
Мені приверзлося, що хата, в якій ми квартируємо, стоїть на високому горбі з видом на Команьчу. Дорогою на тачанках їдуть більшовики. Раптом коні завертають і їдуть прямо на нашу хату. Я хапаю зброю і — в той момент прокинувся. Все ще під враженням сну, я поспішно взувся і крикнув "гостре поготівля". Хлопці глянули на мене здивовано, а Лук, Конарик і Явір почали насміхатися, мовляв, спав п'ять хвилин, а вже робить алярм. Я їм розповів свій сон і далі переконував, що в хаті небезпечно. Вони байдуже махнули руками і сказали, що краще вийти на дощ, ніж слухати моїх теревенів. Та не встигли вони вийти на подвір'я, як з гори Дашова посипалися серії з кулеметів. Ті, що були на порозі, метнулися по зброю. Я вхопив кілька рушниць, вискочив за хату та кинув зброю тим, що були на подвір'ї. Велике щастя, що хата заслонила нас від ворога. Лук зі своїм відділом побіг у бік Туринського на Хрещату, і ворог спрямував туди увесь свій вогонь. Я використав той момент і зі своєю групою попрямував у протилежний бік. Пробігши кусок яром, ми почали обстрілювати ворога і таким чином давали змогу іншим долучитися до нас. Та не всім вдалося вирватися з села. Кулеметник з відділу Лука розгубився і почав бігти то в нашу сторону, то завертати в бік Лука. Ми зміцнили вогонь по ворогові, але він зробив те саме і поцілив кулеметника.
Кілька днів після наскоку поляків на нас, ми вирішили відплатити їм в Команьчі, де вони мали свій гарнізон. На поважну акцію нас було замало, але налякати ми їх могли.
Ми примостилися на горі Дашова з мінометом і трьома кулеметами. Військовий будинок було нам видно як на долоні. Орудувати мінометом ніхто з нас не вмів, і тому ми виміряли віддаль "на око". Коли почало смеркати, ми випустили на пробу один набій і впяли очі в будинок ґарнізону. Долетить чи ні? На нашу радість над хатою знісся великий клубок чорного диму. Міномет був добре наставлений! І тоді ми почали посилати один набій за другим. На придачу наші кулемети з запальними кулями засипали подвір'я фосфорним вогнем. Залога гарнізону попала в паніку і втекла з будинку до бункрів. Так ми обстрілювали їх, аж поки два наші стрільці, на одному з горбів по другому боці Команьчі не вистрілили дві ракети в напрямі села. За весь час нашої "акції" ворог не вистрілив ані разу. Випустивши всі "куферки", ми розібрали міномет і вернулися до табору. За нами залишився знищений будинок і поруйновані бункри. Ворог мав кількох ранених. Такі напади ми повторювали кілька разів. Звичайно вночі, коли падав дощ і було зимно.
Кілька тижнів після приходу варшавської дивізії, в наші сторони прислано ще одну дивізію. Ворог щораз частіше нападав на наші села. Ми в свою чергу мінували мости на дорогах і залізничих шляхах і посилили засідки.
Мінуючи міст на річці Сян, був смертельно поранений ройовий Морозенко. Одна міна вибухла, і на нього впав тяжкий стовп. Він утратив слух і мову. Коли заалярмовані вибухом поляки наскочили на нас, ми не могли забрати з собою Морозенка. Пізніше ми довідалися, що він не прийшов до притомности і за кілька днів помер.
У Явірнику коло Файчеськ, СКВ під командою чотового Гриня та ройового Граба, зазнав великих втрат. В бою поляки взяли в полон двадцять дев'ять новобранців, а одного вбили. Пізніше кількох з них випустили на волю, а решту замкнули до в'язниці.
А СКВ з села Середнє Велике під командою Дороша зробив засідку на поляків в селі Кальниця і там їх добре перетермосив. Кілька днів пізніше поляки спалили Кальницю.
У вересні наш кущ відвідав сотенний Дідик і тоді ми вперше почули, що ворог збирається виселювати наших селян і готує великі облави.
Вояки з сотні Бродича: інтендант Човен, чотовий Дорош, бунчужний Кудияр, кулеметник Птах
Я дістав наказ перейти до куща Середнє Велике, де мене приділено до роя Байдака. СКВ нараховував п'ять роїв. Перший рій очолював Соловій, другий — Зелений, третій — Байдак, четвертий — Дуб, п'ятий — Кутик. Чотовим був Дорош, військово-організаційним — Корп, кущовим — Мирон. В рою Байдака я зустрівся і подружив з молодим стрільцем Смерекою. З нашої сотні були ще Снігур і Чиж.
А вже в жовтні, на наказ сотенного Дідика, ми зібралися на Хрещатій над потоком, що пливе до села Суковате. Сотенний ходив сердитий, постукував палицею і воркотів під носом.
До збірки стали усі кущі. В усіх вояків була автоматична зброя, добрі мундири і взуття. Гірше було з шинелями, але майже кожний вояк мав пояс із шкіряною торбою.
Сотенний шкутильгав між вояцтвом. Перегляд тривав довгі години. Хлопці, без плащів, мерзли і цокотіли зубами. Сотенний тикав палицею на торби і пояси та приказував:
— Коли ви замість плащів придбали офіцерські паси і торби, то хай вони тепер гріють вас!
За кілька днів із зібраного вояцтва сотенний Дідик створив бойову сотню в такому складі: чотові — Грань, Корп, Круча, Соловій; бунчужний — Кудияр, сотенний політвиховник — Бойко, чотові політвиховники — Кавка, Микита і Зенко; комендант польової жандармерії — Дорош. Крука призначено сотенним санітаром, а Конарика, Скакуна, Василя і Пасічника (раніш мав кличку — Пательня), чотовими санітарами. Інтендантами стали Човен і Обласний, на місце Хитрого, який лишився в терені. Ройовими стали: Палій, Кора, Райтер, Ославець — в першій чоті; Граб, Байдак, Новий, Найда — в другій; Крамаренко, Зелений, Рібка, Галайда — в третій; Урал, Їва, Кутик, Луговий — в четвертій. Рій складався з дев'ятьох стрільців, десятий — ройовий. Створено теж дві чоти з новоприбулих, на чолі з Прикуєм і Громом. Лайбіда, Коля, Кіса, Річка і Херсонець очолили рої. Ці чоти перейшли під командування Хріна, який організував нову сотню. Деякі з наших стрільців, наприклад, Хитролис і Сухий, залишилися в районі. Наш кухар Голуб перебрав гарбарню на Хрещатій. Мокрий залишився в кущі Чарноти. Старих віком вояків звільнено.
Центром таборування сотні стали гори Хрещатої — Кичера і Буковиця.
| 1 | Вольность і неподлєґлосьть. |
| 2 | Корпус охрони поґраніча. |
| 3 | Міліція обивательська. |
| 4 | Служба безпєченьства. |
| 5 | Народове сіли збройне. |
| 6 | Армія крайова. |