В той час, як ми боролися з тифозною гарячкою, життя в сотні йшло нормальним темпом. Кожного дня відбувалися вправи, стрільці бродили по пахи в снігах, що другий день виходили стежі в навколишні села для розвідки.
Одного дня, мабуть 25 березня 1945 року, підслух повідомив, що до Тісної приїхало дуже багато вантажних авт з енкаведистами. В сотні заряджено гостре поготівля, але вправи відбувалися далі, тільки при зміцнених стійках. Чоту з села Прислуп стягнено до сотні, а її місце зайняв підслух, що стояв досі в селах Криве і Довжиця. Сотня саме відбувала вправи під лісом коло села Прислуп, коли зорці, що стояли на горах, повідомили, що з Тісної йде невеличкий відділ у наш бік. Повернувся теж підслух з Прислупа й повідомив, що до села Струбовиська підходить відділ НКВД у силі яких сорок вояків. Стрільці саме вправлялися робити засідки. Всі були у білих охоронних одягах і лежали поза купками гною, що його господарі вивезли ще восени на поле. Лінією пройшов наказ залишитися на становищах і приготовити зброю.Кожний вмостився якнайкраще і чекав напружено, що буде далі. Дехто ж прийняв цей наказ як жарт чи просто як чергову теренову вправу.
Проте ж дійсність була далека від жарту. Ворог появився так несподівано, що було запізно відходити з поля і займати кращі становища. Стрільцям наказано за всяку ціну оборонити село, бо в ньому по хатах лежало багато хворих товаришів, і якщо б більшовики туди вдерлися, то постріляли б усіх. Водночас із цим передано наказ не стріляти, але підпустити ворога найближче і тоді відкрити вогонь.
Була дев'ята година ранку. Заалярмовано село. Самооборона, яких п'ятдесят людей, вийшла на становища поза село. Ворог затримався і вислав десяток вояків наперед, а за ними у відстані яких п'ятдесят метрів почала підсуватися решта напасників.
Озброєна була наша сотня добре. На кожний рій припадало по два, а то й три кулемети. Усіх стрільців на становищах було приблизно шістдесят, решта перебувала на стійках і заставах.
Ворог підходив обережно, оглядаючи пильно терен. Перших пропущено аж на наше праве крило і за той час решта ворожого відділу опинилася на лінії нашого обстрілу. На наказ відкрити вогонь в одну мить посипалися постріли з рушниць і серії з кулеметів, скошуючи ворога суцільно. Але з-за лісу виринула свіжа ворожа лава і, розсипавшися в розстрільну, почала наступати, стріляючи без упину з автоматів і рушниць. Ворог намагався за всяку ціну повиносити з поля своїх поляглих, але в цьому перешкоджали наші кулемети, кладучи і їх на купу. В той час зорці повідомили, що нові ворожі лави в кількості яких чотирьох сотень наступають з двох напрямків - одна від села Прислуп, друга від Кальниці.
Бій біля села Струбовиська на Лемківщині
На наших становищах було все в порядку, поміж стрільцями не було ні ранених ні вбитих. Поле обстрілу було знамените. Від заду сотню охороняли стрімкі гори Бескиду, куди ворогам було тяжко пройти і вони мали тільки одну дорогу. Тут же перекреслювали їм усі пляни наші кулемети. Поки задні підсунулися лавою, передні були перебиті. Зазнавши важких втрат, ворог казився і з божевільним криком наступав на наші становища. В наших рядах не було ніякого замішання, всі стріляли холоднокровно і накази переходили спокійно та певно. Крик ворожих лав, постріли з рушниць і торохтіння кулеметів змішувалися в пекельне клекотіння.
Наші кулемети займали добрі становища, амуніції було багато і стрільці почувалися навіть весело, маючи позиційну перевагу над великими силами ворога. Щоб зламати наш оборонний мур, ворог кидав у наступ нові підкріплення і часом здавалося, що вже ось-ось вони вдеруться на наші становища, але стрілецтво мужньо та невпинно давало відсіч і не випускало даремно ні одного набою.
Бій тривав уже шість годин і кінця йому не було видно. Від сотенного прийшов наказ триматися на становищах й ощаджувати амуніцію. Перемога була покищо за нами. Бій відбувався на полі, а не між хатами в селі. Горіли тільки де-не-де хати запалені запальними кулями з ворожого кулемета. З села повтікало багато людей до лісу і в інші села.
Убитих і ранених не було, не зважаючи на те, що ворог наступав уже який дванадцятий раз. Енкаведисти напосілися здобути наші становища і, не жаліючи своїх людей, гнали їх без упину під наші кулемети.
Раптом у Струбовиськах зчинився рух. Наступаючи від села Кальниця, ворог спромігся вдертися під час одного з наступів до Струбовиськ і почав палити хати та мордувати людей. В той час на наше праве крило пішло у наступ яких три сотні енкаведистів і тут почало клекотіти так же само, як і на лівому крилі, де бій не вгавав. Деякі стрільці, не зважаючи на кулі, зривалися на ноги і били навстоячки з автоматів і кулеметів. Особливо любив так стріляти командир нашої жандармерії Грім.
Наступаючи, більшовики кричали, щоб стрільці кидали зброю і здавалися в полон, та що їм нічого не буде і т. п. Алеж успіху ці заклики не мали; у відповідь подвоїлися черги з кулеметів. Тоді більшовики почали сипати московською лайкою: "сдавайсь, бандіт"!, "бросай ружйо, хахол", "ми вас унічтожім..."
Побачивши, що нашої лінії не проламати з фронту, ворог кинув нові відділи Бескидом через Словаччину і несподівано заатакував сотню ззаду. Наші опинилися в оточенні і то так несподівано, що ніхто й не помітив. Але повстанці не розгубилися і по-геройськи кинулись на енкаведистів, що наступали з гір. Вистрілявши всю амуніцію, стрільці підбирали зброю в убитих і били з неї навколо себе. Врешті почався рукопашний бій; наші торощили голови енкаведистам прикладами рушниць. Розгорілося справжнє пекло. Багатьом із стрільців поламалися приклади рушниць і вони оборонялися самими цівками.
Ройовий Сава кинувся в саму гущу ворогів, б'ючи з мадярського автомата навколо себе і вистрілявши останній маґазинок, почав гатити прикладом автомата, поки не загинув геройською смертю, прошитий ворожою кулею. Загинув і чотовий Вовк, що кинувся на гурму більшовиків з кулеметом у руках. Впав при своєму кулеметі мій добрий приятель Диск. Стрілець Лайбіда, що вже не раз був ранений, одержавши нову легку рану, зумів проскочити з зброєю в руках до лісу. Ройовий Довговус, коли у нього затявся власний автомат, вирвав таку ж зброю з рук енкаведиста і бив далі по ворожих рядах, поки не впав прошитий кулями з папашки. Молоденький стрілець Травичка кинув цілу в'язанку ґранат у ворогів і, знищивши їх, загинув теж від ґранати. Впав при своєму кулеметі, стріляючи до кінця, теж молоденький стрілець Жук. Один із стрільців, що сховався в якомусь льоху, уже після того, як наші відступили, вискочив звідти в той момент, копи вулицею проходили радянські старшини й посіяв по них кулями із свого машинового пістоля. Поклавши кількох трупом, закінчив своє життя з окликом "Хай живе Україна", проколений ворожими баґнетами.
Вже було темно, як решті сотні вдалося вирватися з ворожого кільця і відступити в глибокі сніги Бескидських гір. На полі бою сотня залишила п'ятнадцятьох поляглих геройською смертю повстанців, але втрати ворога були вдесятеро більші.
Енкаведисти, роз'юшені важкими втратами і не захопивши в полон живим ані одного з наших, почали в Струбовиськах палити хати і мордувати людей, здебільша старших осіб, бо решта повтікала. Усіх, хто попався їм в руки, кидали живцем до горіючих хат. Уранці село було однією жахливою руїною. З попалених хат стирчали тільки димарі, а з-поміж румовищ виглядали рештки плугів і сільськогосподарських машин та трупи спалених людей.
Бій під Струбовиськами був частиною великої акції, що її підготовив ворог проти УПА в трикутнику між Сяном і словацьким кордоном. Для цієї акції стягнув він не тільки реґулярні відділи НКВД, але й колишні партизанські відділи, які оперували в цьому терені за німецької окупації та які населення прозвало "червоною мітлою". Щонайменше п'ять тисяч більшовицького війська брало участь у цій великій акції, в тому теж у бою під Струбовиськами, про який самі енкаведисти розповідали населенню, що вони мали там понад триста п'ятдесят убитих і близько п'ятсот ранених. Більшовики думали, що повстанців було під Струбовиськами дуже багато, але, коли переконалися, що їх була тільки горстка, скаженіли зі злости.
Від Струбовиськ ворог почав поволі й обережно наступати великою силою на село Смерек.
Нашим санітарам вдалося вчасно вивести більшість тяжкохворих, що лежали в Струбовиськах, Смереку і в долішньому кінці села Ветлини, та перевезти їх на горішній кінець Ветлини - до Осади й Забродя, як теж на інші села.
Був кінець березня, сонце трохи пригріло і сніг почав топитися. Хтось дав знати, що санітари забирають хворих стрільців і вивозять кудись далі. Я зібрався і вийшов поволі надвір. На дверях майже кожної хати був напис: "Не входити - тиф!".
Жінки виносили з хат усі вартісніші речі і ховали в безпечніші місця. Дорогою, навантажені зброєю і наплечниками з харчами, люди тікали з села в гори. Між ними я пізнав деяких наших реконвалесцентів. Я не мав сили йти з ними, хоч дуже хотів. Мої ноги були як з глини й угиналися піді мною. Господиня сказала мені, що її сусід завезе мене та інших хворих до Берегів Горішніх. Я сів при дорозі. Незабаром над'їхали сани, що на них сиділи Урал, Кавка і Лук - ще дуже хворі. Сани тягнув худий і виголоджений кінь, що волочився так само поволі, як і я. Господар крикнув мені, щоб я йшов за саньми під гору сам, а він там на мене зачекає.
День кінчався і сонце схилилося за Ветлинську полонину. Я старався йти якнайскорше, але не міг - що витягну одну ногу, то друга западає глибоко в мокрий сніг. Тоді я почав рачкувати, хоч і це було важко і мені здавалося, що зараз впаду і не буду мати сили підвестися. Господар з саньми був уже під горою. Я думав, що він там сповільнить або зачекає, але поки я добився під гору, то він був майже на горі і, не задержуючись, їхав далі. Копи ж я добився на гору, він уже з'їхав вдолину. Я почав кричати, але він мабуть не чув, і сани скоро зникли мені з очей.
Я залишився на дорозі сам. Не з'являвся ніхто ні пішки, ні на санях. Із заходом сонця сніг почав замерзати і ноги вже не грузли в ньому, але я цілком знемігся і впав.
Десь, мабуть у Смереку і Ветлині, було чути постріли і вибухи ґранат. Час від часу в повітря вилітали ракети і зникали за горою.
Встати на ноги я не мав сили, але інстинкт самозбереження казав мені, що лежати тут — це загибель. Мороз дужчав. Щоб не замерзнути, я почав повзти. У мене було єдине бажання — добитися до перших хат Берегів Горішніх, віддалених від мене на яких два кілометри.
Я повз і повз. Не знаю як довго, бо ніч вже давно настала. Я не відчував нічого — ні холоду, ні втоми. У мене була лише одна свідома думка — повзти, повзти вперед!
Минуло мабуть кілька годин, коли я побачив перші хати села. Я почав кричати, але на мій слабий крик ніхто не відзивався. Останніми зусиллями я підповз ближче до якоїсь хати і раптом почув голос стійкового, який вимагав клички. Клички я не знав, бо хворі стрільці її не одержували і я почав кричати, що я Дрань — хворий стрілець з сотні Веселого. У відповідь стійковий сховався за хату і в мій бік посипались кулі. Та за хвилину знову я почув кроки і тихі голоси. Я побачив дві тіні, що з зброєю напоготові наближалися до мене. Я знову почав кричати, хто я й просити, щоб не стріляли. Стрільці обережно підійшли до мене і підняли мене з землі. Знесиленого занесли до хати і поклали на ліжко. В хаті було кілька старшин і стрільців. Я мав щастя, що мене не вбили, бо вони думали, що це якийсь більшовик підсувається до їхніх квартир. Мене почали розпитувати про бій у Струбовиськах, про нашу сотню і як я добився до них. До нашої розмови прислуховувалась господиня хати і вона, мабуть із співчуття до мене, принесла мені кілька яєць, скибку хліба і горня молока. Я проковтнув усе за одним махом.
Ще тієї самої ночі мене перевезли саньми на другий кінець села, де було безпечніше. Зі мною їхали стрілець Річка і ройовий Байдак, які були вже реконвалесцентами і могли самі йти, а навіть вилізти на сани. Нас примістили в одній із хат на нічліг. Над ранок нас збудила господиня і сказала, що чути постріли і нам треба готуватися до відходу. Ледве ми поснідали, як по нас прийшов стрілець і наказав скоро виходити, бо більшовики зайняли горішній кінець Ветлини і незабаром можуть бути у Берегах Горішніх. Нас повезли до Устриків Горішніх, куди ми добилися аж по полудні. Тут нами заопікувався станичний, який призначив нам квартири і доставив харчів, щоб господині мали що нам зварити. Я та ще один стрілець попали до хати молодих і свідомих господарів, які нас нагодували і одягли.
Під час нашого перебування в цій хаті зайшов до нас один із стрільців з СКВ і розказав про події, що сталися за останніх кілька днів.
Ворог стягнув в околицю великі сили і йшов облавою від села до села. Наша сотня здобула собі між населенням славу справжніх народніх месників. Всі хвалили сотенного Веселого за вміння добре воювати і виходити переможно з усіх трудних ситуацій, не зважаючи на те, що більшовики проти нашої сотні мали яких п'ять тисяч людей.
Відходячи, стрілець з СКВ запевнив нас, що навколо села поставлені стійки і ворог має тільки одну дорогу до села — ту, що нею ми приїхали, але й там стоять зміцнені застави. З іншого боку до села дістатися важко, бо терен непрохідний.
Ми добре виспалися і поснідали, але відпочивати в селі довго не довелося, бо санітари заалярмували нас, що надходять більшовики, і наказали тікати з села. Усі вирушили в ліси, що тягнулися вздовж кордону до села Волосате. Деякі прямували на полонину Букове Бердо, де знаходилися колиби вівчарів і де можна було перебути якийсь час безпечно. В поспіху я попрощався з господарями і вийшов з хати на дорогу. Нею збігали вже наші стрільці, бо від Берегів Горішніх надходив ворог. Нас посадили на сани, що їх провадила молода жінка. Сани були запряжені в коня й вола і посувалися дуже поволі, але все таки було краще їхати, як іти по глибокому снігу. Ми рушили в бік села Бережки і ледве виїхали за Устрики Горішні, як почули за нами стрілянину. Ми їхали далі, хоч час від часу треба було злазити з саней та йти пішки по мокрому снігу. На санях залишалися тільки важкохворі, що взагалі не могли звестися на ноги. Нас у валці було яких тридцять людей, між нами чотовий Грань та багато інших, що "вилизувалися" з тифу. Я йшов біля саней з великим трудом, ледве тягнув ноги, і з острахом оглядався на гори, бо якби ворог перетяв нам дорогу, то всім нам був би кінець.
З великим зусиллям добилися ми до села Бережки. Надії затриматися тут надовше ми не мали. "Червона мітла" сунула безперервно за нами. Ворог хотів забльокувати всі села і в кожному залишав один або більше відділів, а решта продовжувала погоню.
В Бережках застали ми вже інших хворих з нашої сотні. Місцеві люди поставилися до нас з великим співчуттям. Навколо села були наші стійки, що пильнували, щоб не підкрався ворог. Крім хворих, у селі було багато повстанців з різних боївок та кущів, як теж і стрільці з нашої сотні, які під час бою під Струбовиськами відбилися від нас.
Ніч у Бережках минула спокійно і над ранок, виглядаючи через вікна, ми знову почали чекати алярму. Довго не чекали, бо вбіг чотовий Грань і повідомив нас, що з Устриків Горішніх підходять більшовики. Проклинаючи ворогів, ми похапали наші торби і рушниці та повибігали на вулицю. Чотовий Грань наказав усім триматися разом і йти до останньої хати, звідки нас заберуть селяни на сани. Незабаром до нас під'їхало кілька саней, запряжених у воли. На одних із них я побачив моїх добрих друзів — Лука, Обласного і Заліза, що лежали непритомні, півмертві.
Від Сяну йшла інша навала енкаведистів, і ми кожної хвилини могли зустрітися з нею. В селі Наринське назустріч нам вийшли кілька стрільців з нашої боївки і повідомили, що більшовики вже надходять. Більшість членів боївки і куща відійшли вже в гори, а з ними всі молоді чоловіки з села; у хатах залишилися тільки старші люди і жінки з малими дітьми. Тут знали про наш прихід і, забравши від нас важкохворих, повезли їх кудись до безпечних криївок. Рештою заопікувалися стрільці та селяни з місцевого куща. Трохи сильніших з-поміж нас забрали вони з собою до лісу.
Залишилися такі як я, що вже могли триматися на ногах. До нас підійшли кілька провідників з місцевої ОУН і сказали, що відходять до села Мучне, отже, хто з нас сильніший, може йти з ними. Це село далеко в горах коло Дзвиняча і більшовики ледве чи схочуть туди йти. Дорога туди важка, саньми їхати неможливо, треба йти пішки. Ми мусимо скоро рішати, бо вони відходять. Кілька сильніших відразу зголосилися до них, а після хвилини вагання зголосився і я, сподіваючися, що мене не покинуть у дорозі. Слабші залишилися безпорадні, затривожені, що з ними буде. Але по них прийшов зв'язковий і повів до криївки.
Ті, що рішили йти на Дзвиняч, а з ними й я, зібралися в одній з крайніх хат села під лісом і чекали до вечора. Коли смерклося, ми перейшли в ліс і зупинилися знову в якійсь хаті, господар якої погодився перевести нас через полонину на другий бік.
Місяць ясно світив і ми могли добре бачити колоди і каміння та інші перешкоди, вкриті снігом. Сильніші йшли перші та торували стежку слабшим. Але коли доводилося дряпатися на стрімкі гори, ноги мліли і щохвилини треба було приставати, щоб зробити знову кілька кроків наперед. Траплялося і таке, що дехто з нас, впавши на землю, не мав сили підвестися й залишався позаду. Тоді передні мусіли вертатися й допомагати.
Навколо безлюддя і тиша. Тільки час від часу перебігали дорогу сполошені олені та серни. Десь далеко вили вовки.
На одному з гірських верхів ми трохи відпочили. Я дивився на найближчий верх, що чорнів під темним склепінням неба і просив Бога, щоб цей верх був останній. Перед кожним верхом мені здавалося, що я не видряпаюсь, що не стане сил. І здавалося, що нашому мандруванню не буде кінця.
Нарешті видряпалися ми на гору Білки, і її верх був таки справді останнім. З гори відкрився перед нами краєвид із світлами Турки, Ліска і Сяноку внизу. З гори було легше сходити, тим більше, що й околиця була знайома, бо недалеко звідти, на Буковому Бедрі, ми переходили вишкіл.
Уже світало, як наша група, яких двадцять чоловіків, зійшла з полонини і дійшла до перших хат села. Провідник, попередивши нас, щоб ми були обережні, вернувся назад. Ми залишилися самі в селі, і нас порозміщувано по двох на одну хату. Люди були добрі, але дуже бідні. Ми харчувалися картоплею й сирою капустою, але були вдячні й за те. Раненько вранці ми виходили до лісу і там перебували цілий день, а вночі поверталися до хат.
Після одного тижня кілька сильніших стрільців відійшли далі, а слабші, між ними й я, залишилися в селі.
Одного ранку нас заалярмувапи серії з кулеметів з того боку, де село Ступосяни. Ми негайно побігли до лісу і пересиділи там до пізнього вечора. Від зв'язкових довідалися, що більшовики квартирують у всіх селах, перевіряють терен і шукають за нами.
Коло Ступосян відбувся бій між радянською патрулею і нашою боївкою, яка складалася з п'яти стрільців. В тому бою впало двоє наших, інші врятувалися.
Наступних кілька днів було спокійно і дехто з нас почав навіть днями пересиджувати по хатах. Я старався вдень перебувати подалі від хат. А однієї ночі господар розбудив мене, кажучи, що в селі повно більшовиків. Я вискочив мов опечений через вікно і побіг до лісу. Вернувся до хати аж другого дня, пізно по полудні. Господар мені потім оповідав, що більшовики нишпорили по хатах, шукаючи "бандитів", заходили теж до хати, в якій я квартирував.
Квітневе сонце пригрівало сильніше, починав топитися сніг і де-не-де показувалася вже й трава. Ми раділи наближенню весни, покладаючи на неї всю надію.
Коло 20 квітня до нас прийшов зв'язковий і забрав кількох з нас, в тому числі й мене, до села Тарнава Нижня.
Я і ще один стрілець дістали квартиру в хаті, що стояла біля дороги за потоком. З хати був добрий вид на село і навіть на околицю за Сяном. Коло хати була безпечна криївка, що в ній можна було ховатися, якби до хати зайшли енкаведисти чи прикордонники. Сидячи в хаті при вікні, ми обсервували радянських прикордонників, що переходили групами по другому боці Сяну. Спочатку ми хвилювалися і ніяк не могли почувати себе безпечно в самій гущі ворога.
Опіка місцевих людей над нами була зворушлива. Дівчата здезинфікували наш одяг, пошили нову білизну, роздобули для кожного теплий светер, рукавиці. Місцеві підпільники доставляли харчі, в тому багато м'яса, товщів і молока. Це вперше по довгому часі ми харчувалися сито, і тому швидко поверталися до сил і здоров'я.
В цьому селі лише кілька разів довелося ховатися в криївку, тоді як до хати заходила більшовицька стежа.
Цікаво, що майже в кожному господарстві була криївка, кожна побудована на інший лад — ориґінально і помислово. Наприклад, криївка мого господаря тягнулася від хати аж до стайні. У хвилину небезпеки можна було ввійти в криївку в хаті, а вийти в стайні, чи навпаки.
З Тарнави Нижньої по якомусь часі нас перевели до Тарнави Вижньої. І це село було зразково зорганізоване. Більшовиків у ньому не було — вони перейшли за Сян, на територію СРСР.
Після кількох днів нас переведено до села Буковець, в якому квартирувала частина сотні командира Бурлаки. З усіх реконвалесцентів створено чоту з тридцяти стрільців, яку включено до сотні Бурлаки.
Несподівано і в цьому селі появився тиф, якого досі тут не було. Командування сотні Бурлаки негайно ізолювали тих, що захворіли. Досі в сотні Бурлаки на тиф ніхто не хворів. Але тут епідемію скоро зльокалізувапи. Сотенний лікар і санітари допомагали теж як могли місцевому населенню.
Сніг ще тримався у цьому верховинському селі. Хоч у Тарнаві Нижній і Вижній почав давно вже топитися і зелена трава показалася на полянах. Надходила весна, що її кожний з нас чекав з великою тугою.
А втім, час скоро минав серед нових подій. Поверталися спецкур'єри з України і розказували, що там діється. Часом приводили якогось шпигуна, а часом навіть енкаведистів, що їх зловили у засідці. За цей час нас побільшало, бо прибула та частина сотні Бурлаки, що досі квартирувала над Сяном у селі Бенькова.
А вже на другий день після її приходу проголошено алярм — до села підходила сильна більшовицька ватага. Ми подалися розстрільною на верх Кіньчик Буківський (1251 м.). Реконвалесцентів узяли в середину і так видряпалися на виший вершок.
У густому смерековому лісі ми перепочили. Звідси добре було видно річку Сян, а за нею обсерваційні вежі більшовиків. Вони мабуть завважили відступ нашої сотні до лісу, бо незабаром повітря прорізала гостра серія з кулемета, а за нею густий вогонь з усіх родів автоматичної зброї. Ми пересунулись на кращі становища в яри, висилаючи одночасно переднє, заднє й бічне забезпечення.
Густа стрілянина долітала від села Беньова і така ж від сторони Волосатого. Виглядало, що ворог наступає на нас також через полонину Галич.
Напоготові задеревілі від холоду, пролежали ми на становищах до вечора, але більшовикам не вдалося попасти на наші сліди. Вони перейшли неодалік передніх застав. А було їх майже п'ятсот, при чому бічне їх забезпечення в силі сто бійців пройшло майже попід нашу заставу.
Наші стежі бачили теж, що інші сильні більшовицькі відділи перейшли Сян й оточили Буковець, Беньову та Сянки. Але добрий Господь мав нас і тут у своїй опіці.
Більшовики казилися з люті, що їм не вдалося не тільки знищити повстанську сотню, але навіть вислідити місце її перебування. І як звичайно, вони свою злість зганяли на місцевому українському населенню. Побоям і грабункам оскаженілих енкаведистів не було кінця.
Оце тероризування українського населення за дії УПА якраз заперечує казку більшовицьких пропагандистів про те, що УПА не мала ніякої підтримки від свого народу. Без тієї підтримки вона не могла б проіснувати в Україні стільки років після закінчення другої світової війни.
Жінки, яких енкаведисти змобілізували варити для них, розповіли нам про один малий епізод, який говорить сам за себе.
У селі Буковець, у школі, квартирував енкаведівський штаб, на чолі з якимсь полковником, який керував облавою.
Не зважаючи на присутність енкаведистів у селі, малі діти бавилися на вулиці, як звичайно, в УПА. Вони поробили собі дерев'яні рушниці та кулемети і маршували по селі, а то й зводили цілі битви. З вигуком "слава" наступали на якусь шопу й обкидали її камінням, ніби ґранатами.
Через вікно в школі дивився на ці "вправи" радянський полковник, а потім покликав своїх старшин і сказав:
— Тих, що в лісі, ми не боїмося. Радянський Союз міцний і ми їх знищимо. Але ті хлопці, що ось бавляться між хатами в УПА, для нас небезпечніші. Якщо в них залишиться дух їх батьків, ми будемо мати багато клопоту. І тому треба вщепити в них радянський патріотизм, бо коли ми цього не зробимо, то за двадцять років вони вже будуть кидати на нас справжні ґранати.
Коли радянська облава перейшла повз нас, ми пішли вище в гори. На одному з верхів знайшли вигідне місце, розтаборились у бойовому порядку, розклали вогонь, замаскували його гіллям ялиць і смерек і, не зважаючи на зимно й сніг, скоро заснули. І тільки стежі ходили всю ніч навколо табору. Під тиху симфонію різноманітних хропінь, біля кухні поралися кухарі, що готували гарячу юшку.
Ранок зустрів нас гарний і погідний. Стежі вернулися до табору, не запримітивши нічого підозрілого. Але ми таки просиділи в повному поготівлі ще цілий день і щойно під вечір почали готуватися до відмаршу.
Ми знову повернулися до Буковця, що його покинули більшовики, затрималися в крайніх хатах і там довідалися, що ворожий відділ перейшов на другий бік Сяну.
Місцеві підпільники розповіли нам теж про смерть вістуна Дебрушки. Невеличка група, в якій були Дебрушка, Урал і інші хворі стрільці і боївкарі, ховалася в лісі на полонині Галич. Відділ НКВД, який ішов з Волосатого, напав на них і постріляв. Дебрушку ворожі кулі відразу не вбили. Його тіло знайшли з позатиканими хлібом ранами. Він мабуть намагався стримати кровотечу. Всіх трьох вбитих перевезено у село й поховано з участю священика на місцевому цвинтарі.
Після буковецької облави, сотенний Бурлака розв'язав чоти реконвалесцентів і передав "дармоїдів" тереновій сітці. Нашу чоту розчленовано на кілька груп.
Сотенний Бурлака - Володимир Щигельський
Мене, стрільця Урала й Сороку передали в село Тарнава Вижня, а звідти на полонину Галич до лісової криївки. Стрілець Сорока був ще дуже ослаблений і його треба було нести. За собою ми волочили гілляки, щоб не залишати слідів. Полонина була високо в горах, і дорога для таких здохляків як ми була дуже тяжка.
Криївка була зроблена між скелями над потоком і хитро замаскована. Вона була досить простора. Посередині піч, у куточку полиця з книжками і машина до шиття, під стінами дерев'яні причі покриті чатинням. В криївці жили троє боївкарів і один реконвалесцент з нашої сотні.
Ми прожили в цьому лісовому бункрі два тижні. Дні проходили пляново: вранці руханка, миття, молитва й сніданок — кава з ячменю й сухарі. Далі ми відбували вправи з зброєю (у нас був кулемет, рушниці, ґранати), помагали кравцям шити мундири, читали книжки. Обід варили тільки під вечір, щоб ворог не зауважив диму. Вечорами звичайно гуторили і дискутували.
Все ж таки в тій пущі ми мали "сусідів". Якось вийшовши на стійку, я зауважив у віддалі якісь світла. Переляканий, побіг до криївки і заалярмував усіх. Всі вибігли з зброєю, і я показав їм світла, що блимали, мов дві свічки. Побачивши їх, провідник засміявся.
— Бодай би вас! От як ви нас налякали! Та це ж вовки!
З ними господарі криївки вже давненько жили в мирі і сусідській злагоді. Коли тільки хтось з'являвся, вовки починали так вити, що годі було слухати. Вдень їх не видно, а тільки вночі й над ранок, коли світять своїми очима. Всі вернулися до криївки, а я вийшов знову на стійку, з цікавістю споглядаючи на лісових сусідів. Тут і не дивно дружити з вовками, коли й сама людина живе, як вовк.
Прихід з сіл зв'язкових, які приносили нам харчі і новини, був для нас великою подією. Коли вони відходили, ми звичайно збільшували засоби безпеки, бо брали до уваги можливість, що вони могли попасти в руки ворогові, не витримати знущань і навести ворога на криївку. Але коли вони верталися живі й здорові, радості не було кінця. Крім харчів і бакуну, зв'язкові часто приносили газети, їх ми читали від дошки до дошки. Були це газети радянські (українські й російські), польські або словацькі. Прочитані газети давали нам безліч тем до дискусій. Радянські газети повідомляли про окупацію Будапешту й Варшави та про переможний марш Червоної Армії на Берлін. Про війська західніх альянтів газети висловлювалися з погордою — мовляв, ідуть наперед тільки тому, що німців б'є Червона Армія. Ми ж знали, що Червона Армія йде наперед в американських черевиках, заїдаючи американські "свінниє тушонки" і роз'їжджаючи в американських джіпах.
У газетах ми вишукували кожну вістку про боротьбу з УПА. Саме перебуваючи в лісовій криївці під полониною Галич, мені довелося прочитати в радянських газетах кілька згадок про боротьбу проти "банд українсько-німецьких націоналістів", між іншими, також про бій під Струбовиськами, що його звела наша сотня. Про цей бій писав якийсь більшовицький писака, що в ньому зовсім розгромлено "банду", при чому наші втрати начебто виносили сотні вбитих і ранених і велике число полонених. Не бракувало в газетах і погроз на нашу адресу — ось, мовляв, скоро закінчиться війна й тоді "українським буржуазним націоналістам" та їхнім "українсько-німецьким бандам" прийде кінець. Не будуть ці "бандити", безкарно перешкоджати у відбудові народнього господарства Української РСР!
Одного разу зв'язкові попередили нас, що наступного дня нашу криївку відвідає надрайоновий провідник у товаристві вищого старшини УПА. На їх прийняття ми прибрали в криївці, повичищувалися, поголилися. Гості прибули наступного дня по полудні. Вони переночували у нас і час швидко пройшов у цікавих розмовах. Обоє старшини поводилися з нами щиро і відверто.
Уранці вони повідомили нас, що маємо вернутися до своєї сотні. І хоч не зле було в криївці, ми цю вістку прийняли з радістю. По обіді ми попрощались з друзями, з якими дуже заприязнились, і відійшли до села Тарнава Нижня. У знайомому млині повечеряли та довідалися чимало новин.
Це був кінець квітня 1945 року. І хоч у горах було ще чимало снігу, тут на "долах" пахло вже весною. Сніг зовсім щез, показалася травичка.
Після вечері зв'язковий відвів нас на збірний пункт у лісі. Тут зустріли ми багатьох наших стрільців, що видужували з тифу. Усіх нас зібралося двадцять п'ятеро, і розмовам не було кінця. Команду над нами перебрав чотовий Грань.
Ще того ж дня ми відійшли до села Мучне, де зустріли командирів і стрільців, що вийшли зі своїх зимових сховищ, яких сорок чоловіків. Ми заквартирували у двох хатах, але незабаром, щоб не сидіти людям на плечах, пішли у ліс.
Весна ставала з дня на день гарніша і тепліша. Рясно зеленіли кущі і дерева, м'яким килимом зеленіла земля. Ми раділи зеленню землі, мов діти. По ній вже не буде потреби замітати слідів, як по снігу. Я почував себе щораз здоровішим і міцнішим. Світ був гарний, теплий, запашний. Хотілося жити!
Від стрільців, що прибули до нашого відділу з усіх усюдів, ми мали змогу довідатися про повстанську долю нашої сотні. Після бою в Струбовиськах її життя не було легке. Сотня відступила у Бескид і стала постоєм у долині Мочари вздовж ріки Солинка. Коли ж стало зимніше, сотня перейшла на квартири до двох лісничівок, в яких гайовими були поляки. Оці поляки й повідомили енкаведистів у Тісній, що на лісничівках квартирують українські повстанці.
Діставши доброго прочухана в Струбовиськах, більшовики не робили ніякої акції, тільки почали просліджувати терен. Довідавшись про більшовицькі стежі в терені, наше командування наказало схопити одного з гайових, який і признався до зради. Сотня негайно залишила лісничівки і подалася в гори. Коли більшовики наскочили на лісничівки, вони нікого не знайшли там.
Незабаром більшовицьке командування у Тісній наказало забльокувати увесь терен. У кожному селі появилися більшовицькі ґарнізони і вже не можна було заходити в села щоб роздобути харчів. Упав сніг і дощенту спаралізував рух. У сотні почався голод. Спочатку кухарі варили якусь юшку з жита і макухи, але й це добро незабаром скінчилося. Тоді прийшли довгі дні, коли не було дослівно жадних харчів. Люди почали пухнути з голоду. Та одного разу в ці скрутні дні між колиби забіг олень. Хлопці метнулися до рушниць, щоб забити оленя, але сотенний Веселий заборонив стріляти, щоб не зрадити місця постою сотні. Перестрашений олень бігав між колибами і ніяк не міг вирватися. Тоді стрільці оточили його з усіх боків і киями і прикладами рушниць затовкли. Тим оленячим м'ясом сотня годувалася цілий тиждень. Та коли з'їли не тільки м'ясо, але й шкіру і ратиці, голод почався наново. Тоді стрільці рішили за всяку ціну роздобути харчів. Кілька роїв рушили до Ветлини, Смереку, Берегів Горішніх та інших сіл.
У сутінку рій Ославця підійшов до села Ветпини. Там було багато енкаведистів; російська мова й лайка лунали з усіх сторін і змішувалися з чергами автоматів, що їх енкаведисти вистрілювали в повітря. Проте голодних стрільців нічого не спиняло. Біля однієї хати зауважили ворожого стійкового і кілька штук худоби. Хлопці припали до землі і заворожено вдивлялися то в стійкового, то в худобу. А коли стійковий, покрутившись трохи під хатою, пішов усередину, хлопці миттю підсунулися до корів. Швиденько відв'язали шнурок і нечутно потягнули корову за хату, а там далі через поле до потоку, щоб не залишити слідів. Коли ж до лісу було всього кільканадцять кроків, несподівано забрехали собаки, зацокали автомати і повітря пронизав свист ракети, що освітила поле. Та стрільці щасливо добігли до лісу і він сховав їх від ворожого ока.
Щойно в половині квітня 1945 року сотні вдалося зв'язатися з самообороною, яка теж квартирувала в лісі, але тримала зв'язок зі своїми селами, які постачали їх харчами. Від них наша сотня отримала бараболю та трохи сухарів. Кухар Голуб знову мішав варехою юшку в кітлі. Він був родом з Полтави чи Запоріжжя; його довжелезні вуса надавали йому вигляду справжнього козака. До помочі він мав колишнього червоноармійця Журавля, також з довгими вусами, і високого й похилого буковинця Підгірного. Пізніше Голуб став керівником підпільної гарбарні, а Підгірний перебрав кухню. До них приділено мого земляка Куропатку.
У другій половині квітня НКВД почав стягати свої ґарнізони з сіл до Тісної, Балигорода, Ліска й Сянока.
Одного дня до сотенної застави під табором зайшов селянин і сказав, що має записку, яку йому передав у містечку Тісна якийсь золотопогонний командир. Цей командир записав його ім'я та прізвище і погрозив, що власноручно вб'є його, коли він не виконає негайно доручення.
Сотенний покликав старшин і прочитав їм записку приблизно такого змісту: "Передаю щирий привіт і признання вашому командуванню та бійцям за геройський спротив військам НКВД під Струбовиськами. Зараз ви квартируєте в масивах лісу Мочари". І тут було визначено точно місце постою сотні. "Бажаю попередити вас, що завтра точно о сьомій годині ранку війська НКВД у більшій силі зроблять наскок на ваше місце постою. Негайно вийдіть з цього місця далі в ліси, не залишаючи слідів за собою". Підпису не було, тільки слово "гаразд". Письмо було каліграфічне, написане вправною рукою.
Сотенний зарядив гостре поготівля й вислав спішну естафету до курінного Рена, але місця таборування не покинув. Цілу ніч стежі кружляли навколо табору і нічого не помітили, але вранці, точно о сьомій годині гострі кулеметні й автоматні серії посипались просто на табір. Застави й стежі почали відстрілюватись і відступати до табору. Мій друг, стрілець Корчик, якраз був з двома іншими стрільцями на стежі, але їх так несподівано заскочив ворог, що вони вже не мали часу добігти до табору, Вони побігли потоком у цілком інший бік. Під верхом гори вони просиділи під колодою і тільки вночі зважилися шукати сотню. А наші були оточені. Вони довго відстрілювались, а потім одчайдушне прорвались і пішли на зади ворога.
В цьому бою загинув сотенний Веселий, політвиховник Кривуля й ранений був бунчужний Хитролис. Бунчужного стрільці винесли з оточення на плечах.
Ніхто не знав, де впали сотенний Веселий та політвиховник Кривуля, і деякий час кружляли поголоски, що вони втекли. Тільки як сніг стопився, їх тіла знайшли під великим стовбуром переверненого дерева — мабуть вони були ранені та останками сил добралися туди, щоб сховатися перед ворогом.
Смерть сотенного Веселого і політвиховника Кривулі покрила стрілецтво великим жалем. В особі Кривулі ми стратили не тільки політвиховника але й друга.
Він походив із східньої України та був людиною надзвичайно чутливою й лагідною. Визначався здоровим гумором і вмів своїми жартами розвеселити стрільців. Він завжди стояв на сторожі стрільців і обороняв їх перед старшинами, завжди умів кожного переконати у правдивості своїх поглядів та підтримати на дусі слабодухів.
Після цього наскоку НКВД, сотня Веселого розпорошилася по всьому терені. Дехто перейшов до інших сотень, а дехто пішов до боївок. Ройовий Словак зорганізував рій і відійшов з ним в околиці села Волоська Тирява.
З наших старшин чотовий Вовк згинув під Струбовиськами, а чотові Грань, Прикуй і Корп були ще хворі. Здоровими були тільки чотові Кудияр і Грім. При цих старшинах залишилися тільки кілька неповних роїв.
Раненим у цьому бою, вже не знати котрий раз, був мій друг — стрілець Лайбіда, але він мав свою філософію. Після кожного поранення казав, що краще бути раненим аніж убитим. Кулі сам витягав собі ножиком, що його завжди носив у кишені, а про осколки з міномета — казав що вони тільки дряпають, а зранити не можуть. Це був дійсно повстанський козак-невмирака!