Восени 1945 року ворог почав стягати військо на Лемківщину, творити нові і зміцнювати дотеперішні станиці та посилювати свою діяльність по наших селах.
Серед населення щораз частіше говорилося, що Польща готується виселити українських селян з їх прадідівської Лемківщини кудись далеко, правдоподібно до СРСР. Частина населення, головно збаламучена русофільством, ще 1944 року виїхала добровільно на схід. На їх господарства червона Польща прислала своїх колоністів — мазурів та виселенців з Галичини.
Чутки про виселювання українського населення скоро стали дійсністю. Польські збройні сили і НКВД почали нападати на поодинокі села (головно недалеко Сянока) та насильно вивозити людей. Ці акції провадились в найбрутальніший спосіб, приблизно за такою схемою: військо кількома наворотами нападало на село, грабувало і било селян та насилувало жінок. А щоб нагнати ще більше страху, поляки вбивали в селі кільканадцять чоловіків і жінок та залишали їх на видних місцях. Коли в селі вже не було нічого, ані коней, ані худоби, ані возів, а в хатах навіть глиняного посуду, тоді приходив наказ, щоб за п'ятнадцять хвилин усі були готові до виїзду. Хто не встигав, того силою витягали або й в'язали і виносили на вози. Це все відбувалося в супроводі побоїв. Найупертіших, що не хотіли лишати своїх хат, вбивали.
Збірні пункти були в Сяноці і Риманові. Там "сортували" — одних замикали до в'язниць, а інших відправляли на схід.
Польські колоністи діставали зброю й творили допомогові відділи міліції ОРМО1. Ці банди розправлялися з селянами ще жорстокіше, ніж військо. Вони волочилися по селах, грабували і вбивали. Наших людей, які ще жили по селах, вони не пускали до міста на закупи, а тих, що їм вдалося непомітно просмикнутися, в поворотній дорозі грабували, били і замикали до в'язниць. Декого роздягали догола, без різниці чоловік чи жінка, і так пускали додому.
Селяни приходили до нас і розповідали про ці знущання. Наша сотня дістала наказ перевести кілька відплатних акцій в селах колоністів — Новосільці, Довге і Писарівка.
Одного вечора наша сотня стрінулася з сотнею Хріна і ще кількома боївками. Ми довго маршували лісами і полями, а потім поділилися на бойові групи. Нашій чоті Корпа доручено тримати заставу від сторони Сянока. Ми залягли на чистому полі — місце не найкраще, але в темряві важко було знайти відповідніше. Ми мали з собою чотири кулемети і кілька пачок амуніції.
Точно о першій годині ночі злетіла вгору зелена ракета — знак, що акція починається. Відразу після того почали спалахувати вогні. Спершу лише то тут, то там, а згодом злилися в одну велику пожежу. Повітрям потряс сильний зрив. Це вилетів у повітря будинок залізничої зупинки.
Завдання виконав рій Ославця. Щоб схопити стійкового при станції, кілька стрільців зайшли ззаду, а сам Ославець пішов прямо на нього. Коли поляк запитав про кличку, Ославець, вдаючи п'яного відповів:
— На холєре ці гасло, цо нє познаєш мнє?
Стійковий націлився стріляти, але в той же момент хтось із стрільців вхопив його ззаду. Решта пішла гладко. Одні вскочили всередину і роззброїли міліціонерів, інші в підвалі заложили міни.
Детонація зриву заалярмувала поляків по селах. Почалася стрілянина, що незабаром перейшла в справжній бій. Полякам на допомогу поспішила застава з Сяноку, але не встигла вона показатися на дорозі, як ми сипнули по ній вогнем. З їх групи лише декому вдалося втекти, більшість згинула. Незабаром небо перетяла червона ракета — це був умовлений знак відступу.
Над ранок наші сотні були вже в селі Волиця. Була неділя. Люди, йдучи до церкви, дякували нам за відплату полякам. Тут ми простояли цілий день. Розвідки принесли вістку, що під час нашої акції згинуло понад триста ворожих вояків, не кажучи про велике число поранених.
Незабаром після акції на Новосілки та інші села ми знищили польське "летунство", що складалося з трьох літаків радянського виробу "кукурудзяників", як їх усі називали. Вони часто кружляли понад лісами та селами, і тоді нам треба було гасити вогні і ховатися від них. Літаки ті бомб не скидали, але, помітивши нас, обстрілювали або скидали гранати. Це нас дуже дратувало і ми постановили за всяку ціну їх знищити.
І от одного разу, коли наш рій переходив Хрещатою, "кукурудзяники" вперто кружляли над лісами. Наш кулеметник Вихор виліз на сухий стовбур зі своїм МҐ 42 і причіпивши мірничий приціл, націлився в літака. Але літак пролетів. Ми засміялися, але Вихор не здавався. Сидів на стовбурі і чекав. І дочекався. Літак надлетів. Вихор сипнув коротку серію з кулемета і ... літак закрутився, втратив рівновагу, зробив півколо та полетів додолу. В подібний спосіб інші сотні збили ще два літаки. Так перестала існувати польська "повітряна сила" на наших теренах.
Наші сотні єдналися лише для деяких акцій, а поза тим кожна мала свій терен дії. І так, наша сотня обняла опіку над селами Токарня, Воля Петрова, Камінне, Карликів, Полонна, Прибишів, Вислок Великий, Репедь, Куляшне, Щавне, Явірник, Чистогорб і Файчиська. Їх українське населення було свідоме і добре зорганізоване. Навколо було багато лісів.
Сотня Хріна оперувала біля Сяноку, Ліська, Загір'я — в селах Ратнавиця, Небощани, Вільхова, Дудинці, Побідно, Надоляни, Новотанець, Нагоряни та інших з мішаним населенням. Ці села були багаті, але перебувати в них було небезпечно.
Сотні Мирона, Кармелюка і Бора зайняли села від Райського до Балигорода і всі села "трикутника" аж до сіл Сянки, Соколики, Бинькова. Цей терен був бідніший на харчі ніж наш, але ліси були майже непрохідні. Ми доставляли їм харчі з наших околиць.
У всьому терені діяння УПА розвинувся свого роду промисел. Створено майстерні направи і перерібки зброї, миловарство, продуковано бандажі і деякі санітарні приладдя, не кажучи вже про відзнаки з тризубом тощо.
Хоча ворог кинув великі сили проти наших відділів, то розбити нас не було легко. Він мусів вести важкі бої з нашими сотнями з великими втратами в людях та зброї, не зважаючи на те, що поляки перевищали нас удесятеро, а деколи і вп'ятдесятеро. Справа в тому, що польські жовніри дуже нас боялися. Коли наші стрільці зривалися до наступу, поляки звичайно втікали в такій паніці, що старшини не були в силі їх зупинити. Гірше було з більшовиками. Вони не жаліли людей, і бої з ними були дуже криваві.
Ми вживали усіх можливих заходів, щоб припинити виселювання. Робили засідки, де лише було можна. Поляки казали, що в них стріляє кожний кущ. Бувало, протягом одної ночі вилітали усі мости на головних дорогах та залізничих коліях. Після таких акцій увесь комунікаційний рух паралізувався на кілька тижнів.
Під кінець жовтня на збірці сотні вибрано з-поміж нас сорок досвідчених стрільців виконати секретне, як нам сказано, завдання. До них зараховано й мене. Під проводом чотового Корпа і бунчужного Кудияра в околиці села Колониці ми вийшли на гору Волосань (1070 м.) і там взялися копати криївку на шпиталик. Усіх нас зобов'язали до абсолютної мовчанки тепер і в майбутньому.
Сама природа пояснювала нам, чому тут вибрано місце на шпиталик — навколо скелі і яруги — здавалося, що тут людина ще не ступала своєю ногою.
На місці вже були будівельні матеріяли і робоче знаряддя. Криївку запляновано в смерековому лісі, в заглибленні гір, далеко від усяких стежок, між двома потічками. Пляни зроблено на три кімнати: дві для хворих, третя — кухня.
Ми викопали доли в два і пів метра. З меншого потічка провели рівчаком воду до криївки, до більшого відпровадили відпливи. Водопроводи ми зробили з дощок і оббили бляхою. Викопали теж два зиґзакуваті рови в двох протилежних кінцях — два входи до криївки. Стіни, підлогу і повалу ми виклали дошками, на верх криївки насипали землі, засадили смерічками і притрусили листям, а викопану землю розсипали і замаскували. З колод ми зробили двоповерхові нари.
На інспекцію прийшли курінний Рен, сотенний Байда та кілька лікарів. Бунчужний Кудияр зголосив, що криївка готова, і жартом попросив їх знайти її. Вони ходили навколо криївки, по криївці, стукали, приглядались, але виявити її не могли. Тоді Кудияр відмаскував входи і показав їм нашу "модерну техніку". По обличчях "інспекторів" можна було догадатися, що вони нашою роботою захоплені.
Курінний Рен стиснув руку бунчужному, чотовому і нам усім. Стискаючи правицю й мені, він змінив мою кличку з Драня на Дрогомира.
Ми вернулися до сотні, яка тим часом зробила кілька вдалих засідок у селах Зайнички, Явірник і Куляшне, здобула дещо зброї, амуніції та іншого майна.
Початок листопада. Хоч у календарі зими ще не було, вона вже прийшла до нас в гори. Частіше і частіше падав сніг і дув зимний вітер. Спершу ще бували тепліші дні і сніг топився, а далі таких днів ставало щораз менше і сніг не зникав. Ми квартирували то в селах, то в лісі при вогні, а згодом сотенний Дідик наказав на горі понад селом Прибишів побудувати на зиму землянки.
Вибравши добре для оборони місце, ми викопали глибокі доли, кожний такої величини, щоб у ньому змістилася ціла чота. Стіни зміцнили кругляками і обліпили глиною. Дах прикрили смеріччям, так само вистелили підлогу. З кругляків ми збудували нари для спання і по середині кожної землянки поставили великий баняк, що служив нам за піч. Не легко було в такій печі палити і не раз траплялася пожежа.
В наших нових "хатах" ми оселилися в перших днях грудня 1945 р. Дармувати в них сотенний не давав. Кожний день починався півп'ятої ранку руханкою, миттям, молитвою і сніданком. Потім сотня відходила в ліс на вправи. О третій годині був обід і відпочинок. Увечорі відбувалися політичні гутірки, що їх провадили наші політвиховники.
Майже цілий місяць ми жили спокійно. Часами сотня виходила в терен, тоді в таборі залишалися лише кілька роїв, як охорона, кухарі і хворі або, як їх називав сотенний Дідик, — маркиранти.
Зближалося Різдво. Кухарі на чолі з Загірним патиком на снігу рисували різні цифри — вони обчислювали скільки їм забере часу, коли будуть ліпити десять вареників на особу, а скільки, якщо більше. Того року харчі в нас були і можна було дозволити собі на такий люксус.
Кілька днів перед Різдвом застава повідомила, що затримала святого Миколая з саньми повними всякого добра. Блискавкою рознеслася вістка по чотах і багатьох побігло подивитися на "небесного гостя". Але сотенний Дідик заборонив йому вступ до табору. Старшини і вояцтво почали просити сотенного, щоб впустив його, та він підніс вгору свою "тичку" і справу перерішив. Ми всі обступили його і сумно дивилися на нього. Тоді сотенний Дідик сперся на свою палицю та задумався. За хвилину махнув на найближчого стрільця.
— Бігом до застави! Коли Миколай хоче нас обдарувати, хай залишить сани з добром, а сам вертається до села!
Стрілець побіг, за ним інші, навіть деякі старшини. Всім було цікаво побачити Миколая. Він був куценький, мав приліплену велику бороду і вуса, підперезаний поясом, з пістолем при боці. З ним було кілька дівчат.
Святим Миколаєм виявилася наша підпільниця Емма, що з місцевими дівчатами приготовила нам таку несподіванку. Емму знали всі. Вона часто бувала в сотні і навіть працювала в санітарному відділі.
Почали розладовувати навантажені сани: пів курки на стрільця, буханець хліба, два яйця, мішечок з бакуном та кусочками газети на папірці. Ми раділи як діти. Наше вояцьке життя було багате на різні несподіванки, але вони майже завжди були скорше неприємного характеру. Рідко траплялися такі, які приносили радість.
Чи і Ти, дорога подруго Еммо, згадуєш того Миколая 1945 року?
5 січня, коли в передсвяткову пору, незалежно від того як нас загартувало вояцьке життя, починали нам щеміти серця тугою за родинним теплом, сотенний зарядив відмарш сотні в терен. Нам стало ясно, що плянується якась акція і що про Святий вечір треба забути.
Минувши села Полонна і Карликів, ми зустрілись у Волі Петровій з сотнею Хріна і далі пішли разом повз Токарню, Волю Яворову і Нагоряни до Сенькової Волі, де серед привітних селян трохи відпочили. Потім верхами гір ми зайшли до сіл Тарнавка і Вислочок і тут заквартирували. Селяни вітали нас як своїх рідних синів. Мене і ще трьох стрільців приділено до хати "американця", як він сам себе відрекомендував. Коротко перед війною він вернувся з заробітків в Америці.
Разом з господарями ми засіли до Святої вечері. Господарі розповідали, що в їхньому селі діялися такі самі злочини, знущання, грабунки і дикі наскоки польського війська, поліції і цивільних, між якими були навіть жінки, як і по інших селах.
Увечорі ми всі зійшлися на збірку. Нас відпроваджували майже всі мешканці. Хрін подякував селянам за гостинність і сказав, що ми йдемо помститись за незлічені жертви польського терору. Люди, слухаючи Хріна, плакали над своїм горем і благословили нас.
Горами ми попрямували до Дошна. Над селом нам з'ясовано ціль нашої акції — спалити Королик, Королик Малий і Дошно — всі положені близько себе. З них поляки виселили наших людей і вже почали заселювати колоністами. Місцеві поляки мали тут лише кілька господарств. Наказ — стріляти лише у власній обороні і тільки в озброєних. Чітко з'ясовано завдання кожної чоти і роя. Наш рій призначено до групи, що мала зірвати будинок школи в Королику, де примістилася станиця міліції.
Ми підсунулися близько до будинку. Одягнені в білі "маскіровки", ми прилягли на горбі снігу. Нам добре було видно, що діється в освітлених кімнатах. В такт музики кружляли пари. Мужчини самі військові і переважно підстаршини. І мимоволі прийшла думка, де їх стільки взялося, за що вони так скоро авансують? Чи за справність у грабунках і вбивствах мирного населення?
Поки кінчали грати танґо, наші спеціялісти від мінування вже встигли побувати в пивниці. У кожного з нас у руках ґраната, кулемети наставлені прямо на вікна і двері.
Кілька пар вийшли на двір і тут же біля нас романсують. Інші виходять в своїх фізіологічних потребах. Наше напруження доходить до кульмінаційної точки, чуємо свій кожний здушений віддих. Оркестра знову заграла танго. Пам'ятаю як нині — "Мусялем цєм зоставіць". Усі поспішають до залі. У ту ж хвилину в повітря вилітає червона ракета і розсипаючися стрічками, опадає на землю.
В будинку завзято танцюють. Горить кабель від мін. У вікна хати летять "куферки" ґранат. Ми відскакуємо від будинку, а кулемети з дальшої віддалі починають свій танець. За хвилину все перетворюється в грім бубнів — будинок струшує і він розсипається довкруги...
Чверть по першій ми вже верталися на збірний пункт. За нами залишилася велика заграва.
Десь у другій половині січня 1946 року, одного морозного ранку нас заалярмували сильні постріли у Вислоці Великому. В таборі проголошено алярм, а до села вислано один рій на розвідку. Селяни, що втікали з села, сказали, що на село напали польські банди з Команьчі і грабують та палять хати. Дим, що кпубився над селом, потверджував вістку.
Сотня побігла до села. Дві чоти зробили засідку від сторони Команьчі, інші з жандармерією Дороша вскочили до села з кількох боків. Поляки, застукані зненацька, пустилися тікати в напрямі Команьчі, та там їм заступила дорогу чота Гриня. Хоч ворог був удесятеро сильніший від нас, він так утікав, що навіть не підбирав своїх ранених і убитих.
Стрільці і командири погасили пожежу, але тридцять три господарства таки згоріли. Рятуючи палаючі хати, ми бачили у згарищах помордованих людей — мужчин, жінок і дітей!
Наша сотня врятувала багатьом життя, але поки ми встигли прибігти до села, поляки замордували вже семеро чоловіків, троє жінок і четверо дітей. Троє людей померли в наслідок тяжкого поранення кілька годин після наскоку. Загально в селі було понад п'ятдесят осіб легко поранених. Таке саме число було людей тяжко покалічених побоями.
При дорозі, що вела до Команьчі, ми пролежали на становищах до пізнього вечора. Але ворог вдруге нападати не насмілився.
В таборі кухарі чекали на нас з гарячою юшкою. Ми всі були змучені і мріяли про відпочинок. Але не встигли ми сьорбнути юшки, як проголошено збірку. На маєш відпочинок! А з Карликова чути було короткі кулеметні серії. Це польське військо господарювало у селі.
Через Прибишів ми побігли до Карликова, над яким стояла червона заграва. Нам на зустріч втікали жінки з дітьми, але господарі вперто залишалися при своїх хатах. Побачивши нас, селяни почали долучуватися до нас, деякі навіть із зброєю.
Залишивши лише кілька роїв на заставах, ми цілою сотнею увірвалися в село і відкрили вогонь по ворогові. І він, "відважний" супроти безборонного населення, дав ногам знати. Втікав так, що навіть не мав часу відстрілюватися. На жаль, наші застави були слабі, і тому йому вдалося втекти з села. Лише в долішньому кінці села застава зловила трьох поляків. У селі поляки вбили дев'ятнадцять осіб, в тому священика, його дружину, дочку і тринадцятимісячне немовля. Маленька дитина була цілком порізана. Інші вбиті були теж жахливо проколені баґнетами, мали поломані руки, ноги, повиколювані очі, відрізані носи і вуха. Між людьми, які врятувалися, більше, як сотка була тяжко покалічена. Наші санітари дали їм першу допомогу, а потім ще довго лікували їх.
Ми помогли селянам погасити вогонь, але більше як половина села таки згоріла.
Люди дякували нам, обіймали, цілували. А коли побачили тих трьох польських полонених, нам ледви вдалося стримати їх, щоб не роздерли їх живцем.
Село Карликів горіло вже втретє. Перший раз спалили його більшовицькі партизани, потім німці, а тепер поляки. Селяни з сумом говорили, що вже мабуть не будуть відбудовувати хат, а будуть жити в землянках.
Через Полонну і Прибишів ми вертались до табору. Люди в селах не спали — вони в молитві за нашу перемогу, очікували нас.
На другий день відбувся допит полонених. Вони "сипали" один одного, сварилися і виявляли хто вбивав людей. При чому виявилося, що поляки творили спеціяльні відділи, призначені до підступних нападів на українські села, з метою тероризувати населення шляхом вбивств. Нам вдалося ствердити, що в нашому районі на такій службі був один батальйон війська.
Десь в той час з нашої сотні втекли четверо новобранців. Двоє з них вештались по селах і спочатку крали дрібненькі речі, а тоді взялися за худобу і коней. Найгірше було те, що вони діяли під маркою УПА. Сотенний доручив Дорошеві прослідити справу. Він у співпраці з місцевими кущами дуже скоро схопив одного з них у селі Туринському. На допиті він признався до злочину, але спільника не зрадив. Його засуджено до кари смерти через повішення. Від того часу крадіж на рахунок УПА припинилася.
Але багато гіршу несподіванку зробив нам ройовий Крамаренко, старий вояк із підстаршинської школи "Оленів" у Чорному Лісі. Одного дня він щез без сліду. Розшуки жандармерії залишилися без успіху. За Крамаренком слід застиг. Його рій перебрав Глинка, також випускник школи "Оленів".
Відразу по Різдві прийшов від крайової служби здоров'я головний лікар, який переглянув усіх вояків. Лікар, Вуйко, був огрядний, низенького зросту. Перегляд проходив справно.
Перед оглядинами треба було всім помитися. Нема де правди діти, в сотні було досить таких, яким миття не справляло приємности, зокрема взимку, коли тріщав мороз, а сніг сягав по пахви. Вода часто замерзала в потоці на кістку, і тоді ми натирали тіло снігом. До цього найважче було привикнути новичкам.
Вуйко ствердив у мене пропуклину і тому написав посвідку, щоб мене звільнити від ношення кулемета, скриньки з амуніцією тощо. Цю посвідку я зберіг до сьогоднішнього дня.
Від доктора ми довідалися, що стан здоров'я всіх вояків УПА був задовільний. Під керівництвом д-ра Вуйка в селі Микові відбулися санітарні курси, в яких з нашої сотні взяли участь санітар Конарик, Пасічник, Василь та ще кілька людей.
В наслідок страшного терору поляків, багато молоді втікало в підпілля. Сотенний Хрін створив з неї другу сотню.
У цих молодих хлопців була лише одна думка і одне бажання — пімсти, пімсти і ще раз пімсти. Вони були ще майже діти, але польська жорстокість зробила з них безстрашних і завзятих борців, що не знали що таке небезпека і страх. В них закам'яніли серця ще тоді, коли вони з плачем дивилися на закатованих ворогом рідних.
Сотенний Хрін створив з них пробоєву сотню лемків, яка вважалася одною з найкращих у всій Україні.
Наш рій Байдака познайомився з цією сотнею на Щедрий вечір, коли ми отримали завдання доставити кілька пачок мін до сіл Середнє Велике і Душатин. Нова сотня під командою сотенного Страха квартирувала якраз у тих селах, і ми мали нагоду приглянутися тим молодим воякам.
Наступного дня, лісами Хрещатої ми верталися до табору, коли почули густу стрілянину в Середньому Великому. Ми відразу догадалися, що на село напав ворог. Та докладніше про все оповіли нам пізніше вояки з сотні Хріна. Це був якраз Йордан, і люди вийшли з священиком на річку на водосвяття. Прийшли також обидві сотні. Селяни були задоволені і гордо дивилися на своє військо. Коли водосвяття кінчалося і люди набирали в дзбанки води, застава повідомила, що до села підходить ворог. Наші негайно зайняли становища на горі Ґабор, і коли ворог наблизився, вони вжарили з усієї зброї так, що відразу поклали кільканадцятьох ворогів. Поляки попали в паніку і кинулися утікати, забувши про свої фіри з награбованим добром у селі Мхаві. Наші за ними. Поляки вбігали по дорозі до хат, здирали з дядьків одяг, переодягалися і тікали далі до Балигорода. Польська застава перед містом, побачивши, що прямо на неї біжать різнородно одягнені вояки, подумала, що це повстанці, і сипнула по них кулеметним вогнем. Тож кого не досягли наші кулі, того поцілила польська застава.
20 лютого 1946 року наша сотня дістала наказ іти в терен. У таборі для охорони залишилася чота Кручі і кухарі.
В селі Карликів ми стрінулися з обома сотнями Хріна і разом пішли попри Токарню, Волю Яворову до села Пулави, де ми перестояли до наступного вечора, а потім пішли далі на північ. Після кількох годин маршу по зв'язку прийшов наказ зупинитися і викликано сотенного і бунчужного до заду. На снігу просиділи ми більше як годину. Цілком закоцюбли.
Нарешті рушили в напрямі села Токарня. Коли сонце зійшло, ми зупинилися на горі Зрубань. Між вояцтвом облетіла вістка, що ворог стягнув великі сили до Команьчі, Буківського, Яселя та інших сусідніх сіл.
Раптом від сторони нашого табору почули відгомін гураґанного вогню кулеметів, мінометів і артилерії. Це тривало добрих дві години. Нам стало ясно, що ворог напав на наш табір. Коли все притихло коло полудня, дано наказ обережно вертатися до табору.
Ми підійшли до наших землянок, коли вже звечоріло. Мене і ще двох вислано наперед на розвідку. Лисячим кроком ми підсунулися до кухні, і от хтось зашпортався на баняк, — він клятий як задзвенить, як затарабанить! До нас прибігли хлопці з роя, думали мабуть, що ми наткнулися на ворога. Та табір був порожній. Ми обережно підповзли до землянок і побачили, що вони розбиті.
Пригноблені, ми попрямували до села Вислок. Там стрінули ми трьох наших стрільців і від них довідалися, що сталося в таборі після нашого відходу.
Ворог наскочив на табір цілком несподівано. Всі, включно з кухарями, боролися мов леви. Прорвали три лінії наступаючих і положивши кільканадцять поляків, вийшли поза їх кільце. Над селом Вислок Великий прорвалися через ще одну ворожу лінію. Там якраз ті три стрільці стратили зв'язок з рештою чоти. В наскоку брали участь одна дивізія і один батальйон НКВД. Ворог втратив п'ятнадцять вояків і мав більшу кількість ранених. Вертаючись до Команьчі та Буківського він грабував села і знущався над людьми.
Наступної ночі до нас долучився Круча з цілою чотою. Наші не понесли ні одної втрати в людях.
Наша Служба Безпеки почала слідити за сексотами, бо тільки такі могли донести, де наш табір. Зрадників виявлено і поставлено під польовий суд.
Так не довелося нам дозимувати в бункрах. Почалося знову бурлацьке життя. Не завжди вдавалося квартирувати в селах. Часто-густо доводилося ночувати в лісі серед лютого морозу.
Багато хлопців перестудилися, дехто відморозив руки, ноги, вуха, ніс. Я дістав ропне запалення обох вух. Зголошувався кілька разів до санітара, але він був безпорадний — вуха треба було вигрівати, а ми були цілий час в поході і не затримувалися на одному місці більше, як один день. Санітар зголосив мене до сотенного Дідика, але він погрозив палицею та нагнав до роя. За кілька днів мені погіршилося і я почав тратити слух, напухло лице. Санітар Пасічник пішов зі мною ще раз до сотенного і одержав від нього дозвіл послати мене на лікування в санітарний пункт у Середньому Великому. Зі мною послали ще стрільця Борака, який мав відморожені ноги і ходив на милицях. До місця лікування ми йшли через села Прибишів і Щавне, де стрінули інтендантів Човна і Обласного. Вони дали нам кілька кусників хліба та трохи бакуну і запевнили, що можемо йти далі, бо ворога нема близько. Нам треба було перейти в долішньому кінці села залізницю та міст через річку Ослава. Мій друг по недолі шкутильгав, і я мусів його підтримувати. Ми з бідою перейшли залізницю і міст, що властиво був довжезною кладкою, яка дуже гойдалась.
З Середнього Великого зв'язкові перевели нас до Суковатого. Санітари щодня доглядали нас, полоскали мені вуха і робили теплі оклади, але, як ворог наскакував, доводилося пересиджувати в лісі. Але спали ми в теплих хатах. Харчі також були можливі. Мені незабаром покращало, і ввечорі я час від часу ходив до дівчат на вечорниці. За два тижні я вернувся до сотні.
Кілька днів пізніше наш рій дістав наказ іти до "трикутника" по ліки для нашої сотні. Першого дня ми затрималися у Середньому Великому, куди тягнуло багатьох, а особливо ройового Байдака, бо там були гарні дівчата. Мені було байдуже, бо я тоді тужив за станичною Марійкою в Суковатому, з якою познайомився в часі мого "маркеранства".
Булавний Смерека з сотні Бродича
Хлопці весело пожартували з дівчатами, Байдак намилувався своєю коханою, а друг Смерека навіть зустрівся зі своїм батьком, який прийшов з села Кельчава. Вночі ми пішли далі — через Зогочев'є, Жерницю Нижню і Вижню до Волковиї. А наступного дня через Горянку та Волю Горянську до Буковця та через річку Солинку і Ветлинку до Завою.
Під час нашого маршу ми чули з різних сторін сильну стрілянину — то наші сотні зводили бої з польськими військами в селах Загутин, Пловці, Прусік та інших. Сотня Біра зробила засідку на польські автомашини і здобула багато зброї і мундирів.
У Сухих Ріках нам видали ліки і медичні інструменти. Поверталися ми тим самим шляхом. До Бапигорода ми йшли днями, а далі мандрували ночами.
В селах жінки широко і барвисто розповідали про перемогу наших сотень і проклинали ворога. Дядьки були більше мовчазні. Вони покурювали люльки і видно було, що вони горді своїми синами, які відстоювали права рідної землі. В кожному селі, в кожній хаті нас приймали і вгощали.
По дорозі ми зустріли кількох кур'єрів, що йшли в "трикутник". Від них ми довідалися, що сотня Хріна і чота Граня з нашої сотні розгромили ґарнізон польського війська в селі Ясель протягом одної години і забрали в полон вісімдесят вояків разом з кулеметами, автоматами, ґранатами, крісами і великою кількістю амуніції, мундирів та взуття.
Крім того, 26 березня 1946 Хрін звів бої в селах Височани, Кожушне, Щавне і Мокре. Ворог зазнав великих втрат у людях; його ранені заповнили цілий шпиталь у Сяноку, а частину приміщено аж в Кракові.
Ми довідалися теж про потрясаючу подію в Завадці Морохівській. 28 березня поляки під проводом радянського капітана оточили село, зігнали мешканців ца площу біля школи і розстріляли одинадцятьох чоловіків. Це був другий напад на село. Перший раз поляки замордували в селі п'ятдесят п'ять осіб.
Наш рій трохи сповільнив марш, бо всюди відбувалися великі облави. І от як ми перейшли Бережницю і заквартирували в Жерниці Нижній, розвідка донесла, що йде ворог. Наші пакети з ліками, як звичайно, пішли в підземелля, а ми до лісу. Але не встигли ми ще примоститися, як зірвалася стрілянина, а понад лісом почали кружляти літаки. Бій тривав з п'ять годин. Щойно по полудні все стихло.
Це в Середньому Великому і Луковому сотні Хріна, Біра і Мирона звели великий бій. Про нього ми довідалися таке:
Коли Хрін розвідав, що ворог готується знищити села Лукове і Середнє Велике, а людей вивезти до УРСР, він рішив взяти їх під опіку УПА. Ворог, що набагато перевищував сили наших сотень, наступав рівночасно на обидва села добре озброєними частинами Шостої і Другої дивізії.
Спочатку ворогові вдалося оточити сотню Хріна і одну чоту Мирона, але наші в рукопашному бою прорвалися з оточення. Тут загинули четверо стрільців, а ранений стрілець Савка розірвав себе гранатою.
Але про вислід бою рішило те, що четверо польських полонених зрадили свою бойову кличку. Наші це дуже зручно використали. Полякам було тяжко орієнтуватися, бо наші сотні були також одягнені в польські мундири.
Наші втрати в цій битві були такі: семеро вбитих та дванадцять ранених. Із двох тисяч польських вояків згинуло тридцять один, а кілька десятків було ранених. Крім того ворог убив п'ять цивільних осіб, поранив трьох, спалив кількадесят господарств та забрав багато коней, худоби і майже все збіжжя.
Наш дальший шлях стелився через Душатин, Довжицю, Чистогорб — до Вислока Великого. Це село дуже довге і треба було йти ним добрих дві години до станичного. У нього ми застали кількох провідників ОУН з району. Вони зраділи, що ми щасливо повернулися. Ми передали їм ліки.
В селі квартирували сотні Біра, Мирона й Кармелюка, які збиралися в найближчих днях перейти словацький кордон у пропаґандивний рейд на Закарпатську Україну та Словаччину. Стрільцям роздавали летючки словацькою, чеською, мадярською, німецькою та англійською мовами. Чищено зброю, одяг, латано взуття і т.д. По чотах переводжено політзаняття. Під час цих готувань розвідка повідомила, що ворог стягнув війська до Балигорода та близьких сіл і готує облави. І справді, наступного дня вранці ми почули густу стрілянину. Заряджено гостре поготівля. Всі сотні, боївки, а також наш рій, залишили Вислок Великий і помаршували до лісу над селом Чистогорб. Терен досить поганий — покритий молодняком смеречини. Відділи зайняли становища для оборони, виставлено застави й зорців. Усі вдивлялися в ліси Хрещатої. Там час від часу злітали вгору ракети. Ворог підтягнув майже дві дивізії війська і оточив села попід Хрещатою. Пізно по полудні ми почули стріли в Команьчі, Довжиці, Чистогорбі й Вислоку Великому та побачили над Команьчою клуби диму — це ворог палив хати. Нам краялося серце, але ми не могли нічого вдіяти — ворожі сили були завеликі. Крізь корчі ми бачили, як ворожі частини просувалися дорогами пішки, на конях, фірах, автах та танкетках. Ця "дефіляда" тягнулася кілька годин. Ми думали, що поляки заквартирують у сусідніх селах, але вони пішли далі до Пулав і Риманова.
В той же час хлопці з Команьчі принесли потрясаючу вістку. Поляки в дикунський спосіб закатували о. Венгриновича і цілу його родину. Приходство спалили. Закатованих кинули у вогонь. В'язали шнурами дітей і живих жбурляли в полум'я.
Тим, що будуть читати цей спомин, важко буде повірити в це, бо і мені самому часом здається, що це був кошмарний сон. Але це була правда і був би гріх про це мовчати.
Облава на Хрещатій полякам не вдалася. Нікого не спіймали, лише легко поранили двох стрільців з куща села Миків.
Тим часом наша сотня, дві сотні Хріна і деякі більші боївки в одностроях польського війська наскочили на найбільші польські гнізда в селах Буковиське, Новотанці і Нагоряни, що брали участь майже в кожному грабунку й облаві на наші села. Це були села-фортеці обведені навколо бункрами, ровами і колючим дротом. На всіх відтинках кулеметні гнізда, міномети та гармати. Здобути їх без власних втрат було неможливо. Але наші сотні, одягнені в польські мундири, в білий день зайшли до сіл через брами і без одного пострілу роззброїли міліцію та військові залоги. По хатах зроблено ревізії. Забрано багато зброї, велику аптеку. В кожного поляка в стайні було по десять, а деколи і по двадцять штук худоби, по кілька свиней та кілька пар коней. Місцеві хлопці з Буковиського знали, що велика частина добра була пограбована у наших селах і тому всю худобу і коней наші забрали і, все інше пустивши з вогнем, зникли в лісах.
В ім'я правди треба сказати, що невелика частина поляків трималися осторонь від грабунків. Вони розуміли, що таке безправ'я викличе наші відплатні акції.
Вночі до Вислока Великого зайшов один рій з чоти Гриня, і ми з ним пішли до Прибишова, де якраз затрималась наша сотня.
Ройовий Байдак зголосив сотенному наш прихід і все відбулося згідно з традицією. Сотенний Дідик насварив на всіх і на кожного зокрема за те, що ми так довго "волочилися". Звичайно, не обійшлося і без карної муштри. Але ми не чули жалю до нашого командира, ми його любили і знали, що така вже його вдача.
В сотню прибуло багато нової зброї, а всі вояки були добре одягнені. Нам теж видали нове взуття і мундири. Ми розпитували про кожну подію, кожну сутичку і бій, що відбулися під час нашої відсутности і зокрема про знищення нашою сотнею польського гарнізону в Команьчі, чим так захоплювалися наші селяни.
В цьому наступі на Команьчу крім нашої сотні, взяла участь сотня Хріна. Вона так непомітно просковзнулася вночі до села, що ворог навіть не помітив, як будинки гарнізону опинилися під вогнем нашої зброї. Коли наші вдерлися в середину будинків, то не знайшли нікого, крім кількох убитих. Виявилося, що поляки, лишивши всю зброю і амуніцію, льокомотивом з кількома вагонами втекли до Пупкова. Тоді наші подалися за поляками. Цілий день вони обстрілювали Пупків, а ввечорі почали наступ. Ворог боронився завзято, і тому ми здобули село аж над ранок. А поляки, лишивши своїх вбитих, втекли до Словаччини. (Аж на інтервенцію польського уряду, чехи привезли їх — понад триста п'ятдесят — до Тарнобжеґу).
З Пупкова наша сотня вернулася до Команьчі, щоб знищити всі бункри і муровані будинки. Хай поляки покуштують, як то вигідно жити в землянках!
До мурованих будинків належав і манастир польських монахинь. Бунчужний Кудияр, що керував акцією висаджування будинків, не знав що робити з манастирем (наказ був знищити всі муровані будинки!). Післав гінця до курінного Рена і одержав дозвіл залишити манастир.
В наслідок цього пізніше створилися дивні стосунки. З вдячности сестри постачали нам бандажі і ліки, за які УПА їм платила. Не один із наших вояків вилікувався в мурах польського манастиря, за стіною якого квартирувало польське військо і нічого не здогадувалось.
Прийшла знову весна. Позеленіла земля, позеленіли і погустішали ліси.
Ми відсвяткували Великодні свята. В нас були запаси м'яса і муки, тож ми святкували краще, ніж попереднього року. На самі свята відійшли до Перемищини на підстаршинській вишкіл десять стрільців з нашої сотні: Калина, Семенко, Смерека, Липа, Вуж, Довгий, Зазуля, Мирон і ще двоє, імен яких не пам'ятаю.
Також під час свят, сотенний Дідик офіційно передав сотню чотовому Корпові. Дідик щораз частіше хворів; Корп і так від якогось часу вже виконував обов'язки сотенного.
Відразу по святах ми перейшли на квартири в село Середнє Велике. Ворога близько не було, і деякий час ми жили спокійно. Вечорами сходилися навіть з селянами і співали повстанських пісень.
Кружляли вістки, що ворог змобілізував кілька річників і поспішно вишколює новобранців для поборювання партизанських з'єднань. Говорилося теж про масове переселення, що його плянує ворог.
В короткому часі ці чутки почали ставати дійсністю. Почався вивіз селян з сіл, які були поза засягом наших дій. Люди утікали до сіл, що ближче нас.
У половині травня, вранці до села пригнав на коні зв'язковий з самооборони з вісткою, що ворог під'їхав панцерним поїздом до села Мокре та вбиває і виганяє людей. Ми поспішили на допомогу селянам. Минувши села Березовець і Височани, розстрільною, використовуючи яруги, гущавини і горби, які прикривали нас від ворожого ока, ми підійшли до Мокрого. З села доносився до нас страшний крик людей, плач дітей і рев худоби.
Чота Соловія зайняла становища коло нафтової шиби і ліфта, інші чоти залягли праворуч і ліворуч, здовж ріки. Саме тоді виїхала нагору ліфтом група польських вояків. Чотовий Соловій сипнув по них з автомата, а за ним Чарнота з кулемета. Поляки стояли в ліфті так тісно, що не то відстрілюватись, а навіть повернутися не мали можливости. Кулі прошили по кількох нараз. Переляканий робітник випустив з рук линву і ліфт з грюкотом полетів униз, розбиваючи всіх, кого не досягли наші кулі.
Ми перейшли вбрід річку Ославу і просунулись між хатами ближче ворога. З панцерного поїзду заграли гармати, міномети і тяжкі кулемети. Наші протипанцерні петеери2 взялись і собі за роботу; за якийсь час поїзд почав притихати. Тим часом ворог згуртувався ближче нього. І ми ще більше посилили наш вогонь з усіх родів зброї. Поляки не витримали нашого наступу, і поїзд рушив у сторону Сяноку.
В той час, коли відбувався бій в Мокрім, кілька хлопців з куща, які не встигли приєднатися до сотні, почали "думу думати", якби і їм вдарити по поляках. Вони витягпи з криївки кілька мін, і хоч ніхто з них не вмів вживати їх, вони щасливо замінували ними залізничий міст. Коли панцерний поїзд в'їхав на нього, наступив громовий вибух. Хлопці із страху поховали голови в бур'ян, а коли піднесли їх, і міст і поїзд вже були в річці. Ми в селі думали, що це Хрін іде нам з допомогою.
Коли ми верталися назад, з пивниці спаленої хати вибігла маленька дівчинка, може шести років, і побачивши нас, покликала:
— Мамо, мамо, виходьте, наше військо йде!
З Мокрого ми вже не верталися до Середнього Великого, а затрималися в селі Туринське.
Не минуло і кілька днів, як до Сяноку, Ліська, Загір'я і Риманова прийшли чотири польських дивізії і одна дивізія НКВД. До Яселя, Команьчі, Тісної і Луковиї привезли танки й іншу панцерну зброю. Ми перейшли до села Суковате, але вдень сиділи в лісі. Сотня Хріна була в постійному русі, бо ворог думав, що це вона завдала йому стільки втрат у Мокрому, і ганяв за нею.
З приходом великих ворожих сил на Лемківщину, почалися сильні облави за нами, а по селах творилися ще більші страхіття. Села, через які перейшов ворог, виглядали немов після нападу диких орд. Поляки з ненавистю хижаків нападали на безборонне населення і знущалися над кожним, хто попадав їм у руки. Таким чином вони хотіли викликати серед українського населення паніку і зломити його морально, зробити нездібним до самооборони і спротиву.
Світ мовчав про ці страшні злочини, хоч я не вірю, щоб не знав про них, бож у Варшаві були західні дипломатичні представництва і вони мусіли знати, що діється. УПА робила все, що було в її силі, але наших сил було замало, щоб встояти проти численної регулярної армії. Наші відділи нападали несподівано на ворога і знову зникали в лісах. Ми мінували дороги, висаджували транспорти з військовими матеріялами, нищили військові будинки. Це паралізувало рух ворога на кілька днів, а потім ішли нові достави, нові вояки, нова зброя.
Десь також у травні, підпільники з Микова заалярмували, що ворог вскочив у село, брутально побив людей, розстріляв багатьох чоловіків і погнав усіх мешканців до Смільника, де був збірний пункт.
Наша сотня підсунулася під Миків і причаїлася на краю лісу. Поляки в силі одного полку окопалися з тяжкими кулеметами під селом. Коли стемніло, наша розвідка зайшла до села. В ньому було лише кільканадцять людей, які під час виселювання утекли, а тепер, під охороною ночі, прийшли до своїх хат узяти дещо з речей.
Коло другої години сотенний Корп дав наказ іти до Смільника. Вже добре світало, коли ми розстрільною вийшли з лісу. З-під лісу вилетіла червона ракета — це ворожа стійка заалярмувала свої відділи.
Терен нашого наступу був цілком відкритий, — поле рівне, як стіл, без жадного куща. Аж за ним видніло село. Важко було зрозуміти, чому Корп вибрав таке місце та ще й вранці.
Наше ліве крило вже перейшло поле і дійшло до хат, праве було на середині поля. І тоді зірвався сильний вогонь. Ми залягли. Чота Дороша встигла добігти до перших хат і звідси обстріляла ворога.
Під найсильнішим вогнем опинилася наша чота. З Байдакового роя я був висунений найдалі наперед і тримав зв'язок з роєм Палія. Нас було ворогові найкраще видно, тому й спрямував він увесь вогонь у нашу сторону. Вогонь сипався спереду, з боків, а ззаду ворог тяв з кулемета на церковній бані. Він найбільше паралізував наш рух, тому Вихор усю свою увагу зосередив на ньому. І ось йому вдалося знищити ворожий кулемет, але й його досягла ворожа куля. Його місце зайняв ланковий Кутик і розбив ворожий кулемет під хатою, але й він повалився мертвий. Тоді кулеметник Дунай зорієнтувався, звідки летять смертоносні серії. Він випустив усю стрічку з МҐ 42, і ворожий кулемет замовк. Зав'язався запеклий бій. І хоч як влучно в ціль тряпляли наші кулі, наша ситуація ставала все гірша. Ініціятива була в руках ворога. Він перевищав нас силами, і йому на допомогу підійшли з Волі Міхової та Лупкова свіжі підкріплення. Чотовий Соловій дав наказ іти на прорив. Ми зірвалися з землі і побігли до перших хат, а тоді яром у бік лісу. Проти нас і за нами летіли постріли. Не добігши до яру, впав молоденький Пень. Коли поляки зрівнялися з ним, він кинув ґранату і загинув разом з ворогом.
У густому лісі зроблено провірку. Бракувало дев'ять стрільців. Найбільше загинуло таки з нашого роя. Між убитими були: кулеметники — Вихор, родом з Гуцульщини, Дунай із Старого Самбора, Медвідь з Гуцульщини (що втік разом з Прутом з армії, яка буле організована в Сибірі), ланковий Кутик з Бережанщини, інтендант Човен, також з Бережанщини, Пень — хлопчина років п'ятнадцять з Солинки, Хрущ. Добня та санітар Василь, звідки походили — не пам'ятаю. (Ми всіх пізніше поховали у спільній могилі на цвинтарі в Смільнику).
Виставивши заставу на узліссі, ми пересиділи в бойовому поготівлі до наступного дня. На світанку Корп дав наказ вертатися назад до Смільника. Тут старшини почали між собою перешіптуватися, а стрілецтво півголосом протестувати. Корп щось відчув і в лісі над селом затримав розстрільну і передав по зв'язку, що з наступом зачекаємо поки не смеркне.
Коли добре стемнілось, ми рушили ярами і полями до Смільника. Розстрільною підійшли під саме село, залягли, а розвідка підсунулась до хат. У селі людей не було. Лише в одній хаті ми застали двох селян, що поспішно пакувалися. Вони розповіли, що ворог забрав усіх людей на горішній кінець села і там окопався. Вранці мали транспортувати людей до Сянока, а потім на Схід.
| 1 | Охотніча резерва міліції обивательскєй. |
| 2 | Петеер - ПТР - протитанкова рушниця. |