Іван Дмитрик
У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Це було, мабуть, 21 серпня 1944 року, коли ми стали на полонині Букове Бердо й відразу взялися будувати колиби.

Тут почалося для нас нове життя - дуже відмінне від того, яке ми провадили по селах.

День починався о п'ятій годині ранку - руханкою, миттям, молитвою. Після сніданку (чорна кава і сухарі) до дванадцятої години відбувалися військові вправи. Бідненький обід (тепла юшка) їли ми між дванадцятою і першою годиною і знову вправи та лекції. О сьомій годині вечора - марненька вечеря, потім молитва й дозвілля.

Дуже погано було з миттям. Єдине джерело на полонині було маленьке і воду треба було щадити, щоб не забракло для кухні.

Цілими днями ми ходили голодні, бо харчі були скупі, а апетити на цій полонині мали ми вовчі. Тут я почав підупадати на силах. Так само було й з іншими.

Рекрутський вишкіл був тяжкий. Відпочивали ми лише тоді, коли надлітали більшовицькі літаки, які з'являлися досить часто й обстрілювали ліси. Тоді ми ховалися в кущах.

Села Ступосяни і Дверник стали головними осередками нашого постачання. До цих сіл звозили харчі з різних сторін, а звідти селяни доставляли їх нам до означеного місця в лісі. Там перебирали харчі стрільці й несли їх до табору.

Наш табір щодня збільшувався свіжими групами юнаків. Після двох тижнів створено з новоприбулих ще один курень. З нашої сотні забрали тоді всіх новаків і приділили вишколених вояків, створюючи, таким чином, добру бойову одиницю.

В новому курені переважали бойки. Курінним призначено молодого енерґійного старшину Євгена.

Після реорганізації куреня, наша сотня трохи віддихнула. Ми більше не проходили рекрутського вишколу, нам призначили інші завдання. Ми здебільша тримали стійки, ходили на стежі, доставляли харчі. Часто припроваджували до табору новобранців і контролювали шляхи, заповнені утікачами. З-поміж останніх ми одного разу доставили до табору кількох медиків, між ними пізніше відомих лікарів УПА - Гуцула і Горислава.

Лікарів у таборі було обмаль. Серед них було троє жидів, в тому одна жінка, а серед медсестер також були дві жидівки. Кличок їх вже не пригадую, але пам'ятаю, що вони були знайомими деяких наших стрільців з передвоєнних часів.

Більшовицькі партизани зникли з околиць Букового Берда, і про них ми взагалі не чули. Німці глибоко у гірські ліси не заходили. Часом з'являлися мадяри, але наші відділи відразу проганяли їх.

У вересні 1944 року розвідка донесла, що поблизу нашого табору на горі Білки (1014 м.) квартирує якийсь відділ УПА. Стрільці з цього відділу збирали харчі по селах і казали селянам, що вони з нашого табору. Одного разу трапилося так, що наша стежа зустріла їхню і, не одержавши від них клички, відкрила вогонь. Перестрілку припинили селяни, кажучи, що стріляємо до своїх. У розмові з вояками виявилося, що вони належать до "мельниківської УПА" і понад місяць квартирували під нашим боком.

Ми забрали їх і передали курінному Ренові, який, як звичайно, почухався за вухом і процідив крізь зуби:

- Що то, пане брате, уже дві УПА твориться у нас на полонині? Є тільки одна Україна і їй потрібна тільки одна армія!

Він наказав польовій жандармерії і двом чотам піти на місце таборування цієї "другої УПА" і перевірити справу. Один стрілець з їхньої стежі повів наших до табору. Застава їхнього табору не знала що робити, тим більше, що пізнала між нашими знайомих із своїх сіл. Вона дала знати до табору про несподівані відвідини. Їхні старшини не відразу впустили нас до табору. Не усі їхні стрільці навіть були свідомі того, що вони це якась інша група Української Повстанської Армії.

Намовляти до об'єднання довго не треба було, бо усі його хотіли. Вояки забрали свої речі і пішли до нашого табору. В таборі їх перевірено і, додавши трохи наших стрільців, створено з них нову сотню, що її очолив один із їхніх командирів. Згодом другий їх старшина перебрав сотню тяжких кулеметів, мінометів та гарматок.

У таборі на Буковому Берді назбиралося майже півсотки жінок. Між ними були підпільниці, які працювали в санітарній службі. Інші сиділи без діла. Чимало було дружин і родичів старшин, між ними жінка сотенного Бурлаки. Були і жінки з малими дітьми. Багато з них включилися до санітарного персоналу і сумлінно працювали, виготовляючи бандажі й інші санітарні речі та "залізні порції" для тих, що мали переходити фронтову лінію в більшовицьке запілля. Решта жінок крутилася одна поза одну отак, щоб тільки день зійшов.

Наш курінний Рен належав до тих, що не дивляться ласим оком на жіноцтво. Навпаки, він дивився кривим оком на кожну жінку в таборі, без різниці, хто вона була. Війська у спідничках він не любив. Не знаю, чи це правда, але стрільці бубоніли, буцім то якась жінка "всипала" його перед німцями і він був арештований та сидів у концентраційному таборі, аж поки його не викрали.

Курінний делікатно старався усувати жінок з табору на села, та вони якось викручувалися і знову з'являлися в таборі. В обороні деяких ставали чоловіки і так тривало довший час. Курінний не спускав їх з очей, обсервував, з ким зустрічаються, як поводяться із стрільцями, аж одного разу терпець йому увірвався. Він скликав збірку всіх, хто був у таборі, і на ній накинувся на стрільців і командирів. Стрільців скартав за різні недотягнення, командирів вилаяв за непорядки в сотнях, чотах і роях, а наостанку - трохи здержуючись у словах, але все таки гостро висловився проти жінок і сказав, що їхня присутність деморалізує військо. Він наказав усім жінкам залишити табір і відійти на села. Зробив вийняток тільки для кількох санітарок. Прикро було жінкам залишати табір, але нічого не помогло. У курінного Рена був твердий вояцький характер, і він ніколи не міняв свого рішення.

З таборових буднів треба згадати ще таку справу. У таборі було понад дві тисячі людей. Вони спали в колибах, на землі застеленій чатинням з ялиць і смерічок. Тому що не вистачало води і не можна було добре вимитися, поміж стрілецтвом кинулася сверблячка або короста. Заки в команді куреня про це довідалися, то вона вже дуже поширилась. В нашому рої лише кількох дістали коросту, більшість з нас, в тому числі і мене, вона обминула, хоч ми спали разом з тими, що вже її мали. Заряджено загальний лікарський перегляд; тих, що мали коросту відсепаровано від здорових, і багатьох відіслано на села для лікування. По селах пороблено шпиталі і там порозміщувано хворих. Головний шпиталь був у селі Дверник, де було понад сто стрільців. Тут придалися всі ті жінки, що відійшли з табору, бо вони опікувалися хворими.

Ще добре не видужали стрільці з корости, а вже в таборі появилася нова хвороба - червінка. Тут уже почалася тривога - перевірено по кілька разів усіх стрільців і пороблено всі заходи, щоб зупинити цю страшну недугу. Хворих цілком відокремлено від решти і приміщено на лікування в окремому інфекційному відділі. На велике щастя епідемію пощастило стримати. Був тільки один смертний випадок.

Нашу сотню, що нею командував командир Веселий, часто висилали в терен для різних завдань. У сотні було багато старих, досвідчених вояків. В ній було багато стрільців, які прийшли до нас з Дивізії "Галичина" і які воювали під Бродами.

Сотенний Веселий - старшина з військовим вишколом. Він закінчив старшинську школу в Дивізії "Галичина" з ступенем поручника. За походженням син священика з-під Надвірної, він мав яких 25 років, був інтеліґентний та енерґійний. Любив пісні, але й любив дисципліну.

Чотовими в нашій сотні були: Вовк - першої чоти, Крилач - другої, Кудияр - третьої (у якій був я) і Корп - четвертої.

Отож, якщо треба було зробити якусь засідку, "викурити" німців, мадярів або більшовицьких партизанів, це завдання припадало нам, або сотні Бурлаки. Ми також часто ходили на "роздобеньки" одностроїв, взуття, зброї. Відбувалося це досить просто: ми робили засідку на німецький, мадярський чи словацький відділ, роззброювали та забирали мундири, залишаючи вояків у білизні. Німці, коли бачили, що це відділи УПА, а не більшовики, без великого спротиву віддавали однострої, чоботи і зброю. Вони знали, що ми їх відпустимо живими. Траплялося іноді, що наша чота роззброювала ціпі ворожі курені. Але бувало й таке, що нам доводилося вертатися з виправ без жадних трофеїв, бо наші "трофеї" пронюхували, що ми зближаємось, і втікали. Між іншим, мадярська армія, покидаючи наші землі, хапала і тягнула з собою усе, що тільки вдалося, головно худобу.

На збірці курінний Рен дав наказ нашій сотні йти в терен. Ми, звичайно, дуже зраділи і негайно взялися порядкувати свої речі до відмаршу. Вояки з інших сотень заздрили нам, що мусять залишатися в таборі й відбувати безконечні вправи - безліч разів на день "бігом марш", "долів", "встань", "скачи" і т. д.

Кілька годин пізніше сотенний зголосив курінному відхід і ми відмаршували трійками, весело співаючи. Нашим першим завданням було, вдаючи більшовицьких партизанів, перебрати від словацьких частин, що стояли на кордоні, зброю, яку вони радо віддавали більшовикам, а самі йшли додому.

Далеко за табором ми перейшли з маршової колони в стрілецький ряд і так пройшли через Ступосяни до села Дверник. У Двернику заночували. В селі було багато стрільців УПА. Можна було стрінути і старшин з командування УПА та видатних осіб з ОУН і УГВР. У селі ходила чутка, що вони відбувають важливі конференції і наради.

Наступного дня, через села Насічне і Наринське ми помаршували до Ветлини. Це одне з більших верховинських сіл і нам забрало півдня, щоб перейти його та прибути до Смереку, що майже сполучається з Ветлиною. По дорозі селяни підгодовували нас, і ми користали з кожної нагоди, щоб трохи поїсти після напівголодного життя в таборі.

Тим часом від курінного Рена прийшли зв'язкові з вісткою, що на пропозицію мадярського штабу, Головне Командування УПА уклало з ним договір, на підставі якого наші відділи повинні пропускати мадярські частини, які відходили з нашої території до своєї країни. В заміну за це вони зобов'язались не грабувати українське населення і доставляти нам зброю та полонених українців з Червоної Армії. Зразу після підписання договору до сіл Дверничок, Дверник, Лютовиська та інших почали прибувати вантажні авта з амуніцією, кулеметами, рушницями та іншою зброєю, здебільша радянської продукції. Один такий транспорт наша сотня перебрала у Ступосянах. Там було й кілька гарматок.

При кінці першого тижня вересня ми перейшли з Смереку до Струбовиськ і відбувши, як і в інших селах, віче з селянами, переночували і вранці вирушили через Приспіл і Криве у напрямі містечка Тісна, бо сотенний Веселий заплянував перемаршувати через Тісну, щоб продемонструвати польському населенню нашу силу. Щоб не йти через село Довжиця, ми перейшли через високу гору на схід від міста. В сотні були хлопці з Тісної, які добре знали терен. Вузькою лісовою доріжкою ми дійшли до потоку, що впадає до річки Солинка, яка перепливає через Тісну. Ліс кінчався і починалися поля, потім городи і перші хати Тісної.

Вийшовши на дорогу, ми йшли шахівницею у відступі по п'ять метрів між стрільцями. Наша чота маршувала як переднє забезпечення на сто метрів попереду, а наш рій, як стежа, йшов на сто метрів перед переднім забезпеченням із трьома розвідчиками ще на сто метрів перед нами. Ми добре розглядалися на всі боки. Було досить маркітно, але ми трималися виструнчені і горді. Мешканці повиходили з хат і щиро вітали нас. Жінки обдаровували харчами, чоловіки цигарками, та перестерігали перед німцями. Малі хлопці бігли юрбою за нами, намагаючись дотримати нам кроку. Напроти нас над'їхав поліцист з цього села і запитав про нашого командира. Ми спрямували його до заду, він поговорив з чотовим, потім з сотенним. Мабуть хотів переконатися чи ми справді відділ УПА, бо могли підшитися під нашу назву й більшовицькі партизани.

У селі Зубряче ми затримались на відпочинок. Тут нас радісно вітали і вгощали чим могли. Ніч перебули ми в селах Манів і Щербанівка, а вранці помаршували до Бальниці.

В селі наша розвідка, видаючи себе за більшовицьких партизанів, відбула переговори з словацькою частиною про передачу зброї для нашого відділу. Справа пішла гладко. Словацькі старшини обіцяли залишити зброю своєї частини в окопах, замаскувавши її землею і хмизом. Словаки нарікали на німців, хвалили "русов" і заявляли нашим стрільцям, що "єсме братні народ".

В селі дівчата зварили нам обід і випрали білизну. Перевели ми там також віче, на якому сотенний закликав селян допомагати нам визбирувати зброю. З такими закликами наша сотня зверталася до селян і в інших селах.

Коли кілька днів пізніше словаки залишили свої становища, наша сотня в бойовому порядку просунулася до кордону і ввійшла в словацькі окопи. Там були кулемети, ручні міномети, протипанцерні кріси, рушниці, великі скрині з амуніцією і ручними гранатами, різні роди піхотинських і протипанцерних мін та багато іншого.

Все це ми винесли з окопів і сховали в корчах та різних криївках. Опісля замовили двадцять возів у Бальниці та інших селах, навантажили на них усе це майно і попрямували до села Солинка, що лежить під самим словацьким кордоном. Тут придбали ще кілька возів рушниць та амуніції, що їх назбирали місцеві селяни. З Солинки ми перейшли до Розток Горішніх, що розкинулись між чотирма високими і стрімкими горами - Стриб, Руп Великий, Черенін і В'язіль. Люди жили тут спокійно. Як і в інших селах, вони приймали нас дуже щиро. І тут ми дістали багато зброї, мін, амуніції і кілька кулеметів.

З великим обозом ми вирушили до Струбовиськ. Перехід через гору В'язіль тривав цілий день і ми ввійшли до села тільки пізно ввечорі. Тут ми замовили інші вози і перевантажили на них увесь наш "крам". Раненько вже були в дорозі, але прийшли до Ветлини аж надвечір.

Довго по селах ми не затримувалися: поперше, було небезпечно, а подруге ми спішилися, щоб доставити зброю до табору. Мали багато клопоту з возами, бо вони ламалися під тягарем вантажу.

Наступного дня, залишаючи з боку села Береги Горішні і Березки, ми взяли напрям на гору Віпки. Але виїхати на неї не могли. В половині дороги коні послабли. Нам довелося вивантажити все добро, а господарів з возами відіслати додому.

Сотенний Веселий вислав зв'язкових до табору, а вслід за тим за кілька годин прибула до нас сотня новаків. Вони привезли з собою кілька тачанок запряжених кіньми і на них ми навантажили тяжкі скрині з амуніцією, гранатами та мінометами. Решту взяли на плечі. Йти було не легко. Треба було не тільки нести свій вантаж, але й час від часу помагати коням, які приставали.

Курінний Рен дуже втішився таким великим транспортом зброї. Це була для нього справжня несподіванка. Він оглядав кожну річ зокрема і все разом і дуже хвалив, бо дійсно було за що. Зброя новісінька, ґранати ще не розпаковані, так само амуніція. Курінний заявив, що тепер можна буде озброїти всі сотні новобранців, які приходили до табору переважно без зброї.

Потомлені поснули ми міцно в своїх колибах, в яких під час нашої відсутности квартирували новаки.

У таборі життя не змінилося, хоч було багато новин. Створено ще дві нові сотні. Всі вони день у день відбували рекрутський вишкіл. Сотня Байди перебувала й далі в терені. Тепер у нас був цілий полк війська.

Почули ми також прикру вістку - польовий суд засудив до кари смерти одного з наших інтендантів за крадіж харчів і хліба (понад 25 буханців), з якими в таборі було дуже скупо. Кара була така сувора, щоб відстрашити інших.

Теслярі мали багато роботи. Вони робили нові і переробляли старі вози на тачанки. А тому що фарби не було, їх малювали саморобною, з черниць. В таборових верстатах виробляли також в'юки на коней для перевозу мінометів і тяжких кулеметів. Табір готувався до переходу фронту, який постійно наближався.

У таборі ми відпочивали тільки один день, бо вже на другий сотенний дав наказ готуватися в дорогу.

Першими зупинками в нашому марші були Ступосяни, Протісне і Дверник. Не затримуючись довго у Двернику, де лежали наші хворі, між ними чимало й маркирантів, що їм знудилася муштра, ми пішли до села Руське. Там пообідали, а ночувати стали в Затварниці. До цього села часто заходили більшовицькі партизани, здебільша вночі, щоб обминати зустрічей з сотнями Байди й Нечая, що оперували в цих околицях.

Уранці наша сотня була вже в маленькому сільці Сухі Ріки, цілком відділеного від інших сіл горами й густими лісами. Його населення було дуже вбоге, а ще й до того пограбоване більшовицькими партизанами що засіли в навколишніх лісах. Нам доручено вислідити і прогнати їх з цих лісів. До речі, до сіл, що були під контролею українських повстанців, не наважувалися заходити не тільки більшовицькі партизани, але й німці та мадяри.

Наступного дня наша сотня була вже в Гульському, звідки одна чота пішла до Райського, щоб з "ліґеншафту" забрати худобу на м'ясо для табору.

Доволі вимовним було те, що більшовицькі партизани не ліквідували німецьких "ліґеншафтів". Вони забирали худобу в селян, а не з "ліґеншафтів", бо їх майно залишали для Червоної Армії і для майбутніх радгоспів.

На другий день до Гульського під'їхали три мадярські танки і затрималися біля перших хат над Сяном. Ми сховалися в кущах уздовж потоку, який випливає з-під гори Столи. Мадяри повиходили з танків і в крайній хаті почали розпитувати господарів, хто квартирує в селі. Тому що господарі не розуміли ані мадярської, ані німецької мов, мадяри почали показувати руками, що вони є приятелями УПА. Господарі мовчали, бо не знали чи можна мадярам вірити. Тим часом сотенний вислав до хати кількох стрільців, що знали мадярську і німецьку мови. Стежа увійшла до хати із зброєю напоготові. Мадярські офіцери вхопили автомати, але їх стримали господарі. Тоді один із стрільців, що знав мадярську мову, сказав, що село і околиця є під контролем УПА. Вони зраділи, бо шукали зв'язку з нами. Виявилося, що вони дістали завдання підготовити терен до переходу більших мадярських військових сил. Стежа завела їх до сотенного Веселого, і вони з ним обговорили всі справи та поінформували про шлях переходу їхнього війська.

Один із залоги танків виніс скриньку ґранат і роздав їх стрільцям, інший подарував нам кілька картонів мадярських цигарок "Гонвед". Незабаром мадяри від'їхали в напрямі Лютовиськ.

Пам'ятаю, в тому ж таки Гульському я стояв одного ранку на стійці. До мене несподівано підійшла дівчина з клуночком завинутим у білий рушник і несміливо сказала, що це її мама спекла пиріжки і казала мені занести. Дівчина, яких вісімнадцяти років, чорнява, в білій хустині на голові, в широкій кольоровій спідниці та ходаках, була така несмілива, що боялася в очі глянути. Вона ніби з жалем сказала, що в їхній хаті ніхто з наших стрільців не квартирує, а вони хотіли б їх мати і почути їх веселі пісні. При тому вона показала на горішній кінець села, де була їх хата. Хоч на стійці не вільно було їсти, то я не міг опертися спокусі, бо пиріжки дуже смачно пахли.

Після служби я зайшов до хати, щоб подякувати господині. Вона ще досить молода і здорова жінка, дещо зніяковіла і ніби виправдуючися сказала, що це її донька Катруся так пильнує наших вояків. Правда, вона також про них дбає; має сина Михася в УПА, але десь під Львовом.

За щирість селян ми також старалися відплатити їм тим самим. І в цьому селі й в інших, у вільний від служби час, ми допомагали людям при господарстві.

Була друга половина вересня. Надходив полудень. Ми сиділи під хатою солтиса і кінчали вправи з кулеметом. Треба було швидко розібрати його і скласти. Дівчата повідомили, що обід готовий, і на наказ чотового ми перервали вправи й пішли до хати, де на столі стояв у мисках ґуляш. Як тільки стрільці, жартуючи з дівчатами, почали братися до їди, на дворі затарабанили кулемети. Усі в ту ж мить замість ложок вхопили зброю.

Кулемети цокотіли від сторони села Криве та з лісу під горою Столи. Ми всі побігли на заздалегідь намічені місця. Наша чота зайняла позиції на узліссі, а копо хреста при дорозі з Гульського до Кривого поставлено кулемет. Ніхто не знав з ким більшовики ведуть бій. Ми бачили, як вони вибігали з лісу і бігли в напрямі Кривого. Майже рівночасно в долішньому кінці села вибігла розстрільна в силі яких двох чот і ми пізнали, що це наші. Ми відкрили вогонь по більшовиках, але вони не відступали, а йшли далі. Тоді зі сторони наступу наших двох чот, відізвалися міномети. Аж тепер більшовики кинулися тікати глибоким яром. Наша сотня сипнула по них вогнем. Їх коні та люди позбивалися під високим обривом берегів, і звідти до нас донеслися крики та зойки. Але й ми попали в халепу. Наші чоти, що наступали з долішнього кінця села, не знаючи хто є під лісом, почали обстрілювати наші становища. Ми почіпили білу хустину на баґнет і вислали зв'язкових, яким скоро вдалося з'ясувати непорозуміння. Чоти, які наступали, були з сотні Нечая.

Тепер вже з'єднаними сипами ми відкрили ще міцніший вогонь у напрямі лісу, куди відступав ворог. Бій тривав яких три години.

Полежавши деякий час на становищах, наша сотня перебігла стрибками поле і зайняла становище в лісі. Наш рій пішов на стежу. Ройовий Аврам скривився, але наказ треба було виконати і я ще з двома стрільцями пішов наперед розвідати, а рій просувався за нами. Лисячим ходом ми підсувалися до побоєвища, уважаючи на найменший шелест. Коли ми наблизилися до поляни, на яку був зосереджений найбільший вогонь наших кулеметів, почули шелест. Ми залягли і переказали, щоб рій зробив те саме. В нашу сторону йшов гурт людей із зброєю на плечах.

Ми пізнали їх: це були стрільці з сотні Нечая. Вже разом пішли оглядати побоєвище. Там було багато калюж крови, але своїх убитих більшовики позабирали. Ми знайшли пачку амуніції, кулемет, ґранати, мішки з картоплею та інше. Вже стемніло, коли ми верталися назад. У крайніх хатах села ми нікого не застали, бо люди, почувши, що хтось іде з лісу, повтікали. Але у дальших хатах пощастило нам зустріти декого з селян. Селяни оповідали, що бачили як більшовики забирали своїх ранених з яру.

На ніч чотові одержали наказ зміцнити всі застави і стійки. Сотенний Нечай з кількома старшинами відвідали нашого сотенного, і вони обговорили між собою плян спільної дії - вирішили наступного ранку піти наступом на вершок гори Столи, що височіє над селами Гульське, Криве і Творильчик. По другому боці гори лежить село Кобильське і Яворець. На горі між густими лісами є велика полонина. Більшовики сиділи там вже довгі місяці й докучали населенню. Згідно з інформаціями селян, їх там правдоподібно було більше ніж нас.

Нас побудили пів на третю ночі й наказали не брати з собою жадних речей - навіть хлібака чи торби. Перед третьою годиною ночі ми вже були в горішньому кінці села, де сотенний поінформував нас про наше завдання.

Перша і друга чоти мали зайняти становища вздовж дороги, що йшла від Затварниці повз гору Маґурець. Третя і четверта чоти пішли розстрільною направо від села Гульське. Сотня Нечая мала зайняти позиції під горою від сторони сіл Криве і Творильчик, аж у глибину лісу до поляни, що сягає до села Яворець. Якщо б дійшло до бою між нами і більшовиками, сотня Нечая мала застукати більшовиків ззаду. Завдання нашої сотні - нагнати більшовиків на кулеметні застави сотні Нечая.

Сотенний Веселий пішов з першою і другою чотами. Третю і четверту вів політвиховник Хитроляс і старенький бунчужний волиняк (його псевдоніма вже не пам'ятаю). По розстрільній передано бойову кличку: запит - п'ятнадцять, відповідь - двадцять. Дані про розміщення і численність більшовицького відділу наш сотенний мав добрі, бо більшовики забрали з собою в партизанку кількох наших сільських хлопців, і вони передавали нам через селян інформації.

Наша розстрільна увійшла в молодняк і щезла між кущами. Було ще темно і важко було просуватися. Під ногами тріщав і шелестів хмиз. Тих з нас, що не привикли ходити лісом, гілки били в обличчя і здирали шапки. По двох годинах напруженого маршу ми сіли на відпочинок.

Далеко за горою сходило сонце. Його проміння просочувалися і до лісу. Наставав день. По лінії прийшов наказ продовжувати марш. Ми пішли далі гущавиною. Лісові дороги ми обминали з двох причин - поперше, на дорозі нас могли скорше побачити; подруге, дороги могли бути заміновані. По короткому марші новий наказ: кожна чота виставляє один рій і висилає його 50 метрів перед чотою. Таким порядком маємо йти, аж поки передній рій не завважить ворога або ворожого табору. Тоді чоти мали залягти і чекати дальшого наказу. Так мовчки просувалися ми ще досить довго. Сонце вже давно височіло над лісом, коли наш передній рій передав, що видно більшовицький табір. Від сотенного прийшов наказ - наступати! Ми обережно поповзли вперед і побачили колиби. В них тихо, ніякого знаку життя. Почекавши хвилину, ми вскочили поміж них. Всюди порожньо. Лише по закривавлених бандажах в колибах, по порозкидуваній амуніції видно, що тут недавно таборував ворог. Усі стежки на поляну забарикадовані великими колодами. Серед поляни височіла могила з написом російською мовою: "Тут лежать герої Радянського Союзу, що загинули за батьківщину і Сталіна в боротьбі проти українських буржуазно-націоналістичних банд". На вершку могили - висока п'ятикутна зірка.

Бій не відбувся. Ворог утік. Відпочивши трохи, ми повернулися до Гульського. А на другий день прийшли кур'єри від курінного Рена з наказом, щоб ми негайно верталися на Букове Бердо.

Наша сотня виструнчилася посеред села у трьох лавах на збірку. Нас обступили селяни. Політвиховник Хитроляс подякував їм за опіку над стрільцями і закликав, щоб не падали на дусі, бо український народ має своїх оборонців, має УПА. Він теж пригадав про обов'язок кожного українця збирати і зберігати для нас зброю. Селяни дивилися на нас із жалем, - вони з нами зжилися і під час нашого перебування в селі могли спокійно працювати.

Коло Руського і Дверника ми стрінулися з сотнею Байди, що йшла в напрямі села Ступосяни.

На Буковім Берді життя кипіло. Наше військо збільшилося ще на одну сотню. По Маґурі лунав крик і гамір, відбувалися завзяті вправи в стрілянні з гармат і рушниць.

Наша сотня розтаборилася в долині, у малому селищі Мучне. Це одне з найстарших сіл в околиці і пам'ятає ще напади татар. Селяни оповідали, що назва Мучне мала піти від того, що татари тут мучили людей. До нашого приходу це сільце зазнало чимало лиха від новітніх червоних татар.

Коло шляху старої залізнички, що нею колись возили дерево до тартаків, ми побудували колиби. Будували їх цілий день. Але ми ще й місця в них добре не загріли, як прийшов наказ: - в дорогу!

Ми мали перенести в Турчанщину якісь важливі речі і охороняти високих старшин з командування УПА. Наші колиби перебрала сотня Бурлаки, що якраз вернулася з-поза Сяну.

Наш маршрут ішов через село Дзвиняч Горішній, через гору Кичеру до Дидьова та через гору Черешеньку до присілка Полининське. Тут ми перейшли Сян і пішли повз Смільник до Журавина. Мешканці цього села свідомі і знайомі з нашими сотнями. Деякі хлопці з села проходили вишкіл на Буковому Берді. Люди заможні, приймали нас дуже гостинно.

З Журавина ми пішли наступного дня далі на схід. У селі Боберка ми перейшли річку Рика і дійшли до Дністрика Дубового. Тут наша сотня поділилася - чоти Крилача і Кудияра пішли до Вовча, а дві інші з сотенним до села Шандровець.

У горішньому кінці Вовча квартирувало багато мадярів. Не довіряючи їм, ми перейшли Дністер, який ділить село, і заквартирували в другому кінці Вовча. З нами був відділ польової жандармерії.

Наступного дня раненько ми пішли до села Розлуч, де на нас чекали зв'язкові. Вони провели нас лісами повз села Жукотин, Бережок і Смеречка до села Гвоздець. Мадяри тікали стрімголов. Ми не довіряли їм, тому старалися не зустрічатися з ними і маршували лісами та полями. За Дністром була вже фронтова лінія. Обминаючи села Млини і Стрілки, ми зайшли до Тисовиці. Тут не було мадярів, а селяни сказали нам, що за горою, в Лінині Великій і в Лаврові, є вже більшовики. Ліси тут досить великі і, якби було треба, ми могли б пересидіти в горах Пальчинських і Головні аж поки не перейде головна частина радянського війська. Фронт не тримався однієї лінії, бо мадяри його залишали, де попало, а радянське військо систематично посувалося вперед. Зв'язкові повідомили нас, що більшовики загородили нам дорогу і ми не зможемо добитися до призначеного місця, бо це ще кілька сіл далі.

Тоді наш рій пішов до села Лінин Великий на розвідку. Його населення було свідоме і добре зорганізоване, і наш рій повернувся з розвідки з цікавими новинами. Ми бачили червоноармійців у селі та навіть привели з собою "полонених" - радянських вояків, що втекли з Червоної Армії і шукали зв'язку з УПА. Місцеві хлопці передали їх нашій розвідці. "Дезертири" походили з Золочівщини і оповідали, що на фронтах гине багато наших хлопців, що їх більшовики свідомо женуть невишколених у бій на найбільш небезпечні становища. На полі бою комісари дострілюють ранених, щоб "не мучилися". Таких комісарів багато гине від куль радянських вояків і стріляють у них навіть ранені, не бажаючи загинути з їхніх рук. Розповідали також, що Америка дуже допомагає більшовикам - дає одяг, взуття, авта, зброю і харчі.

З села Тисовиця ми швидкою ходою завернули назад до нашої сотні, бо не були певні, чи в такому замішанні на фронтовій лінії, зможемо її знайти. Радянська артилерія обстрілювала наші ліси й околиці, а танки, що вже були попереду нас, обстрілювали дорогу з Старого Самбора на Турку. Ми наздогнали сотню перед селом Яблінка Нижня.