Маршуючи вночі ми зустріли іншу сотню нашого куреня, яка одержала доручення встановити зв'язок з нами. Від неї ми довідалися, що 20 вересня наші курені з усім обозом залишили Букове Бердо. Більшовицькі моторизовані з'єднання прорвалися через фронт в околиці Сянока і кілька радянських танків під'їхали до сіл поблизу Букового Берда. Їх помітили наші стрільці у Ступосянах. Вони заалярмували табір, і три курені та дві чоти з сотні Чорного поквапно відійшли на схід. По другій стороні фронту залишилися дві інші чоти Чорного. Ми ще довідалися, що коло Лютовиськ відбувся великий бій німців з радянським військом.
В селі Бориня ми зустрілися з відділами Рена, Байди і Євгена. Сотенний зголосив курінному прихід сотні і почав давати звіт, але курінний Рен тільки махнув рукою і сказав, що нема часу говорити, бо більшовики наступають нам на п'яти і треба якнайскорше дістатися в Майданські ліси і там пробувати прорватися через лінію фронту в більшовицьке запілля. Після спільного переходу фронту, сотні мали діяти окремо в різних теренах.
Поспішним маршем ми пішли на південь; минули села Висоцько Нижнє, Копчин, Висоцько Вижнє, Матьків, Мохнате Долішнє, Сморже, Феліцієнталь й Аннаберґ.
Військо було втомлене і радо зупинилося б, але треба було обходитися без відпочинку. По дорозі наша сотня одержала свій приділ "залізних порцій", що їх роздано стрільцям по роях. Такі порції інші сотні дістали ще на Буковому Берді.
По селах ми майже не затримувалися. Незабаром гарматні набої розривалися вже недалеко поза нами.
На дорогах ми бачили поперевертані авта, вози, мотоциклі, ровери і навіть ранених вояків, здебільша з мадярських з'єднань. Ранені просили помочі, але мадяри, не зважаючи, що це свої, залишали їх і втікали полями до свого кордону.
Наші стрільці збирали зброю, амуніцію з авт і возів та всяке інше. Найбільше шукали ми за брезентовими палатками, бо вони були дуже потрібні проти дощів.
Стрільці одержали суворий наказ не рухати "залізних порцій". Ці порції були добре спаковані в полотно і щільно зашиті: сушена риба, сухарі, м'ясні консерви, трохи сушених овочів і горох. З нашим обозом ми гнали багато худоби, здебільша волів і на тачанках везли законсервоване м'ясо в бочках. У балці було понад 200 коней, деякі запряжені в тачанки, а інших уживали командири. Наша валка тягнулася кілька кілометрів. Усіх вояків було біля дві і пів тисячі.
Осінь була гарна і суха, ночі місячні, ясні, і все це давало нам змогу перебувати без упину в поході. Йшли ми і днями і ночами — фронт то доганяв нас, то переганяв. Фронтової лінії не можна було устійнити, бо танки вривалися клином наперед і замикали той чи інший терен. Деякий час ми маршували битим шосе над рікою Стрий. Деколи скорочували дорогу та йшли полями або бічними доріжками.
У Тухольці і Рикові курінний наказав зліквідувати увесь зайвий баґаж. Ми залишили частину речей у селян, а частину заховали в криївках. Залишили ми теж гармати і амуніцію та деякі тачанки. Міномети і тяжкі кулемети нав'ючили на коней.
В околиці Тухольки і Рикова мадяри покидали свої становища і відходили на південь до кордону. Наші стрільці почали в їхніх таборах "організувати" всяке добро, головно шатра, шинелі, коци і мішки з сухарями. Стрільці недоїдали, варити не було часу, і вже другий тиждень ніхто не їв гарячої страви. Наша "організація" не подобалась мадярам і їх старшини заявили нашому курінному, що ми розтягаємо їх обоз. Здогадуючись до чого може дійти, стрільці поховали заздалегідь по хатах усі "зорганізовані" речі, головно брезентові палатки. Під час збірки курінний зганьбив нас гостро; дісталось і чотовим та ройовим. Але коли перед очима мадярських офіцерів переведено обшук по наших наплечниках і не знайдено нічого з того, що пропало в мадярському таборі, тоді курінний заявив мадярам, що це мусіла бути якась помилка, і мадярським офіцерам не лишалося нічого іншого, як перепросити за турботу і відійти до своїх.
У Рикові розв'язано одну з наших сотень і стрільців відпущено додому. Ця сотня була зорганізована наприкінці нашого перебування на Буковому Берді і тому її стрільці не перейшли достатнього вишколу. Невишколені і незагартовані, вони перевтомлювалися форсовним маршем і почали хворіти. Після розв'язання сотні дехто залишився по місцевих "кущах", дехто повернувся до своїх сіл.
Кінчався другий тиждень нашої мандрівки. Починалася холодна, дощиста осіння пора. Наша колона продовжувала маршувати на схід в напрямі Тухлі. По дорозі ми зустрічали, як і раніше, мадярів, що навантажені зброєю й амуніцією йшли нам напроти. Це були переважно сапери. Вони не розуміли, чому ми йдемо в сторону фронту і дивувалися коли ми відповіли що переходимо фронт, щоб бити більшовиків в запіллі.
З Тухольки ми пішли вздовж річок Бринівка і Головчанка. Дорога вздовж Головчанки була дуже погана. Ця річка розливається місцями в непрохідні багна. Ми брели по коліна в болоті й інколи губили в ньому чоботи. Грузли глибоко коні з тачанками; падав без перерви дощ і холод проймав до живого.
Мадяри мінували мости, звивали телефонні дроти і забирали каблі. Від них ми довідалися, що в долішньому кінці Тухлі були вже більшовики. Курінний Рен зарядив гостре поготівля і вислав до Тухлі сотню Бурлаки на розвідку; наша сотня йшла як заднє забезпечення.
Ми переходили мости останні. При першому мості ледве встигли відійти кілька кроків, як міст полетів угору і на нас посипалася земля. При переході другого ми скорше бігли, щоб чого доброго не вилетіти вгору разом з мостом.
Наш курінь тягнувся довгою колоною. Ми йшли одною стороною дороги на південь, а другою, напроти нас ішли мадяри на північ. Дороги були часто забльоковані поламаними возами, автами. Треба було прочищати їх або обходити ровами. Ми всі були дуже втомлені, і дехто спав на ходу. Вже було мабуть по півночі, коли прийшов наказ затримуватися в селах на квартири. Сотня Бурлаки, що йшла першою, примістилася в крайніх хатах Плав'я, інші сотні частково в Плав'ю, частково в Кальному. Ми знайшли місце вже як світало і то не в хатах, а в стодолах.
Відпочити! Ми попадали мов мертві на солому. Але тут з'явилася господиня і запропонувала зварити нам вареників. Боже мій! Вареники! І нараз сон відійшов. Наші голодні шлунки обізвалися. Ми кинулися помогати господині — одні чистили бараболю, інші рубали дрова...
Ранок привітав нас золотим промінням сонця, що густо заляв усе подвір'я. Одні з нас уже встигли поснідати, інші ще чекали на вареники, що їх господиня саме кидала в кип'ячу воду, коли раптом зірвалася стрілянина. По пострілах ми догадалися, що це в селі Плав'я, де заквартирувала сотня Бурлаки. Незабаром від нього прибіг зв'язковий з повідомленням, що наступають більшовики. Наш сотенний наказав негайно зайняти становища на горі Тростян. Ми скоро збіглися до вимаршу, а господиня похапцем кидала нам у їдунки недоварені ще вареники і тремтячою рукою хрестила нас. Ми з вдячністю цілували чорну запрацьовану руку селянки, яка була як рідна мати.
Наші чоти залягли розстрільною на досить відкритому хребті гори, з рідкими тільки кущами. Кулеметники зайняли становища на відкритій поляні. В долині грала зброя всіх калібрів. Лунали крики. Це тривало досить довго.
Згодом бій затих. Радянська артилерія ще обстрілювала верхи гір, але без шкоди для нас, бо набої розривалися в лісі, нижче наших позицій. Наша сотня залишилася ще деякий час на горі як заднє забезпечення і долучилася до куреня аж тоді, коли більшовики відійшли.
Наш шлях на південь йшов через Лавочне, яке лежить над річкою Опір, вздовж головного шосе і залізничої колії, що ведуть на Мадярщину.
В Лавочнім, на превеликий жаль нашого чотового Кручі, ми не затрималися. Лавочне — це його рідне село. Селяни пізнали його і щиро вітали. Зі сльозами в очах вибігла йому назустріч старенька жінка, мабуть мати. Вони на коротку мить обнялися — обняттям привіту і прощання. Він не міг залишити своєї чоти ні на хвилину.
Мадярів ми вже не зустрічали; вони, як нам казали, перейшли свій кордон і сильно окопалися. Зустрічали ми багатьох утікачів з Галичини, які шукали захисту в Мадярщині, але мадяри їх не пускали. Це викликало між ними паніку. Наші люди були під враженням страшної масакри, що її вчинили більшовицькі танки над групою втікачів. Десятки осіб, між ними діти і жінки, були розчавлені танками. Наші командири пробували інтервеніювати у мадярів, але без успіху.
Ріку Опір ми переходили вбрід, бо залізничий міст через річку більшовики ушкодили. Переходити ріку з тягарем було дуже тяжко. Вода в ній рвучка, каміння слизьке і ми раз-у-раз ковзалися і падали у воду. До того всього зненацька від сторони кордону над нами загули і зашуміли набої з мінометів. Кожний з нас заліг де стояв. Я скочив у ковбаню повну брудного намулу.
Це мадяри взяли нас під обстріл, думаючи, що ми більшовики. Тоді курінний Рен доручив одному старшині, двом дівчатам і ройовому Аврамові (який добре володів мадярською мовою) піти до мадярів на переговори. Делегація з білим прапором почала підсуватися до їх окопів, але мадяри не бачили їх і ще дужче нас обстрілювали. Та нарешті вони почули Аврама, який вимахував білим прапором і раз-у-раз кричав: "Стримайте, чорти, вогонь, ми УПА, хочемо говорити з вами", і їхні кулемети і міномети почали один за одним притихати, аж замовкли зовсім.
У розмові виявилося, що це була нова мадярська частина, яка взяла нас за більшовиків. Мадяри щиро подивляли нас, коли довідалися, що ми йдемо на Схід. На інтервенцію наших старшин, мадяри дозволили втікачам перейти мадярський кордон ще того самого дня.
Це було справжнє чудо, що ми вийшли живими з-під того страшного обстрілу. Між нами були тільки один важко і кілька легко поранених. Правда, крім того, поранено кількох селян і спалено кілька хат у селі.
Через села Волосянка і Ялинковате та через гору Високий Верх, ми зайшли до Рожанки Вижньої. Дорога була важка. Потомлені коні ковзалися і падали на коліна. Ми ж обливалися потом.
По дуже короткім відпочинку, ще того самого дня ми перейшли до Рожанки Нижньої і звідси почався перехід через більшовицький фронт.
В Рожанці Нижній наша жандармерія зловила двох підозрілих "дезертирів" з Червоної Армії. Їх обшукали. Під цивільним одягом знайшли в них надавчі радіоапарати. На допиті вони зізнали, що одержали завдання збирати відомості про "банди УПА". За їх інформаціями, радянське військо було вже за горою і за кілька годин його можна було сподіватися в селі.
Наш зв'язок у селах працював добре. У лісах теж були зв'язкові пункти, і там день і ніч стояли стійки, приймали поодинокі відділи і переводили їх через фронт у більшовицьке запілля.
Наші курені взяли напрям на Вільшанець (1043 м.), потім на Чирак (1283 м.) і Красну (1136 м.), а далі великими лісами на кам'янисті і стрімкі гори Буківця. Підхід був важкий. Люди і коні напружували себе до останків сил, щоб подолати труднощі маршу.
За Рожанкою Вижньою, у лісі, під горою Вільшановець, більшовики обстріляли нас з кулеметів і гармат, але швидко скерували свій вогонь на південь, а ми посувалися на північ. Властиво тяжко було розпізнати, хто й де стріляє. Внизу під нами було виразно чути розмову червоноармійців, що витягали свої гарматки на ту саму гору, на якій ми зайняли верхи. Коло нас розривалися набої гармат, але ми не знали, чи це мадярські, чи більшовицькі. Увесь день ми дряпалися вгору, йшли крутими верхами, змагаючися з кожним клаптиком кам'янистої землі і піднімалися все вище й вище в гори. Вже цілком звечоріло, коли ми зупинилися на відпочинок, — перший відпочинок після цілотижневого маршу.
Сотні розтаборилися скупчено біля себе, у кітловині між потоками Соболь і Соболиця. На південь пливе ріка Мізунка і повз неї веде дорога і вузько-торівка. На схід від нас — село Солотвина, відгороджене горами і лісами.
В таборі наказано поводитися тихо, не бігати, не говорити голосно, не ламати хмизу. Курінний покликав сотенних на нараду. Кухарі готували гарячу страву. Стрілянина навколо нас не припинялася. Десь поза нами артилерія обстрілювала верхи гір, кулемети хвилями торохкотіли, то знову затихали.
Місцеві зв'язкові повідомили, що ми вже поза лінією фронту.
Удосвіта, ще добре не благословило на світ, як ми знову рушили в дорогу. Ранок був дуже холодний, і ми дзвонили зубами.
Схематична карта рейду куріня УПА Рена з Закерзоння в Східну Галичину