Під час нашого рейду по Лемківщині майже в кожному селі хтось приєднувався до нашої сотні; чимало прибуло теж з Дивізії "Галичина" та з німецьких частин. З цих новоприбулих створено ще одну чоту, а кожний рій побільшено на четверо-п'ятеро стрільців. Таким чином у нашій сотні було п'ять чот, що мали разом триста стрільців. Чотири чоти були стрілецькі; п'ята — важкокулеметна.
Багато хлопців прибували до сотні без зброї. На жаль, по селах зібрано зброї дуже мало, і її на всіх не вистачало. Автоматами були озброєні тільки деякі чотові. Багато стрільців мали довгі незручні голляндські рушниці, до яких бракувало амуніції. Навіть наш тимчасовий сотенний Лис не мав ні автомата, ні пістоля, тільки австрійського "манліхера", що був довший за нього. Чимало стрільців мали свої власні пістолі, але вони до цього не признавалися, бо командування забирало їх для старшин.
Хоч у нашій сотні були стрільці з різних областей нашої батьківщини, а також з далекого Кавказу, то співжиття між ними було дуже дружнє. Спільна доля скоро затерла всі різниці між ними. Пригадую, що єдиний одесит між нами дуже добре почував себе в товаристві львівських "батярів", і поліщуки дружили з бойками.
В околицях Тісної квартирувала сотня Бурлаки. Вона мала стільки людей, що й наша, але була краще озброєна. У боях з більшовицькими партизанами сотня Бурлаки здобула чимало зброї.
З обох сотень — нашої і Бурлаки — створено "Перший курінь УПА на Лемківщині", який нараховував три сотні, по чотири чоти в сотні і по чотири рої в чоті. Рій складався з ройового і дев'яти стрільців. Таким чином дві наші повстанські сотні розгорнулися у три сотні, з яких першу очолив Бурлака, другу — Хома, а третю — молоденький старшина Бір. Курінного не призначено і він мав прибути трохи пізніше. Покищо його обов'язки виконував сотенний Бурлака. Перша сотня Бурлаки була зорганізована із стрільців, що мали військовий вишкіл і бойовий досвід. Бойового досвіду я ще не мав, але мав добрий військовий вишкіл, і тому мене приділено до цієї сотні.
Відразу після зорганізування куреня в ньому сталася сумна подія. Польова жандармерія викрила серед вояків сітку більшовицьких провокаторів, які вели в УПА аґентурну роботу і контактувалися з більшовицькими партизанами. В цьому не було нічого дивного. В сотнях куреня були різні люди, в тому теж неукраїнці — білоруси, азербайджанці, грузини, вірмени, узбеки та інші. Річ ясна, що серед такого різнородного елементу могли знайтися зрадники або такі, що прагнули реабілітувати себе в очах більшовиків. Щоб знищити зраду в самому корені, провокаторів поставлено перед польовий суд куреня, що складався з старшин, підстарший і стрільців. Підсудні мали своїх оборонців. Польовий суд визнав підсудних винними у зраді і засудив до кари смерти. Після виконання присуду, стрільці споважніли і стали обережніші в балачках.
Увечорі того самого дня прийшов наказ готуватися до відмаршу. Через села Лубне і Бистра ми подалися в напрямі Балигорода. Ще заки почало світати нас розставлено на становища довкола Балигорода. Моя чота пішла на заставу від сторони села Стежниця.
Висилаючи нас на становища, командир Бурлака наказав нам покарати вбивців українських дітей, жінок і чоловіків. Розвідка місцевого підпілля довший час складала точні списки поляків, які масакрували українське населення. Такі списки дістали наші відділи, призначені до різних частин Балигорода.
Перші промені сонця привітали нас на стійках, по полях, дорогах, в ярах та попід хатами, що в них спали члени польських терористичних банд. Розбудивши цих терористів із сну, наші спецгрупи відчитали їм вироки смерти повстанського польового суду, вичисляючи докладно їх злочини, кого, де й коли вони вбили. Після того вирок виконано на місці. Заки мешканці Балигорода пробудилися, наша каральна акція була закінчена.
Стрілянина зчинила паніку в місті. Найбільше налякалися українці, які думали, що це поляки почали нову масакру українського населення.
Під час акції знайдено по деяких хатах зброю й амуніцію, яку негайно сконфісковано. Відкрито теж великі склади харчів, що їх зібрали польські боївки. Все важливіше з цих складів забрано. Ліквідуючи польських терористів, усі дотримувалися наказу командування куреня не чіпати ні жінок, ні дітей, ні старих і не забирати нічого з хат, крім зброї, амуніції, військового одягу та взуття.
Коротко перед закінченням акції на нашу чоту під селом Стежниця, напоролося кільканадцять вершників більшовицьких партизанів. Вони нас не помітили й ми, підпустивши їх цілком близько, сипнули по них серіями з кулеметів. Вершники в паніці завернули назад, підбираючи своїх ранених і убитих. Через Стежницю і Радеву вони втекли на гору Кичера.
Кілька годин пізніше курінь одержав наказ прочистити Кичеру від більшовицьких партизанів. Через Стежницю ми пішли до Радави. Стежниця була майже наполовину спалена більшовицькими партизанами за те, що населення не хотіло достачати їм харчі. Селяни розповідали, що більшовики кидали людей у вогонь і багатьох розстріляли.
За Радавою ми увійшли у ліс. Ліс стояв мовчазний і понурий. Чути було тільки тріскіт хмизу під ногами стрільців, що мов тіні обережно посувалися наперед. Гора була дуже стрімка, а скелі закривали нам вид, хоч рівночасно були доброю охороною перед ворогом.
Зліва від мене йшов стрілець з моєї чоти — словак. Я не мав до нього довір'я, хоч супроти нього не було жадного підозріння. З правого боку йшов мій добрий друг Крук, і це додавало мені відваги.
Лінією пройшов наказ: обережно просуватися вперед, ворог близько! Тоді заторохкотіли кулемети, автомати і рушниці. Ми попадали на землю і поповзли. Стрілянина щораз збільшувалася. На правому крилі гураґанний вогонь — там грала вся зброя, включно з ручними мінометами. Ґранати вибухали одна за одною. Незабаром зірвалася така ж вогнева буря і на лівому крилі. Тільки на нашому відтинку бій ішов трохи спокійніше.
Ми йшли розстрільною, підбадьорюючи один одного; то мене кликав Крук, що стрибав наперед, то знову словак і я підбігали і кликали інших.
Раптом словак закричав перестрашено: "Уважай но, бо більшовик пуца до тебе". Я миттю сховався за камінь, а по ньому заторохкотіли кулі. Важко було зорієнтуватися, звідки цей більшовик стріляє. Словак щось кричав, але я не чув, а тільки побачив, як він раптом підніс рушницю вгору і вистрілив. Я повів очима за його рушницею і побачив, як з дерева полетів більшовик. Мені стало дуже соромно, що я безпідставно не вірив людині, яка врятувала мені життя. Я мовчки стиснув словакові руку.
Наступаючи так, часто й без зв'язку з командуванням, ми підійшли до якихось колиб на лісовій поляні. Ще один стрибок і ми почали стріляти по колибах, легко беручи на ціль тих, що бігали навколо. Між ними жінка з розкуйовдженим волоссям сипала з папаші в наш бік чергу за чергою і закликала своїх до протинаступу. Але її ніхто не слухав. Замість іти вперед, більшовики або ховалися або тікали.
Після скаженої стрілянини більшовики, яких було багато більше ніж нас, нарешті побачили свої втрати в людях і почали відступати. Це піднесло нас усіх на дусі. Наладнавши перерваний зв'язок, ми почули радісні повідомлення, що наші здобули один міномет з цілим запасом мін до нього, одну панцерну рушницю, одного максима, кілька дехтярів і якусь кількість папашок і рушниць.
Раптом у більшовицькому таборі спалахнув вогонь і пролунав вибух, що сколихнув навколишніми горами і заглушив усю стрілянину. Більшовицькі міномети в таборі замовкли; здавалося, настав кінець бою. Забувши стрілянину і напруження, наші стрільці почали шукати за зброєю й амуніцією.
Та несподівано, як грім з ясного неба, перебіг по зв'язку наказ: відступати! Настало замішання; спочатку відступ відбувався впорядковано, але потім усі побігли, як отара овець, кожен на свою руку. Що сталося і чому ми відступали, ніхто не знав, і не було в кого запитатися. Всі бігли один перед одного, залишаючи слабших позаду. Почав приставати і я. Відступ завдав нам втрат; ми мали вже вбитих і ранених. Поранено в руку мого доброго друга Хамуляка. Я поміг йому нашвидку перев'язати рану.
Побачивши наш відступ, одних в напрямі на Радеву, інших на села Тискова і Воля Горянська, більшовики посилили свій вогонь. Слава Богу, що вже смеркало і була надія, що відв'яжемось від ворога під покриттям ночі. Кожний з нас занепадав на силах, а треба було ще нести ранених, кулемети, амуніцію та інші речі. Наш обоз, що складався з кількох возів, залишився в Радевій і попав у руки більшовикам. Пощастило відпрягти тільки коней і врятувати невелику частину запасів. Більшовики ішли за нами, наступаючи на п'яти. Група, з якою я відступав, нараховувала три чоти, і можна було стримувати більшовиків, але про це ніхто не думав. Уже цілком звечоріло, коли ми добились до Стежниці і Бережниці Великої.
Втомлені, голодні, обдерті і зневірені, з'ївши щонебудь похапцем, ми лягали, де попало, щоб захопити хоч трохи сну і відпочинку. Ми навіть не поставили застав і стійок як слід, не здаючи собі справи, що більшовицькі партизани можуть кожної хвилини наскочити на нас і вибити усіх.
Так виглядала ситуація після першого нашого більшого бою. Хто і чому дав наказ відступати тоді, коли ми вже перемагали, ми так і не дізналися.
Цілу ніч і на другий день до нас долучалися стрільці групами і поодиноко, але багатьох ще бракувало. Деякі пробилися до нас у цивільному одязі. Інші взагалі не приєдналися вже до нас, але таких було мало, всього яких двадцять стрільців, здебільша місцевих, які мабуть пішли додому. Наші втрати в цьому бою були: вісім убитих і кілька ранених. Смерть п'ятьох з восьми була спричинена невмінням обслуговувати міномет: в замішанні вставлено в нього міну капсулею вниз, що й призвело до трагічного вибуху. Дехто казав, що це було причиною відступу. Під час цієї експльозії згинули два мої добрі товариші: Стефан Суровецький і Богдан Великий з села Поповичі.
Не зважаючи на нашу невдачу, спричинену браком фахового плянування і невідповідною підготовою куреня до бою, ми і так нагнали більшовикам багато страху, і вони не відважилися йти за нами в погоню. Вони мали кількадесят вбитими й дуже багато ранених, про що розповідали вони самі між людьми. На другий день після бою з нами, більшовицькі партизани хотіли перейти з гори Кичера на Хрищату, але при переході гостинця, що веде з Балигорода на Тісну, попали під вогонь великого мадярського відділу, який розбив їх дощенту.
Кілька днів пізніше скликано збірку всіх стрільців і старшин нашого куреня. На збірці старшини накинулись на стрілецтво за те, що воно немає військового духа, почуття відповідальности перед українським народом тощо. Наприкінці виступив один старшина, в доброму німецькому офіцерському мундирі, в польських офіцерських чоботах, із шкіряними торбами та іншими "шлейками" почерез груди, з гарним далековидом. Це був провідник Говерля, що його призначили бути курінним політвиховником. Говерля дозволив собі на ще гостріші слова, називаючи стрільців зрадниками і скидаючи на них вину за програний бій. Ми слухали його промови приголомшені і мовчазні. Та вже справжнім громом вразили його слова, що командування вирішило розпустити нас додому. Ці слова заболіли усіх до живого, бо вони були образою для стрільців, що жертвуючи всім, приєдналися до УПА, щоб боротися проти поневолювачів свого народу.
Слова провідника Говерлі прорвали гнітючу мовчанку. В стрілецьких рядах почався гамір і шум, обурення, а то й погрози. Спроби завести порядок залишилися даремними, ніхто не хотів їх слухати.
Згодом стрільці почали широку дискусію. Шукаючи причин нашого заламання, всі ствердили, що насамперед треба було перевести відповідний вишкіл стрільців, і щойно потім — з обдуманим пляном — вести їх у бій.
В мене і в моїх друзів була одна думка — залишитися в рядах УПА. Тому, як хтось з командирів сповістив, що вони гуртують тих, які мають досить відваги і хочуть далі воювати окремими боївками, що прорвуться через більшовицький фронт у запілля, ми вирішили зголоситися до цих боївок.
Та на другий день, коли курінь мали розпустити і кожен мав піти своєю дорогою, командири несподівано почали радити, щоб ще затриматись. Причини такої зміни стрільцям не пояснено; сказано тільки, що думку про відпущення стрільців змінено і що ми маємо ще кілька днів почекати на остаточне рішення. Від декого з командирів ми довідались, що командування куреня одержало естафету від якогось вищого командира з дорученням затримати вояків аж до його приїзду. Стрільці рознюхали десь, що це дуже енергійний військовик, який вміє давати собі раду навіть у найгірших ситуаціях.
Ще ввечорі того самого дня до села Жерниця Вижня, де ми квартирували, прийшла перша стежа того відділу, з яким ішов очікуваний командир, а на другий день прибув і відділ. Він складався тільки з двох чот, проте мав величезний обоз. У цьому відділі було більше жінок, ніж у цілому нашому курені. Стрільці почали відразу розпитувати прибулих про того командира, що має перебрати наш курінь. Вони розповіли нам, що він приєднався до них щойно кілька днів тому, але дехто його знав. Поручник Мізерний — так називався новий командир — був арештований німцями і сидів у концентраційному таборі в Польщі, звідки його наші, начебто, викрали. Брав, казали, участь ще у визвольних змаганнях і потім воював на Карпатській Україні. Він добрий вояк і військовий організатор, твердої вдачі і сильного характеру. Прибувши, як ми потім довідалися, він відразу привітав командирів нашого куреня словами: "Що то за анархія тут твориться? Я вас навчу, пане брате, як маєте бавитися у військо!" Потім скликав командирів на окрему збірку і скартав за їх поведінку.
Після такої "відправи" з командирами новий курінний скликав загальну збірку. І тут ми його побачили. Одягнений був скромно, по-цивільному; сильної будови, голова на короткому грубому карку, трохи лисавий; віком під сороківку. Дуже рухливий, з рішучим гострим голосом.
До збірки виступили усі, також і новий відділ з бабами. Уставилися — перша сотня посередині, друга з правого боку, третя з лівого, а новий відділ замикав цей квадрат. Службовий старшина передав звіт тимчасовому курінному Бурлаці, а він став до звіту перед поручником Мізерним і передав йому командування.
Поручник Мізерний представився нам як командир Рен і гострими словами звернувся до стрільців і командирів. В його промові щоразу злітало з уст "пане брате", і закінчив він її словами:
— Відтепер, пане брате, я перебираю курінь і мені все має грати, як у годиннику. За найменше недотягнення буду карати суворо, без різниці — вояк чи командир. За більші провини — розстріл на місці, то собі запам'ятайте і бережіться, бо, пане брате, буду бити усіх за порядком. Войни ми вести, пане брате, зараз не будемо, бо вас треба перше приготовити на войну. Між вами ж є такі, які в житті ще рушниці не бачили і їх треба навчити, як її тримати, і аж тоді, пане брате, будемо військом!
Промова курінного Рена сподобалася стрільцям. Їхні сумні обличчя роз'яснилися, бо вони побачили перед собою справжнього командира, який вміє взяти військо в руки. Дивлячися на нього, скромно одягненого, може й гірше за стрільців — без офіцерських чобіт та шкіряних торбинок — стрільці відразу відчули, що він дбатиме про них, і готові були віддати йому свої серця.
Командир відтинка курінний Рен - Василь Мізерний
Після промови, яка тривала досить довго, почалася реорганізація сотень. Першу сотню дістав Бурлака, другу — Веселий, який щойно долучився до нас, третью — Бір, четверту — Бульба. Створено відділ польової жандармерії, виділено рій для окремих завдань, санітарний відділ, до якого включено більшість жінок, інтендантуру, відділ зв'язкових і розвідки. Політвиховника Говерлю курінний Рен нагнав з куреня, і його місце зайняв молоденький студент, прізвища чи псевда якого вже не пригадую.
У другій половині серпня наш курінь перейшов з села Дарниця Вижня через Жерницю Нижню до села Жерденка і там заквартирував. Курінний вислав жандармерію, щоб перевірила терен, сотням наказав іти на вправи. Він не давав ні хвилини часу змарнувати. Завжди знаходив для нас зайняття — то муштру, то вправи в стрілянні, то політичний вишкіл. Сам старався всюди заглянути і перевірити, чи все йде згідно з його дорученнями. На кожному кроці він давав поради і вказівки, при чому не обходилося без крику. Він намагався безупинно підтримати словом і прикладом солідарність і дружбу поміж стрілецтвом, навчаючи, як повинен виглядати вояк-повстанець і якою військовою одиницею ми повинні бути. Кожний з нас охоче приймав його поради й навіть догани і старався виконувати все якнайкраще. Правда, ті, що легковажили дорученнями і наказами курінної чи сотенної команди, були покарані. Але довір'я і респект до курінного Рена росли з кожним днем, і це позначалося теж на моралі і поставі стрілецтва.
З Жерденки курінь відмаршував до села Воля Матіяшова, опісля попрямував повз Мичків до ріки Сян. Перейшовши річку, ми стали постоєм у мішаному українсько-польському селі Солина, дуже знищеному більшовицькою партизанкою, що таборувала на горі Явір.
Далі ми пішли через село Дашівка, а потім обминаючи Телесницю Сянну, дійшли до села Соколє. Коротко відпочивши тут, ми пішли повз села Панищів, Хверть і Видрне до села Поляна. В Поляні ми затрималися довше. Це село лежить між горами Ломаків Діл і Остре. У лісах тут також перебувала більшовицька партизанка.
Німецьких відділів в околиці не було. Інколи з'являлися мадярські відділи, але вони нас не чіпали. Часом переходили словацькі відділи, які пробивалися на Словаччину. Словаки вже не хотіли воювати по німецькому боці. Вони цілими відділами переходили до більшовицької партизанки.
На дорогах було чути час від часу перестрілку, а то й відгомін більших боїв, раптові густі серії з кулеметів, вибухи мін і Гранат. Це більшовики вели акції проти німців і мадярів, мінуючи мости та роблячи засідки. Якось у сусідньому селі раптом зірвалася стрілянина. Виявилося, що це більшовицькі партизани роззброїли невеличкий німецький відділ, який ішов із Зверника до Лютовиськ. Більшовики постріляли усіх на місці і так залишили, стягнувши з убитих одяг, кращу білизну і взуття.
Наші стежі обсервували більшовиків. Вночі ми з місцевими хлопцями навіть підкрадалися під сам більшовицький табір, але входити в бій курінний не дозволяв.
Тут у Полянах з нами деякий час таборували сотні Нечая і Байди. Сотня Нечая прийшла в повному складі, досить добре озброєна, здебільша мадярською зброєю і в мадярських одностроях. Сотенний, ще молодий і дуже крикливий, був одягнений в німецький однострій, і в шапку "петлюрівку". В його сотні я зустрів багато земляків, головно з села Красичі та околиці.
Того ж самого дня з Турянщини прийшла сотня Байди. Байда був родом з Полтавщини, колишній старший ляйтенант Червоної Армії. В його сотні був його молодший брат.
Байда прославив себе в УПА як один з найкращих бойових старшин. Молоденький, рухливий бльондин, середнього зросту, енергійний і рішучий старшина, він добре запам'ятався мені вже від першого разу, коли гарцював на коні, немов справжній запорізький козак. Його сотня складалася в більшості з українців з центральних областей; була добре озброєна й умундирована, здебільша в німецькі однострої. В її склад входили чотири чоти з важкокулеметними й мінометними ланками.
В нашому таборі аж зароїлось від війська. Курінний Рен відбув нараду з сотенними. Він хотів, щоб обидві сотні допомогли у вишколі куреня. Деякий час сотні Нечая і Байди квартирували у селах недалеко нашого табору. Та згодом вони відійшли. Наш курінь рушив також у дорогу в напрямі села Ступосяни.
Залишаючи збоку Вільховець, ми перейшли село Середнє і ввійшли до села Росохате. Перевіривши ситуацію, коло дев'ятої години ранку, курінь в бойовому поготівлі почав входити в ліс. Перша сотня Бурлаки йшла як чолова, потім сотня Біра і Веселого. Сотня Бульби охороняла обоз, в якому було сто возів з майном та амуніцією.
По дорозі ми бачили недавно залишені більшовицькі табори з рештками вогнищ та втоптаною людьми і кіньми землею. Коло вогнищ можна було знайти багато набоїв до радянської зброї.
Перехід через гору забрав нам цілий день, бо ми мали багато клопоту з возами, які западалися на лісових дорогах. До Секавець ми прибули коли вже смеркало. Наша поява в селі спочатку викликала паніку, бо селяни думали, що це прийшли "босяки" (так вони називали більшовицьких партизанів). Побачивши, що це свої, вони зраділи, але й дивувалися, як ми пройшли лісами, зайнятими більшовиками.
На другий день ми продовжували наш похід уздовж ріки Сян. У селі Хміль ми переправилися через напівспалений міст, де знову було багато мороки з возами, і в Двернику і Ступосянах зупинилися на відпочинок. Наступного дня ми рушили на гору Букове Бердо (1313 м.). Минув майже день заки ми видряпалися з нашим обозом на цю полонину. Треба було вивантажувати все з возів і нести на плечах.
Коли ми вийшли на вершок гори, перед нами розкинулася чудова панорама високих гір, що ланцюговими кільцями замикали нашу полонину з усіх боків. Гори були сині, повітря чисте, а десь далеко далеко було видно Турку і Старий Самбір.