Липень 1944 року був гарячий і сухий. Селяни збирали свій важко запрацьований хліб. На сході вдень і вночі чути було глухий барабанний гул. Німецько-більшовицький фронт наближався до мурів стародавнього Перемишля.
Я перебував тоді у місті Бірчі. Його польське населення чекало приходу більшовицького війська, сподіваючись "визволення". Кілька днів перед тим я побував удома. Прощаючися з батьками і сестрою, я не думав, що бачу їх востаннє. Батьки плакали, особливо мати, яка дуже любила мене і невимовно раділа, як тільки я з'являвся вдома. Пригортаючи і цілуючи мене, вона слізно лебеділа:
— Сину мій, сину, чи ще доведеться мені тебе побачити?
Вона, немов, відчувала, що я вже не повернуся. Не вгадала лише, бідолашна, своєї гіркої долі. її вивезли на Сибір і там закінчилося її життя. Хоч остання зустріч з батьками пригнобила мене, я таки не змінив свого рішення зголоситися в ряди Української Повстанської Армії.
Автор споминів Іван Дмитрик
Тим часом 28 липня прийшла вістка, що Перемишль зайняло радянське військо. В Бірчі постала метушня і паніка. Скориставши з принагідної фіри, я поїхав до Добромиля. Тут, як і в Бірчі, люди поквапно готувалися до втечі на Захід.
У Добромилі мені не вдалося нав'язати зв'язку з УПА. А тому що артилерійські набої вже розривалися за містом, я з знайомими подався до Коростенка.
Дорога була дощенту забльокована німецькими військовими транспортами. Вояки виснажені і невиспані та такі брудні, що ледве було видно очі з-під пилюки, волоклися, наче тіні по шляху. Вони нічим не нагадували тих, що в 1939 році маршували на Польщу, ані тих, що в 1941 році йшли на СРСР. У тій збиранині, що втікала тепер панічно на Захід, не було вже тих загартованих, енергійних, рухливих вояків, що тоді. Дух войовничости давно вже вивітрився із цієї, здавалося, непереможної армії.
В Коростенку я зустрівся з хлопцями, які довший час мали зв'язок з УПА і тепер тільки чекали доброї нагоди, щоб шмигнути до лісу. Якраз тоді німці дали наказ вивозити харчі на Захід і з тією метою видали поліції вози й коні, щоб вантажити продукти.
30 липня, пів до четвертої ранку, наша валка, що нараховувала понад тридцять возів, переїхала через села Трійцю, Ямну Горішню й Долішню до Арламова. Тут, на розпорядження місцевого підпільного керівництва, ми вивантажили все добро, поховали його по криївках, а тоді повернулися до Ямни Горішньої, де вже було більше таких, як ми.
У селі рух не вгавав ні вдень, ні вночі. Постійно прибували менші й більші, краще й гірше озброєні групи, що покрутившись по селі, знову кудись відходили. Вони були одягнені в різні мундири — німецькі, мадярські, чеські, словацькі, італійські, червоноармійські. Було між ними також чимало у цивільному одягу. Це були частини УПА, для яких кінчалася боротьба з німцями, а починалася з більшовиками.
Безперервно гуділи літаки. Ночами освічували навколишній терен і скидали бомби. Вдень літаки, мов шуліки, спускалися низько над дорогами і сікли з кулеметів по автових колонах, возах з військом та цивільних втікачах, які з клунками на плечах "відривалися" від фронту, що наступав їм на п'яти. В такому хаосі треба було мати сильні нерви, щоб прийняти тверде рішення.
Тим часом до Ямни Горішньої прибувало з усіх сторін усе більше і більше охочих до УПА, і за два дні нас було понад сто.
Серед нас поширилася вістка, що "новобранців" зорганізують в одну сотню і вишлють вишколювати на Лемківщину. Пізніше почали казати, що до нас приєднають одну чоту старих вояків УПА, які вже перейшли загальний вишкіл у Карпатах, а підстаршинський в Чорному лісі в околиці Станиславова.
Одного дня, коли я стояв на стійці, надійшов з села Арламова відділ таких чорноліських повстанців. Я спочатку налякався, подумавши, що це відділ мадярів, бо всі вони мали мадярські мундири.
З цікавістю і деяким зворушенням дивився я на цих загартованих вояків УПА. Обличчя їх були засмалені вітром і сонцем. Усі були добре одягнені, мали чимало різної зброї. У стрільців були рушниці та десятизарядки, у командирів папашки1 або німецькі чи мадярські автомати. Чота мала теж кілька німецьких і мадярських кулеметів та один радянський дехтяр.
1 серпня 1944 року оголошено збірку всіх новобранців. Але, як тільки ми зібралися на одному подвір'ї, стійки заалярмувапи, що до нас наближається німецький відділ. Командир дав наказ зайняти становища. Багато з новобранців ще не мали зброї, і вони сховалися по хатах. Чорноліський відділ вийшов перед село. З усього було видно, що це вишколена військова одиниця, яка знає, що треба робити під час несподіваного алярму. Проте, серед новобранців постало замішання і треба було чимало зусиль, щоб навести порядок. Багато між нами було й таких, які взагалі не знали, що робити із зброєю. Нарешті заведено порядок: ми залягли на полі під лісом, а чорноліська чота зайняла становище в яругах. Алярм закінчився без бою, бо німці пішли в інший бік.
В цей час німці вже не були страшні для нас. Гірша справа була з більшовицькими партизанами, які вештались по цих теренах і мали підтримку місцевих польських боївок. Великою допомогою в цій ситуації було те, що українське населення підтримувало нас і повідомляло про кожний рух більшовицьких партизанів і їх польських помічників.
Наступного дня, ще довго перед світанком, скликано другу збірку. До неї стало понад двісті новобранців і з десяток дівчат — санітарок та розвідчиць. До зорганізованої сотні зараховано майже 180 стрільців. Сотня складалася з чотирьох чот, по чотири рої в кожній. Рій начисляв десять стрільців, плюс ройовий. Людей, які не увійшли до сотні, призначено до інших ділянок підпільної діяльности.
Чоти і рої очолили переважно вояки з чорноліського відділу, але також і дехто з новобранців.
До нашого роя призначено з "чорнолісців" трьох вояків — ройового Дебрушку, який закінчив вишкіл у підстаршинській школі УПА "Оленів", ланкового і кулеметника. Дебрушка був дуже молоденький, говорив як панночка, тонесеньким голосом, але командир він був добрий, і ми його скоро полюбили. Хлопці жартували, що він замолодий до УПА і повинен ще триматися маминої спідниці, але він був уже не в одному бою і був загартований вояк, хоч і дехто з нас пройшов різні військові вишколи, організовані ОУН.
У прифронтовій смузі панував хаос. Ситуація була така, що ніхто з вояків не орієнтувався куди проходив німецько-радянський фронт; в одному місці більшовики загнались далеко на захід, в іншому ще трималися німці і не раз годі було знати, де більшовики, а де німці. Це й було причиною того, що наша новозорганізована сотня дістала наказ перейти на Лемківщину на вишкіл.
Почалися приготування до маршу. Нам наказано брати речі найконечніші і лише стільки, скільки зміститься у наплечник. У мене наплечника не було, тому я зробив його з шкіряної течки. До неї запакував найпотрібніші речі: трохи білизни, приладдя до голення тощо. Наказано теж знищити всі фотографії, щоб не попали в руки ворогові і щоб потім не потерпіли члени родини, які залишилися вдома. Я мав небагато знімок, але з жалем розлучався з ними. Деякі вояки не хотіли залишати своїх речей і пакували в наплечники все, що могли. Несли вони ці великі торби на плечах і виглядали, як навантажені верблюди. Про них хлопці казали, що вони несуть на плечах "Америку".
Сотенного командира тимчасово заступав командир Лис. Раптовий прорив фронту більшовиками утруднював підпільний зв'язок, і тому тимчасовий командир сотні мусів діяти за власною ініціятивою. Ще заки ми вирушили в дорогу, старшини і підстаршини перевели з нами короткий вишкіл, щоб навчити як поводитись під час маршу, на відпочинку, в лісі та при переході небезпечних місць.
Ми вирушили на захід 2 серпня 1944 року. З Ямни Горішньої ми помаршували повз села Грозьова, Лімна, Ліщава Горішня, Копці і Кузьмина. Селяни виходили назустріч і щиро вітали нас.
Цілий день падав густий дощ, і коли ми зупинилися на нічліг в селі Малий Борисів, усі вже добре перемокли і здорово потомились, особливо ті, що несли на плечах "Америки".
Наступного дня через села Креців і Рогатинка, а далі, через гору Дубрівка, ми дійшли до Березки і там заквартирували. Зв'язку й далі не було. Стрільці нарікали на свої тяжкі наплечники і почали вимінювати в господинь усякі речі на яйця, масло, хліб, аби тільки позбутися тягару.
По навколишніх селах вешталися більшовицькі партизани. Вони нападали на села, забирали харчі й худобу і грабували селян з усього, що їм попадало у руки. По українських селах більшовики стосували жорстокий терор за те, що населення відмовлялося співпрацювати з ними. Проте польське населення більшовицькі партизани трактували як своїх союзників. Поляків вони не тільки не грабували, але й роздавали їм добро, награбоване в українців, бо вони доносили більшовикам про все, що знали про УПА.
З серпня 1944 року наша сотня мала першу нагоду зустрінутися з більшовицькими партизанами. Наткнулася на них стежа нашої сотні, і після короткої перестрілки більшовики втекли, залишаючи кількох убитих. Цих партизанів навели на нас місцеві поляки.
У Березці ми затримались трохи довше, і тут відбулося "хрещення" стрільців. Кожному з нас надали "псевдо", яке записали до сотенного реєстру. Мене назвали "Лис".
З Березки ми пішли через Тиряву Волоську на схід у села Станькова, Ракова і Пашова. Перед нашим приходом, у них бешкетували польські боївки.
У Пашовій відбулася перестрілка з відділом німецького Вермахту. Але як тільки впали перші постріли з нашого боку, німці завернули до Ванькової.
Через Коринець і Ванькову ми дійшли до села Середниця, а звідти через гору Ванькова повз Вільшаницю до сіп Руденки і Лісько.
Хоч через Лісько ми переходили пізно вночі, його мешканці, почувши рух на вулицях, прокинулися і перелякано дивилися у вікна. Розпізнавши, що це військо УПА, вони вийшли на вулиці і щиро вітали нас. Жінки із сльозами в очах подавали стрільцям усе, що мали в хаті. Тільки поляки поховалися перед нами, дарма що ми не мали супроти них жадних лихих намірів.
Наш рейд на Лемківщину відбувався по зв'язку місцевих кущів 2. Хлопці з місцевих кущів проводили нас від села до села. Вони також вели розвідку і повідомляли нас про рух ворожих частин у терені нашого маршу. Коли на нашому шляху несподівано з'являлися німці або більшовицькі партизани, до нас гналися гінці на конях, роверах, прибігали жінки і діти з повідомленнями; подавали сиґнали умовленими знаками. Нас повідомляли, хто працював з більшовицькою партизанкою і з німцями. Таких зокрема було чимало між поляками. Вони виявляли незрозумілу ненависть до українців, і з їх рук гинуло багато наших селян і інтеліґентів. Маршуючи селами, ми бачили багато жорстоко скатованих жертв польських боївок.
В кожному селі, через яке ми проходили, наша сотня влаштовувала віча і наші політвиховники і пропагандисти з'ясовували ціль нашої боротьби. Ми перестерігали перед більшовиками, від яких не можна сподіватися нічого іншого, крім грабунку, репресій та мобілізації чоловіків до Червоної Армії. Ми закликали молодь приєднуватися до нас або ховатися по лісах і криївках, щоб пережити першу хвилю терору і не дати себе знищити. Ми заохочували селян копати криївки на збіжжя, харчі, одяг і усі вартісніші речі, щоб їх не пограбували "визволителі".
Не всі учасники скликуваних нами зборів вірили нам на перше слово. Було досить таких, що слухали нас з недовір'ям, мовляв, говорите, бо так вам треба говорити. В деяких селах було багато москвофілів, які чекали на "русских".
Ми також розв'язували всі "піґеншафти", що їх німецька окупаційна влада створила в колишніх польських поміщицьких маєтках. Коні й худобу ми роздавали селянам, а частину забирали для наших потреб. Селянам роздавали ми теж увесь рухомий інвентар, при чому робили ми це так, що худобу й інвентар передавали, звичайно, на сусідні села, щоб у місцевого населення ніхто не пізнав майна з "ліґен-шафту" і щоб люди не потерпіли від нової влади за грабунок "народного добра". "Ліґеншафти" ми здебільша палили, щоб на їх місці "нові визволителі" не творили колгоспів. Ліквідація тих нацистських радгоспів відбувалася без жадних перешкод, бо їх німецький чи фольксдойчерський персонал втік із них і не було кому їх обороняти.
З утечою німецької влади з Добромильського і Ліського повітів в українських селах з'явилися численні більшовицькі і польські банди, які тероризували українське населення. Поява відділу УПА в цьому терені була пересторогою для них, що кожний їх злочин буде покараний.
В Ліську ми не затримувалися. Вранці ми перейшли річку Сян і вступили на лемківську землю.
8 серпня наша чота розмістилася у Вільховій. По дорогах до села і в самому селі ми розставили сильні застави. Хлопці з місцевого куща порозводили нас по хатах на вечерю. Господарі привітно вітали нас і щиро гостили. По вечері ми ще довго гуторили з ними. Селяни жалілися на польське розбишацтво. Страшно і небезпечно вночі вийти на подвір'я — казали вони. Ми радили їм організувати самооборону.
Згодом поважні розмови перейшли в співи стрілецьких і повстанських пісень, а далі в залицяння до дівчат. Дівчата були не від того, щоб до них позалицятися і пожартувати з ними, але, щоб не викликати заздрости між ними — бувало й таке — ми старалися бути ввічливими супроти всіх, незалежно від їх вроди.
І в той час, коли ми весело сміялися по хатах, на заставах несподівано заграли наші кулемети. Перший відізвався хрипливим голосом наш мадярський кулемет, за ним заторохкотів дехтяр — відгомін від його серій був схожий на биття в барабани. Врешті відізвався німецький МҐ 42. Коли з нього стріляли, не було чути поодиноких пострілів, тільки один шум, немов гудів якийсь мотор. Тому більшовики й називали його "електріческий".
Ми побігли на заздалегідь призначені становища. Але до бою не дійшло. Наші відділи на заставах впоралися самі. Це більшовицькі парашутисти маршували з гори Грушка на Вільхову та попали у перехресний вогонь наших кулеметів. Майже усі загинули.
Вільхову покинули ми наступного дня і через Бахлаву попрямували через села Середнє і Бережниця Нижня до Березки, де розв'язали великий "лігеншафт", роздавши селянам понад 80 штук худоби. З собою забрали лише кілька корів. З Березки ми пішли через села Журденка й Загочев'я до Середнього Великого. Тут ми перебули кілька днів.
Середнє Велике — це дійсно дуже велике село, що розкинулось широко серед гір над річкою Тарнавою. Його люди були свідомі й добре зорганізовані, а підпільна сітка діяла знаменито.
На Лемківщині, як і в Перемищині, ми вели виховну роботу. Деякі села були свідомі, але були й такі, що їх національне обличчя було доволі невиразне. У таких селах ми починали нашу виховну роботу від молитви "Отче наш", щоб селяни зрозуміли, що ми один і той самий народ. Тому що вони дуже дорожили своєю старою назвою "русини" чи "руснаки", ми пояснювали, що це те саме, що українці. До речі, у нашій сотні були бойки, гуцули, подоляни, полтавці, чернігівці та інші, і тому нашу роз'яснювальну роботу ми провадили дуже успішно.
Командир військової округи УПА на Закерзонні
Орест - Ярослав Онишкевич
Все ж таки ставлення селян до УПА цілком змінилося лише тоді, коли вони побачили, що ми без вагання йдемо в бій в їх обороні перед німцями, поляками, мадярами та більшовицькими партизанами. Кожний з цих ворогів грабував лемківські села з їх єдиного багатства — худоби. Відразу після нашого приходу на Лемківщину, селяни жалілися нам, що всякі банди грабують їм воли з полонин, позбавляючи їх основи їхнього господарства.
Немає сумніву, що, якби фронт затримався трохи довше перед Лемківщиною, ми винищили б усіх більшовицьких партизанів і парашутистів, бо в боротьбі з ними ми мали повну підтримку місцевого населення.
В Середньому Великому ми також скликали віче селян, на яке прийшло чимало втікачів з Галичини. Всі щиро вітали нас і обдаровували хто чим мав. Багато людей плакали, особливо, коли до них промовляв наш політвиховник Залізняк.
Після віча ми влаштували, як це майже увійшло у звичай, концерт. Треба знати, що в нашій сотні створився досить добрий хор. Його виступ і тут зробив враження. Хор мав широкий репертуар, бо в нашій сотні були стрільці з усіх сторін України. Особливо багато було волиняків і полтавців, які були майстрами у співі. Наші пісні часто промовляли сильніше, ніж найпалкіші промови.
По концерті ми ще довго гуторипи з людьми. Була чудова погода. Над селом стояла місячна серпнева ніч. Було видно, як удень.
Я ще довго після того, як проголошено нічну тишу, сидів під хатою, і слухаючи шуму річки Тарнави, дивився на вкриту місячним сяйвом гору Хрещату, що протягом найближчих трьох років стала тереном наших завзятих боїв. Тепер в її лісах ховалися більшовицькі партизани, хоч у Балигороді, Тісній та Команьчі стояли ще німецькі та мадярські війська.
Фронт затримався біля Перемишля на Сяні, і звідтіль нісся безперервний гук, що його дуже виразно було чути вночі.
Мої думки часто линули до батьків і сестри, яким тепер доля принесла всі страхіття фронту. З неспокоєм у серці я думав, як вони дають собі раду в цей важкий час. Тоді я ще не знав, що й сестра пішла моїми слідами.
| 1 | Папашка, або ППШ — тяжка автоматична рушниця радянського виробу. |
| 2 | Кущі — Самооборонні кущові відділи — СКВ. |