Місто Квебек є столицею канадської
провінції з однойменною назвою, єдиної
франкомовної "держави" на американському
континенті. Засноване на Діамантовому мисі у 1608
році, місто гордо возвеличується над такою ж
велично-гордою рікою Святого Лаврентія, яка, якщо
бути більш прискіпливою, якраз у районі Квебеку
зовсім вже не така і велична, бо має ширину лише 600
метрів (в інших місцях досягає десятків – до 64 –
кілометрів). Подолавши цю відстань на паромі,
який тут називається traversier, ви опиняєтеся на
південному березі річки, у місті Lévis, звідки вже і
до Нью-Йорка рукою подати (що з точки зору
сьогодення не є привабливою перспективою). І
якраз з цього берега Квебек неповторний у
будь-яку пору дня-ночі зими-літа. Чим? Насамперед,
"замком Фронтенака" (Château Frontenac), який я, за
своєю довірливістю, теж спочатку прийняла за
замок (кожен лучанин знає, що всяке місто, що себе
поважає, повинно мати замок). Звичайно, в розкоші
цій споруді не відмовиш, але дух середньовіччя
може передати лише його свідок. Та й сам Château Frontenac
не зазіхає на таку довіру: йому повністю вистачає
ролі готелю. Найбільше фотографованого у світі,
щоправда (до чого я і приклалася).
А ще Квебек славиться своїм муром (rempart)
навколо старого міста, вздовж якого - чи то
збережені з воєнних часів, чи то поставлені для
демонстрації своєї військової могутності, -
гармати. Але про них я не розповідатиму, у цьому
відсутній момент новизни: їхні гармати, в
порівнянні з нашою пристрастю прославляти танки,
ракети і літаки, видаються "піонерською
зіркою".
Увесь зміст Квебеку – у його поділі на
Haute – Basse ville (Верхнє – Нижнє місто). Причому поділ
цей - не просто геологічний, а соціально
наповнений. Haute ville, що гніздиться на горі мису, є
серцевиною міста: тут і парламент, і театри, і
музеї, і виставки, і концертні площадки, і
фешенебельні ресторани й готелі; Basse ville – внизу
(це переважно індустріальні райони та зони,
відповідно, менш розкішні і менш заможні), а
з'єднують їх чисельні casse-cou (сходи, на яких шию
можна зламати).
Особливе враження справляють міський
транспорт та його підвид – métrobus, що поєднує
швидкість métro, і лабільність busу. А взагалі це –
автобус, швидший, проте, за звичайний, бо
зупиняється на вимогу (тобто не на всіх зупинках,
а лише там, де пасажири хочуть вийти, або є
бажаючі зайти). Вимога виражається не словами, а
посмикуванням жовтого проводу, протягнутого
вздовж внутрішньої частини автобуса (біля вікон),
який, приємно бренькаючи, призводить до появи
біля шофера напису "Вимога зупинки".
Виходять пасажири на задні (інколи на передні)
двері, проте вхід – лише односторонній, на
передні двері. Водієві треба показати місячний
(спеціальна картка з фото), або одноразовий
квиток (вкидається у прозору скриньку, і,
очевидно, використовується багаторазово), або у
ту ж скриньку вкинути готівку (причому точну
суму, щоб не відволікати водія). Спроб прориву в
салон метробусу через задні двері не виявлено.
Функція контролера чи білетера відсутня, але
часто випливає у моторошній згадці про
український тролейбус: "Дєвушка, оплачуєм
проїзд!!!!", "От в міліцію вас здамо!!!",
"Будете платити за зняття тролейбусу з
рейсу!!", "Тролейбус далі не йде!", "В
депо..."
А решта, в цілому, як вдома...
