Віддамо належне націям, які є інтегральною
частиною квебекського суспільства, хоча їм
відводиться у ньому досить "тіньова" роль –
автохтонам. Насправді це вони були
першовідкривачами континенту, прийшовши сюди
більш як сорок тисяч років тому з Азії після
подолання рівнини на місці сучасної Берінгової
протоки. Поступово поширившись по всьому
континенту, ці народи сформувалися у три великі
групи (альгонкени, ірокези і ескімоси), нащадками
яких є сьогоднішні американські індіанці. І якщо
на початку саме їм належали широкі простори в
середині країни (французи, як правило, осідали
вузькою смугою вдовж Атлантичного океану та
річки Святого Лаврентія), то теперішня ситуація
– обернено пропорційна. Індіанці живуть у
резерваціях (яких нараховується в Квебеку біля 50)
– селищах переважно периферійної зони (міст і
провінції). Мовну ситуацію "перших націй"
описати важко, бо вона не є однорідною: на півночі
констатується стовідсоткове збереження
місцевих мов, а в урбаністичних спільнотах
спостерігається різного рівня асиміляція (від 20%
до 80%). Як того вимагали історичні умови існування
і виживання, автохтони змушені були вивчити одну
з офіційних мов Канади. Дедалі частіше вони
взагалі стають "трилінгвами". Крім того,
цьому сприяють змішані шлюби. Прогулюючись
вулицями Квебеку, ви збагнете, наскільки далеко
тут зайшла метисизація французів-гуронів,
англійців-ірокезів, китайців–альгонкенів,
африканців–ескімосів (поєднання довільні, за їх
наслідки авторка відповідальноїсті не несе). Про
модернізацію образу наших героїв писати
неромантично: вони живуть у сучасних будинках (не
в юртах), вдягаються як рядові
північноамериканці (хоча ностальгія за добрими
старими часами інколи проривається назовні:
шкіра), віддають перевагу комп'ютерові і
мобільному телефону (а як же томагавк і лук?). Що
залишилося від портрету, знайомого з романів
Фенімора Купера? Свободолюбивість, впертість і
вимоги своїх прав. Канадська держава,
переконавшись у тому, що sauvages не збираються ні
зникати, ні повністю асимільовуватися, а
потребуватимуть все більших коштів, якщо
залишатимуться під повним її контролем, вирішила
надати їм право великої автономії у питаннях
міського самоврядування, медичного
обслуговування, освіти, правопорядку. Культурні
традиції теж продовжують жити, а з їх стислим
нарисом можна познайомитися, зокрема, в музеї під
відкритим небом, що знаходиться у селищі Вендаке,
за 15 кілометрів від Квебеку.
Wendake
Традиції зустрічають вас вже при в'їзді в
селище: якщо до цього орієнтування на місцевості
полягало в слідуванні прямими вулицями та
періодичному здійсненні дев'яностоградусних
поворотів (діяльною поміччю тут виявляється
карта міста, що нагадує шотландську національну
тканину), то Вендаке жахає рядового туриста хитро
закрученими вулицями. Такі конфігурації
вступають в конфлікт з суто практичними смаками
квебекців, бо це - резервація гуронів-вендів, які
осіли тут більш як 50 років тому. А взагалі вони
давно звикли до постійної присутності білого
населення, прибуття якого допомогло їм відкрити
у собі латентний інтерес до торгівлі (недаремно
їх називають peuple du commerce, торгівельний народ).
Європейці, через характерний стиль зачіски (hure –
зачіска, як у панків), нарекли ні в чому повинних
індіанців гуронами (самі гурони віддають
перевагу назві "венди", wendat). Отже, до того як
венди дізналися про свій прихований
торгівельний азарт, їхні будні повністю
поглинало мисливство і землеробство. Як бачимо,
їм вдалося заразити своєю любов'ю до кукурудзи,
квасолі й кабачків (так званий "культ трьох
сестер") не лише колоністів. Проте, що це я
розповідаю? Краще один раз побачити, ніж слухати
розповіді, не позбавлені суб'єктивізму: ходімо до
музею, де традиції оживають і кожен може стати
свідком "історії в мініатюрі".
Увійшовши до музею, ви неодмінно натикаєтеся на
ремісничі бутіки, але не слід починати з них
екскурсії: це загрожує заміною духовного
збагачення матеріальним збіднінням. Краще під
акомпанемент гуроно-вендських наспівів (вони, на
жаль, згодом виявляться всього лиш дешевим
записом, але все одно своєрідно) поблукати між
вігвамами, які відкриють вам таємниці племенного
життя. Набутий таким чином досвід може, до речі,
згодитися у господарстві і стане корисним
уроком, якщо ви досі не навчилися зберігати м'яса
без холодильника (а-а-а, маєте холодильник?),
використовувати "парову юрту" (як навіщо?
їсти готувати), сушити рибу (та ні, не на шнурку на
балконі), виробляти снігоступи і каное (ну, як так
думати, то взагалі для чого жити), або готувати
страви з м'яса caribou – оленя (може ви ще і м'яса не
їсте принципово?). Тут предмети побуту sauvages не
зачинені під склом, а просто розставлені з
художнім смаком, і їх можна навіть потримати в
руках: вони нічим не прив'язані і не прибиті (до
чого цивілізація дійшла! Але хай буде соромно
тому, хто погано про це подумає). Зазначу, що ці ж
предмети, але вже за певну, зовсім не символічну,
суму, можна спокійнісінько придбати у вже
відомим нам бутіках.
Наостанці, коли ошалілу спрагу знань про звичаї
вендів втамовано, дає знати про себе підступно
пробуджений запахами індіанської кухні голод, і
тоді вже єдино безпомилковий шлях - до місцевого
ресторану. І якщо вам там не підсунуть страви,
щедро здобреної перцем чілі, то у вашій пам'яті ще
довго бринітиме приємно-сумна гуронська пісня як
спогад про трубку миру, каное, снігоступи...
