Стаття Степана Бандери в "Сурмі". — Чому аж по війні? — Три основні закиди проти ПУН. — Низка вимог до ПУН. — Соціялістичні "ухили" в організації Бандери. — Хто за звуженням діяльности ОУН? — Орієнтація на власні сили чи на інтервенцію? — Де має бути осідок Голови ПУН? — Спроби організування українських військових частин: фінляндський легіон, французька чужоземна легія, українські частини в канадійській армії. — А що з повстанням проти большевиків? — Ще про зраду і зрадників. — Критика розламу в ОУН Р. Лісового. — Краківський Конгрес у квітні 1941 р. і його постанови.
Представлення тогочасніх подій було б і неповне та й одностороннє, якби ми не подавали теж їхнього насвітлення з опозиційної точки погляду. На жаль, як уже було сказано в передмові, я не міг дістати диверсійної полемічної літератури з т. зв. краківського періоду, а головно найважнішої публікації п. н. "Чому була потрібна чистка в ОУН?"
Щоб якось зарадити тому бракові, подаю понижче статтю Степана Бандери п. н. "В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН"1. Хоч написана вона в десять літ після подій, що їх обговорюємо в цій книжці, але, як побачить читач, її стиль, тон, спосіб розумування й аргументація в нічому не відбігають від тої атмосфери, що неподільно володіла всіми націоналістами в 1940-1941 роках.
Вибираємо ту статтю з усіх інших повоєнних писань ОУНР і 3Ч ОУН на ті теми ще й тому, що автором її є центральна фігура опозиції, пізніше диверсії і накінець нової Організації, Голова її Проводу і найбільш авторитетна й відповідальна в тих справах особа серед противників ПУН. Коли в якійсь справі забирає слово Голова Організації, то це не те саме, що перший-ліпший рядовий член, якого можна здезавувати або який і сам кожної хвилі може заявити, що він чи то помилявся, чи то був непоіформований. А Голова говорить в імені не тільки свому власному, його слово є виразником поглядів і переконань загалу членства цілої Організації.
Статтю передруковуємо без ніяких змін чи підкреслень, пропускаємо з неї тільки ті уступи, що відносяться до подій 1939 - 1941 років, натомість обговорюють справи, що виринули аж після німецько-большевицької війни. Тих місць не багато і пропущення їх у нічому не порушує змісту решти статті.
"10 лютого минуло десять літ від переломової події в розвитку Організації Українських Націоналістів та цілого революційно-визвольного руху. На нараді провідного активу ОУН покликано до життя Революційний Провід ОУН та передано йому тимчасове кермування Організацією. Тим актом розтято вузол глибоких ідеологічних, політичних і організаційних розходжень між подавляючою більшістю Організації, передусім її революційним активом з рідних земель — з одного боку, а ПУН-ом Андрія Мельника і прихильниками його лінії — з другого боку.
II. Великий Збір Організації Українських Націоналістів з весною 1941 року затвердив акт з 10 лютого 1940 р., визнав його за необхідний і правильний, одобрив діяльність тимчасового Революційного Проводу, покликав до життя новий Провід ОУН, ствердив неправосильність відбутого в 1939 р. т. зв. Великого Збору і неправосильність покликання Андрія Мельника на Голову ПУН-у. Другий Великий Збір осудив дальшу діяльність і виступи Андрія Мельника під іменем ОУН, як диверсію.
Акт з 10 лютого 1940 і Другий Великий Збір ОУН завершили процес кристалізації внутрі Організації, утвердили націоналістичний, революційний напрямок визвольного руху і лінію цілком самостійної політики, вільної від зовнішніх орієнтацій. Ті елементи, які силою різних обставин знайшлися в Організації, але в ґрунті противилися націоналістичній і революційній лінії та намагалися повести рух крутими дорогами різних орієнтацій, опортуністичних комбінацій, знайшлись у висліді поза його організованими рядами. Те, що група Андрія Мельника виступає надалі теж під іменем ОУН, по суті ні трохи не зміняє факту, що вона концепційно й дієво стояла і стоїть у таборі противників ОУН, цілого націоналістичного, революційно-визвольного руху, в таборі соціялістично-угодовецькому, пішовши за своєю властивою природою, а не за своїм політичним родоводом і за йменням.
Український націоналістичний, революційно-визвольний рух, сформований Організацією Українських Націоналістів, зродився і виріс органічним порядком з двох основних елементів: націоналістичної ідеології і з революційної дії, безкомпромісовоі, збройної боротьби за державну самостійність Української Військової Організації. Початкове обидва ці елементи не покривалися повністю. Збройно-революційна боротьба УВО зразу була тільки продовжуванням в інших формах мілітарної боротьби з окупантами України. Під ідеологічним, політично-концепційним оглядом у ній відзеркалювапись і жили ті самі різнородні, часто протиставні собі елементи, що й у роках 1917- 1920. Але такий стан не міг довго тривати. Сама природа революційної боротьби ставила перед визвольним рухом категоричну вимогу творити монолітну під кожним оглядом, діючу силу, розгортати революційну боротьбу, як одностайний, всесторонній духовий, суспільно-політичний і дієвий, мілітарний процес, яким керує одна всеохоплююча ідеологія, визвольна, політично-стратегічна концепція й одноціла організаційна система. Інакше не було б виглядів на вдержання і продовжування революційної боротьби. З другого боку до тих самих висновків і до тих постулятів доводили глибші політичні рефлексії, аналіза внутрішніх причин, що причинилися до заломання державної самостійности, визрівання національно-політичноі свідомости і кристалізація українського націоналізму. Таким чином український самостійницький, визвольний рух на рідних землях викристалізовувався як рух націоналістичний, революційний. В організаційно-дієву систему мілітарно-революційної організації втілювалася націоналістична ідеологія, політична концепція, націоналістичний напрямок і зміст боротьби. Цей процес проходив на рідних землях швидко і глибинно, під тиском вимог життя і загостреного політичного інстинкту в народі.
Творець і Провідник революційно-визвольного руху, сл. п. Євген Коновалець, мав повне зрозуміння для істоти й важливости того процесу, кермував тим процесом. За кордоном той процес відбувався не з такою швидкістю і не так глибинно, як на рідних землях. Не було безпосереднього впливу самого життя-боротьби і тої природної селекції, яка в ній відбувається. Після смерти сл. п. Євгена Коновальця в закордонних кругах Організації, теж у самому ПУН-і піднялися такі тенденції й елементи, які були підчинилися націоналістичному напрямкові покійного Провідника руху, але внутрішньо його не сприйняли. Це не були, під ідеологічно-програмовим і політичним оглядом, однородні елементи, не було одної скристалізованої течії. Спільною рисою їх було те, що вони знайшлися в націоналістичному русі (деякі теж на провідних становищах), попавши в нього в гурті тих різних груп, що в нього влялися, але самі не пройшли того органічного процесу ідеологічної і політичної кристалізації, стоплення, який відбув рух, як цілість. Вони залишилися в рухові, як механічне влучення.
Серед них можна відрізнити такі категорії: тенденція обмежити революційно-визвольний рух до самої технічної, революційно-мілітарної дії, так, як це було в УВО на початку, а політику залишити іншим. Її попирали речники інших тенденцій, які самі мали наставлення до політичної дії, були політиками, а не бойовиками, але при тому тяжіли до існуючих політичних угрупувань, на них орієнтувалися і мали виразні чи приховані наміри підтягнути "відполітизований", звужений до мілітарно-технічних функцій революційний рух під політичний провід своїх орієнтацій. В цій категорії найчисленніші і політично найактивніші в закордонних кругах були прихильники групи УНР, подібно як давніше на ЗУЗ були в УВО сильні намагання підвести її під політичний провід галицьких партій, УНДО і радикалів, тенденції повністю переборені до тридцятих років. Прихильники групи УНР внутрі ОУН не виступали явно зо своїми тенденціями з уваги на те, що на рідних землях уенерівсько-соціялістичний табір був повністю скомпромітований і найбільш несприятливий.
Аналогічними мотивами кермувались такі елементи, які трималися революційно-визвольного руху, як динамічного, активного і найсильнішого фактора в українському світі, а які були наставлені на різні зовнішньополітичні комбінації і загри. Для них байдужими чи другорядними були справи внутрішнього ідеологічного і політичного змісту нашого руху. Вони революційну силу й боротьбу трактували передусім як той фактор, з яким може рахуватися зовнішній світ, від якого можна говорити і договорюватися з зовнішніми силами, на включення нашої боротьби в міжнародні політичні й мілітарні гри й конфлікти, на всебічну піддержку наших змагань сторонніми силами. В постановці нашого руху зовнішньо-політична робота має важливе значення тим, що приєднує прихильників, попертя і підтримку визвольних змагань України іншими народами. Але все таки вона стоїть на другому місці після власної боротьби і будування власної сили. На такому становищі стояли націоналісти, що діяли на зовнішньому відтинку, визнаючи єдину концепцію — власних сил. Тим часом для деяких таких діячів власна боротьба була тільки плятформою, засобом для зовнішньої політичної діяльности. Для прихильників такої тенденції було невигідне те, що визвольний рух має власну скристалізовану ідеологію і політичну концепцію, які визначують тверду лінію цілої політики, в тому й зовнішньої, їм здавалося, що зручніше виступати від руху тільки мілітарно-революційного, без виразного політичного обличчя, бо це дає ширші можливості маневрувати і пристосовуватися до зовнішніх сил і обставин.
Врешті були й такі, що жили цілком іншими від націоналістичних ідеологічними і програмовими концепціями, зокрема соціялістичними по змісту, хоч без виразної назви. Це були люди, що не могли чи не хотіли, не вміли визбутися давніше прийнятих ідеологічних, політичних засад з репертуару соціялістичних, марксівських партій. У них було намагання свої переконання прищепити цілому рухові.
Ось так в усіх того рода течій і одиниць, не дивлячись на їхню різнородність, було одне спільне, що їх зводило до одної постави, до спільних намагань: невдоволення з того, що революційно-визвольний рух скристалізувався як націоналістичний, чітко означений ідеологічно й політично.
Після ворожого роттердамського удару в серце українського націоналістичного визвольного руху, всі того рода тенденції в закордонних провідних кругах Організації віджили, зактивізувалися, піднесли голову. В ПУН-і Андрія Мельника вони взяли верх. їх спільною тенденцією було провести в Організації поворотний процес. Одні змагали перевести рух з маштабів ОУН назад на початковий маштвб УВО, а другі брались прямо за переведення руху на інші, ненаціоналістичні ідеологічні й політичні позиції.
Та це вже було даремне. Цілий визвольно-революційний рух і ОУН були вже повністю одне й те саме. ОУН мала вже так утверджений націоналістичний зміст, який увійшов у кров її революційно-бойових кадрів і в цілу її дію, що змінити того без основного перевороту не було можливо. Всякі спроби в прямій формі мусіли довести до вибуху й усунення їх поза рамки руху. А теж утаєні намагання в тому напрямі не мали виглядів на успіх, бо в Організації в процесі ідеологічно-політичної кристалізації і змагання за неї виробився надто гострий відповідний інстинкт. Націоналістична ідея була не тільки рушійною, але й керівною силою Руху. Тож і Провід його міг бути тільки один — націоналістичний. Жодна підмінка не могла встоятися на тому місці. Перед Андрієм Мельником і його ПУН-ом стояла історична вимога кермувати Організацією Українських Націоналістів, її життям, розвитком, її діяльністю, політикою і боротьбою за її принципами, по її властивій лінії. Коли ж цього не було, тоді ця аномалія мусіла бути усунена, чи виправлена, таким або іншим порядком.
Створення Революційного Проводу ОУН, який прийняв керму її діяльністю, а опісля постановами Другого Великого Збору ОУН утвердила ідеологічний зміст і напрямок революційно-визвопьного руху, усунула зо своїх рядів ті тенденції й елементи, що намагалися скерувати її на інші шляхи, чи накинути їй зворотно-розвитковий процес.
***Тепер, в десятиріччя акту з 10 лютого 1940 р., вже й не приходиться роз'яснювати й виказувати, що усунення з рядів ОУН групи Мельника випливало з глибоких і істотних ідеологічних і політичних розходжень, що ішлося не про другорядні, але про першорядні питання внутрішнього змісту визвольного руху і шляхів його боротьби в важливому історичному моменті. Тільки на початку в 1940 — 41 рр. в українськім політичнім житті і серед громадянства існувала неясність у тому питанні. Вона була створена передусім тим, що група Андрія Мельника далі виступає під іменем ОУН, замасковуючи тим свій правдивий ідеологічний і політичний напрямок. З другого боку затемнювало ситуацію ще й те, що в висвітлюванні цієї події подавалися громадянству тільки деякі причини. Була мова про ідеологічні розходження, які належно оцінювалися тільки в самій Організації, а ширшій публічній опініі видавалися справами теоретичними, а не питаннями напрямку живої політичної дії. Також справи довір'я і внутрішньо-організаційної моралі й порядку були для ширшого громадянства другорядними. Натомість засадничі питання політики Організації в назріваючій тоді загальній ситуації, які перерішили про таку радикальну розв'язку, саме в тому часі і в такій формі — осталися невідомі громадянству, а навіть в Організації. Невелике лише число членів знало докладніше деталі. Діялось це тому, що найгостріші розходження відносилися до плянів дальшого розвитку революційної боротьби в новій політичній ситуації і до питань політики Організації по відношенні до наявних тоді і назріваючих міжнародніх подій. Плини Організації в тому відношенні не могли бути розкриті, бо це в значній мірі наражувало б на унеможливлений їх реалізувати. Не можна було викладати таких плянів в обличчі ворога-большевиків, ані в обличчі гітлерівської Німеччини, яка свої пляни відносно "сходу" в той час ще приховувала, але вже намагалася впливати на розвиток внутрішньо-українських відносин і сил у бажаному для себе напрямку. Через те треба було актуально найсуттєвіші розходження і сенс доконаних подій залишити тимчасово закритими перед власною суспільністю. Треба було здатися на те, що в грядучих подіях на ділі покажеться правдива суть, зміст і причини конфлікту, та на твердій пробі життя покажеться, де стоїть, якою є і куди прямує правдива ОУН і її підмінка по назві, а протиставлення по суті...
***Зміст, причини і наслідки вилучення з ОУН групи Андрія Мельника вже достатньо виявилися. Осталося неосвітлене, навіть і загадкове для української суспільности, питання самого переведення того розділу.
Чому саме в той час і в такий спосіб він відбувся? Українське громадянство бачило й переживало потрясення процесу розділу і болюче сприймало те, що він мав місце в якраз такий важкий і відповідальний час. Скрізь стояло питання, чи це було конечне, чи не можливо було тої справи розв'язати іншим способом, в інший час, більш пригожий для внутрішнього порядкування, коли не було б таких далекосяглих зовнішніх подій. Це питання історичного порядку і на нього треба дати відповідь.
Коротка відповідь така: акт з 10 лютого 1940 р. був не тільки неминучою розв'язкою глибинного процесу внутрі ОУН, але він перерішував у головних засадах напрямок і конкретний плян революційної визвольної боротьби і самостійницької політики ОУН під час війни. Стояли проти себе дві протиставні концепції. Одну прийняв ПУН Андрія Мельника, вона була основою цілої політики його Організації під час війни. Друга концепція, намічена провідним революційним активом який, створив опісля Революційний Провід ОУН, дала напрям боротьбі й політиці ОУН в цілому розвитку подій під час II світової війни. Питання стояло дуже чітко: або-або, один або другий шлях.
В першій половині січня 1940 р. в одній європейській країні, що тоді ще не стояла в війні, тодішній провідник ОУН на Рідних Землях, Тимчій-Лопатинський і автор цих рядків предложили полк. Андрієві Мельникові, як Голові ПУН-у, від ОУН в Україні і від провідного революційного активу низку пропозицій, які в одній часті накреслювали плян визвольної боротьби і самостійницької діяльности ОУН в новій ситуації, а в другій частині торкалися організаційно-персональних справ ПУН-у, яких поладнання було конечне, щоб привернути довір'я в Організації до Проводу.
Треба пригадати собі тодішню ситуацію: Німеччина розбила й зайняла Польщу, довга зимова тишина в другій війні між польською і західньою кампанією Гітлера, існує і діє пакт німецько-совєтськоі приязні, розподілу сфер впливу; війна СССР з Фінляндією; західні держави заявляються по стороні Фінляндії, готується їй підмога, Гітлерові ця війна не на руку, старається її потушити, не перепускає м. і. достав з Італії до Фінляндії, большевики, зайнявши Галичину й Волинь, починають "прибірати до рук".
В такій ситуації представники революційного провідного активу пропонують м. і. засади й проекти до пляну дальшої боротьби:
Дотогочасний розвиток війни не створив особливо пригожої для нашої справи ситуації. Український самостійницький рух не зацікавлений у війні між Німеччиною і Західними Державами, не може в жадний спосіб ставати по одній чи другій стороні, ані давати втягати українські сили в ту війну. Нас обходить передусім відношення посторонніх сил до наших визвольних змагань і до нашого ворога, СССР. За союзників можемо вважати тільки такі народи, які на ділі поставляться прихильно до державної самостійности України. Фактичного союзника СССР не можемо вважати за союзника чи прихильника України. В тогочасній міжнародній ситуації для нас найважніше значення має війна СССР з Фінляндією. Український визвольний рух повинен якнайсильніше заманіфестувати, що він повністю стоїть по стороні Фінляндії, яка боронить своєї незалежности перед імперіялістичною агресією нашого найбільшого ворога. Ми повинні вміру наших сил і спроможностей виступити активно по стороні Фінляндії і солідаризуватися з тими всіма міжнародніми силами й акціями, які піддержують Фінляндію збройно, політично й матеріяльно. Світова війна ще лише розгоряється, треба рахуватися з тим, що вона захопить і ті держави, які ще невтральні. СССР буде старатися якнайдовше так маневрувати, щоб підсичувати війну, а самому не вступати в неї, аж при кінці, коли обидві воюючі сторони будуть виснажені, щоб повалити чи бодай якнайсильніше підорвати обидві сторони. Одну, переможену, придавити стопою побідника, а другу, виснажену війною, підмінувати і розсаджувати комунізмом. Можна рахуватися з різними змінами укладу сил воєнних фронтів. На підставі дотогочасного розвитку війни та виявлення цілей обидвох воюючих сторін, треба цю війну трактувати, як не нашу.
Революційно-визвольну війну ОУН має провадити, кермуючись виключно доцільністю з погляду наших внутрішніх умовин, можливостей і потреб, станом наших сил, положенням большевиків і цілою ситуацією внутрі СССР. Нема підстав для того, щоб у наші плани вводити розрахунок на зовнішні сили та достроювати свою боротьбу до їх політики. Так само свою закордонну роботу старатися вести всюди однаково, цілком незалежно.
Відповідно до таких загальних стверджень, заложень і напрямних, представники провідного революційного активу й Організації на рідних землях поставили проекти практичного характеру. Важніші з них були такого змісту:
Після поширення большевицькоі окупації ЗУЗ посилити організаційну, політичну й бойову діяльність на рідних землях, зокрема на ОСУЗ, щоб на всіх землях України досягнути такого насилення революційного потенціялу і зорганізованого підпілля, як на ЗУЗ. Спеціяльну увагу присвятити мілітаризації руху і підготові до розгорнення широкої повстанчоі акції. На випадок намагань большевиків ліквідувати головну базу зорганізованого націоналістичного революційного руху через масове заслання і виселення всього національно-свідомого елементу, ОУН зорганізує широку повстанчу акцію, мобілізуючи до неї ввесь боєздатний і певний елемент і вестиме партизансько-повстанчу боротьбу на захист виселюваних теренів. Розпочата партизанська акція має стати вогнищем широкої повстанчоі боротьби. Це робити тоді, як внутрішнє положення на рідних землях буде того вимагати, зокрема в обличчі загрози ліквідації головної бази руху, — без огляду на таку чи іншу міжнародню політичну ситуацію, не дивлячись на дальший розвиток війни.
В діяльності на закордонних теренах зараз поставити, як головну акцію, активне включення у фінляндсько-совєтську війну. Для того використати цю обставину, що західні держави заявились по стороні Фінляндії і йдуть їй з допомогою, зокрема Франція підготовляє висилку на фінляндський фронт свої військові частини. В тому ж самому часі, від осени 1939 року, у Франції переводиться насильне мобілізування українців з ЗУЗ до польської армії, мовляв, вони громадяни Польщі. Цьому треба найсильніше протиставитися. Сполучити обидва моменти в одне і поробити усильні старання для зорганізування української військової частини, як самостійного національного легіону з добровольців, з ціллю воювати проти большевиків по стороні Фінляндії. Включити цю акцію в пляни французької мілітарної допомоги Фінляндії і в той спосіб запевнити собі піддержку в її переведенні. Таким чином було б спаралізоване насильне включування українців до польської армії і постав би за кордоном український легіон для боротьби з большевицькою Росією. Незалежно від дальшого розвитку подій, ця акція мала б принести такі користі українській визвольній справі після створення того легіону: перетворення фінляндського фронту на фронт волелюбних народів, які спільно боряться за незалежність проти московського імперіялізму, політично-пропаґандивний, антибольшевицький вплив на вояцтво совєтськоі армії, зокрема на українців, маніфестація перед цілим світом, що українці боряться з московським загарбницьким імперіялізмом скрізь, де мають змогу, і що Україна стоїть по тій стороні, де йде оборона незалежности народів перед тим імперіялізмім.
Для збереження незалежности і всесторонности зовнішньої політики і закордонної діяльности націоналістичного руху, перевести зараз такі приготування: Андрій Мельник, як Голова ПУН, з частиною Проводу повинен під час війни перебувати в Швайцарії чи іншій невтральній країні, яка має тверду лінію зберегти невтральність у війні між Німеччиною і Західніми Державами. Там треба творити головний закордонний центр визвольного руху, який буде репрезентувати його на міжнародньому форумі і, наскільки це буде можливе під час війни, керувати цілою закордонною діяльністю, зв'язувати акції по обидвох сторонах. Рівночасно, не гаючи часу, зараз створити два політично-оперативні закордонні центри, які мають організувати нашу діяльність і провадити політичну акцію згідно з генеральною лінією Організації в комплексах обидвох воюючих сторін. Один такий осередок у Німеччині мав би охоплювати теж усі країни, що знаходяться в її політичній орбіті. А другий осередок у сфері Західніх Держав творити поза Европою, там, де є більша українська еміґрація, в Канаді або в ЗДА. Обидва ці центри стараються вдержати політичний і організаційний зв'язок з головним центром на невтральному терені, але коли б це було внеможливлене котромусь з них, він має провадити свою роботу самостійно.
Рівночасно з тими проектами поставлено полк. А. Мельникові вимогу відповідно упорядкувати справи в самому ПУН, щоб ПУН давав ґарантію самостійницької націоналістичної лінії і мав довір'я Організації. Зокрема усунути з ПУН таких людей, проти яких існували обосновані закиди в зраді і таких, які ламанням внутрішньо-організаційних засад і політичної лініі Організації підорвали довір'я до себе і до Проводу.
Так само поставлені вимоги щодо збереження націоналістичної лінії у внутрішній політиці, зокрема перервання загравань з політичними противниками. З одної сторони з польонофільською групою УНР, яка теж і в той час робила українську справу дочіпкою до справи польської. З другої сторони з групою Палієва, яка виразно стояла на позиціях орієнтації на Німеччину, а наслідуванням гітлеризму і зловживанням імени українського націоналізму створювала баламутства довкола нього.
Проекти і вимоги предложені Тимчієм-Лопатинським і мною, Андрій Мельник, як Голова ПУН, потрактував так, що апробуючи деякі з них, відкидав якраз ті наймаркантніші, що становили стрижінь цілого пляну.
Відносно постановки діяльности і боротьби на рідних землях Андрій Мельник відкинув можливість розгортання широкої збройної боротьби, партизансько-повстанчоі акції в існуючій міжнародній ситуації, хочби того дуже вимагало положення на рідних землях. В тому питанні ставив такі перспективи: війна щойно розгоряється. Можна рахувати з певністю на війну Німеччини з СССР. Нам треба виждати пригожого моменту і включити свою боротьбу в війну проти большевизму. За той час треба розбудовувати, підготовляти і зберігати свої сили. Навіть коли б ми мали втратити багато з існуючих сил і пізніше через масове виселення Західних Земель, то не можна розпочинати повстанської боротьби в існуючій ситуації, бо тим можна стратити шанси і спроможність на боротьбу в пізнішій, пригожій ситуації. Німеччину трактуємо, як нашого союзника, і мусимо достосовувати свою боротьбу до розвитку міжнародніх подій, бо той розвиток іде в корисному для нас напрямі, помимо тимчасового, тактичного порозуміння між Німеччиною і СССР.
Так само А. Мельник відкинув пропозиції відносно акції у Фінляндсько-російській війні. Мовпяв, це епізод без більшого значення. Фінляндія далека від нас і нам недоцільно на її фронті витрачати свої сили, які треба зберігати на пізніше. Така акція втягнула б нас у небажані міжнародні комплікації, ми ввійшли б у конфлікт з Німеччиною, яка змагає до потушення війни в Фінляндії, через акцію зв'язану з акцією західніх альянтів. А нема виглядів, щоб вони через справу Фінляндії входили в поважний воєнний конфлікт з СССР.
Рівно ж плян постановки незалежної закордонної діяльности Андрій Мельник відкинув у головних точках. Визнав за непотрібний свій переїзд до іншої невтральноі країни і творення двох других центрів другого ступня, і по обидвох частинах світу, розрізаних західнім фронтом. Мовляв, досі вдавалося ПУН-ові вдержати всюди зв'язок і безпосередньо кермувати нашою діяльністю на трьох континентах з одного осередку, це пощастить і в дальшому розвитку війни.
Вимоги в питаннях внутрішньої політики були збуті виясненням, що таких загравань не було й нема. А в справах внутрішньо-організаційних полк. А. Мельник відмовив перевести зміни.
Крайовий Провідник Лопатинський і я їхали до Андрія Мельника, щоб йому, як Голові ПУН, предложити від революційного активу Організації такі проекти-вимоги, які: а) устійнювали б твердо генеральну лінію революційно-визвольноі боротьби і самостійницької політики серед надходячих подій, б) поладнали б справу самого ПУН так, щоб він був Гарантом реалізації такої концепції і в) встановили б відповідну до плянів і ситуації розставку сил і керівництва. В обговореннях виявилося цілком виразно, що стоять проти себе два різні розуміння ситуації, дві протилежні концепції-пляни. Андрій Мельник і ПУН поставили головний наголос на те, щоб визвольні змагання провадити в пляні розвитку міжнароднього укладу сил, у пляні розвитку війни. Поставили ставку на війну інших держав проти СССР, на Німеччину, яка мусіла в таку війну вступити. Тому Німеччину трактували, як союзника. Включення справи визволення України в німецько-совєтський конфлікт, до якого йшло, і достроєння нашої політики так, щоб не викликати конфлікту і неприхильного відношення з боку Німеччини — це було основне заложення, з якого виводилися всі висновки. Активність і послідовність у тому, що йшло по такій лінії, пасивність, стриманість і вижидання в усьому, що під тим оглядом було невиразне, сумнівне. Теж справи боротьби на рідних землях, її посилення, форм і пляномірности трактувалися під кутом вбудування у воєнний конфлікт.
З другої сторони революційний актив ОУН ішов по лінії власної революційної боротьби. Нормування її після своїх вимог і потреб, а не достосування до зовнішньої ситуації. Загальну ситуацію і сторонні сили розцінювано з нашої точки погляду, відповідно до їх відношення до справи визвольної боротьби України. Не узалежнювання нашої боротьби від політики жодної держави, але найдальше посунена стриманість, доки вони виразно й реально не поставлять позитивно до визвольних змагань України. Ведення в кожній ситуації принципової політики і визвольницької діяльности, без огляду на міжнародню ситуацію і становище чужих сил.
ОУН не могла зійти зо свого шляху, піти по тій лінії, яку обрав ПУН А. Мельника. Тимчій-Лопатинський і я заявили це виразно Андрієві Мельникові, що ОУН піде своїм шляхом.
10 лютого нарада провідного активу покликала Революційний Провід ОУН з С. Бандерою на чолі, який обняв керму діяльности цілоі Організації. ПУН А. Мельника і частина членів ОУН пішли своїм окремим і протилежним шляхом.
Намічений попередньо плян був реалізований ОУН у дальшій діяльності, поскільки була до того змога. Революційний Провід цілу увагу поклав на розгорнення діяльности на рідних землях. Крайовий Провідник Тимчій-Лопатинський з іншими членами Крайового Проводу зараз після 10 лютого подалися на рідні землі. Крайовий Провідник Лопатинський з д. Опришком-Медведем і подругою Зеною Левицькою, заскочені відділом НКВД, згинули в бою, розірвавши себе ґранатами. Але зараз до краю виправлено більше груп і кількох членів Революційного Проводу ОУН і працю на рідних землях поставлено в наміченому пляні.
На закордонних теренах значна частина організаційних клітин осталася в руках і по стороні А. Мельника, зокрема на американському континенті. Революційний Провід прийняв лінію, щоб видвигати справу конфлікту і зірвання з ПУН тільки на тих теренах, де можна належно справу висвітлити і поставити свою діяльність через висланих людей. Робити цього через кореспонденцію в умовинах війни було неможливе. Пороблено старання для переїзду до Америки члена Революційного Проводу для ставлення окремої акції в країнах Західніх Держав. Але ці старання були спаралізовані людьми з групи Мельника і таким чином позаєвропейські терени на час війни залишилися під впливом групи Мельника. Так само всі зовнішньо-політичні станиці ОУН в Европі, крім Німеччини, залишилися в руках А. Мельника. Революційний Провід не хотів паралізувати того, чого не міг перебрати і поставити. Вкінці всі європейські станиці, опановані А. Мельником, опинилися в німецькому мішку. Сам А. Мельник теж переїхав до Німеччини та постягав туди частинно представників з інших країн.
В справі організування військової частини до Фінляндії Революційний Провід зараз розпочав заходи. Не маючи змоги робити це в Франції, бо тамошня організаційна станиця була по стороні А. Мельника, вислано членів ОУН до Фінляндії і розпочато там старання, щоб зорганізувати акцію при допомозі фінляндських закордонних зв'язків. Але ці старання були перервані закінченням фінсько-московськоі війни.
Революційна ОУН спрямувала цілу свою увагу й енерґію в напрямі підготови й організування боротьби на рідних землях, її розвиток і протиставність групи А. Мельника — вже відомі.
Сьогодні висвітлюємо головні причини акту з 10 лютого 1940, який рішив про те, що революційно-визвольний рух під час II світової війни і по сьогодні пішов тим шляхом, яким його повела революційна ОУН, а не тим, яким ішла й іде Організація А. Мельника. Це справа історичного значення і вона мусіла бути колись висвітлена. Тепер прийшов час на те.
Досі ми оставляли в тіні ці найважніші, вирішні моменти того процесу, справу двох протиставних концепцій визвольної політики. Як сказано вже, на початку не можна було розкривати тих справ, з уваги на їх актуальність. Після війни, коли вони вже перестали такими бути, ми дальше зберігали мовчанку з тих причин, щоб вияснення не було використане і зінтерпретоване в сенсі політичної денунціяціі. Уважаємо за шкідливе для національної української справи кожне таке поступування яким переноситься справи української політики в таку площину, що вони стають предметом встрявання чужих чинників. Тоді, коли в Західній Европі прокочувалася хвиля нагінки на коляборантів з гітлерівською Німеччиною, була загроза підтягнення під цю категорію і тих українських напрямків чи діячів, які кермувались своїм розумінням рації української справи, своєю оцінкою положення й доцільности такої чи іншої політичної лінії. Питання правильности чи шкідливости таких напрямків, це питання внутрішньо-українське, яке повинно бути розглядане в такій обстанові і в такий спосіб, щоб у те не втручалися сторонні чинники. Це справа чести і суверенности української політики. Хто грішить проти неї, той підриває головне її коріння. З таких то міркувань ми відкладали оці висвітлення на відповідний час, коштом того, що дальше будуть існувати в публічній опінії різні баламутні погляди й вістки".
Стільки Степан Бандера. Не будемо подрібно розглядати чи оспорювати всіх його тверджень, а чи здогадів і висновків. Свого часу це докладно зробив інж. Йосип Бойдуник, що в зв'язку з тим написав цілий цикл роз'яснювальних статтей у паризькому "Українському Слові" і туди, за браком місця в нашій книжці, мусимо відіслати цікавих.2 Інж. Бойдуник перевів розгляд і критику так цеї статті, як теж інших, що появилися в тому часі на сторінках преси 3Ч ОУН.
Все ж таки не можна зовсім мовчки перейти попри статтю Степана Бандери, а то тим більше, що від її написання минуло знову десять літ і за той час повиходили на денне світло нові інформації.
Перше, що нас вдаряє, це питання, чому Степан Бандера так пізно забирає слово в тій справі, де він був головною особою? Чому чекав на те аж десять років?
Степан Бандера
(світлина з часів еміграції
по другій світові війні)
І друге, чому до цього часу Організація Степана Бандери не давала вичерпної політичної та ідеологічної підбудови виступу з ОУН у 1940 році і створення Революційного Проводу ОУН?
Перше питання залишиться без відповіді. Степан Бандера вже не живе і не може ще раз забрати голосу в тих справах і нам не залишається нічого іншого, як погодитися з фактом, що Голова Організації з йому самому тільки відомих причин не вважав за відповідне від себе про те говорити повних десять літ.
Але на друге питання знаходимо відповідь в самій статті. Автор бо твердить, що говорити про ті справи не вважав доцільним ані тоді, ані безпосередньо по війні. Тоді "найсуттєвіші розходження і сенс доконаних подій мусіли залишитися тимчасово закритими перед власною суспільністю", бо з уваги на актуальність плянів Революційного Проводу завчасно було б викладати справжні причини розходжень в обличчі ворога-большевиків і в обличчі гітлерівської Німеччини. А по війні Степан Бандера мовчав, щоб розкриваючи пляни й політичну орієнтацію ОУН з воєнних років не наразити полк. А. Мельника і живучих ще тепер її членів на відповідальність за германофільство і коляборацію з гітлерівцями.
Та ледве, чи це може кого переконати. Що тут багато говорити? Напередодні німецько-большевицької війни 1941 року всі українці були германофілами в тому сенсі, що хотіли німецької перемоги над большевиками і з тою перемогою в'язали свої надії на визволення і державне відродження України. І всі українці того часу були якщо не дійсними то потенційними коляборантами знову ж у тому сенсі, що готові були по змозі своїх сил помагати німцям до розбиття СССР і повалення большевицької системи. Був до того готов і навіть це на початку війни й робив самий Степан Бандера і його Організація. Заперечувати це тепер, це не тільки неповажно, але подекуди і смішно.
Бо виходить таке, що ОУН була коляборантська, а теперішні 3Ч ОУН — під якою б то вони тоді назвою не виступали — від самих своїх початків стояли до Німеччини в опозиції, чи навіть в активному резистансі. Та ж сьогодні всьому хрещеному мирові відомо, що ніхто інший тільки якраз "бандерівці" мали домовлення з частиною німецького генерального штабу, що підпирали їх деякі німецькі військові кола, нікому іншому з-поміж українців тільки якраз Організації Степана Бандери дозволили творити два військові відділи з напів-українською командою і навіть робили їм деякі політичні надії. Пишуть про те самі теперішні і колишні "бандерівці"3 і нема в тому ані нічого тайного, ані нема чого відпекуватися того чи соромитися. Щобільше, якраз ПУН у такому значенні коляборантом не був. А не був не тому, що не хотів ним бути, тільки тому, що не допустили до того німці. Вони не бажали в тому часі говорити з ПУН, бо не хотіли йти на його політичні вимоги і сподівалися, що легше їм буде договоритися з Революційним Проводом. Якщо б німці бодай частинно пішли назустріч домаганням ПУН, він напевно не відкинув би співпраці, бо того вимагала б політична ситуація.
Отож таке пояснення пізнього виявлення ніби справжніх причин розколу в ОУН 1940-1941 років дуже заносить чухраїнським "я так і знав" Остапа Вишні і краще було б його зовсім не вживати провідникові великої будь-що-буть Організації. Чи не ліпше було б сказати попросту, що десята річниця від створення РП ОУН дає нагоду для того, щоб пригадати собі тодішні часи і зробити перегляд позицій з перспективи десятиліття?
Стаття видвигає три головні закиди в сторону ПУН і висуває п'ять вимог, поставлених Голові ПУН, полк. Андрієві Мельникові в часі відомої нам уже стрічі його зо Степаном Бандерою взимку 1940 року. Відкинувши реторичні фрази і полемічні намагання оправдати ті закиди, їх можна коротко сформулювати так:
1. ОУН під проводом ПУН складалася з неоднородних ідеологічно й політично елементів. Велику групу в ній творили колишні та ще й тепер скриті прихильники УНР, що в ідеологічній площині схилялися до соціялізму і намагалися ці соціялістичні тенденції прищепити всьому націоналістичному рухові. А через те ОУН під проводом полк. Мельника одною ногою стояла в угодовецько-соціялістичному таборі.
2. Ще інша група в ОУН, в якій теж головну ролю загравали прихильники УНР, стояла за звуження націоналістичного руху тільки до технічної, революційно-мілітарної дії, як колись в "Українській Військовій Організації", віддавши політику кому іншому.
3. В загальному цілий ПУН разом з його Головою спірали свою визвольну політику на зговоренні з зовнішніми чинниками, ставкою на чужу допомогу, відкидаючи концепцію розбудови і скріплення власних сил українського народу.
Шкода, що автор статті обмежується тільки до ось таких голословних тез, не подаючи на їх підтвердження ніяких доказів, не називаючи тих осіб з ПУН, що мали б заступати ту чи іншу політичну концепцію, не покликаючися на цитати з політичної літератури ПУН, енунціяції Голови чи окремих членів ПУН, а хочби на уривки зо статтей у доволі вже тоді багатій пресі, що була виразником поглядів ПУН і ОУН. Бо через те ті твердження Степана Бандери неначе висять у повітрі, не маючи грунту під ногами, грунту, на якому можна б розвинути дискусію щодо їх правильности чи помилковости.
Закид щодо політичної неоднородности складових елементів мав би деяку рацію, якби його поставлено не в 1950, ані навіть не в 1940 році, в часі розлому, тільки принаймні ще на десять літ скоріше, в часі творення ОУН і в перших двох-трьох роках її існування. Тоді це була свіжо заложена, молода Організація і не дивниця, що в ній могли знайтися і таки справді знайшлися люди, що мали вже за собою іншу політичну діяльність в рамах тих політичних партій чи на основі тих ідеологічно-світоглядових понять, що до того часу визнавалися в українській суспільності. Але такий стан довго не тривав. До яких двох-трьох літ повідставали від ОУН всі, в кого справді не було духових даних на те, щоб сприйняти націоналістичну ідеологію.
Одначе, чи такий початковий конгльомерат людей різних політичних напрямків, що перетопилися пізніше в одну цілість в горнилі націоналістичної ідеології, був тільки за кордоном? З досвіду власного мого життя можу сказати, що точнісінько такий же самий стан витворився і в краю, в Західній Україні, в початках творення націоналістичного руху. Пригадую собі 1925-1926 роки, коли творилися у Львові "Група Української Націоналістичної Молоді", а потім "Союз Української Націоналістичної Молоді". Відбувалося тоді безліч усяких зборів, сходин, дискусій і т.д., а все під кличем : геть з комуною і з радянофільством! Поміж студентською та й іншою молоддю звихалися наші агітатори і давали підписувати заяви приступлення до "Групи Української Націоналістичної Молоді" всім, хто заявив себе проти комуни. Були там і гетьманці і католики з т.зв. християнсько-суспільним світоглядом і навіть соціялісти-радикали. Ввесь цей зліпок тримався купи спільною акцією прочищення студентських, робітничих і ремісничих юнацьких організацій від большевицьких ячейок. Як це сталося; — це забрало часу навіть небагато — в "Групі" а потім у "Союзі" почали зарисовуватися перші щілки. Один по одному почали відходити більш чи менш добровільно оці "неоднородні елементи": найперше відійшли соціялісти-радикали, потім якось безслідно зникли, нечисленні щоправда, гетьманці, накінець католики, після безуспішного намагання накинути новій організації своє ідеологічне забарвлення. А все те, від першого до останього акту дії, відбувалося на моїх очах і в тому процесі я теж приймав досить жваву участь. Але чи в моменті злиття всіх націоналістичних гуртів в ОУН запанувала вже повна однородність у тій Організації в краю? Не тільки тоді, але й напередодні другої світової війни "крайова" ОУН мала в собі сильне крило соціялізуючих, а навіть націонал-комунізуючих елементів. Послухаймо, що каже про те інж. Йосип Бойдуник, якому теж доводилося стрічатися з тим "лівим крилом":
"Прояви "соціялістичности" можна було завважити в деяких членів ОУН, які з тим зовсім не окривалися. Маємо тут на думці сл. п. Івана Мітринґу, з його приклонниками, а саме Р. Паладійчуком, Б. Левицьким, Риваком і, оскільки не помиляюся, пп. Вітошинським і Д. Штикалом, який навіть писав про "Чудовий клімат міста з його хідниками, деревами та домами", щоб, здається, творити міський "пролетаріят".
Всі вони гуртувалися, в першу чергу, навколо видавництва "Дешева Книжка" у Львові, а дехто навколо газети "Нове Село". Сл. п. Мітринґа заініціював і видав пару чисел журналу "Геть з большевизмом!" до співпраці в якому запрошував і автора цих рядків. На запит автора цих рядків, чому журнал має назву "Геть з большевизмом", а не "Геть з комунізмом", Мітринґа відповів, що нема потреби і розумної підстави боротися з комунізмом, бо ж він особисто не виключає комунізму, навпаки, вважає комунізм приємливим, лише, розуміється, не в російсько-большевицькому виданні, а в українському, і це зовсім не йде в розріз з українським націоналізмом. Бо коли може існувати "націонал-соціялізм", то чому ж не мав би існувати "націонал-комунізм"?
Це було в 1936 році. Отже ж, як бачимо, такі "соціяльствуючі" елементи в рядах ОУН були (і то в краю, а не на еміграції, прим. 3. К.).
Що ж сталося з тими "елементами" під час розламу в ОУН в 1940 році? Всі вони, як один, Мітринґа, Ривак, Паладійчук, Борис Левицький, Вітошинський, Штикало і т. д. стали по стороні "диверсії" і творили її кадри, а навіть "провідну верхівку". І деякі з них були учасниками наради 10 лютого, яка постановила покликати до життя "Революційний Провід ОУН", а може дехто з них входив до того "Проводу", так само, як були вони учасниками т. зв. краківського конгресу весною 1941 року".4
Ці "соціялістичні" —вживаємо тут термінології самого Степана Бандери — елементи існували в 3Ч ОУН ще й потім і частина їх перейшла до т. зв. двійки, але напевно ще деякі лишилися і про те знову переконаємося при нагоді якогось організаційного струсу. Бо скільки б ми не деклярували про "монолітність" і "крицеву спаяність" Організації, в ній, — як і в кожній іншій — завжди були й будуть різниці поглядів на різні тактичні й програмові справи, зокрема на справи соціяльної політики і тут завжди легко буде пришити комусь ярлик соціялізму. Коли ж порівняємо ОУН і ОУНР в тій площині, то побачимо, що від часу пам'ятного розламу 1940 року з Організації Степана Бандери кілька разів уже відпливали ці "соціялістичні елементи", яких він не бачив у себе, але бачив в оточені полк. Мельника і рятував перед ними чистоту ідеології ОУН. Деякі з них причалили вже до чисто націонал-комуністичної організації Майстренка. Натомість ані не бачили ми ані не чули про які-небудь соціялістичні "ухили" в тій частині ОУН, що залишилася під керівництвом ПУН.
Висуваючи під адресою ПУН закид, що він — а прийнамні значна частина — хоче обмежити діяння ОУН до чисто технічної, революційно-мілітарної дії, виглядає на те, наче б РП ОУН обернув кота хвостом. Та ж ідея створення ОУН, як спільної політичної надбудови часто неусвідомлених ще хотінь і порухів різних націоналістичних гуртів, зродилася ніде інде, як саме там, за кордоном, і першими її речниками, а потім і творцями Організації були ті члени ПУН, що в 1940 році стояли на чолі Організації. І ніхто інший, тільки якраз вони ввесь час наставали на те, щоб відділити від ОУН технічно-бойовий сектор діяльности, затримавши його під дотеперішньою фірмою "Української Військової Організації". І саме представники "крайової ОУН" гаряче заступали думку, що ОУН мусить узяти на себе також тягар технічно-революційної дії, і, щоб цей процес прискорити та до деякої міри поставити ПУН перед доконаним фактом, самі на власну руку почали переводити революційно-бойові акти та довели до того, що якраз у "краю", а не "за кордоном" уся діяльність ОУН звелася до "технічно-революційної" сторінки. Я все те також спільно з іншими переживав і вже про ті речі писав у своїх спогадах.5
Дилемою "чужоземної інтервенції" та "орієнтації на власні сили" слід оперувати дуже обережно, коли не хочемо згубитися в пустословній демагогії. Чесний противник не може з переконання поставити такий закид Проводові Українських Націоналістів. ОУН не була перша, що цей принцип орієнтації на розбудову власних сил народу до боротьби з ворогом видвигнула, але вона перша після визвольних змагань найгрунтовніше розробила і старалася прищепити його всій українській суспільності. Це їй удалося, бо сьогодні нема ні одної української політичної партії чи організації, що відкидала б орієнтацію на власні сили українського народу, як підставу своєї політики. Хто тої очевидної правди відмовляє для ПУН, той тим самим ставить під знаком сумніву правдивість інших своїх тверджень.
Але, як з одного боку ніхто не відкидає принципу орієнтації на власні сили в визвольній політиці, так з другого ледве чи знайдеться хтось, навіть з-поміж найбільш демагогічних крикунів, хто всю визвольну політику української нації звузив би тільки до надії на збройне повстання українського народу. Інтердепенденція міжнародніх інтересів у двадцятому столітті не допускає, щоб щось десь на нашій землі діялося в відірванні від решти світа. Кожен розумний політик, якщо не хоче себе обсмішити, мусить це брати до уваги. Брав це до уваги ПУН і сліди того маємо зафіксовані вже на Віденському Конгресі 1929 року. Мусять це брати і беруть до уваги 3Ч ОУН, бо так мусить робити кожен політик, коли він справді хоче бути політиком, а не політичним недоуком.
Зберім ще раз докупи вимоги, що їх Степан Бандера в імені РП ОУН поставив Голові ПУН 1940 року, при чому їхній порядок дещо переставимо:
1. Переїзд Голови ПУН до Швейцарії або іншої невтральної країни і створення двох центрів ОУН по обидвох воюючих сторонах.
2. Припинити політичне загравання з польонофільською групою УНР, що тягнеться на мотузку польського екзильного уряду, і з групою Дмитра Палієва, що орієнтується тільки на Німеччину.
3. Включити себе активно в московсько-фінляндську війну, протиставившися насильній мобілізації українців до польського війська в Франції і сформувавши з них український легіон, що брав би участь у боях у рядах фінської армії.
4. Посилити підготову до повстанської боротьби, як оборонного засобу українського народу на випадок, якби большевики хотіли переводити виселення української людности.
5. Вичистити ПУН від зрадників. Тут Степан Бандера мав на думці Ярослава Барановського, як "зрадника", і Омеляна Сеника-Грибівського, як його протектора перед Головою ПУН.
Деяким з тих домагань не можна відмовити слушности. Можна б навіть радіти, що члени ОУН турбуються долею своєї Організацої, свого Проводу, думають і радять нам тим, як найкраще поставити і повести боротьбу за даних умовин. Цю слушність можна б Степанові Бандері і його РП ОУН беззастережно признати тоді, якби тільки він ці домагання висунув, ПУН тих справ не розумів, про них не думав і нічого для них не робив. Та ба! Лихо в тому, що людям зачасто здається, наче б то єдино вони про деякі справи думали і тільки вони одні їх правильно розуміти. Вони — а з правила це бувають люди молодші віком, що з одного боку не встигли ще набратися досвіду власним життям і з другого опановані притаманною молодій натурі нетерплячкою акції — готові приписувати ввесь розум собі і зачинати історію від себе. Мені це зрозуміле, бо в моїх студентських роках я був такий самий, до деякої міри схильний вважати себе премудрим Соломоном, а всіх інших мати за дурнів. Мабуть це вже така загальна хиба молодости.
А тим часом, ще заки деякі з тих домагань виляглися в головах членів РП ОУН, ПУН уже зачав їх здійснювати. Як тільки почалася війна, Голова ПУН залишив Німеччину і переїхав до Риму. Італія тоді була невтральною країною, війни не хотіла, — відомі ж спроби Мусоліні посередничити в початках воєнного конфлікту. Була вона пов'язана політичне з Німеччиною по вісі Рим-Берлін, все ж таки досить заздро старалася берегти незалежности своєї політики і Гітлер з тим дещо мусів рахуватися. Правда, не була це така невтральна країна, як Швайцарія, або Швеція, все ж таки невтральна в тому часі і Голова ПУН, переїжджаючи туди, мав куди більшу вільність рухів і слова, як у Німеччині.
Думку виїзду до далекої невтральної країни найбільше заступав Ярий. Йому залежало на тому, щоб полк. Мельник перебував якнайдальше від Німеччини, оперативного терену Ярого. Одначе, в тому часі не було ніякої інакшої можливости. Швайцарія чи Швеція може б погодилися приняти до себе Голову ПУН, але тільки на правах азилю, т.зн. дозволивши тільки поселитися, під умовою припинення всякої політичної діяльности, що могла б колідувати з невтральною поставою країни і наразити її взаємовідносини з котроюсь з воюючих сторін. Те ж саме можна сказати і про Туреччину. Які ж інші країни лишалися? Еспанія і Португалія? Поминувши їхню віддаленість від України і тяжкий зв'язок з Організацією, перебування в першій не багато різнилося б від поселення в Римі, а Португалія від століть уважалася неначе сателітом Англії. Коли ж би Голова ПУН переїхав, до Америки, тоді тільки номінально був би Головою ПУН, цебто провідником своєї Організації, на ділі ж став би звичайним політичним емігрантом, без можливости фактично керувати ОУН.
Характерно, що опозиція Степана Бандери ставила вимогу полк. Андрієві Мельникові переїхати до далекої невтральної країни, але зовсім не домагалася того від самого Бандери, коли обрала його на Голову РП ОУН.
В моїх спогадах "Перед походом на схід" писав я про те, що ПУН мав на думці створити свою експозитуру в Америці, щоб звідти керувати самому і помагати в співпраці заморським українцям в керуванні українською політикою на випадок перемоги альянтів. Заходи в цій справі почалися з початком січня 1940 року. Може й скоріше, але я можу говорити тільки про те, що знаю напевно. Але я брав участь у засіданні ПУН у Відні в першій половині січня 1940 року, на якому то засіданні обговорено і вирішено ту справу.6 Можна спорити про те, чи це засідання відбулося перед чи після приїзду Бандери до Голови ПУН, але безспірним лишається факт, що цю справу вирішено і її здійснювання було на повному ході перед днем 10 лютого 1940 року, коли постав РП ОУН.
Не було ніякого загравання ПУН з групою Дмитра Палієва чи з польонофільським центром УНР. Дмитро Паліїв у тому часі стратив уже всяке політичне значення. Його організація "Фронт Національної Єдности" припинила своє діяння з моментом війни, самий Паліїв зо своїми прихильниками поселився в Криниці і ніякої політичної роботи не провадив, коли не рахувати його старань висунутися на провідника Українського Центрального Комітету в Кракові. Це йому не повелося, переміг його проф. Володимир Кубійович і ніхто інший тільки член ПУН полк. Роман Сушко докладав усіх сил, щоб не допустити туди Палієва. Один раз приїжджав Паліїв до Кракова з пропозицією розв'язати ПУН і створити на те місце нову організацію, та це була думка така недоречна, що навіть дискусія над нею не велася. Після того Паліїв зовсім затих і не давав про себе знаку життя.
Можливо, що Степан Бандера мав тут на думці візиту уенерівського діяча Соловія в Голови ПУН з метою узгіднити якось діяння ПУН і осередку УНР.7 Нічого таємного в тому не було, бо розмова відбувалася при свідках і до нічого ця стріча не довела. А зовсім відмовитися від стрічі було незручно, бо саме тоді в Франції ішла затяжна боротьба за звільнення українців від обов'язку військової служби в польській армії і кола УНР могли тій справі дуже пошкодити, тому відповідальні за ту справу українські кола в Франції просили Голову ПУН не відмовитися від зустрічі з Соловієм. І зрештою, до цеї зустрічі дійшло не з ініціятиви Голови ПУН або когось з членів ПУН чи взагалі членів ОУН, тільки на прохання самого Соловія. А крім того, як слушно підмічує інж. Бойдуник,
"Мимо тих закидів, які п. Бандера робить на адресу ОУН за "прихильність до групи УНР", чи інших "політичних чинників", п. Бандера хіба не скриє того, що першим "політичним актом" його і його групи зараз по т. зв. "краківськім конгресі"... весною 1941 року, було скликання до Кракова представників усіх політичних партій, включно до "групи УНР", в склад якої ввійшли представники всіх тих українських соціялістичних, радикальних, демократичних і НФЄ партій, включно з представником "групи УНР".8
В той час, як до членів РП ОУН тільки далекі і неясні відгуки доходили про те, що діється серед української еміграції в Франції, ПУН уже стояв у повному розгарі боротьби за рятунок українців від військової повинности в польській еміграційній армії.9 В Франції постійно переживали Заступник Голови ПУН, генерал Микола Капустянський, та Організаційний, а пізніше Референт Пропаганди ПУН, інж. Микола Сціборський. Перед самою війною їх змушено покинути Францію з уваги на їхню політичну діяльність. Крім них у Франції діяли ще й інші члени ПУН, як інж. Олекса Бойків та інж. Володимир Мартинець. Цілими роками ті люди стояли в проводі українського життя в Франції і коли вибухла війна, не треба було їм ждати на поради Степана Бандери, вони самі найкраще знали, що треба і що можна там для української справи зробити.
Інж. Олекса Бойків
Великих можливостей для українців у Франції не було, бо від років вона знана була з одного боку зо свого русофільства, а з другого з приязні до Польщі. Українців толерувала, як робітників, бо їх потребувала. Помимо таких політично несприятливих умовин ОУН спромоглася досягти там немалих успіхів. Почали вони робити старання теж і про український легіон, ще заки Степан Бандера з товаришами впали на ту думку. Передаю тут слово ред. Олексі Бойкову, що на моє прохання роз'яснити, цю справу написав для цієї книжки спеціяльного, призначеного для публікації в ній листа:
Вельмишановний Друже !
У відповідь на Вашого листа в справі намагання зорганізувати Український Легіон у Франції на початку другої світової війни, подаю наступне:
1) 3 моменту започаткування другої світової війни зродилась в Управи Українського Народного Союзу в Франції ідея зорганізування Українського Легіону при французькій армії. Ми були вповні свідомі того, що Український Легіон, якщо б нам пощастило його зорганізувати, був би демонстрацією політичного характеру, яким Франція заанґажувалася б допомогти українському народові в його визвольній боротьбі за обнову самостійної Української Держави.
Одначе ця ідея, чи концепція, не могла мати виглядів на здійснення так довго, як довго Франція не вступила б у війну з СССР. Після окупації московською армією Західніх Земель України, ні Франція ні Велика Британія не виповіли Москві війни, а обмежились до дипломатичних протестів. Тим часом польський уряд на чолі з ген. Сікорським приступив до організування польської армії в Франції. Подавляюча більшість української еміграції в Франції були наші робітники з Галичини, а тільки мала кількість з Волині, та всі вони були громадянами Польщі і тим самим, на домагання польського уряду, зобов'язані до служби в польській армії.
2) Довелось повести вельми важку і затяжну боротьбу за рятування тих людей від обов'язкової служби в польській армії, якщо ми хотіли б в майбутньому організувати Український Легіон. Це нам пощастило було осягнути, що й давало надію, що французький уряд також має деякі пляни щодо майбутнього України. Ми, українці, були єдині, які цього досягнули: французький уряд прийняв рішення, що українці йдуть добровільно чи то до польської, чи то до французької армії. Такого вийнятку, наприклад, не хотів зробити французький уряд для білорусинів, яких ми підтримували всіми нашими силами. Це давало нам надію, що в дальшому розвиткові війни нам пощастить добитися дозволу від французького уряду на зорганізування Українського Легіону.
Одначе уряд ген. Сікорського не вважав це корисне для українців рішення французького уряду остаточним і польське військове бюро, маючи списки всіх польських громадян від французьких префектур, висилало покликання до військової служби, повідомляючи водночас про те станиці французької жандармерії і домагаючись від них припильнувати покликаного, щоб він зголосився до служби в польському війську. Отже наші труднощі і боротьба проти недотримування поляками рішення французького уряду не припинялися.
3) Московський напад на Фінляндію викликав серед французької публічної опініі великий гнів. Той гнів був швидше виявом невдоволення з того, що москалі пов'язалися з Німеччиною і помагали їй економічно, чим посилювали ворога Франції. Фінляндія послужила тільки претекстом. Але під тиском французької опініі і тому, що французько-німецький фронт перейшов у тому часі в бездійову стадію, публічна опінія почала домагатися висилки експедиційного корпусу до Фінляндії.
Цей експедиційний корпус був зосереджений у північній Франції. Більшість його складали французькі частини, а, здається, приділена туди була одна англійська бригада. Крім того негайно зголосилися поляки і вирішили приєднати до того експедиційного корпусу "Бригаду Подгалянську", яку почали тут на швидку руку організувати.
Корпус почав переходити нову муштру та воєнні вправи, одначе не мав він потрібного виряду, щоб могти з успіхом перетримати зиму в Фінляндії. Шептана пропаганда проти висилки експедиційного корпусу послуговувалася згадкою про похід Наполеона на Москву 1812 року, коли більшість "Великої Армії" знищила люта зима.
В ім'я правди треба тут сказати, що англійський уряд від самого початку підготовки того корпусу ставився неприхильно до тієї ідеї і, як тільки міг, то гальмував його здійснення.
4) Очевидна річ, що, як тільки роздався голос про організування експедиційного корпусу до Фінляндії, ми заметушилися і стали просити в Міністерстві Закордонних Справ Франції дозволу на організування Українського Легіону. На наші прохання не давали нам ні позитивної, ні відмовної відповіді, мовляв, справу треба перше доосновно перестудіювати. Мавши надію, що доб'ємося успіху, я негайно почав листуватися з деякими вищими старшинами українських армій і від усіх них дістав повну згоду і радісне підтвердження на перший поклик станути в рядах майбутнього Українського Легіону. Не було сумніву, що сама вістка про дозвіл формувати Український Легіон зелектризувала б усіх українських старшин по цей бік фронту. Крім того ми мали надію, що деяка частина української молоді в ЗДА добровільно зголоситься до Українського Легіону і що при допомозі Канади нам пощастить дістати її до Франції.
5) Несподівано для нас і на нашу велику радість до Парижа приїхав колишній фінський посол у Києві, сл. п. Гуріян. Нам негайно пощастило встановити з ним зв'язок і ми виложили перед ним наше бажання одверто, щиро і з повним запалом до справи — допомогти Фінляндії в боротьбі проти спільного нашого ворога. Фінляндський дипломат був глибоко зворушений цим виявом приязні українців до фінляндського народу і його боротьби, сердечне нам подякував і майже зо сльозами в очах відповів:
"Ми не маємо зброї! Я приїхав до Франції з єдиним дорученням — просити зброї. Якщо ми її не дістанемо, будемо змушені просити мира. Покищо ми не потребуємо помочі в людях, нам треба тільки зброї і стрілива".
В дальшій розмові посол інформувався про стан нашої еміґраціі в Франції, про нашу працю, про події в Україні і на тому наша авдієнція скінчилася.
Три дні після нашого побачення з послом появилося офіційне повідомлення французького уряду, що дає він до диспозиції фінляндської армії всю зброю, яка вживалася в першій світовій війні. Ставало ясним, що справді фінляндська армія не має зброї вдосталь і що Франція не може їй дати модерної зброї, бо сама має її замало.
Виїзд експедиційного корпусу свідомо і пляново віддалювано аж до весни, мабуть з побоювань перед гострою зимою. Тим самим також затягалася справа формування Українського Леґіону і нам було ясно, що як довго не буде війни між Францією і СССР, так довго не буде формування Українського Леґіону.
Як відомо, в дальших тижнях підписано перемир'я між Москвою і Фінляндією, а підготовлюваний корпус, разом з "Бригадою Подгалянською", кинено пізніше до Норвегії, бо вже тоді напала на неї Німеччина.
Дальші воєнні події покотилися швидко, французький фронт заломився і так не здійснилася ідея сформування Українського Легіону на французькій території.
Олекса Бойків.
Та не тільки про український легіон у рядах фінляндської чи французької армій думалося. Ішли спроби організувати з українців у Франції добровольчу частину при канадійській армії, як про те знову ж пише Олекса Бойків у кореспонденції з Парижа, в зв'язку з призначенням генерала Жоржа Ваньє, канадійського амбасадора в Франції в 1940 році, генеральним губернатором Канади
"... В такій важкій ситуації зродилася в нас думка звернутися до канадійського уряду з окремим меморандумом, в якому вказати б на чисельний стан нашої еміґраціі в Канаді, куди, на нашу думку, зможе і захоче переїхати по війні українська еміґрація з Франції, бо повороту для неї на рідні землі нема. Отже будемо просити канадійський уряд прийняти в ряди своєї армії українців з Франції, як добровольців. Меморандум був написаний французькою мовою, дбайливо сформульований та устилізований. І врешті прийшов день подачі його канадійському амбасадорові в Парижі.
... Амбасадор Ваньє привітав нас щиро й одверто та попросив зайняти місця перед столом його праці. Ми негайно, цебто п. Любомир Гузар і я, приступили до викладу наших думок. Амбасадор Ваньє вислухав нас уважно, щоб у свою чергу забрати голос. Він почав інформуватися про нашу еміґрацію в Франції, а саме, з яких земель вона походить, і негайно стало помітно, що так Західні Землі України як і українська еміґрація в Канаді йому добре відомі.
"Це дуже гарно з вашої сторони, — сказав амбасадор Ваньє, — та це водночас робить Канаді та її урядові велике признання, що ви якраз до нашого уряду звертаєтесь з проханням, щоб прийняв у свою армію ваших людей, як добровольців. І хоча я вже тепер можу висловити в імені уряду Канади його подяку за те велике признання й бажання ваших людей служити в канадійській армії, одначе хочу звернути вашу увагу, що Канада не збирається виставляти великої армії. Треба вам знати, що канадійський вояк є найдорожчим вояком у світі, а тому наші фінансові спроможності не дозволяють нам навіть у часі війни втримувати велику армію. Одначе я вас запевняю, що ваш меморандум буде негайно поданий до відома канадійському урядові, якому й слід прийняти в цій справі рішення".
Авдієнція не тривала довше двадцяти хвилин і ми вийшли з тим переконанням, що з нашої акції нічого путнього не вийде. І справді ніякої відповіді на наш меморандум ми не дістали. Отже треба було продовжувати тут на місці боротьбу проти обов'язкової служби українців у польській армії".10
Всі ті заходи робили члени ПУН у тісному порозумінні з Головою ПУН ще перед тим, заки здогадався про них Степан Бандера і як же ж тут говорити про те, що нерозуміння чи занедбання тих справ стало одною з причин політичних розходжень в ОУН та призвело пізніше до створення РП ОУН? Відповідь нехай дадуть самі читачі.
Трудно що-небудь сказати про підготову до повстанської акції. ОУН, як революційна Організація, мусіла мати на оці революційний виступ у відповідний момент. Якщо могли б бути якісь різниці в поглядах ПУН і опозиції на ту справу, то не мериторичні, тільки тактичні. Степан Бандера був опанований думкою підняти протибольшевицьке повстання від самого початку, коли вийшов на волю після розпаду Польщі. Він посилав емісарів у Західню Україну розсліджувати, наскільки пригожий там ґрунт до повстання,11 а пізніше старався підтримувати ту думку серед членства ОУН і висилаючи з таким дорученням до Львова на Крайового Провідника Дмитра Мирона - Орлика.12 Він заступав погляд, що повстання треба викликати за всяку ціну, сперти його на Карпати і протриматися кілька тижнів, доки це не викличе відгомону в світі і не спричинить інтервенції світових потуг у користь України. Ця справа дискутувалася в Крайовій Екзекутиві у Львові, деякі члени виступили проти неї, вважаючи, що повстання в той час, коли обидві воюючі сторони зайняті своєю війною, переміниться в жахливу масакру української людности. Не вірили теж в інтервенцію інших потуг та показували на приклад Фінляндії, що ждала кілька місяців і такої допомоги чи інтервенції не діждалася. Так упала думка про повстання, а потім почалася німецько-большевицька війна.13
Коли Бандеру з товаришами палила нетерплячка починати безпосередньо революційно-повстанську акцію проти большевиків, ПУН мусів на ті справи задивлятися більше спокійно і тверезо. Члени його перейшли вже в свому житті через одну революцію і то в незрівняно більш сприятливих для українського народу умовах і мали досвід, якого бракувало молодим націоналістам Бандери, з яких ніхто не нюхав ще воєнного пороху. Не забуваймо, що більшість членів ПУН це були високі військові старшини спершу чужих, а потім українських армій, мали вони за собою по кілька літ фронтової служби в першій світовій війні: генерал Микола Капустянський, полковники Андрій Мельник і Роман Сушко, підполковник Микола Сціборський, сотник Омелян Сеник-Грибівський, молодші старшини д-р Юліян Вассиян, інж. Олекса Бойків і інж. Володимир Марганець — всі три добровольці до формації "Українських Січових Стрільців". До справ війни і революції ці люди мусіли підходити серйозно і фахово, а не по засаді: "нам море по коліна!" В них було розвинене роками визвольної боротьби і пізнішої політичної діяльности почуття відповідальности і вони не могли пуститися на непродуману акцію, заварити каші і заставити потім український нарід її з'їдати та угробити може в тому народі віру в націоналістичний рух і його Провід. Схочуть до того признатися теперішні керівники 3Ч ОУН чи ні, але я глибоко певний того, що вони на справи повстання проти большевиків тепер глядять дуже подібно, як це робив колись ПУН.
Може були якісь розмови на тему потреби і можливостей проти большевицького повстання з Головою ПУН, а чи з окремими членами ПУН у тому часі, може дебатував на ті теми РП ОУН на своїх закритих засіданнях. Одне можу з цілою певністю сказати: ніколи ані не був я особисто свідком, ані не чув про те, щоб у роках 1939-1941 опозиція подавала за причину свого виступу проти ПУН котру-небудь з обговорених повище справ. А говорив я немало і з не одною людиною. Була мова загально про нездарність членів ПУН, про відчуженість ПУН від рідних земель, були нарікання на його "нерозуміння потреб революційної боротьби" і т. д. та й на тому кінчалося. Натомість скрізь і завжди за головну причину конечности відсунути ПУН від керми справами ОУН подавалося те, наче б то загал членства не має довір'я до ПУН, бо він пронизаний зрадниками й оповитий провокацією, а Голова ПУН не хоче прийняти рішучих засобів уздоровлення ПУН від такого стану. Це був від самого початку найголовніший, а потім єдиний аргумент опозиції в боротьбі проти ПУН. Намагання підбудувати потребу створення РП ОУН ідеологічними й політичними розходженнями виступили значно пізніше, коли вже розкол став доконаним фактом, коли диверсія перемінилася в окрему свою Організацію і відбула свій з'їзд у Кракові, т. зв. Краківський Конгрес в квітні 1941 року /точної дати того Конгресу не можуть подати навіть самі члени 3Ч ОУН/.
Закиди зрадництва Ярослава Барановського і потурання їм Сеника-Грибівського в такій формі, як їх видвигала опозиція і як до них ставився ПУН, були вже обговорені в попередніх розділах. На цьому місці може цікаво буде читачам познайомитися з насвітленням тієї справи з-поза ОУН, людиною, що колись сама була націоналістом, а потім націоналістичний рух покинула. Маю тут на думці працю Р. Лісового п. н. "Розлам в ОУН", що з неї подаю нижче кілька довших уривків:
"... Пущено найтяжчі алярми, що "націоналістична ідея і революція в небезпеці" та що навіть у самому Проводі за кордоном загніздилися слуги поліцій ворожих держав. Не було б тої загальної глухої тривоги серед націоналістів, ніколи б ОУН Бандери не розлилася таким широким річищем і все було б пішло іншою дорогою.
Успіх алярмів на тодішній час був надзвичайний. Націоналістичний загал, у суспільно-політичних справах дуже наївний, дістав отруйну ін'єкцію. На ціпі роки дістав він хвилююче до глибини душі зайняття і внутрішнього "ворога". Його душевна тривога, що наростала з малоусвідомленого, але все таки сильного почуття якоїсь фатальної недолі руху та потреби оздоровлення від основ, була примітивними засобами обдурена і повернена в інший бік; "геніяльним способом" відвернено його увагу від тих ятріючих ран, що довгими роками вжиралася в рух.14
"... Багатьом здавалося, що тут справа справді полягала в тому, щоб очистити ОУН від можливих елементів зради й провокації, та що труднощі полягають тільки в тому, щоб якимось способом устійнити, чи згадані закиди були слушні, чи ні. Насправді корінь лиха лежить зовсім деінде. Саме в надрах націоналістичного руху назріла і по пануванню над усією суспільністю посягала нова сила з таким обличчям, з яким на українському заході ще ніяка суспільна течія не виступала. Вона несла свої таблиці вартостей, свої цілі та свої методи. Ціллю було тотальне опанування української суспільности шляхом опанування політики й засобів насильства. До цього змагала вона в почутті спеціяльного післанництва, яке приготував своїм писанням про "орден" Донцов".15
"... Дуже велику помилку робили ті, що закиди "зрадництва" і провокації з 1940 р. брали дослівно, цебто питалися в першу чергу про те, чи вони слушні. А тим часом на першому пляні стояло тоді щось інше: це секта, прибравши войовничий релігійний характер, пішла походом по тотальну владу в самій суспільності. Перші її удари зверталися проти тих, що були визнавцями тієї самої ідеї та в суспільній площині могли бути небезпечними конкурентами. Ясна річ, агресивна секта не могла воювати властивими соціяльно-політичними аргументами, але застосувала ввесь свій обрядово - релігійний арсенал, підсуваючи громадянству думку, що тут суть у великих політичних справах".16
"... Ролю яскравого і всерозторощуючого аргументу виконали щойно голосні обвинувачення окремих членів закордонного Проводу у "зрадництві й провокаторстві". Проти всіх нараз не можна було без катастрофальних для себе наслідків ужити такого аргументу. І щойно цей останій аргумент, і то через своє обмеження на кількох людях, міг вибухнути зо страшною силою. На нього жваво реаґував кожний націоналіст, бо це промовляло до кожного. Це ж був аргумент "пекла". Він відограв першорядну ролю в 1940 році і наступних роках. Він не тільки розбурював і стрясав уми. Кого робили посланцем і слугою сатани, той був вийнятий з-під усякого права та був заздалегідь приречений на ганьбу і знищення. На ліквідацію таких людей не треба було видавати ніякого спеціяльного доручення. Може хтось думати, що вся ця сектантська фурія зверталася щонайвище проти кількох одиниць, та це неслушно. Круг людей, що їх видавала секта на загибіль, можна було далеко поширювати. В 1940 і наступних роках бандерівщина розрізняла "зрадників і провокаторів" та їх "спільників". До тих останніх можна було зачислити кожного "невірного". І таким способом закид зрадництва і провокаторства заторкнув практично дуже багато людей. Він був нічим іншим, як ідеологією терору найрадикальнішоі націоналістичної секти проти українців... І власне наявність цього широко організованого терору це найпромовистіший доказ того, що голосні закиди 1940 року були лише засобом секти вичистити своїх супротивників. Коли б тоді справді справа стосувалась очищення ОУН від небезпечних елементів, то вся процедура її мала б зовсім інший вигляд, а масово розгорнених злочинів 1941 й наступних років не було б".17
"... Може хто сказати: "Але все таки... невже не був винен Сеник, якщо документи ОУН попали в руки польської поліції?" Ясна річ, існування провини та її розмір тяжко стверджувати з усією певністю, якщо маємо справу з конспіративною організацією і нема даних, що остаточно висвітлювали б такі справи. Одначе, коли б тодішні обвинувачувачі схотіли були глянути на себе й свою діяльність минулих років, хоча б у краю, вони мусіли б одразу замовкнути. Вони мусіли б були прийти до переконання, що на рахунок їхньої відповідальности треба б записати цілу гору безглуздих, з політичного погляду дуже часто фатальних акцій. Ці акції були звичайно також з погляду конспірації страшною річчю...
... Якщо Сеник був справді винен у тому, що різні документи попали в руки польської поліції, то це сталося за чотири роки перед смертю Коновальця. Чому ж тоді Коновалець, що про всю справу знав напевно далеко більше, як хтось інший, не тільки не відсторонив Сеника від справ ОУН, але до своєї смерти мав у ньому дуже близького, може взагалі найближчого споборника? Чому ж він висилав його в важливих місіях на американський континент? Правда, бандерівці запевняють, що він робив це на те, щоб держати його здалека від справ краю. Одначе це аргументи для немовлят. Іншими словами: якщо за Сеником справді була "злочинна провина" (це ще була найгірша форма бандерівського закиду), то про те мусів знати в першу чергу Коновалець. Одначе тоді ОУН Бандери мусіла б послідовно закид проти Сеника звернути бодай такою мірою проти Коновальця, що відповідав за всю справу. Та тут бандерівська логіка рветься і покійного Коновальця розмальовують, як свою ікону".18
"... Але чому вона (ОУН Бандери) не вияснює ролі Ріка Ярого в розламі? А ця зловісна фіґура, що її тінь що й досі падає на українське життя, була, може, першою дієвою фіґурою розламу... В його руках був кінець нитки до клубка багатьох справ і запальний шнур розламу. Серед українського еміграційного громадянства в Европі в усіх групах поза бандерівцями та їх прибудівками відомо, ким був Ярий... Причетність Ріхарда Ярого до їх акцій відбирає їм усяке право кидати на адресу супротивників закиди "зрадництва і провокаторства". В першу чергу мусіли б вони виправдати й очистити самі себе".19
"... Коли в 1940 році бандерівські провідники, обвинувачуючи деяких чолових людей в ОУН, жадали їх знищення, полк. Мельник попри все те, що, на думку багатьох, така поступка була б урятувала єдність ОУН, пішов проти того. Цю його поставу треба вважати за один з найсвітліших моментів і один з найвідповідальніших актів в історії ОУН. Андрій Мельник станув на становищі, що провідник руху, не маючи відповідних доказів щодо слушности закидів, кидаючи людей власного середовища на загибіль, робить страшний злочин. І те, що ОУН полк. Мельника, проти якої від 1941 року скерувала свій терор ОУН Бандери, не відповідала таким засобам, це мало і має величезне значення".20
Р. Лісовий, колишній видатний студентський діяч у Львові й пізніше в Берліні, почав відставати від націоналістичного руху вже в часі війни, а остаточно покинув його зараз після її закінчення. В своїй книжці однаково гостро критикує він одних і других націоналістів. Правда, супроти бандерівців уживає він висловів гостріших, але там, де йдеться про справи засадничі, про ідеологічні основи українського націоналізму, для нього нема різниці між ОУН чи ОУНР, стоїть він на позиціях критика і противника цілого націоналістичного руху, тож нема підстави вважати, що він одних трактує легше, а других строгіше.21
Весною 1941 року, в місяці квітні, відбувся з'їзд диверсантів у Кракові. Не можна встановити точної дати з'їзду. Не подає її ані Степан Бандера в своїй статті, ані нема її в збірці документів про ОУН, виданій 3Ч ОУН в 1955 році. Це наводить нас на думку, чи взагалі збереглися оригінальні протоколи і постанови того з'їзду, бо ж у такому разі без ніякого сумніву була б там дата, в котрих саме днях цей збір відбувся. Тим більше, що при інших документах звичайно дата заподана докладно.
Ці сумніви зокрема важні, коли йдеться про ствердження автентичности вступу до "Постанов Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів, "Постанови в справі диверсії полк. А. Мельника." Нема певности, чи виданий текст тих постанов десять літ після закінчення війни і п'ятнадцять літ після їх схвалення точно такі самі в своїй стилізації, як були в 1941 році. Але їх зміст і тон відповідають атмосфері перших початків розламу і тому, навіть якщо були б у них деякі пізніші підбарвлення, засадничого значення вони не мали.
Цей з'їзд диверсанти назвали "Другим Великим Збором Організації Українських Націоналістів". Другого Великого Збору ОУН, що відбувся 1939 року в Римі, вони не визнають, називають його "Римським Збором". Це в поточній полемічній літературі, а в протоколі свого Другого Збору про нього не згадують зовсім.22 Вони стверджують попросту:
"Перший Великий збір відбувся 1929 р. Він покликав до життя Організацію Українських Націоналістів на чолі з полк. Е. Коновальцем і в своїх постановах означив загальні світоглядові заложення, політичні напрямні та устроєві форми ОУН.
Другий Великий Збір відбувся 12 років пізніше в 1941 році".23
З другого боку, ОУН під проводом полк. А. Мельника не визнає цього другого збору в Кракові, як Великого Збору Організації Українських Націоналістів, тільки як збір членів Організації Степана Бендери і називає його "Краківським Збором".
Про внутрішньо-організаційні справи читаємо в тому вступі:
Внутрішньо - організаційні ускладнення й довготривалий етап тимчасовости, що постав в Організації після смерти Вождя, теж вимагали авторитетного й остаточного вирішення. Користаючись переходовим станом, що в Організації після морду Вождя не було легальної влади, деякі опортуністичні елементи на спілку з одним польським провокатором захопили були владу в ОУН і проголосили "вождем" одного зо своїх людей, інж. А. Мельника. Щоб цьому фактові надати сповидних форм леґальности, скликали вони 1939 року з'їзд, який незгідно з обов'язуючим устроєм назвали Другим Великим Збором Українських Націоналістів і на тому з'їзді затвердили факти ними доконані. Організації загрожувала небезпека опортунізаціі й розкладу. Покінчити з станом тимчасовости в Організації і з небезпекою розкладу в Організації, було другим завданням II Великого Збору ОУН в 1941 року".24
В останньому, четвертому розділі тих "Постанов", п. н. "Окремі Постанови", поміщено теж "Постанови в справі диверсії полк. А. Мельника". Подаємо Їх понижче в повному тексті, бо, хоч не вносять вони нічого нового для читача, але є це офіційний документ Організації Степана Бандери з того часу і нам невідомо, щоб у тому були коли-небудь пізніше схвалені якісь зміни чи відкликання :
"II. Великий Збір Організації Українських Націоналістів, розглянувши діяльність Організації Українських Націоналістів від хвилини смерти сл. п. Вождя Євгена Коновальця, це є від 1938 р. до II Великого Збору Організації Українських Націоналістів, це є до 1941 р., стверджує наступне:
1. Фактична керма ОУН опинилась за кордоном по смерти сл.п. полк. Євгена Коновальцд в руках людей, які діяли на шкоду ОУН.
2. Участь шкідників у кермуванні справами ОУН була загрозою для Українського Націоналістичного Руху.
3. Обов'язком відповідального за долю ОУН активу Організації було перевести уздоровлення відносин у закордонних керівних колах ОУН.
4. Полковник Андрій Мельник не виявив ні зрозуміння ні доброї волі для переведення без зовнішніх потрясень уздоровлення відносин у закордонних керівних ОУН і співпраця організаційного активу з полк. А. Мельником не могла для ОУН принести жодної користи.
5. Полк. А. Мельник виявив повну нездібність керувати революційним рухом.
6. Полк. А. Мельник виступав проти здорових починів активу ОУН, став явно по стороні зрадників і шкідників Організації, та очолював їх шкідницьку роботу.
7. Акція полк. А. Мельника і його товаришів є диверсією проти ОУН, та змагає розбити одноцілий визвольний фронт Українського Народу.
8. Покликання Вужчим Проводом Українських Націоналістів полк. А. Мельника на Голову ПУН, яке прилюдно проголосив дня 14 жовтня 1938 р. Ярослав Барановський, не має ніякого законного опертя в правному порядку ОУН і тому воно не може мати для ОУН обов'язуючої сили.
9. Полк. А. Мельник опинився на чолі ОУН в нелегальний спосіб, всупереч виразним приписам Устрою ОУН, які правом покликування Голови ПУН наділюють одиноко й виключно Збір Українських Націоналістів, а не Вужчий Провід Українських Націоналістів.
10. З'їзд Українських Націоналістів, що відбувся 27. 8. 1939 р., не відповідав вимогам приписів Устрою ОУН про ЗУН, цього з'їзду не скликано в формальний спосіб і в ньому не брала участи передбачена устроєм ОУН приписана кількість управлених членів ЗУН.
11. Постанови З'їзду Українських Націоналістів з дня 27. 8. 1939 р., винесені в характері постанов ЗУН та всі акти, довершені полк. А. Мельником у характері Голови ПУН є протизаконні та позбавлені правних наслідків.
12. Сл.п. полк. Євген Коновалець не оставив завіщакня відносно покликання свого наслідника в особі полк. А. Мельника.
13. Твердження Омеляна Сеника, що сл.п. полк. Є. Коновалець оставив завіщання про свого наслідника, є видумкою О. Сеника і Ярослава Барановського в цілі створення в ОУН такої ситуації, яка заповнювала б Сеникові й Барановському захоплення та закріплення за ними вирішаючоі позиції в ОУН.
14. Згідно з постановами устрою ОУН, Провід Українських Націоналістів творив Голова, як рішаючий чинник, разом з рештою членів ПУН, яким прислуговував лише дорадчий голос, супроти чого ПУН з хвилиною смерти Покійного Вождя перестав законно існувати.
15. Вихідною формально-правною точкою до уздоровлення відносин у закордонних керівних колах ОУН являється правний стан, що заіснував у хвилині смерти Покійного Вождя, то є дня 23. 5. 1938 року.
16. Одиноким правильним шляхом до уздоровлення відносин було усунення всіх деструктивних чинників з закордонних керівних постів ОУН.
17. Акт з 10. 2. 1940 р., яким покликано до життя Революційний Провід ОУН, був історичною конечністю в розвитку Українського Націоналістичного Руху, яку актив ОУН виконав згідно з інтересами ОУН і волею членських кадрів.
18. II ВЗОУН стверджує, що полк. А. Мельник потуряв зраді в Проводі Українських Націоналістів, діяв на шкоду ОУН і української справи.
II ВЗОУН виключає тому полк. А. Мельника з членів Організації Українських Націоналістів.
Виключенню підлягають рівнож усі ті члени Організації, що після проголошення постанов ІІ ВЗОУН братимуть участь в акції А. Мельника проти ОУН.
II ВЗОУН взиває полк. А. Мельника заперечити яку-набудь акцію під назвою ОУН. Кожне відхилення від тієї перестороги Організація поборюватиме, як диверсію.
II ВЗОУН взиває всіх націоналістів, яких група А. Мельника втягнула в диверсію проти ОУН, зірвати з нею, підпорядкуватися Проводові ОУН та станути в карні ряди революційно-визвольного руну ОУН під проводом Степана Бандери"25.
| 1. | "Сурма", видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, ч. 18 — 19, лютий-березень 1950 року, стор. 1-7. |
| 2. | Статті інж. Йосипа
Бойдуника: а) "Настав час, коли можна
вияснити", ч. 446 з 28 травня і ч. 447 з 4 червня 1950 р.,
6) В чому ж розходження? ч. 448 з 11 червня і ч. 449 з 18
червня 1950, в) Де ж шукати причин розколу в ОУН? ч. 450
з 25 червня і ч. 451 з 2 липня 1950, г) Як то було в 1940
році, числа з дня 19 і 26 липня 1950, ґ) "Тверда
генеральна лінія", ч. 456 - 487 з 13 серпня 1950, і д)
"Висновки", ч. 476 з дня 24 грудня 1950 року.
Всі статті поміщені в тижневику "Українське Слово", що виходить у Парижі. Вони дають відповідь на заподану нами статтю Степана Бандери, а також на дві інші статті, а саме: а) Бориса Левицького, п. н. "Історичне значення розламу в ОУН", поміщену в часописі "Вперед" ч. 2 (11) з 1950 року, і б) Тараса Чупринки, п. н. "До ґенези Української Головної Визвольної Ради", в журналі "До зброї", ч, 2 (18) за місяць лютий 1950 року. |
| 3. | Вистане тут покликатися на брошуру п. н. "Дружини Українських Націоналістів у 1941 - 1942 роках", "Наша Книгозбірня", ч. 13, Мюнхен 1983. Крім того, в десятиріччя вибуху німецько-большевицької війни надруковано в "Українському Самостійнику" кільканадцять різних статтей і спогадів з того часу. Там скрізь знайдемо докази домовлення бандерівців з німцями, чого вони в тому часі вже не відпекувалися. Для прикладу беремо першу-ліпшу з тих статтей, от напр., Євгена Стахова "Місія ОУН у Варшаві" в одному з чисел "Українського Самостійника" за місяць серпень 1958. |
| 4. | Осип Бойдуник: "В чому ж розходження"? Українське Слово, Париж, ч. 449 з дня 18 червня 1950. |
| 5. | Гл. Зиновій Книш: Дрижить підземний гук, (спогади з 1930 і 1931 років у Галичині), Вінніпег 1953, Розділ VIII, Конференція в підземеллях св. Юра, і дальші. |
| 6. | Гл. "Перед походом на схід", II. частина, 2 Розділ: "В незнаний світ далекий: Відень", стор. 18. |
| 7. | Про те буде мова в останній частині моїх спогадів п. н. "Б'є дванадцята", в розділі "Націоналістичний рух у Франції і в Німеччині". |
| 8. | Осип Бойдуник: "В чому ж розходження?", Українське Слово, Париж, ч. 449 з дня 18 червня 1950 року. |
| 9. | Гл. про те докладно в книжці д-ра Мирослава Небелюка п. н. "Під чужими прапорами", Париж 1951. |
| 10. | О. Бойків: Генерал Ваньє й українська еміграція в Франції, (Новий Шлях, Вінніпег, ч. 65, 28 серпня 1959 року). |
| 11. | Знаний нам уже Володимир Кранський (гл. "Перед походом на схід") розказує, що коли його посилали на обслідування давньої польсько-румунської границі, доручали теж розвідуватися про настрої серед людей, наскільки прихильно була б сприйнята думка про повстання проти большевиків. Після свого повороту він звітував, що нікому повстання ані в думці. |
| 12. | Згинув з німецьких рук на вулиці в Києві 1941 року. В. Й. П! |
| 13. | Про ці справи в мене готова написана книжечка п. н. "Голос з підпілля — розповідь Кривоноса". З різних, від мене незалежних причин не може вона піти до друку. Є це розповідь члена ОУН, що перебував під большевиками в 1939 - 1941 році і входив у склад Крайової Екзекутиви ОУН у Львові. |
| 14. | Р. Лісовий: Розлам в ОУН, стор. 11 - 12. |
| 15. | там же, стор. 152 - 153. |
| 16. | там же, стор. 159 - 160. |
| 17. | там же, стор. 161 - 163. |
| 18. | там же, стор. 162 - 163, 165 - 166. |
| 19. | там же, стор. 166 - 167. |
| 20. | там же, стор. 172. |
| 21. | Р. Лісовий: Розлам в ОУН (критичні нариси з нагоди двадцятиліття заснування. ОУН, видавництво "Україна", Німеччина 1959. Ця праця спершу йшла, як цикл статтей у часописі "Українські Вісті" в Ульмі, а потім вийшла окремою відбиткою. Р. Лісовий — псевдо. Справжнє його назвище може відоме не одному з читачів, але не вважаємо себе в праві розкривати його без згоди автора. |
| 22. | "ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 - 1955 рр." (Збірка документів) Бібліотека Українського підпільника ч. 1. Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. |
| 23. | Там же, стор. 25 - 26. Цей уступ утверджує нашу думку, що вступ до постанов того збору написаний був не в часі, коли вони схвалювалися, тільки в часі, коли редагувалося видання тої збірки документів. Бо говориться в ньому не про те, що з'їзд "відбувається", тільки, що він "відбувся 12 років пізніше". |
| 24. | там же, стор. 26 - 27. |
| 25. | там же, стор. 45-47. |