Відозва Голови Проводу. — Нові спроби диверсантів до переговорів. — Деклярація Степана Бандери. — Комунікат Сича. — Роз'яснення Крайової Екзекутиви ОУН. — Скликання Головного Революційного Трибуналу. — Ярий поставлений перед суд. — Розгляд справи Ярослава Макара-Барановського. — Склад Трибуналу. — Маневри диверсантів. — Політичні й організаційні закиди проти Ярослава Барановського. — Справа транспортів людей і зброї на Карпатську Україну. — Відмова диверсантів предложити Судові оригінали документів. — Свідоцтво очевидців з Самбора. — Звільнення Макара. — Його заслання на еміграцію для втихомирення демагогії. — Брошурка про Барановського. — Суд над Бандерою. — Присуд Трибуналу і зміни Голови ПУН. — Брехні після п'ятнадцяти років. —
Вернемося назад до того моменту, коли вже приїхав до Кракова Голова ПУН, своєю приявністю, так мовити б, залегалізував нашу акцію і випустив відозву до націоналістів за своїм підписом, на якій ми поставили дату 13 серпня, дня, в котрому вигнали диверсантів з організаційної домівки. Ось і вона:
Націоналісти!
В останніх місяцях члени Організації Українських Націоналістів, Степан Бандера-Сірий і Ярослав Стецько-Карбович, своїми виступами вдарили в правопорядок нашої Організації, своїм діянням унеможливлювали поставити в так важному часі, що його сьогодні переживаємо, належну й потрібну працю, нехтуючи моїми запорядженнями і не підпорядковуючися їм, поробили ряд потягнень, що ними нанесли шкоду Організації. Врешті повели розкладову роботу серед частин активу ОУН.
Як відомо з мого комунікату з дня 8 квітня ц. р., поставив я Степана Бандеру і Ярослава Стецька перед передвиджений Устроєм ОУН суд, щоб ця установа видала належний присуд. Ще заки суд мав можність видати своє рішення, Степан Бандера і Ярослав Стецько скерували свої виступи проти Голови Проводу Українських Націоналістів і тих членів Організації, що станули на становищі правопорядку та поставили самозрозумілий спротив їхній розкладовій роботі.
Усі мої спроби піти назустріч бажанням Степана Бандери і вимогам організаційної доцільности, що веліли мені покликати його на провідничий пост, чим давав я йому можність позитивною працею доказати його добрі задуми, стрінули незрозуміння. Дальші виступи Степана Бандери зміряли до того, щоб Організацію довести до розвалу.
Свідомий ваги хвилі і тих вимог, що їх ставить сьогоднішній момент перед націоналістичним рухом, я рішив поставити кінець цій внутрішній диверсії. Моєму Уповноваженому на Генерал-Губернаторство доручив я привести — згідно з виданими йому інструкціями — порядок засобами, що їх він буде вважати доцільними для привернення суцільности Організації, її споєности і карности.
Націоналісти ! Вірю, що в обличчі грядучих подій і тієї боротьби, що нас жде, Ви зумієте дати належну оцінку тим учинкам, що їх допустилися диверсанти. Вірю, що Ви глибоко вчуєтеся і зрозумієте важке і складне положення, що в ньому находиться Український Націоналістичний Рух і вся Українська Нація. Як завжди ставили Ви чоло ворогові, так тепер тверду й гідну відповідь стрінуть у Вас усі спроби розкладу та вияву анархії внутрі нашої Організації, — бо бунтом падала все Україна!
Взиваю ввесь актив Руху відмежуватися від диверсії Степана Бандери та тих людей, що діють у його імени. Закликаю Вас, Націоналісти, до витривалости, порядку і карности. Ідея, за яку боремося, і віра в близьку перемогу робить нас зрілими і дає нам гарт перемогти і це лихо наших днів.
Постій, 13 серпня 1940.
Слава Україні !
Андрій Мельник, в. р.
Голова Проводу Українських Націоналістів
Покищо це був єдиний документ, що з ним ми рушили в світ. Як бачимо, ПУН відступив тут від первісного пляну встановити інж. Миколу Сціборського Головноуповноваженим для реорганізації ОУН і звузив справу тільки до терену Генерал-Ґубернаторства, доручаючи Уповноваженому Голови ПУН прийняти потрібні засоби для привернення порядку. Тим Уповноваженим був полк. Сушко, призначений майже перед роком Провідником націоналістичного активу в Генерал-Ґубернаторстві.
Сич не виступив з ніякою заявою від себе. В розгарі організаційної метушні перших днів після перебрання влади не звернув я на те уваги, усвідомив собі це пізніше, аж коли вийшли на яву переговори інж. Бойдуника з диверсантами. В першій хвилині, як це я передбачував, психологічний ефект нашого удару по диверсії був величезний. Не тільки тому, що вони ніякої акції з нашого боку не сподівалися, але ще більше тому, що аж ніяк не думали, щоб ми, раз зачавши, в дальшій нашій акції були такі мляві й нерішучі. Вони очікували дальших ударів кожного дня і кожної години, а найбільше лякалися, що ми будемо при помочі зорганізованих боївок ловити їх по мешканнях і навіть по вулицях. І через те — як ми потім приватно через декого з них довідалися — перших сорок вісім годин були вони зовсім розгублені і свою увагу сконцентрували на забезпеченні особи Бандери та деяких інших своїх людей. Їхні здогади були правильні, кожен на нашому місці повинен був так робити, а вже напевно так робили б вони самі. Тим часом ми майже цілий день стратили на вижидання ультимативного реченця, а потім стало явно, що членам РП ОУН з нашого боку не загрожує ніяка небезпека. І тоді приступили вони до протиакції з енергією і розмахом, що нам тільки вчитися від них треба було б. Але при тому, маючи ПУН увесь час, навіть помимо захоплення організаційної домівки, за недотеп, що їх можна безкарно водити за ніс, повернулися до старої і випробованої тактики переговорів. Тим разом звернулися вони до інж. Йосипа Бойдуника, покликаючися на те, що він, як Головний Контрольний ОУН, повинен бути безсторонний і стояти понад усіма внутрішніми конфліктами в ОУН і тепер, коли ситуація дійшла до найвищого напруження, прийшов його момент, щоб виступити з мировою галузкою в руках і вилляти бочку оливи на розбурхане море.
Не знаючи ближче кулісів тих переговорів, але знаючи поставу інж. Бойдуника, що ввесь час вірно підтримував Голову ПУН, якого рівнорядним органом в Організації був він сам, допускаю, що він негайно мусів повідомити ПУН про делегацію РП ОУН та пропозицію переговорів. Ці переговори велися інтенсивно кілька днів і ані я, ані Голова Крайової Екзекутиви ОУН на Генеральне Губернаторство, Гайвас-Бистрий, ані ніхто інший з нас низовиків про них у тому часі не знав. Ми далі робили своє діло так, як уміли і як це тоді нам було можливе.
А ці переговори були тільки зручним маневром диверсантів, щоб стримати ПУН від гостріших засобів, щоб дати час передишки для власних заскочених людей і щоб здобути дорогі години для організації дальшої боротьби проти ПУН у нових умовинах. Я глибоко переконаний був і тоді, як тільки про них довідався, і тепер, аналізуючи ці події по стільки роках, що одинока ціль тих переговорів була — зискати на часі.
Та не так думав наш Провід, а може й самий інж. Бойдуник, що ті переговори з нашого боку провадив. Нема в нашій Організації ліпшого спеца від усяких пересправ, як інж. Бойдуник. Тридцять літ свого життя при найрізнорідніших нагодах заступав він нашу Організацію при округлому столі і здобув досвід, що його в тих справах не має ніхто інший з ПУН. Нема підстави думати, що й при тих переговорах він не вложив максімум зусиль зо свого боку, щоб їх щасливо довести до кінця. Це тим більше, що в тому часі і він самий і цілий ПУН на дні своєї душі вірили, що порозуміння з диверсією можливе.
Тепер переговори велися з ліпших для ПУН позицій, диверсанти бачили, що ПУН показав роги і, здатний він на їхню думку до дальшої акції, чи ні, але вже здобув якийсь грунт під ногами, що його перед півроку зовсім не мав.
Бандері поставлено підписати і лояльно виконувати наступну деклярацію:
"Признаючи обов'язуючими постанови II ВЗУН і признаючи повноту прав у кермуванні всіми справами ОУН і Українського Націоналістичного Руху за Головою ПУН, заявляюсь ось цим іменем своїм і підчинених мені кругів, що підпорядковуюся беззастережно Голові ПУН, полк. Андрієві Мельникові, та складаю на його руки всі аґенди, ведені дотепер мною чи підчиненими мені кругами, щоб, лояльно виконуючи в повній карності організаційній всі розпорядження Голови ПУН, облегчити акцію Голови ПУН для впорядкування внутрішніх справ ОУН".
Бандера деклярацію парафував1. Одначе ще того самого дня відкликав її і запропонував зо свого боку іншу:
"Заявляю, що з хвилиною поладнання мериторичних справ внутрішнього конфлікту в ОУН я й підчинені мені круги підпорядковуємося полк. Андрієві Мельникові, як Голові Проводу Українських Націоналістів, та стоятимемо карно до його диспозиції, признаючи, постанови II ВЗУН за зобов'язуючі, до часу вирішення найближчим Збором Українських Націоналістів".
17 серпня 1940.
Степан Бандера
Вона не тільки була запереченням духа й букви першої заяви, але фактичним заверненням до позицій устійнених запискою "Внутрішньо-організаційної Комісії" з дня 16 червня 1940 року. Своє підчинення Голові ПУН і відкликання всіх своїх розпоряджень Бандера узалежнював від невинно стилізованих передумов "з хвилиною поладнання меторичних справ внутрішнього конфлікту в ОУН". Під тим "мериторичним полагодженням"- розумілося:
- а) виключення з ПУН Сеника-Грибівського, д-ра Ярослава Макара-Барановського і д-ра Сидора Чучмана,
- б) включення в ПУН усіх членів РП ОУН,
- в) покликання Юридичної Комісії, що має рішати про важність Другого Великого Збору.
Коли це було абсолютно несприємливе перед двома місяцями, то висування тих самих домагань тепер було вже не грою в піжмурки, а просто глумом і насміхом над ПУН.
Ясно, що тих передумов не прийнято. Неможливо було прийняти. Тим разом уже й Бандера та його делегація не виявили надто великої охоти до дальших переговорів. Бо й навіщо? За тих кілька днів вони:
- а) остаточно переконалися, що їхнім особам нічого не загрожує і що вони безкарно можуть продовжувати свою деструктивну роботу,
- б) видобули з сейфу в наших руках запас большевицької валюти і змінили клички на граничних перехідних пунктах.
Я майже певний, що Сич і Гриб тільки тому видали їм ті речі в часі моєї і Гайваса відсутности, щоб дати вираз доброї волі ПУН і не наражувати переговорів на зірвання.
Якими б ми всі не манили себе в тому часі надіями на зговорення з диверсантами, ця згода не можлива була з причин, що їх ми пізнали пізніше. Не Бандера, як Голова РП ОУН, і не його члени РП ОУН рішали тоді про уклад взаємовідносин поміж ПУН та опозицією. Останнє слово було за Ріхардом Ярим, агентом німецької розвідки, що постановила покористуватися внутрішнім розладдям в ОУН, зломити її політичну силу і вжити для тієї цілі, за посередництвом Ярого, Бандеру і товаришів. Вона могла одним махом розправитися з ОУН, арештуючи її Провід і видатніших членів. Та це справи не розв'язало, бо арешти кільканадцяти чи навіть кількасот членів сильно Організацію підривали, але ані її не нищили ані не вбивали її ідеї. Остаточно це могла бути тільки розправа з тими членами ОУН, що були на території під німецькою суверенністю. А це була тільки частина еміграції. Вся сила ОУН лежала на корінних українських землях, звідти вона черпала свої поповнення і звідти прийшла б її регенерація. Німецькі удари загнали б ОУН у глибше підпілля, як це зробили кілька років пізніше, та її не зломили б, бо німці, не дивлячись на жорстокість своїх поліційних методів, не вміли собі давати ради з підпіллям, це показав досвід воєнних років не тільки в Україні, але в усіх окупованих німцями державах, де протинімецький резистанс кріпшав з кожним роком. Німці вибрали тут шлях інший, зручніший, стару засаду: діли і пануй!
І навіть, якби заворушилося щось на дні сумління Бандери, підкорення його ПУН і привернення внутрішнього порядку в ОУН було б неможливе, бо до того потрібно було санкції Ярого, а він негайно заклав би вето через своїх відпоручників у Кракові: Джона-Іртена-Ґабрусевича, як політрука, і Романа Щуки-Шухевича, як представника до військово-розвідочних німецьких кол.
Аж тепер урвалася остання нитка надії, на порозуміння і, хоч спізнено на цілий тиждень, Сич проголосив в імені ПУН уневажнення всіх дій РП ОУН, пригадав про Революційний Трибунал у справі Бандери і завісив у членських правах додаткових членів РП ОУН, що тоді постійно перебували в Кракові:
КОМУНІКАТ
З доручення Голови Проводу Українських Націоналістів завішую в членських правах: 1. Іртена-Джона, 2. Недобитого, 3. Міка, 4. Гриця, 5. Олексу-Юлька, 6. Петровича, 7. Голюка, 8. Марчака — за бунт проти Вождя, за участь у т. зв. Революційному Проводі Організації Українських Націоналістів, за злочинну, шкідливу, спрямовану на розвал Організації діяльність.
Подаю до відома, що ОУН не бере ніякої відповідальности за їх акцію збирання грошей.
Уневажнюю всі приречення, присяги, зобов'язання та організаційні зв'язки членів ОУН з вище поданими особами і доручаю членству здержатися від усяких взаємин з ними.
В справі Степана Бандери діє покликаний у тій цілі Головою ПУН Головний Революційний Трибунал, а його присуд буде своєчасно проголошений і поданий до відома. Постій, дня 19 серпня 1940.
Уповноважений
Головою Проводу Українських Націоналістів на Західні Окраїни
Важне, що в комунікаті завішено тільки ось таких членів РП ОУН: Івана Ґабрусевича, Миколу Климишина, Ярослава Старуха, Дмитра Грицая, Олексу Гасина, Василя Турковського, хто такий Голюк — не знаю, та Івана Равлика. Та ще й названо їх мало знаними псевдами, під якими не були вони відомі масі членства, вживали їх тільки між собою. Відомо було про шістнадцять, а може нарахував би й більше. З них Бандеру-Сірого і Стецька-Карбовича поставлено під Головний Революційний Трибунал давніше, тільки його досі не скликано. В справі Ярого-Карпата плянувалося окреме повідомлення. Але крім них лишилося ще тринадцять і тільки вісьмох з них завішено в членських правах, а нікого не поставлено під суд. Хоч ставити під суд людей, що їх ми не мали в арешті, було тільки киванням пальця в чоботі, все ж таки для послідовности конечно їх було засудити, щоб бодай морально їх ударити і перед членством виявити непохитну лінію ПУН у відношенні до цілої диверсії.
Тепер зачалася в Генерал-Ґубернаторстві паперова війна. Не було дня, щоб у терені не з'являлася якась нова летючка. Треба було подивляти винахідчивість диверсантів. Вони не тільки засипували терен усякими відозвами від власного імени, підписуючи їх, як РП ОУН, але й вишукували всякі інші фірми й підписи, як ІВ ОУН (Інформативний Відділ ОУН) і БРП ОУН (Безпека Революційного Проводу Організації Українських Націоналістів, передтеча горезвісної Служби Безпеки), для того, щоб повінню того писаного матеріялу дезорієнтувати людей у терені. І справді швидко ніхто вже не знав, що від кого походить, хіба що отримав безпосередньо від свого організаційного зверхника, що й казати вже про звичайних громадян, не-членів ОУН, що зовсім розгубилися в тій масі "літератури", а проте жадібно хватали все, що попало в руки, в погоні за політичною сенсацією. Наш відділ пропаганди постановив припинити видавання летючок, це показалося за даних умовин недоцільне. Останній раз вийшов роз'яснювальний комунікат за підписом Крайової Екзекутиви з 26 серпня 1940 року:
КОМУНІКАТ
Використовуючи внутрішнє положення в Організації Українських Націоналістів і ускладнення, зв'язані зо знаним бунтом Бандери, різні ворожі нам чинники поширюють провокаційні вістки. До цього вживають вони платних аґентів-провокаторів, що вигадують і розповсюднюють найрізнорідніші шкідливі для нас історії, а з другого боку послуговуються різними відозвами й писаними заявами. Для введення членства ОУН в блуд відозви підписують так, будьто б вони походили від ОУН. Підкреслюємо, що єдино Голова Проводу Українських Націоналістів та призначена ним Крайова Екзекутива ОУН є в праві видавати які-небудь відозви, комунікати, заяви, вияснення. Всі інші друки, не підписані Крайовою Екзекутивою, не йдуть від ОУН і їх кольпортерів треба плямувати й усувати з терену.
Останньо появилася анонімна відозва, якої зміст яскраво свідчить про те, звідки вона вийшла і що має на цілі та які чинники її видали. Відозва ця звертається до членів ОУН в такий спосіб:
"До відома членству ОУН. Інформативний Відділ ОУН уповноважений подати до відома членству наступне: В останніх днях появилися різного рода летючки ніби то за підписом Голови ПУН, полк. Андрія Мельника, які — як то стверджено — своєю зверхньою формою доказують, що вони походять з різних джерел, своїм змістом з'ясовують справи ОУН в неправильний спосіб і тому по суті в сучасній ситуації можуть бути провокацією ворожих нам чинників".
Цими словами відозва хоче здобути довір'я серед членства, поширюючи підозріння, будьто б відозви підписані Головою ПУН, полк. Андрієм Мельником, були видані кимсь підозрілим. Крайова Екзекутива ОУН вияснює, що обидві відозви, підписані Головою ПУН, полк. Андрієм Мельником, до членства з дня 8 квітня і 13 серпня 1940 року є відозвами, що їх Голова Проводу підписав і що мають обов'язуюче значення для членства ОУН. Всякі противні твердження є спробою провокації.
В дальшому цей "Інформативний Відділ" подає в своїй відозві:
"Спроби баламутити летючками членство ОУН і публічну опінію можуть іти по лінії інтенціі провокаторів, які в сучасній ситуації працюють над розкладом Організації. Все здисципліноване ідейне членство, розуміючи завжди конечність і потребу скорої й безоглядної ліквідації провокаторів і шкідників, які діють тільки на користь ворожих сил, дасть таким спробам баламутства рішучий і безоглядний відпір.
Постій, дня 23 серпня 1940.
ІВ ОУН
Крайова Екзекутива подає: Всі письма, підписані РП ОУН (Революційним проводом ОУН), БРП ОУН (Безпекою Революційного Проводу ОУН) є неважні, для членства ОУН необов'язуючі, а для справи Революції скрайно шкідливі. Їх треба з терену усувати і за те члени ОУН є відповідальні перед Організацією. Зокрема пильну увагу треба звернути на тих людей, що кольпортували б у терені летючки, підписані ІВ ОУН (Інформативний Відділ ОУН) чи ким-небудь іншим. Такі летючки ідуть від знаних нам уже ворожих чинників, а їхні кольпортери, це або свідомі шкідники, або наші національні вороги.
Постій, дня 26 серпня 1940.
Крайова Екзекутива Організації Українських Націоналістів
Надалі летючки мали випускатися тільки в винятково наглих справах. Для звичайної інформації користувалися ми інформативним бюлетенем "АБВ", що виходив уже давніше на циклостилі, а тепер ми відновили його видання і замість раз на місяць випускали раз на два тижні. Редактором його став Білий, як Пропаґандивний Референт Крайової Екзекутиви. А для всестороннього висвітлення ґенези і розвитку диверсії Степана Бандери, ПУН доручив Референтові Пропаганди ПУН інж. Сціборському, зібрати всі матеріяли та їхнє насвітлення в одній великій публікації під назвою "Білої Книги ОУН". Ця "Біла Книга" вийшла в світ у нашому циклостилевому видавництві під кінець 1940 року і сьогодні належить вона до бібліографічних рідкостей, по цей бік залізної занавіси збереглося лише кілька її примірників.
Вже не було ніякого оправдання, щоб відкладати скликання Головного Революційного Трибуналу. Дехто сумнівався, чи доцільно його скликати, коли ми не можемо рахувати, щоб обвинувачені прийшли на суд, і коли невідомо, чи буде нам можливо виконати присуди. Мені здавалося, що самих тільки адміністраційних засобів завішення в членських правах чи навіть виключення з Організації — замало. Присуд Головного Революційного Трибуналу має свою важкість, що її не заступити ніяким іншим організаційним актом. Перш усього, коли в Устрої ОУН передбачена така судова установа, чому з неї не скористати? В яких же інших випадках більше могло б бути підстав на скликання Головного Революційного Трибуналу, як саме в справі РП ОУН? А далі, адміністраційно-організаційні акти мусіли б бути підписані Головою ПУН, може теж, для відповідної поваги, контрасигновані одним з Референтів ПУН. Так ПУН, як і Голова ПУН, хоч найвищі виконні органи в ОУН і хоч безсумнівно управнені видавати й підписувати такі акти, все ж таки трохи зручніше з морально-пропагандивного боку було б перекинути їх на судові установи. Бо випади диверсії йшли проти ПУН і проти його Голови. Якийсь час вони, хоч створили собі власний РП ОУН з власним його Головою, отже заперечили тим самим ПУН і Голову ПУН, але признавали контрольні органи ОУН, зокрема пост Головного Контрольного ОУН, Діброви, як уряд, що стояв поза ПУН і поза РП ОУН. Коли ж тепер, —- поза тимчасовими, диктованими наглістю справи постановами — останнє слово в тій справі мав би зайняти ПУН і Голова ПУН, демагоги могли б представляти їх в непоінформованих очах, що ПУН виступає суддею у власній справі. І навпаки, коли розгляд справи передається судові — це кожному виглядає зрозуміле й справедливе.
Так само нема чого журитися, чи ми зможемо виконати присуд Головного Революційного Трибуналу. Покищо невідомо ще, який це буде присуд. Але раз поставлено Бандеру і Стецька під Головний Революційний Трибунал ще 8 квітня 1940 року, а сьогодні маємо вже другу половину серпня — найвищий час відбути суди.
Голова ПУН станув на становищі, що Головний Революційний Трибунал повинен зійтися на свою сесію і то якнайшвидше. А рівночасно поставив теж під суд Ріхарда Ярого, виславши йому ось таку постанову:
До Карпата
в місці перебування.В полагоджуванні обвинувачень, піднесених проти Вас, ставлю Вас під організаційний Суд ОУН за грошеві зловживання і Вашу шкідливу грошеву господарку. Голова Організаційного Суду ОУН повідомить Вас про місце і час відбуття Організаційного Суду над Вами.
До часу винесення присуду Організаційним Судом ОУН завішую Вас у правах члена ПУН і члена ОУН.
Постій, дня 25 серпня 1940.
Андрій Мельник,
Голова ПУН
Ярого поставлено не під Головний Революційний Трибунал, тільки під нижчу категорію суду, цебто під звичайний Організаційний Суд. Головному Революційному Трибуналові застережені були тільки справи зради нації або Організації, а хоч Провід був певний вини Ярого, бо це було очевидне, але судові не можна було предложити на те ніяких доказів: Ярий не написав ні одного листа, ні разу в приязності вірних Проводові членів не висказався так, щоб можна було їх свідчення навести перед судом, був він надзвичайно обережний. Зате грошеві надужиття можна було доказати відразу, тому вибрано проти нього ці закиди, для приспішення справи.
Знаючи настрої наших людей і відношення їх до Ярослава Барановського, знаючи те, що вони станули за ПУН і за полковником Мельником ідучи за голосом свого обов'язку і що дехто з них, якщо не переконаний про вину Барановського, то напевно має сумніви щодо його невинности, звернулися ми до Голови ПУН, щоб теж у справі Барановського скликати Головний Революційний Трибунал. У цьому випадку Революційний Трибунал мав виступити рівночасно в ролі слідчого органу, якого завданням є не тільки винести засуджуючий чи звільняючий присуд, як більше прослідити справу і зібрати відповідні матеріяли для якогось кінцевого рішення. До того можна б покликати слідчу комісію, або віддати справу в руки Уповноваженого для слідства. Може це було б доцільне в нормальних часах, але ніяк не вистачало в теперішній ситуації, де ціла Організація розагітована бандерівцями. Віддача справи Макара під розгляд Головного Революційного Трибуналу відразу заспокоювала тих з-поміж наших членів і прихильників, що або вірили в його вину або з пошани до ПУН старалися відкидати від себе думку про Барановського, щоб не попасти в сумнів. З другого боку це дещо підтинало бандерівську пропаганду, що під небеса верещала про зраду Макара і про те, що Голова ПУН не хоче допустити до вияснення його справи. По-третє, це мало свій заспокійливий вплив на українську громадськість: як довго йшли голословні вимоги усунути Барановського, Голова ПУН поступив правильно, що їм не піддався, бо це було б потурання шантажеві; коли ж предложено конкретні закиди й оферовано докази — Голова ПУН зробив правильно, віддаючи справу Судові.
Проти того всіма силами виступав Гриб. Він видвигав усілякі можливі аргументи проти Суду, а найважніший з них, що віддаючи Макара Судові, Голова ПУН тим самим виявляє вже сумнів у його невинність. Людину ставлять під Суд тільки тоді, коли або є певність його вини, або настільки велика її правдоподібність, що тільки судовий присуд може розвіяти сумнів. Підпис Голови ПУН під актом скликання Головного Революційного Трибуналу відразу наставляє думку суддів у напрямі вини Макара, бо коли б Голова ПУН з цілою певністю був переконаний про його невинність, не віддав би справи Судові.
З точки погляду чистої логіки, може мав рацію Гриб. Але за даних умов це було паперове мудрування, софістика. А навколо нас шаліло море пристрастей і до білого розпеченої ненависти до Барановського, як здогадного провокатора. Щодня приходили вістки, які великі спустошення чинила бандерівська пропаганда серед членства ОУН, їдучи на головному свому коні — справі Барановського. Бандерівці швидко зорієнтувалися в нищівних наслідках тієї справи, відкинули всі інші агітаційні моменти, сконцентрувалися тільки на Барановському. Через те в декого поставала думка, чи не посвятити цю одну особу, як жертвенного козла, во ім'я добра цілої Організації. Думаю, це не осягнуло б цілі. Хоч би ми кинули бандерівцям Барановського на жировище — вони тим не вдоволилися б.
Так чи інакше, — годі було довше мовчати в тій справі і найліпшим на те виходом був Суд. Ся думка переважала і в інших членів ПУН, за нею висказалися Сич і Сціборський, тоді Голова ПУН підписав декрет про віддачу справи Головному Революційному Трибуналові. Напевно не зробив того з легким серцем.
Революційний Трибунал зібрався в місті Кракові. Його головою для всіх справ, відданих йому під розгляд, Голова ПУН призначив д-ра Юліяна Вассияна-Чорнія. Годі було зробити кращий вибір: людина суворо-чесна і справедлива, жила в спартанському убозтві і на справи Організації гляділа неначе з перспективи вічности. Абсолютно безсторонний, шукач вічної правди, д-р Вассиян глибоко відчував вагу відповідальности, шо лягла на нього в цій історичній хвилині. Заки зійшовся Суд, д-р Вассиян безсонно перевів ніч на розмові зо своїм сумлінням і довго вагався, чи гідний він узяти на себе цей тягар.
Не пам'ятаю складу Трибуналу. Він мінявся в кожній справі, під незмінним головуванням д-ра Вассияна. Збереглося мені в пам'яті те, що в справі Барановського одним з суддів був Ярослав Гайвас-Бистрий, прокурором — Іван Мицик-Аскольд і оборонцем — д-р Олег Кандиба-Ольжич.
На наради Головного Революційного Трибуналу відпущено одну кімнату організаційної домівки при вул. Зеленій, з невеличкою приналежною до неї ждальнею. Довго тягнулася справа, майже три дні студіювалися акти, слухалися свідки, велися наради, аж третього дня проголосив Суд свій вердикт. Увесь цей час Ярослав Барановський сидів у мешканні Франца при вулиці Авссенрінг, заборонено йому було показуватися в місті і приходити до організаційної домівки, викликано його туди тільки два рази: один раз на допит і другий раз на вислухання присуду. Причина та, щоб з одного боку бандерівці не довідалися про його перебування в Кракові і не викликали якої бучі, а з другого боку, щоб його видом не дражнити наших власних членів, заки буде виданий і проголошений присуд Головного Революційного Трибуналу.
Суд міг відбутися майже два тижні скоріше, а відсунувся через неправильну постановку справи з нашої сторони. В первісному складі Головного Революційного Трибуналу для справи Макара Голова ПУН визначив прокурором Степана Ленкавського. На думку мою і ще декого, це було недоцільне. Степан Ленкавський був членом "Революційного Проводу ОУН" і через те самий повинен стати перед судом. Можливо, що з метою включити його в склад Головного Революційного Трибуналу Сич пропустив його назвище в списку завішених у членських правах членів РП ОУН (не було там ані Степана Ленкавського, ані Романа Шухевича). Допускати диверсантів до яких-небудь функцій з рамени ОУН була на мою думку помилка. Раз вони виступили проти ОУН — мусимо їх викинути за борт нашого організаційного життя і консеквентне цієї лінії притримуватися. Однак Голова ПУН виходив з того заложення, що обвинувачення проти Барановського піднесли диверсанти і треба їм ще цей останній раз дати нагоду перевести докази правдивости обвинувачення і вини Барановського. Коли ми справу переведемо зовсім без їхньої участи, могли б вони представляти це перед членством, як намагання ПУН її затушкувати й вибілити Барановського. Тому, прошу, маєте нагоду свої обвинувачення ширити не шептаною пропагандою серед низового членства, тільки виступити з нею явно на суді і підперти їх усіма доказами, що їх потрапите роздобути.
Ленкавський отримав декрет з номінацією на прокурора і прийняв цей пост. Незручно було відмовлятися, бо це значило б, що диверсанти вміють стріляти з-за плота, а лякаються одвертого суду. Але вже з його відповіді на цей номінальний декрет було ясно, що бандерівці цілу справу трактують тільки з пропаґандивної точки погляду, що їм не залежить на тому, щоб суд справді відбувся і видав справедливий присуд, навпаки, їм зручніше було б, якби суд зовсім не скликувався, бо це була б вода на їхній млин, і мовляв, самі бачите, ПУН лякається видвигнути справу на денне світло. Отже Ленкавський-Коваль пише листа до Голови ПУН і, вже як прокурор, ставить низку прелімінарних домагань, що їх в інтересі організаційної справедливости треба виконати ще перед тим, заки збереться Суд. Тільки на коротку хвилю мав я той документ у руках і не можу пригадати всіх пунктів, що їх він там висунув, пам'ятаю, що перше домагання — арештувати Барановського, друге — проголосити серед членства арешт, третє — подати до публічного відома факт скликання Головного Революційного Трибуналу, а все це витримане в тоні, що мав яскраво пропагандивний характер з наміром впливати на публічну думку в напрямі пересудження вини Барановського, ще заки зачнеться суд.
Тепер уже ПУН не дався втягнути в гру на проволоку. На місце Коваля-Ленкавського призначено Івана Мицика-Аскольда і приступлено до діяння Головного Революційного Трибуналу. Трибунал поставив бандерівцям домагання дати докази вини Ярослава Барановського, зокрема визичити йому до перегляду оригінали документів, що розповсюднювалися в терені тільки фотографічними відбитками. Бандерівці ніяких доказів не доставили, навіть не пробували зібрати на письмі в систематичній формі всі їхні дотеперішні обвинувачення. В руках суду були два комплекти тих знимок, один, той, що його приніс Федько Яцура і другий, що його привезли Голові ПУН Шухевич і Ленкавський. Прислали тільки копію протоколу-заяви д-ра Степана Шухевича, в якій він стверджував, що бачив оригінали документів, сумлінно їх оглядав і на підставі свого довголітнього досвіду судового оборонця в карних справах, зокрема в політичних процесах, висказує переконання, що ці документи автентичні. Потверджує теж, що фотокопії зроблені з предложених йому до оцінки оригіналів. Коли Суд запросив д-ра Шухевича особисто з'явитися і скласти устно свої зізнання, д-р Шухевич поминув це мовчанкою. Він був матеріяльно залежний від бандерівців і стояв під впливом свого небожа, Романа Шухевича, і робив так, як вони йому диктували.
Прийшлося Судові обійтися без співпраці тих, що видвигнули перші обвинувачення проти Ярослава Барановського і що так жагуче проти нього виступали. Власне, ці обвинувачення були дуже неясні, неточно спрецизовані. Кінець-кінців можна б з них виловити такі пункти:
1. Ярослав Барановський ізолював Голову ПУН від контакту з представниками краю, не допускав до нього членів ОУН, що приїжджали з краю.
2. Через те Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ від довшого часу не мала довір'я до особи Ярослава Барановського та ігнорувала його доручення.
3. Ярослав Барановський не допустив до Карпатської України націоналістичного активу з ЗУЗ, що зберіг би Карпатську Україну перед упадком.
4. Ярослав Барановський не доставив Карпатській Україні потрібної зброї.
5. Так само не доставив він зброї на Західньо-Українські Землі в часі німецько-польської війни, чим унеможливив повстання на ЗУЗ проти поляків і проти большевиків.
Ярослав Барановський
(Макар, Лімницький)
6. Ярослав Барановський не допустив до звільнення з тюрми Степана Бандери.
7. Ярослав Барановський видав осінню 1939 року розпорядок, щоб націоналісти втікали з ЗУЗ після польсько-німецької війни, замість залишитися на землях і продовжувати боротьбу ОУН.
8. Ярослав Барановський від довшого часу, а напевно від 1937 року, стояв на послугах польської поліції, про що свідчать фотокопії документів.
Більшість з тих закидів — голословні, бо бандерівці не поставили ані одного доказу, ані одного свідчення, щоб підперти їх правдивість. До того майже всі вони кваліфікуються не так під розгляд Головного Революційного Трибуналу, як факт зради Організації або української нації, як більше належать до компетенції Проводу, виконного органу в ОУН, щоб рішити, чи Ярослав Барановський добре чи недбало виконав свої обов'язки і відповідно до того або затримати його в складі ПУН, або звідти усунути. Але раз прийшла на чергу справа Ярослава Барановського, Головний Революційний Трибунал постановив вичерпати її до дна, не поминути ні одного закиду, хоч би він по своїй натурі і не підходив нормальними часами під юрисдикцію суду.
Перед Судом ставали і складали свої зізнання всі члени ПУН, що були тоді в Кракові, і багато інших членів ОУН, що могли внести якесь світло в ту справу. Чимало речей подав до відома Суду і сам полк. Мельник, що керував Організацією вже від двох років, саме в тих часах, до яких відносилися обвинувачення бандерівців проти Ярослава Барановського. В світлі тих зізнань і цілого доказового поступування вийшло на яву не одне, на що досі або не звернули уваги, або чого виявлення було б іншим разом передчасне і тільки на вимогу Головного Революційного Трибуналу відхилено з того заслону тайни.
Переходячи пункт за пунктом ці обвинувачення, перед Головним Революційним Трибуналом стверджено було і доказано, що:
1. В часі, коли Ярослав Барановський виконував функції зв'язкового Проводу з Крайовою Екзекутивою ОУН у Львові, Крайовий Провідник або його уповноважені відпоручники кілька разів приїжджали за кордон на побачення з Головою ПУН і що в тому їм був помічний якраз Макар. Не було ні одного випадку, щоб відмовлено побачення з Головою ПУН кому-небудь з членів ОУН з краю, якщо приїхав він з організаційною справою. Щобільше, навіть якщо хто з них знайшовся припадково за границею чи то при нагоді приватної поїздки чи прогульки, Голова ПУН використовував цю нагоду для особистих зустрічей і часто на прохання самого Макара-Барановського. А це не дивлячись на те, що після вбивства полк. Коновальця в Роттердамі, Голова ПУН змушений був прийняти більші засоби обережности в своїх стрічах і повинен був стрічатися тільки з людьми абсолютно певними й перевіреними і тільки в справах, що їх не міг полагодити ніхто інший з ПУН.
2. Цей закид був чисто демагогічний. Навпаки, довір'я бандерівців, ще в часі, коли їхня група творила опозицію внутрі ОУН, до Макара-Барановського було таке велике, що вони всіма силами й намовами, а потім навіть і погрозами хотіли перетягнути його на свою сторону. В 1936 році Крайовий Провідник ОУН у Львові, Лев Ребет, брав Макара-Барановського в оборону передо мною і висказувався про нього дуже корисними словами. Це "недовір'я" почало проявлятися аж тоді, коли стало ясно, що Макар-Барановський не пристане до опозиційної групи Бандери і вірно буде стояти при ПУН і при Голові ПУН.
Оборона предложила при тій нагоді листа останнього перед вибухом польсько-німецької війни Крайового Провідника ОУН у Львові, Мирослава Тураша, по псевді Грабовського, писаного до одного з членів ОУН, Йосипа Тюшки, що жив тоді в Данцінгу і займався ладнанням зв'язків до краю через те місто. В цьому листі сл. п. Тураш, по словам "Білої Книги":
"пророчо відчував наслідки, до яких дійдуть диверсанти, противився всім їхнім затіям і наказував берегти організаційний лад. Цей документ є чи не найсильнішим аргументом вини диверсантів перед Вождем і ПУН, а водночас доказом, що вони не спиралися на здорових крайових елементах і що Крайова Екзекутива на ЗУЗ ставилася до їхньої акції негативно"2.
Лист писаний кодованим способом і тому, перш ніж зацитуємо його тут, треба подати значення деяких уживаних у ньому кодованих висловів:
Батько — Голова ПУН
Віра — Відень
Берта — Берлін
родина, родинний — Організація, орган.
Бася — Ярослав Барановський
суджений — Сеник-Грибівський
Мушка — Стецько
Родинний З'їзд — II ВЗУН
Данко — Данцінг
Декан — Лев Зацний
хороба, захорувати — арешт
М'єтек — Тураш-Грабовський
31 травня 1939 року
Мій Дорогий!
Напевно дивуєшся, що пишу звідсіля до Тебе. Не знаю, чи дістав Ти листа, що його до Тебе написав я перед від'їздом до Батька. Якщо Ти дістав, буде Тобі зрозуміле місце мого теперішнього побуту. Я тут уже десять днів. Був я в Віри, Берти та в інших знайомих. Мав можність розглянутися в тутешніх відносинах, розмовляв з низкою осіб, цікавився теж Твоїми знайомими, що про них Ти мені згадував. Само собою, найдокладніше говорив я з Батьком. Представив йому всі наші і болі — про них Ти знаєш — та просив його, щоб висказав свою думку про ці речі. Батько спокійно вислухав усе та остаточно заявив ось таке, жадаючи, щоб я подав це до відома всім нашим знайомим і цілій родині: Батько зо своєю найближчою родиною живе в цілковитій гармонії. Між ним і його оточенням нема ніяких розбіжностей. Якщо б були, то хіба тільки на тлі прямування якнайкраще поставити родинні справи.3 Нема мови про те, щоб поміж ним і Басею та її судженим були непорозуміння, щодо сумнівів його відносно особистої вартости цієї пари. Навпаки, зовсім вірить їм та думає, що найгірше, що може бути під сучасний мент, коли рішається доля цілого нашого роду, то внутрішні сварки й психоза взаємного недовір'я, що може розсадити нас з-нутра саме тоді, коли конечно якнайбільше з'єднатися.
Перебуваючи в тутешніх колах серед знайомих Берти й Віри, а теж серед чільних утікачів, мушу ствердити, що серед усіх них нема цієї атмосфери недовір'я, як у нас, а якщо хто видвигає ці закиди, що в нас курсують, то хіба гетьманці на те, щоб бити по нас. З цілою певністю міг я ствердити, що Мушка має дуже поважне становище, таке, що йому найбільше відповідає, то ж дивно було б мені, коли б був він невдоволений. Зрештою буду бачитися з ним за місяць і переконаюся про те особисто. Засадничі справи будуть вирішені на родиннім з'їзді, що відбудеться в найкоротшому часі. Склад його і предложені мені провідні думки й матеріяли до нього дають запоруку, що буде він поставлений на відповідному рівні. Зрештою відповідає за нього особа, що її Ти дуже шануєш і що їй найбільш з усіх знаних мені осіб довір'яєш. Отже думаю, що цей факт повинен Тобі вистачити для оцінки, що з'їзд цей не буде "шопкою".
Якщо будуть у нас якісь сумнівні справи — розв'яже їх з'їзд і Батько. Я воювати з Батьком не думаю. Представив я йому всі справи в цілій їхній повноті. За добро родини відповідає він перед Богом і в його руках лежить остаточне вирішення. По його вирішенні уважаю справу за розв'язану. Зрештою, не лишив я Тобі ніяких сумнівів щодо мого становища в цій справі. Тепер уважаю своїм обов'язком зліквідувати психозу недовір'я й підозрінь, що розпаношилася в родині, і щонайгірше, з-поміж вузького кружка розійшлася в широкі маси. Уважаю цю психозу небезпечнішою від фаланґи зрадників, бо ж розкладає вона нас з-нутра. Сам знаєш, до чого довела вона в випадку Лисого. Щоб завести остаточно в тих справах порядок, запоряджую, що слідує: закинути всякі розмови з членами родини, а тим більше з-поза родини, на тему внутрішніх непорозумінь і заказую кидати та розповсюднювати підозріння на людей, що занімають якесь становище в нашій родині, як довго вони не засуджені. Це розпорядження відноситься в першій мірі до Басі та її судженого.
Повідомляю Тебе, що Данко належить до сфери впливу Басі і Твоє становище відносно неї мусить бути вияснене. Або Ти їдеш дальше, чи залишаєшся там і тоді будеш під протекторатом Басі та мусиш її респектувати або вертатися і тоді співпрацюєш зо мною. Іншого виходу нема. Коли відносно Тебе спротивився я Твоєму виїздові від Данка — мало це своє значення, бо йшлося мені про те, щоб на випадок, коли не буде можна стрінутися з Батьком, делегувати Тобі цю справу, то залишення отця декана не мало ніякої підстави. Докладаю всіх старань, щоб витягнути Вас з гостини в Данка, та не знаю, як скоро все те вдасться. Працюйте в терені щосили, а передусім не вдавайтеся в заговори проти родини.
Лякаюся, що саме тепер, коли приїхав новий гість до Данка, Ви будете снувати безконечне павутиння спліток. Займіться чимсь, працюйте десь, бо нема нічого гіршого, як брак зайняття. Це людей деморалізує.
Шкода мені Твоєї судженої, що Ви теж допустили до того, що вона, хоч так відпорна на хвороби, таки захворіла! Також напишіть мені, чи припадково хвороба моєї сестри не взяла свого початку від Вас. Це було б з різних причин для нас цікаве.
Думаю, що тепер там у Вас над морем мусить бути гарно. У мене тут також гарна погода, але завтра вже мушу вертатися додому. Обов'язки кличуть. Кланяйтеся від мене Юрі й повідоміть його про зміст листа. Не забувайте про мене.
М'єтек.4
3. Відповідає правді, що Ярослав Барановський був проти масового переходу членів ОУН з Галичини до Карпатської України. Але на тому самому становищі стояв цілий ПУН і робив це на виразне прохання Уряду Карпатської України і Начальної Команди "Карпатської Січі". Людей до праці в Карпатській Україні було потрібно, але на те вистачали провідні й здібні одиниці, що їх доставила ОУН зо своїх місцевих та еміграційних кадрів, а часто теж і з ЗУЗ. Масовий перехід рядового членства створював тільки клопітливу ситуацію Урядові Карпатської України у внутрішньо-політичних відносинах і грозив дипломатичними конфліктами назовні. Стало ясним і безсумнівним, вже після упадку Карпатської України, що ці дві' чи три сотні галицьких бойовиків більше чи менше тут нічого не рішали. Валити вину за упадок Карпато-Української Держави, що відбувся в таких складних міжнародньо-політичних умовинах, тільки на плечі Макара-Барановського — це чиста нісенітниця. Або автори того обвинувачення здавали собі з того справу, тоді робили це з несумлінности й демагогії, або того не розуміли — тоді це було доказом їхнього політичного примітивізму.5
Зрештою, найбільш вимовним доказом повної однозгідности поглядів Уряду Карпатської України та Проводу Українських Націоналістів може послужити умова, списана між ними вже кілька місяців після упадку Карпатської України, дня 21 липня 1939 року, отже в часі, коли обидві сторони могли вільно висловити всяку критику супроти себе. Замість того вони зобов'язалися далі спільно провадити визвольну політику і зафіксували це окремим актом, що його подаю понижче на підставі фотокопії цього документу, поміщеної в часописі "Українське Слово" в Парижі з дня 17 грудня 1950 року:
Акт, списаний у Венеції дня 21 липня 1939 р. в справі устійнення взаємовідносин і напрямних співпраці між Проводом Українських Націоналістів і Урядом Карпатської України,
в приявності
Голови ПУН, полк. Андрія Мельника,
Членів ПУН, Омеляна Сеника-Грибівського і Ярослава Барановського-Лімницького,
Президента Карпатської України, о. д-ра Августина Волошина,
Членів Уряду Карпатської України, Прем'єра Юліяна Ревая, міністра Августина Штефана,яким прийнято наступні рішення:
І.
Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривности Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути нарушений.
II.
Влада (Президент і Уряд) Карпатської України визнає, з усіми з того випливаючими висновками Український Націоналістичний Рух за єдиного носія соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк. Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби.
III.
Провід Українських Націоналістів визнає Уряд Карпатської України з Президентом, о. д-ром Августином Волошином, за законодатно умандатованого її представника серед українського й чужинного світу, як останній український легальний уряд, що правив частиною української землі — Карпатською Україною.
IV.
Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України і Організація Українських Націоналістів спільно змагали всіма силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу.
V.
Всі конкретні висновки і потреби, що випливають з тих повищих засад, устійнюються в окремому залучникові.
Андрій Мельник д-р Августин Волошин Омелян Сеник-Грибівський Юліян Ревай Ярослав Барановський-Лімницький Августин Штефан
4. Відповідає правді, що не доставлено в Карпатську Україну зброї, що стояла до диспозиції ПУН. Інша річ, що ПУН мав тієї зброї не багато, далеко не вистачало її на задоволення потреб Карпатської України. І навіть, якби ті два чи три додаткові транспорте крісів, револьверів та ручних гранат, що їх міг роздобути ПУН, дійшли б на час до рук Карпатської Січі, вони ледве чи могли б продовжувати її боротьбу, а вже напевно не врятували б Карпатської України, як держави.
Одначе не Ярослав Макар-Барановський був відповідальний за постачання зброї і боєприпасу до Карпатської України, тільки сотник Ріхард Ярий. Свого завдання він не виконав як слід. Подавав на те різні оправдання, що їх можна б прийняти до відома, або й ні, і певне одне, що коли можна і треба було б когось за те при тягнути до відповідальности, то не Ярослава Барановського, тільки Ріхарда Ярого.6
5. Достава зброї до Галичини напередодні польсько-німецької війни та в перших її початках залежала не від Ярослава Барановського, тільки від ПУН, а найбільше від Голови ПУН. Не тільки можна було доставити всю зброю ПУН, але й дістати для тої цілі вдосталь зброї від німців, що хотіли викликати заворушення й саботажі на тилах польської армії. Німці про те просили, до того заохочували і часом навіть грозили. Але Голова ПУН узалежнив яку-небудь акцію ОУН від політичних гваранцій німецького уряду в справі незалежности України. Німецький уряд ані ґваранції не дав, ані навіть політичних деклярацій не склав, тому ОУН не хотіла служити агентурою і сліпим знаряддям у німецьких руках, бо її ціль — державне визволення України, а не революція для революції.7
6. Ярослав Барановський не мав ніякого відношення до справи визволення Степана Бандери з тюрми. Справу організували і від неї в останній хвилі без подання причин відступали два члени теперішнього РП ОУН — Іван Равлик та Роман Шухевич. Чи Ярослав Барановський хотів би звільнення Бандери, чи був би тому противний не мав на те реального впливу.
7. Після впадку Польщі 1939 року не треба було давати наказу членам ОУН покидати рідні землі й переходити і на німецьку сторону Сяну й Буга, бо вони це робили самочинно. Ішов кожен, хто був скомпромітований своїм політичним минулим, пішли всі члени Революційного Проводу. А й пізніше, в міру того, як звужувалися можливості масової революційної роботи і як розконспіровувалися щораз то нові члени, відплив їх за Сян ішов спонтанно, або в порозумінні з Крайовим Проводом ОУН. Не Ярослав Барановський, тільки полк. Роман Сушко керував евакуацією українців. На нього йшов натиск з німецького боку, щоб намовляти українців до масового переходу на зайняті німцями терени, одначе він заявив німецькій військовій владі, що в тих справах буде руководитися тільки українською національною рацією та політичною доцільністю. Ярослав Барановський ані не був відповідальний за ту справу, ані навіть до неї не був причасний.
Розправившися з політичними обвинуваченнями Макара, Головний Революційний Трибунал приступив до розгляду справи документів, що мали стверджувати зраду Макара і бути доказом його співпраці з польською поліцією.
На превеликий жаль не маю тексту тих документів і мушу покладатися тільки на те, що запам'ятав, а те після кільканадцяти років у пам'яті дуже затерлося, годі відтворити важливих подробиць.
Документи ці, це були обіжні листи Воєвідського Уряду Безпеки у Львові. Дві речі відразу впадали в очі:
а) на тих документах подавалося або повне назвище "Ярослав Барановський", або "Я. Б. з Відня". Є неймовірним і без прецеденсу в контррозвідочній роботі, щоб польська поліція, мавши свого конфідента в серці ОУН, бо на становищі Секретаря ПУН, так легковажно розкривала його назвище на письмі. Кожна розвідка і контррозвідка послуговується в таких справах псевдами і шифрованими назвищами, щоб нікого не навести на слід свого агента, що тоді став би безвартісний.
б) ті обіжні листи висилалися до всіх Повітових Команд Поліції, до всіх начальників Слідчих Урядів у Повітових Командах Поліції, — в цілій Галичині, — до всіх повітових старостів, а крім того для різних референтів у львівському воевідському уряді, до всіх воєвідських урядів у Польщі та до деяких центральних урядових органів у Варшаві. Внизу на документах був поданий ключ розсилки так: "отримують: ....... (і тут вилічено, кому обіжний лист висилати).
Підраховано на Суді, що кожен з тих документів, помимо надпису на ньому, що це довірочна справа, висилався в кількості поміж 200 і 300 примірників по цілій Польщі! Важко допустити, щоб польська поліція аж така дурна була б, щоб назвище найважнішого свого конфідента в українських революційних колах подавати просто до публічного відома.
Виявлені бандерівцями документи були заадресовані до Повітової Команди Поліції в Самборі. Вони наче б то забрані були звідти разом з іншими актами в вересні 1939 року, коли місто зайняла німецька армія, але аж тепер їх відкрито в загальній масі документів. Суд видав заклик до всіх, хто був у тих днях у Самборі, щоб зголосилися на свідків. Швидко віднайдено людей, що з першого ж таки дня, коли ввійшли до Самбора німецькі військові відділи, зорганізували українську міліцію, зайняли важніші державні будинки та в порядку самооборони шукали за польськими поліцистами, агентами і конфідентами. Тією справою керував інж. Юліян Темник і він склав письмове свідчення перед Головним Революційним Трибуналом:
"З приходом німецьких військ до Самбора припоручено мені зорганізувати українську самооборону в Самборі і в повіті. На приміщення для міліції в Самборі призначено будинок бувшої польської поліції. При перегляданні поліційних актів, знайдено в бюрку комісара поліції Радванського, в осібній скритці, течку з тайними документами. Разом з іншими членами міліції взялися ми за відчитування актів, що відносилися до польської контррозвідки. В актах знайшли ми точні списки конфідентів поліції з Самбора і Хирова та їхні донесення. Акти ті студіював я цілу ніч від години 7 ввечері до години 8 вранці і рішуче тверджу, що в актах тих не було документів, яких відбитки поширюються по Кракові і на провінції, зокрема не було ніякого документу про Ярослава Барановського.
При відчитуванні були зо мною: Йосип Пришляк, мґр. Роман Ленчицький, Іван Шембель і Гриць Колодій.
Краків, 27 вересня 1940 року.
інж. Юліян Темник, в. р."
В таких умовах завдання оборонця Барановського, — Ольжича, — не було надто важке. Все ж таки Суд радив кілька годин, заки проголосив свій вердикт. Перша його частина відкидала політичні обвинувачення Барановського, як необосновані, а в другій Суд стверджував, що "предложені матеріяли обвинувачення, зокрема фотокопії документів польського воєвідського уряду у Львові, здогадно знайдених у вересні 1939 року в Самборі, не дають підстави прийняти доказаною вину Ярослава Макара-Барановського, тому Суд не вважає можливим видавати свого присуду на основі недостатніх доказів і справу проти підсудного Ярослава Барановського-Макара припиняє".8
Власне не самий тенор присуду, тільки його стилізація забрала стільки часу Головному Революційному Трибуналові. Накінець, на внесення Ярослава Гайваса-Бистрого, прийнято стилізацію не уневинення Барановського, тільки припинення справи проти нього з браку доказів вини. Цього Гайвасові ніколи не міг забути Ольжич.
З тією хвилиною для всіх нас справа закінчилася, не тільки формально, але й істотно. Які б ще могли бути сумніви в кого-небудь, мусіли розвіяти супроти вирішення Головного Революційного Трибуналу, в якому засідали чесні й ідейні наші друзі. Імена д-ра Юліяна Вассияна, д-ра Ольжича Кандиби, Івана Мицика і Ярослава Гайваса мусіли бути кожному гваранцією справедливости того рішення. Зокрема важна була постава Івана Мицика, наймолодшого з них усіх, що на нього наложено обов'язок прокурора. Іван Мицик — праведник і персоніфікація організаційної справедливости — ніколи не вагався одверто висловлювати свою думку, навіть якби вона йшла в розріз з усім його оточенням, коли був переконаний про свою рацію. Отож він признався мені, що кілька разів у ході розправи хотів виступити від обвинувачення, не мавши внутрішнього переконання про вину підсудного, але витримав на свому пості до кінця, щоб своїм виступом не впливати на рішення Суду.
Голова Проводу того самого дня підтвердив рішення Головного Революційного Трибуналу і наказав Барановському негайно виїхати з Кракова, поселитися або в Празі або в Берліні і аж до дальшого доручення стриматися від яких-небудь контактів з членами ОУН, щоб не підливати олії до вогню бандерівської пропаганди.
Референтура Пропаганди ПУН на закінчення справи видала мою брошуру п. н. "Справа Ярослава Барановського", де зібрано всі закиди проти нього та опрокинено їх у такому порядку і такими аргументами, як вони були представлені на Головному Революційному Трибуналі. Ця брошура дала можність нашим членам у терені бодай частинно ставити чоло бандерівській пропаганді і причинилася до заспокоєння нашого власного членства. Одначе ще довгі місяці справа Барановського — хоч зійшла з першого пляну ударної бандерівської пропаганди — товклася по терені, як Марко по пеклі, то притихала, то з новою силою відживала і зійшла зо сцени аж тоді, коли заграли на сході гармати. Бандерівці дуже зручно вигравали тим фактом, що рідний брат Ярослава Барановського, Роман, справді був польським провокатором, що було публічно виявлено на його судовій розправі в Самборі осінню 1933 року. Різними натяками й недоговореннями, а пізніше свідомими перекручуваннями й брехнею в'язали вони ці два імена з собою так, що простій людині переплутувалися вони в свідомості і виступали як одна особа — провокатор Барановський. Уже й ніхто не старався розбірати в тому, хто Роман, а хто Ярослав Барановський, всі знали, що якийсь Барановський був зрадником і тепер бандерівська пропаганда на низах хитро підсувала думку; що цей же самий Роман Барановський, помимо явного факту своєї зради, таки далі сидів у Проводі Українських Націоналістів і за ним заступалися всі члени ПУН разом з його Головою.9
На тій самій сесії Головний Революційний Трибунал розглянув ще справу Степана Бандери. Тому, що не ставився він на суд, розправу переведено і присуд видано заочно. Головний Революційний Трибунал признав Степана Бандеру винним тайного кнування проти Проводу Українських Націоналістів та його Голови, після чого вступив він на шлях явного бунту в Організації. За те виключено його з Організації Українських Націоналістів і засуджено на кару смерти. Згідно з діючим Правильником Головного Революційного Трибуналу, до правосильности присуду вимагалося підтвердження Голови Проводу. Полковник Андрій Мельник дістав до підтвердження присуд ще таки того самого дня і його змінив. Зняв з Бандери кару смерти, залишив саме виключення з Організації Українських Націоналістів і додав від себе реабілітаційну клявзулю: Бандері дозволено було змити з себе ганьбу каяттям і чинною боротьбою в протибольшевицькому підпіллі.10
| 1. | Про те згадує інж. Бойдуник у статті п. н.
"Настав час, коли можна вияснити",
"Українське Слово", Париж, ч. 447, з дня 4 червня
1950 року. Тільки, як дату підписання деклярації,
інж. Бойдуник подає день 19, а не 17 серпня 1940 року.
Дата 17 серпня 1940 року взята з "Білої Книги",
написаної кілька тижнів пізніше, отже ця дата певніша.
Інж. Бойдуннк пише в своїй статті: "Степан Бандера, вже в часі існування й діяння того його "Революційного Проводу ОУН", бо дня 19 серпня 1940 року, підписав деклярацію, що визнає II Великий Збір Українських Націоналістів, який відбувся в серпні 1939 року, і беззастережно підпорядковується Голові ПУН, полковникові Андрієві Мельникові. Чому п. Степан Бандера промовчує цей, так преважний історичний факт? Чи може забув про цю, ним же підписану деклярацію?.. Ні, п. Степан Бандера тієї деклярації не забув, він лише МУСИТЬ ЇЇ ПРОМОВЧУВАТИ, бо вона проречисто доказує, що всі ті закиди, які він робить СЬОГОДНІ, по десяти літах, є НЕПРАВДИВІ і мають служити йому для виправдання його непродуманих і нерозважних вчинків з перед десяти років..." |
| 2. | "Біла Книга ОУН", ст. 98 — 93. |
| 3. | Всі підкреслення редакції "Білої Книги". |
| 4. | Вже на еміграції один з публіцистів 3Ч ОУН в переписці зо мною висунув твердження, що цей лист — фальсифікат, що сл. п. Мирослав Тураш ніколи такого листа не написав. Це можна б вияснити, тільки маючи перед собою оригінального листа і порівнявши, його з іншими зразками письма покійного Тураша. Лист лежить десь в архіві ОУН, до якого тепер нема доступу. В часі, коли сл. п. Микола Сціборський писав "Білу Книгу" і мав під рукою всі доставлені йому архівні матеріяли, я читав того листа, мав його в руках. Це, само собою, ще не доказ його автетичности для тих, що сумніваються. Одначе, закиду фальсифікату в тому часі, коли появилася "Біла Книга", не підносив ніхто, він виринув аж далеко пізніше, вже по війні. |
| 5. | Ця справа відживає при
нагоді кожноразового святкування річниці
Карпатської України, при чому нерідко
обвинувачення йдуть у сторону цілого тодішнього
ПУН. З таким самим правом можна було б цей самий
закид зробити Президентові Карпатської України,
о. Августинові Волошинові, що підписував у пресі
урядові заклики стриматися з переходом до
Карпатської України, а крім того використовував
усі приватні можливості своїх контактів, щоб у
тому напрямі вплинути на ПУН.
Ще восени, 1940 року писав про те інж. Микола Сціборський: ("Біла Книга ОУН", ст. 57 — 58). |
| 6. | Сьогодні справа ясна. Ріхард Ярий виконував німецькі доручення. Німеччина була заінтересована в мирній ліквідації Карпатської України, аж ніяк не хотіла вона створювати труднощі для Мадярщини в тій політичній системі, що її майструвала після чехословацької кризи і після віденського арбітражу. Тому при помочі Ярого саботувала транспорти зброї. |
| 7. | Характеристично, що після
війни пропаганда ОУНР зовсім змінила зміст
обвинувачення Ярослава Барановського в тому пункті:
До 1940 року йому закидали, що він утруднював протипольське повстання в вересні 1939 року. А вже в 1946 — 1948 роках закиди проти Ярослава Барановського і цілого тодішнього ПУН йшли в тім напрямі, що ПУН намагався викликати таке повстання під німецькою пресією і що тільки завдяки розважливій поставі крайового провідного активу ОУН не дійшло до непотрібного і політично неоправданого кровопролиття і масакри української людности в Польщі. |
| 8. | Справу сфальшування
документів про здогадну зраду Ярослава
Барановського-Макара остаточно вияснили самі
колишні бандерівці. Д-р Лев Ребет у своїй
історичній довідці п. н. "Світла і тіні ОУН",
у шістнадцятому фейлетоні цієї своєї праці,
поміщеному в тижневику "Український
Самостійник" ч. 5 - 6 (263 —264) з дня 6 лютого 1955 року пише:
"... Що це підозріння не було переконливе, показав зрештою факт, що в 1940 р., коли всі в'язні зустрілися і коли можна було вияснити всі неясності, підозріння супроти Ярослава Барановського було доведене не аргументами з 1936 р., а таємними записками польської поліції, що ніби були знайдені в польських архівах після упадку польської держави. Знаючи всю історію закидів проти Барановського, автор цих рядків не мав сумніву, що ці поліційні нотатки були сфабриковані оточенням Ст. Бандери в ході внутрішньої боротьби, яка в 1940 р. йшла на еміграції і внаслідок якої ОУН розбилася на два відлами. Це переконання знайшло несподіване підтвердження на початку 1947 року. В цей час до автора цих спогадів зголосився один член штабу Ст. Бандери з краківських часів і заявив, що коли така нагінка буде продовжуватися, тоді він публічно буде свідчити, як були препаровані "докази" зради Я. Барановського. Цими кількома словами правди про цю сумну справу вона напевно не вияснена до кінця, одначе, Я. Барановський, може, і мав прогріхи супроти ОУН (насамперед з цілим оточенням полк. Коновальця, а потім полк. Мельника він прагнув за всяку ціну до того, щоб втриматися при "владі"), але певно не ті, які йому закидували". |
| 9. | 3 сенсаційними ревеляціями в тій справі виступив
шеф розвідки ОУН з того часу, інж. Федір Яцура. Хоч
не з усіма його висновками можна погоджуватися і
хоч деякі його твердження ідуть у розріз з тим, що
прийняв ПУВ за доказане, есе ж таки речі ці
прецікаві й оригінальні і не від речі було б
зафіксувати їх ось тут для історії.
інж. Федір Яцура Ці свідчення інж. Федора Яцура тепер виглядають фантастично і неймовірно, але в тодішній атмосфері, розпаленій ненависницькою пропагандою проти Ярослава Барановського, сприймалися вони цілком інакше. Тепер годі повірити, що Ріхард Ярий працював аж на чотири боки: для ОУН, для німецької, польської і большевицької розвідок. Не втяла б тої штуки і зручніша за нього людина. Та й сама особа Ярого в нікого тепер не викликає більшого зацікавлення. Американський історик Армстронг, у своїй книжці п. н. "Український Націоналізм 1939 — 1945", згадує про те, що перед її написанням контактувався з Ярим і приняв його інформації за правдиві. Дослідник та історик 3Ч ОУН, д-р Петро Мірчук, обмежує ролю Ярого тільки до того, що поміг він Революційному Проводові сконтактуватися з німецькими військовими чинниками. Одначе тоді, в воєнних роках, це була зловісна і таємнича постать, якої тінь лягала на все тодішнє націоналістичне підпілля. |
| 10. | Довший час справа суду над
Бандерою нікого не цікавила. В міру того, як
минали роки, вона забувалася. Видвигнули її знову
на дискусію самі бандерівці в статті "Правда
проти наклепів", поміщеній у ч. 40 "Шляху
Перемоги", з дня 28 листопада 1954 року. Стаття не
підписана, вступ до неї свідчить, що походить
вона від редакції, а з достовірних джерел вістки
стверджували, що інспірував її Степан Бандера і
перед пущенням до друку пильно студіював кожне
речення. Ось уривок статті, що відноситься до
суду над Бандерою:
"В 1940 році "ПУН" А. Мельника влаштував був так званий суд над згаданими членами ОУН (Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком, прим. автора). Суд складали: голова — д-р Юліян Вассиян, члени Я. Г. і І. Мицик, "оборонець" — інж. Осип Бойдуник, теперішній Голова УНРади "прокурор" — мгр. Зиновій Книш. Цей "суд" засідав "позаочно", без участи і відома суджених, без подання їм у будь-якій формі акту обвинувачення та змоги боронитися. "Прокурор" Книш склав "акт обвинувачення", та жадав кари смерти для Ст. Бандери і Я. Стецька. "Судді" схвалили цю кару. "ПУН" доручив після того Іванові Мицикові подбати про виконання "присуду". І. Мицик вербував до вбивства члена Організації К., даючи йому вказівки та готовий пашпорт на виїзд до Південної Америки після того, як виконає своє ганебне вбивство. Але К. з обуренням відкинув "братолюбну" пропозицію Мицика і повідомив про злочинні пляни мельниківців тодішній Революційний Провід ОУН". Про те писання анонімних авторів можна сказати: чув дзвін, та не знає, де він. Незнання перемішане тут з мерзенною брехнею проти одного з найідейніших і найхрустальніших постаттей революційної дії ОУН — сл. п. Івана Мицика. Це мало закласти підвалини під оправдання пізніших братовбивств. Помимо моїх зусиль не вдалося мені устійнити точного складу Головного Революційного Трибуналу, що судив Степана Бандеру. Одинокий з живих ще учасників Трибуналу, Ярослав Гайвас, не може відтворити з пам'яти того складу. Певне тільки те, що Головою Трибуналу був д-р Юліян Вассиян, а один з суддів — Ярослав Гайвас. Архіви з тих часів знищені і тому, на жаль, не можу з цілою певністю встановити, хто був третім суддею, хто оборонцем, а хто прокурором. Правдоподібно вже не можна буде зберегти того для історії ОУН. Я не мав ніякого відношення до Трибуналу, навіть не виступав на ньому як свідок, а то напевно запам'ятав би собі його склад. Правду кажучи, воно й не таке важне. Головне, що Суд відбувся, — знаємо імена двох суддів, з того один живе ще сьогодні — розглядав справу і дав присуд. Присуд Головного Революційного Трибуналу проголошувався не в такій формі, як був первісна схвалений, тільки в такому його звучінні, яке дістає він уже після зміни Головою ПУН. Так постановляв Правильник Головного Революційного Грибуналу. Тому широка громада і членство ОУН офіційно знали тільки те, що Бандеру виключено з ОУН і дано йому право реабілітації. Через те всі ті нісенітниці про Івана Мицика, як екзекутора присуду, намову до того якогось містичного члена Організації К., пашпорт до Південної Америки (подумати: готовий пашпорт у воєнних часах!) — це все смалені дуби. |
