Зиновій Книш
РОЗБРАТ

Відкриття тайних матеріялів у захопленій домівці. —Бандера висилає людей робити повстання. — 3 висланої чвірки — два стають на службу НКВД. — Хто такий Ярослав Буй-Горбовий? — Його зловлення в брамі кам'яниці у Львові. — Заломання чи хитрування? — В руках убивника полк. Коновальця. — Розмови й дискусії Горбового з НКВД. — Його подорож до Києва й Москви. — Генеральна "всипа" Горбового. — Арешти сотень членів ОУН. — Валюх-Яценко перекидає Горбового за Сян. — Доручення: дістатися до серця ОУН. — Розшифрування Горбового. — Його сенсаційні протоколи. — Подорож у товаристві шефа бандерівської СБ. — Наглий арешт у Ряшеві. — Що сталося з Горбовим?— Наша нездатність використати пропаґандивно зраду Горбового.

В той час, коли бандерівці періщили нас вздовж і впоперек демагогічними брехнями в справі Ярослава Барановського, в наших руках була можливість відплатитися їм негіршою монетою, ще може навіть більше сенсаційною. Бо пересортовуючи різні папері в захопленій організаційній домівці натрапили ми на справу, що від неї волосся дубом піднімалося на голові. В історії ОУН відома вона під назвою афери Буя-Горбового. Щоб її ліпше висвітлити, мусимо вернутися думкою півроку назад.

Степан Бандера був опанований бажанням підняти повстання проти большевиків. Це була його "ідея фікс"— кожному, хто йшов до підпільної праці в краю, або приходив звідти зо звітами чи за інформаціями, доручав він підготову збройного повстання. Весною 1940 року РП ОУН виправив з тією метою до краю групу чотирьох людей: Горбового, Кремінського, Чижевського і Пшеничного. Не були це одинокі люди, що їх з такими дорученнями висилано в край, їх ішло більше, але це були вибранці, що мали спрямувати всю увагу Крайової Екзекутиви ОУН в той бік і бути їй помічними у підготові повстання серед організаційних кадрів. Ішли вони не всі разом, тільки кожен окремо, а всі мали зійтися на умовленому місці в одній з організаційних квартир у Львові. З них про долю Кремінського мені не відомо нічого, Пшеничний згинув у бою при переході границі, а Чижевський — знаний під псевдом "Демид" — попався в руки НКВД, заломився, став провокатором і був на большевицькій службі ще до 1947 року, коли то видав большевикам у руки Грицая-Перебийноса, що його література ОУНР називає генералом і шефом штабу тих частин УПА, які стояли під бандерівським впливом. Що з ним сталося після 1947 року — не знаю.

І тут зачинається дивна історія Ярослава Горбового. Родом він був з містечка Долини коло Стрия, мав, якщо не помиляюся, двох братів, з яких один, д-р Володимир Горбовий, адвокат і оборонець Бандери в Варшаві, а другий, Іван, залишився при господарстві. Ярослав Горбовий ходив до гімназії в Стрию, дійшов до восьмої кляси і з якихось причин не вдавалося йому докінчити науки, правдоподібно через арешти й поліційні переслідування, бо вже в тих часах належав він до ОУН. В 1938 році його знову арештують при нагоді якоїсь "всипи" з більшою групою членів ОУН і засуджують на вісім літ тюрми, звідки, як багато інших, визволяє його війна. Разом з іншими колишніми в'язнями перемаршував він через Коросно до Піщан і там я його перший раз побачив та познайомився з ним. Був це кремезний мужчина, плечистий і сильної будови тіла, на оці мав якийсь сказ, виглядав на зизоокого. Вів себе скромно, а при тому поважно і на мене, особисто, в тому часі зробив корисне враження.

Коли ліквідувався збір в'язнів на відпочинок у Піщанах, Ярослав Горбовий у товаристві кільканадцятьох з них виїхав окремим транспортом до Галичини на спеціяльний перешкіл до підпільної роботи в краю, куди й вислано його на провесні 1940 року. Ще перед тим брав він участь у бандерівському з'їзді в Кракові дня 10 і 11 лютого 1940 року. Після того урвався з ним контакт і загинув за ним слід. Швидко через край перекотилася лавина арештів, трусів і депортацій, була думка, що він упав її жертвою, як багато інших.

Ненадійно, в липні 1940 року, Буй — таке було його псевдо — з'явився в Кракові. Зголосився до Бандери, свого земляка, і подавався, що втік з тюрми та по важких переходах добився за кордон, не міг натрапити на зв'язок у краю. Це видалося підозріле. По-перше, з большевицької тюрми втекти в тому часі не така то вже легка справа. По-друге, в часі між його відходом до краю і поворотом назад, кількома наворотами відбувалися там широкі арештування і стало відомо про різні "всипи", хоч не натраплено на слід, хто був їх автором. Крім того, большевики застосували тоді тактику підкидати своїх конфідентів, що їм неначе то вдалося якимось чином утекти з тюрми.

Буя піддали під обсервацію, заопікувався ним "Юлько",1 теж його земляк зо Стрийщини. Коли підозріння почали згущуватися, узяв його в свої руки шеф бандерівської розвідки, Іван Равлик. Не беруся говорити про те, якими він послугувався методами, але мусіли вони бути добрі, бо Буй почав розказувати несамовиті і нечувані дотепер в ОУН речі, що в них спершу годі було повірити. Замкнули його в спеціяльній квартирі, день і ніч тримали під сторожею, і там він списував свої зізнання. Переважна частина тих зізнань попала в наші руки дня серпня після захоплення домівки, а решту дістали ми несподіваним способом через Сича. Ще коли Сич "урядував" оточений диверсантами, Олекса Гасин, як один з інструкторів на військовому курсі, позичив у нього якісь лекції та підручники. Потім відмовився віддати і Сич узявся на спосіб. В товаристві свого знайомого військового німецького старшини, що тоді переїжджав через Краків і вступив до Сича на відвідини, наскочив на Гасина у його власному мешканні і зажадав віддачі своєї власности. Збентежений Гасин дав йому цілу паперову теку з паперами і яке ж було наше здивування, коли Сич, вернувшися до своєї кімнати, побачив між своїми військовими лекціями комплетні зізнання Буя-Горбового! Напевно не був це одинокий примірник, бандерівці мусіли їх мати більше, та пильно це берегли в тайні перед своїм членством.

Розказує Буй, що щасливо перейшов границю, вступив по дорозі ще до однієї місцевини зловити зв'язок з якимось своїм давнішим знайомим, і вже на другий день був у Львові. Побувши там кілька днів усього, не встиг розгорнути своєї роботи, бо швидко після того зловили його большевики в брамі кам'яниці, де була організаційна зв'язкова квартира. Піймали його припадково, не було там засідки, от дивилися на прохожих, один з них видався їм підозрілим, затягнули його до брами, щоб перевірити документи і не робити того на очах людей на вулиці. Буй папери мав в порядку — нікого не виправляли в край без добрих і правдивих документів — але носив він при собі зброю і це припечатало його долю. Бо зброя носиться на те, щоб з неї в потребі робити вжиток. Раз казали йому йти до брами й зажадали показати пашпорт, не було для нього іншої шанси, як замість документу витягнути пістоля й піти на бій з обидвома енкаведистами. Коли не мав наміру вдаватися в ту скрайність, — не треба було носити з собою пістоля.

Енкаведисти переглянули пашпорт і по кількох питаннях уже хотіли його пустити, а тоді одному з них прийшло до голови ще обшукати йому кишені. Тут і прийшов амінь. Облапали кишені, знайшли пістоль і забрали до арешту. Там він спочатку ні до чого не признавався, але большевики терпеливі, мають час, можуть і вміють розв'язати язика. Допитували його днями й ночами, переходив через кількох слідчих, йому грозили, страшили його, то знову улещали перспективами доброго життя на випадок, коли покається і видасть своїх спільників — але не били, не вдарили ні разу і покищо ніяких засобів насилля не стосували. Так минуло майже два тижні, Буй тримався міцно. Погодився вже в думці з тим, що пропаща його доля, але твердо рішився забрати з собою тайну на заслання, а може навіть до гробу. На кілька днів лишили його в спокою, — Буй сидів на одиночці — і він уже почав думати, чи не надоїло большевикам морочити собі голову його справою, про вину його були переконані, зрештою знайшли при ньому зброю, і тепер куля в потилицю або шлях на Сибір. Але не прийшло ані одне ані друге, замість того завели його до ще одного слідчого, що прийняв зовсім іншу тактику: ніяких погроз, ніяких натяків на кару, ніякої думки про репресії — тільки розмови про долю українського народу в СССР та порівняння її з його політичною ситуацією в Польщі, Румунії й Карпатській Україні. Почалися предовгі дискусії в приязному тоні, при чому його співрозмовець старався бути об'єктивний, признавати деякі слабі сторони большевицького режіму, пояснювати їх причини і все разом зводити в білянс, в якому вже тепер переважають активи і з кожним днем будуть вони зростати. Ці свої розмови пояснював слідчий Буєві тим, що його завданням не нищити противника, тільки його переконати, тим більше такого, як він, Буй, що виріс і виховався поза межами СССР і про совєтську Україну знає тільки з ворожої для неї пропаганди. Все ж таки він уважає Буя ідейною людиною, бо ж коли йде він на нерівну боротьбу, в якій майже певно жде його смерть, мусять ним керувати ідейні спонуки. Чи не краще було б Буєві, замість пускатися в боротьбу з незнаним противником, наперед пізнати, який стан в Україні і взагалі в СССР цей противник витворив і які ціннощі він заступає, а тоді сконфронтувати це з власним світом ідей? Буй завагався, чув підступ. Одначе, що ж тут зле чи нечесне, коли він погодився на пропозицію слідчого — пізнати Україну? З попередніх розмов він уже знав, що його слідчий— спеціяльний уповноважений до боротьби з ОУН, що вій має десь свій осідок у централі українського НКВД в Києві, але тримає теж своє бюро у Львові, часто сюди приїжджає. Буєві показали в Кракові світлину і він пізнав у ньому "Валюха-Яценка", большевицького агента, що підкинув бомбу полк. Коновальцеві в Ротердамі. Вдарило його одне: "Валюх" ні одного образливого слова не кинув на ОУН, її Провід чи на окремих членів, навпаки, висказувався про них з деякою пошаною і з признанням, хоч і одверто казав, що заступають вони безвиглядну й пропащу справу, марнують тільки власні сили, а коли б усю ту енергію вжити на розбудову й закріплення українського елементу у власній радянській державі — це було б щось гідне уваги ідейних людей, правдивих українських патріотів!

Знову минули два тижні, ввесь час розмови йдуть, безперебійно, теми ніколи не бракує. "Валюх" ставить тезу, що вправді в великих політичних рухах минулого хімери і мрійники нераз виказували рушійну силу, але в двадцятому столітті, віці машин і масових рухів — це тільки Дон Кіхоти, може й шляхетні, але переважно смішні. Хто хоче працювати для України, той мусить дбати, щоб Україна була індустріялізована, електрифікована, її сільське господарство модернізоване, села й міста гігієнічно розбудовані, неписьменність ліквідована, скрізь школи, бібліотеки, освіта. Це тривкі, матеріяльні бази національного розвитку, що сьогодні йде сюди, а завтра може повернутися туди. Нехай, що націоналізм на першому місці ставить національне добро, а потім особисте, нехай він мріє піднести українську націю на вершини і зрівняти її з іншими великими націями. Що він до цього часу зробив? Не мав нагоди? Можливо. Але й те доказує його слабість, як ідеї. Бо коли б його ідея справді була така сильна й непереможна, вона відсунула б своїх суперників і заволоділа б широкими масами України, маси станули б за нею і дали б їй силу. А зрештою, приймім на хвилину, що це колись наступить, у майбутньому, за те бореться Буй і його друзі, вони в те вірять, готові життям своїм за те рискувати. А от ми подивімся, що український радянський лад уже зробив для України, без потреби вичікувати далекого майбутнього. Чи хоче Буй це побачити?

Чому не хотіти? Буй хоче, йому це цікаво. Поїхали оглянути "революційні здобутки" Радянської України. В Києві жили в готелі, не завели Буя до в'язниці, залишили на вільній стопі, хоч під суворим наглядом. Їздили оглядати Дніпрельстан, показували зразкові колгоспи, "щасливе й радісне життя" і все те, чим могла похвалитися "квітуча Україна трудящого радянського народу". НКВД вміє показувати і знає, що кому і як показувати, куди треба водити француза Еріота, а куди українського націоналіста Буя-Горбового. Навіть пустили його самого ходити по Києві, хоч і не спускали з нього ока. А потім поїхали ще в Москву, жили в підміській віллі, ходили по театрах і балетах дивитися на "радянську культуру".

Нарешті прийшов час, коли Яценко сказав, що досить уже поїздок та оглядин. Його діло — нищити націоналізм, а не забавляти Буя. Почали тепер дискутувати над тим, що робити. А бачили багато гарних речей. Чи не краще прикладати рук до дальшої їх розбудови, як витрачати сили і марнувати життя в даремній боротьбі з українським народом? Бо ж кінець-кінців боротьба йде не тільки проти совєтської форми влади, але проти українського народу, що таку форму вибрав, або нехай, що з нею тільки погодився, але за нею тепер стоїть і разом з нею творить собі нову дійсність, будує нове життя. Правда, ще багато бракує, не все так, як повинно бути, чимало ще лиха, подостатком залишків старого світу. Тимбільше потрібно напружувати всі сили. Нехай скаже Буй поправді, по-щирості серця: хто більше любить Україну, чи той, хто ставить у ній нові фабрики, покриває її поля тракторами і комбайнами, чи той, хто кличе нарід руйнувати досягнення радянської влади? І чи не тратить Буй даремне своєї молодости в погоні за націоналістичними хімерами проти реальної дійсности в Україні? Ну, що ж, помилятися можна. Бо й звідки ж Буєві знати про те? Жив він увесь час під національним гнітом у Польщі, справжньої України і на очі не бачив. Тепер перед ним відкритий шлях на дві сторони,— нехай він вибірає його в повній свідомості— або слухати агентів з Риму й Берліна, або йти з українським народом. Нехай добре подумає Буй, він тримає в своїх руках власну долю.

І Буй думає. Він уже знову у Львові і назад у тюремній камері. Ходить сюди й назад, від стіни до стіни, переходив думкою все, що чув і бачив за ті два місяці. Сьогодні-завтра кінець любим розмовам, це прочуває Буй, почнуть говорити інакшою мовою. Панькатися стільки часу даремно НКВД не звикло. Що стоїть перед ним? Правдоподібно випустять його на волю, коли він погодиться перейти на большевицький бік. На волю! Чудова річ — воля. Надворі весна в розквіті, вітер заносить пахощі її крізь заґратоване віконце, чути цвірінькання пташок уранці. Ні, що й не казати, нема кращої речі над волею. А може тільки дурять? Мабуть ні. Навіщо водилися б з ним такий довгий час... Гм... Задармо енкаведисти того не зроблять, скажуть "працювати для радянської України". Відома річ, що вони під тим розуміють і якої "праці" від нього будуть вимагати. Значить — вийти на волю за ціну зради своєї Організації, своїх товаришів?...

Довго ходить Буй по келії. Чотири кроки туди, чотири назад, чотири туди — чотири назад. Спокуса підсовується до серця, до млості смокче, клубком до горла підкочується...

Чорт побери! А хіба ж його теж не всипали? Та ж під брамою зв'язкової квартири чекали на нього, мусів хтось сипнути! Чому Буй має жаліти других, коли ті другі не жаліли його?

Все таки — погане це діло йти проти своїх товаришів... Присягу складав, у тюрмі разом сидів...

Але... чи мусить він сипати всіх? Він же ж щойно прийшов сюди і НКВД про те знає, легко йому буде збрехати, що він мало кого знає, він щойно мав зачати свою працю... Відомо, щось сказати треба. Він скаже про те, що за границею, і так большевики туди не доберуться. Можна ще сказати, хто з ним ішов, і так усі вони мали в підпіллі жити, на чужі документи, енкаведисти їх виловлять скоріше чи пізніше. А потім, він обіцяє, що буде "працювати" на майбутнє. Хто його знає, може вдасться втекти? Таки напевно вдасться, коби тільки його випустили! Правдоподібно спочатку будуть наглядати, а потім не встережуть. Ого! Раз тільки Буй тверду землю під ногами почує — лови вітра в полі!

Буй захоплено малює картини в своїй уяві. Не інакше, тільки треба обіцяти співпрацю! І власне, яка ж це шкода для Організації, коли він розповість про те, що за границею? Так чи інакше большевики про те довідаються, як тільки захочуть. Це не трудно, в Кракові, чи в Відні чи в іншому місці — все, як на долоні. А одна-дві жертви тут, у Львові, чи деінде в Галичині — мій Боже, і без того кожного дня складаються ті жертви! А може він матиме нагоду декому помогти, когось остерегти? Тоді надолужить те, що мусів віддати за ціну волі...

А втім, ще й не знати, чого саме від нього будуть вимагати. Може схочуть тільки пропаганди, може зовсім не доведеться товаришам шкодити? Може скажуть писати покаянні заяви і виголошувати на мітінгах промови за "наверненням"? Бр-р-р! Гидко самому собі в лице плювати. Але в большевиків це не новина, тут люди до того звикли...

Коли Буй прокинувся на другий день, у нього вже твердо назріла постанова погодитися на пропозиції "Яценка", якщо він їх висуне. Він мав зголоситися в вартового, щоб його відвезли до "Яценка", як тільки "передумає" він справу. От він і "передумав", стукає до дверей.

За хвилину він уже в "Яценка". Він на всі боки розважав і прийшов до переконання, що помилявся. Помилялися й ті, що його сюди висилали, та не його це діло, нехай вони за себе відповідають. А він з ними зриває і хоче віддати свої сили для Радянської України, для свого народу.

"Яценко" йому гратулює. Вітає його з перемогою над самим собою. Одна з найтяжчих це речей, легше не раз і муки терпіти, як добровільно визнати власні помилки.

Ну, гаразд, що Буй надумався. Бо від завтра він, "Яценко", здавав його справу іншим слідчим і нехай Буй не робить собі ніяких ілюзій, що це значило б. Він справді на п'ять хвилин перед дванадцятою рішився. Ще кілька днів побуде він тут, у тюрмі, різні формальності треба перевести, оформити його нові завдання. Та це швидко мине, харчі він дістане добрі, принесуть йому дещо почитати до камери. "Яценко" мусить виїхати за ділами на два дні, а вернеться, тоді будуть далі говорити. Буй зробив розумно, він не тільки, що власне своє життя урятував, але тепер матиме нагоду справді працювати для свого народу. Ну, покищо — до побачення!

Не Буй перший, не він і останній з тих, що манили себе надією, наче б то можна піддурити поліцію, та ще й НКВД. Почав він було крутити, засланятися то цим, то тим — на ніщо це не придалося. Найперше казали йому підписати заяву, що він помилявся, вступаючи до Організації Українських Націоналістів, що діяльність Організації шкідлива для українського народу, про що він, на жаль, переконався вже запізно, коли доволі багато лиха накоїв. Тепер він уважає своїм обов'язком остерегти інших, щоб не повторяли його помилок, зокрема розкрити очі ідейної української молоді, щоб не марнувала своїх сил у боротьбі з вітряками і не ломила передчасно свого життя, бо тих сил і того життя потребує від неї Україна. І далі, йому не вистачає визнати свої помилки, він відчуває своїм обов'язком направити заподіяну українському народові шкоду в той спосіб, що від сьогодні всі свої сили віддасть на боротьбу з націоналізмом і з Організацією Українських Націоналістів і таким чином бодай частинно спокутує свій гріх перед Україною.

А тепер пішло, як по похилій площі. Буя посадили в канцелярії "Яценка" і там він списав усе, що знав про ОУН від хвилі свого приступлення, аж до розвалу Польщі і свого виходу з тюрми. Це він писав без окремої принуки, бо був переконаний, що НКВД і так про ці речі або вже знає, або скоро про них з інакшого джерела довідається. А далі казали писати про те, що діялося в Генерал-Ґубернаторстві, доки не перекинули його через Сян. І Буй писав про опозицію Степана Бандери, про організування Крайової Екзекутиви в Кракові, про з'їзд в днях 10 і 11 лютого 1940 року і створення Революційного Проводу ОУН, про поїздки Бандери до Голови ПУН, про організаційну мережу в Генерал-Ґубернаторстві. Виписав усі назвища, що їх пам'ятав, описав усі граничні пункти, які знав, видав кличку, сховки і квартири на границі.

Та помилявся, коли думав, що на тому кінець. Бо аж тепер прийшов "Яценко" до найважнішого для себе — до зв'язків та організаційної мережі ОУН у краю. На ніщо не здалися Буєві запевнення, що він про ті речі мало або нічого не знає. "Яценко" слухав того терпеливо, казав напружити пам'ять, пригадувати собі членів ОУН з-перед війни, не спішитися. Відвороту для нього вже нема. Він у руках НКВД, що має його компромітуючу заяву і кожної хвилі може вбити його фізично й морально, публікуючи фотокопію, заяви. Але він того не хоче робити, він розуміє, що Буєві тяжко одним скоком відгородитися від минулих років, він знає, що людина переходить душевну боротьбу, коли зриває зо своїм минулим. І так кожного дня — в одній руці пиріжок, у другій батіжок.

Бачить Буй, що не переливки, і пише далі. Висипав усе, що знав. Які лише імена на гадку прийшли, кого знав особисто, або чував від інших, усі квартири, зв'язки, гасла й клички. Це була найбільша всипа в історії ОУН до того часу і жертвою її впали сотні націоналістів. Бо НКВД ловило не тільки тих, що їх засипав Буй-Горбовий, воно нищило ціле їх оточення, своїм звичаєм, що ліпше заарештувати сотню невинних, як пропустити одного винного.

Не тільки сипав Буй письмово про речі, що їх з-давніш знав, але й ходив він з НКВД по Львові, відбував стрічі з людьми, скликав сходини Крайової Екзекутиви — після того НКВД вимітало людей з приватних мешкань, щоб не навести підозрінь на Горбового. В ті дні зліквідовано всі організаційні верхи у Львові і в областях, лише декілька осіб чудом спаслися, не могли прийти на засідання Крайової Екзекутиви чи на сходини активу і не міг через те про них довідатися Горбовий. Скарбник Крайової Екзекутиви, о. Ярослав Чемеринський, рятувався втечею, переодягнувшися в світський одяг і долучившися до транспорту виміни населення між большевиками й німцями. Його поїзд уже перейшов контролю на станції в Перемишлі і мав вже рушати на німецький бік. В останньому моменті наскочили енкаведисти і витягнули о. Чемеринського з вагону. Пропав за ним слід.

НКВД затирало руки з утіхи. А в Кракові Бандера снував мрії про те, як то Буй-Горбовий, його довірений і земляк, висланий на політрука до Крайової Екзекутиви ОУН у Львові — підготовляє протибольшевицьке повстання.

"Яценко" не звик спинятися на половині дороги. Доказав це в Роттердамі. Покищо витиснув Горбового, як цитрину. Тепер міг би його ліквідувати, бо ледве чи була б ще якась користь з нього в Галичині. Але, коли не можна його вже більше використати на одному місці, треба спробувати на другому. Так чи інакше, нема вже відвороту для Буя, він цілком на большевицькій ласці, тільки крутнув би хвостом, а вони тиць заяву націоналістам, та ще й у супроводі інформацій про його подвиги весною 1940 року у Львові. Хоч верть круть, хоч круть верть — тут тобі в черепочку смерть!

Знав про те і Буй. Разом з тим, як западав він щораз глибше в трясовиння, кріпнула в нього постанова триматися НКВД.

"Яценко" задумав ужити Буя за кордоном. Там не знають покищо про його ролю і не швидко дізнаються, якщо Буй буде обережний. А обережним він мусить бути, бо рятує свою шкуру. Він піде знову за Сян, достанеться до Бандери, бо мусить йому скласти звіт. Цей звіт буде дуже простий: Горбовий ніяких зв'язків не зловив, бо скрізь перед ним косило НКВД, він мусів спершу самий сховатися, щоб переждати бурю. А потім застав пустку, нікуди ступитися, скрізь чужі. Все ж таки він якось підлатав організаційну сітку і вернувся тепер за дальшими інструкціями, бо первісного свого завдання — підготови повстання — покищо нема як виконувати.

Певно будуть мати наради в Революційному Проводі, щось постановлять, про те Буй скаже "Яценкові" на зустрічі за Сяном за місяць. "Яценко" буде чекати на нього цілий тиждень, бо може не вдасться Буєві без підозріння прийти на визначений день. А після того уложать справи так, що вже Буєві непотрібно буде переходити для звіту на другий бік, за інформаціями до нього буде голоситися по кличці довірена особа НКВД. І не довго прийдеться Буєві сидіти в Кракові. Він мусить пробиватися вище — до Риму й Берліну, де сходяться нитки політичної роботи і міжнародніх зв'язків Проводу Українських Націоналістів. Увесь час до нього будуть по умовленим кличкам голоситися агенти НКВД за кордоном і їм Буй передаватиме все, що встигне довідатися. Але горе йому, якби хотів він відкараскатися від НКВД! "Яценко" має довгу руку і досягнути нею може кожного в любому місці! Нема кутка на землі, де можна б безпечно скритися від НКВД, а якщо кому й здається, що вивів він НКВД в поле і заховав себе перед його всевидючим оком — це самообман, з якого колись у жаху він пробудиться. Його не знищено тільки тому, що НКВД покищо не вважало це потрібним.

Обговоривши ось так докладно з Буєм його завдання, "Яценко" особисто підвіз його автом над Сян на відтинку поміж Перемишлем і Сяноком і там перекинув його на другий бік. Там він і чекатиме його рівно за місяць від того дня, тоді теж і дасть йому спосіб для наглої втечі, якби націоналісти розшифрували Буя і якби він мусів рятувати своє життя втечею.

Довелося "Яценкові" даремно ждати за місяць. Буя зловила і розшифрувала розвідка ОУН і ось так само, як колись у бюрах НКВД у Львові, сидів він тепер у конспіративній квартирі ОУН і списував усе, що всипав большевикам. А від того мороз пробігав поза шкурою і зрозуміло, що бандерівці про те мовчали, мов води в рот набрали.

Коли Буй списав усе, що висипав і подав, які доручення дістав від "Яценка", його повезли, щоб показав місце, де його переправлено на цей бік і де на нього буде ждати "Яценко". Думка була, чи не вдалося б схопити "Яценка" живцем і перетранспортувати на цей бік? Їхав він з шефом бандерівської надграничної розвідки, Миколою Арсеничем. На залізничій станції в Ряшеві їх арештувало Ґестапо, Арсенича по кількох днях випустили, а Буя-Горбового кудись повезли. Відтоді не бачив його ніхто.

Різні були теорії, що сталося з Буєм-Горбовим. Непровірені чутки подавали, що сидів він ще довший час у ряшівській тюрмі, мав там бачити його хтось з українських політичних в'язнів. Потім німці наче б то його розстріляли. Ця версія мало правдоподібна. Защо мали б німці стріляли Горбового? Він не зробив їм ніякої шкоди, не мав до них ніякого відношення, навпаки, помагав їм большевицькими руками ліквідувати невигідну ОУН. Інша справа, могли йому підставити ногу большевики. Коли "Яценко" довідався, що Буй признався про все бандерівцям, міг постаратися, щоб до німців прийшли докази про те, наче б то Буй виконував якусь роботу проти німців на користь большевиків. Большевики на те діло мастаки.

Більш імовірна друга можливість, за якою німці виправили Буя назад на большевицьку сторону, тим разом як подвійного агента, зобов'язавши його до праці для себе під загрозою видачі большевикам. Тоді Буй знайшовся між молотом і ковадлом, большевики його або ліквідували, а може й зберегли, про всяке. Були голоси, що витягнули його в 1945 році для зустрічі зо своїм братом д-ром Володимиром і що відограв він тоді свою ролю при перетягненні д-ра Володимира Горбового на большевицьку службу.2

Не важна доля Горбового. Яка б вона не була — він на неї заслужив. Важне те, що ось у наших руках історія, супроти якої блідли всі закиди проти Барановського і що своєю сенсаційністю та свіжістю перевищила все дотеперішнє, її наслідки кожен міг бачити й відчути вже тепер, сьогодні, не вертаючися думкою на кілька років назад. Пов'язання Буя-Горбового з НКВД, а головно з легендарним Валюхом-Яценком, убивником полк. Коновальця, надавало тій історії нечуваного посмаку провокації і можна собі уявити, що зробили б бандерівці, якби були на нашому місці. Ярослав Буй-Горбовий, приятель і земляк Степана Бандери, рідний брат його оборонця в варшавському процесі і Голови Державно-Плянувальної Комісії, член Революційного Проводу, того самого, що так побивався за чистотою революційної дії ОУН і проголосив хрестоносний похід проти зради в Організації — не тільки заломився, не тільки всипав усі тайни, не тільки послав на смерть і каторгу сотні товаришів — куди більше, як це могли зробити обидва Барановські разом, — і справжній провокатор Роман і здогадний, Ярослав, — але добровільно, без побоїв і тортур пішов на співпрацю з НКВД, пішов на зраду націоналістичного руху й української нації, вислугувався енкаведистам у краю, а тепер продовжує свою юдину роботу за кордоном, продає і свого друга Бандеру, доносить большевикам про роботу і ПУН і свого власного РП ОУН! Зручний демагог викував би з того смертоносну зброю проти бандерівців, заставив би їх перейти на дефенсивні позиції, розоблачив би їх, як оборонців правди і справедливости в ОУН і вивів би на голу сцену життя такими, якими вони справді були: жадібними влади збунтованими синами, позбавленими всяких етичних засад у внутрішньому організаційному житті політичними себелюбами.

А замість того ми лише тут і там, несміливо якось, неначе крадькома, з острахом і з почуттям співвинуватости натякали бандерівцям, що "чия кричала б, а чия мовчала б". Найбільше тою справою переймався Ольжич. Вона страшним тягарем лягла на його чисту душу, він переживав її так, якби це не Буй-Горбовий, тільки хтось з вірних Проводові людей упав у багно. Він був проти демагогії взагалі, навіть коли б її вжити в самообороні, а вже ніяк не міг погодитися з думкою, щоб справу Горбового роздмухувати під ковальським міхом пропаганди, доказував, що вона обернеться бумерангом проти нас самих. Він, оборонець Ярослава Барановського перед Головним Революційним Трибуналом, тяжче переживав закиди проти свого клієнта, як самий підсудний. Його вбивала брутальна безшабашність бандерівців і він нізащо не хотів рівнятися з ними в методах боротьби.

І його думка переважила, про справу Буя-Горбового знали мало, широко в наші маси вона не пішла, а багато з-поміж української суспільности не знали про неї зовсім.

Може я помилявся, але я був за тим, щоб справу Горбового пустити на всі вітрила. Коли йде боротьба за "бути чи не бути", не можна бавитися в краснодуха, підніматися сонцем вище хмар і наставляти власну спину під удари демагогії противників. Поставу нашої Організації за чверть століття може будуть уважати шляхетною, але тоді її розцінювали, як вияв нашої нездарности. В мене самого пробивався сумнів, чи, на випадок іншої постави нашого Проводу, ми могли б і потрапили б використати демагогічно справу Горбового бодай на половину так справно, як бандерівці вигравали закиди проти Макара-Барановського.

В часи, коли події міняються, як у калейдоскопі, раз прогаяна ситуація не вернеться ніколи. Бандерівці виступили зо справою Макара в моменті, коли дістали від нас перший удар. Тією картою заграли по-мистецьки і до останньої ставки. Їхня офенсива тривала коротко, але йшла концентричними ударами в усіх місцях нараз і заподіяла нам колосальну шкоду. Витягнули б вони ту карту скоріше або пізніше — хто зна, чи мала б вона ту саму силу.

Справа Буя-Горбового могла б бути чудовим анти-дотом на бандерівську демагогію. Але вийти з нею треба було негайно і кинути з усією силою. Бандерівці розпалили атмосферу ненависти до білого, а це не могло довго тривати, кожен тиждень мусів приносити прохолоду, людські нерви не можуть вічно бути в нап'ятті. І от саме в момент, коли повінь демагогії дійшла до верху, зрада Буя могла звернути гнів розбурханих і самими бандерівцями розагітованих націоналістичних мас проти бандерівців, товаришів Горбового. В тому моменті політична доцільність казала забути на етичний стрим у відношенні до клеветників і могуче вдарити їх власною зброєю.3

1.	Олекса Гасин.
2.	Володимир Макар ("Береза Картузька", спомини з 1934 - 1935 років, Видання Ліги Визволення України, Торонто 1956, стор. 120) подає, що Ярослав Горбовий згинув у німецькому концентраційному таборі в Авшвіц у 1941 році. Але д-р Петро Мірчук у своїх спогадах з часів перебування в тому ж таборі, п. н. "В німецьких млинах смерти", не згадує про Ярослава Горбового і не подає його назвища в списку в'язнів.
3.	Є підстави думати, що в тому часі Яценко-Валюх приїжджав нелегально до Кракова і що правдоподібно робив це кількома поворотами. Свідчать про те керівник розвідки Крайової Екзекутиви ОУН у Генерал-Ґубернаторстві, інж. Федько Яцура, та відомий у Галичині суспільний діяч, лікар д-р Іван Лемішка. Інж. Ящура просліджував справу Ярослава Барановського з доручення ПУН, при тому снувалися в нього комбінації можливости участи большевицької руки в цілій тій справі. Вештаючися між усякими людьми і в різних середовищах, як того від нього вимагало його становище, заходив він часто теж і до "Українського Касина" в Кракові. Між іншим там стрінув свого земляка, д-ра Івана Лемішку. Показував йому фотографії різних людей, чи не пізнав би він їх, між ними і фотознімок Павла Яценка-Валюха. Того останнього д-р Лемішка без вагання пізнав, як одного з тих, що бували в Касині. Коли розкрив йому Яцура, що це за птиця — д-р Лемішка слова не міг промовити зо зворушення, але від свого твердження не відступав, добре собі того типа пригадував. Яценко подався за емігранта-наддніпрянця ще з української війни, що живе постійно десь у Німеччині чи в Чехії, а тепер приїхав до Кракова, щоб стрінутися з людьми, які свіжо перейшли сюди з-під большевиків, і довідатися від них "з першого джерела" про тамошні відносини. Вийшло таке, що Яценко неначе взяв на допит не одного тільки д-ра Лемішку, але й інших українців. Зловивши цей слід, інж. Яцура показував знимки іншим українцям, що про них відомо було, як про сталих бувальців "Українського Касина". Дехто не пізнавав нікого, але були такі, що зовсім добре його собі пригадували. Допитуючи тих людей і конфронтуючи їхні зізнання, інж. Яцура прийшов до переконання, що Яценко бував у Кракові кілька разів у різних часах, а напевно був щонайменше два рази. Цікаво, що не підходив він до нікого, про кого можна було здогадуватися, як про члена ОУН. Вишукував він собі на розмови громадян, що не мали організаційного відношення до ОУН і втягав їх у балачки про останні часи їхнього перебування під большевиками, видобуваючи назвища, оповідання про настрої і т. д. Свідчення д-ра Івана Лемішки про ту справу: "Відносно Вашого запиту щодо стрічі з правдоподібним убивником сл. п. полк. Євгена Коновальця, справа мається так, як Вам про те згадував Федь, з тою різницею, що я тому типові розказував дуже мало, підозріваючи в ньому непевну людину і маючи його за гестапівського агента. Перед самим Свят-Вечором 1940 року я прибув до Кракова з Белза, де я перебував від 13 грудня 1939 до 29 грудня того самого року по моїй утечі з большевицької тюрми в Камінці Струміловій. Мене арештували большевики 9 листопада 1939 року по відчитанні реферату про "медично-суспільну опіку'' в Польщі для совєтськнх лікарів у Камінці Струміловій. Однак це не була причина мого арешту. В часі слідства і під час чотирьох допитів упродовж чотирьох тижнів, вони закидали мені протикомуністнчну роботу в моїй громадській праці на терені Камінеччини, а крім того обвинувачували мене за видання відозви до української громадськости по втечі поляків і приході перших німецьких військових стеж. Один примірник тієї відозви передав большевикам власник друкарні, жид Бернштайн, хоч я багато зробив для жидів за час чотирьох днів німецької окупації в Камінці. З тюрми втік я разом з міліцистом Степаном Органістом, що відсидів кілька місяців за Польщі за комуністичну роботу. В Мостах Великих, де я зупинився по втечі і мусів лікувати свої ноги, НКВД найшло мене в домі кузинки моєї дружини, д-ра І. М. Там я мав я фальшиві документи студента львівського університету, видані вже большевицькою владою. Рано мене відпустили, а вже ввечері прийшли знову по мене, я вискочив через вікно і скрився в кльоачній ямі. Два дні пізніше, перебравшися за селянина, перейшов я німецько-советську границю через річку Солокію в селі Гора. В Белзі стрінувся з моїм " спасителем", Степаном Органістим, і при кінці грудня обидва ми переїхали до Кракова. Швидко рознеслася по Кракові чутка про мій приїзд і мої пригоди в часі втечі. Багато різних людей і людців розпитували мене про мої переживання і враження та про відносини під большевиками. Між тими, що дуже цікавився моєю особою, був індивід, якого я кілька місяців пізніше з цілою певністю пізнав на знимці, що її мені показав товариш Федь Яцура. Наскільки собі тепер можу пригадати, була це охайно зодягнена людина, стрункий і з культурними манерами поведінки, часто всував німецькі слова в розмову, тому то й було в мене підозріння, чи не гестапівський це агент і тому я обережно висказувався в розмові з ним. Мені видається, що я бачив його теж в домі о. Володимира Пашківського, або в крамниці, де о. Пашківський був "тройгендером". Скоро він мабуть зник з терену Кракова, бо не бачив я його вже більше, але, наскільки мені відомо, подібний тип крутився по Сяноці в часі великого переходу членів ОУН через Сян і розпитувався тоді за мною. Думаю, що це був той самий осібняк..."