Опозиція в часі війни. — Квартира Ярого на Ляндштрассе Гавптштрассе у Відні. — Де оформився заговір організаційно? — Тактика подвійної гри. — Голова ПУН взиває до себе Бандеру. — Бандера відмовляється від посту в ПУН. — Особа Ріхарда Ярого. — Його роля в диверсії. — ПУН пертрактує, диверсія конспірує. — Створення "Революційного Проводу ОУН". — "Акт з 10 лютого 1940 року". — Його аналіз в світлі організаційної правовости. — Сфальшоване моральне алібі. — Відношення РП ОУН до полк. А. Мельника. —Помилка диверсантів у розрахунках на свою переважну силу.
Війна, що розвалила польське "моцарство" і разом з ним тюремні мури, влила нові надії в серця опозиції. Віджили старі пляни і це тимскоріше, що головні пружини диверсії —Ріхард Ярий та Іван Ґабрусевич — безпечно ввесь час сиділи за границею. Великий злам в укладі політичних відносин на Сході Европи, а вкупі з тим нові перспективи перед ОУН в Україні ні на хвилину не відвернули уваги опозиції від давної її мрії — захопити в свої руки владу в ОУН. Як тільки розкрилися перед ними тюремні ворота і як тільки почали вони збиратися докупи по стільки роках розлуки, не гаючи дорогого часу відразу взялися продовжувати свою конспірацію. Ревно їм у тому допомагали Ярий і Ґабрусевич-Джон, перший був провідником ОУН на терен Великої Німеччини, функції другого не означені точно, але був він неначе ад'ютантом-помічником Ярого, діставав від нього грошеві фонди і користувався всіми засобами організаційного діяння в Німеччині, створеними довгими роками праці і зв'язків.
Пара Ярий-Ґабрусевич своєї підривної роботи не припиняла, при чому перший був мізком та головним інстигатором, а другий виконавцем, бо, як українець, мав легший доступ до членів ОУН. В тому часі опозиція за кордоном скріпилася чисельно діставши в свої ряди членів ОУН, що виїхали з краю чи то втікаючи перед поліційними репресіями, чи то з наміром продовжувати або доповнювати свої студії в заграничних високих школах. Головна квартира опозиції на той час була в Відні, де Ярий утримував простору організаційну домівку при вулиці Ляндштрассе Гавптштрассе і куди, крім Джона Ґабрусевича, часто заходили ще Роман Шухевич, інж. Євген Врецьона, д-р Богдан Кордюк і Йосип Тюшка. Цей останній був одним з делегатів Галичини на II ВЗУН, що внаслідок воєнних дій уже не міг вернутися до краю, а перші три опинилися в Відні після упадку Карпатської України. Зчаста туди навідувався Ріко Ярий, що їздив за справами по цілій Німеччині, але сталий свій доміциль мав у власному хуторі недалеко Вінер-Нойштадт.
Через квартиру на Ляндштрассе Гавптштрассе перевалювалася маса людей, це ж був гарячий рік, коли люди наперед ішли в Карпатську Україну, потім верталися з неї, а ще пізніше підготовлялися до походу на Польщу. Був час і була нагода з людьми стрічатися, персональні зв'язки нав'язувати, пересівати їх у думці, на кого можна буде колись рахувати. Ярослав Гайвас розказує, що після втечі з львівської тюрми передістався на Словаччину, де його перебрав тодішній зв'язковий ОУН Мирович1, і відставив до Відня. У Відні для таких цілей уживався готелик "Термінуc"і там його тимчасово примістили, з суворою забороною ходити куди небудь до міста. Це було ще до війни. Але вряди-годи потрібно було поїхати до організаційної домівки на Ляндштрассе Гавптштрассе, запрошувала його туди опозиція: Габрусевич, Кордюк, Врецьона. В тому часі не ставили ще якихось конкретних плянів, найбільше нарікали на Ярослава Барановського і критикували загально ПУН, очевидно за вийнятком Ярого, що був їхнім покровителем і від якого більшість з них залежала фінансово — кожної хвилини міг він затиснути гаманець і тоді братія мусіла б розходитися в свояси. Ішли намагання перетягнути Гайваса на свій бік, поки що в симпатіях і переконаннях, ще не було організованих проектів, не появилися ще на горизонті оператори, Бандера і Лебедь.
Трудно сказати, коли саме опозиція рішилася на організований виступ. Треба прийняти, що сталося це в Піщанах, коли мали нагоду з'їхатися разом і переговорити справу з одного боку Ярий, Ґабрусевич і Шухевич з Відня і з другого — Бандера, Лебедь та інші, що приїхали туди з Генерал-Ґубернаторства. Так само годі збагнути, яку тактику рішили вони тоді застосувати, про те міг би сказати хіба хтось з самих заговірників, але, як досі, ніхто з них ще в тій справі не забрав слова і ледве чи забере, а багато їх уже відійшли на той світ. За тим, що заговір оформився організаційно в Піщанах, промовляє не тільки факт, що там мали нагоду зійтися всі головні заговірники, але теж і те, що аж після роз'їзду з Піщан почалося обсаджування "своїми людьми" стратегічно важливих пунктів і ключевих позицій в організації там, де мали вони до того нагоду.
Вибрано тактику подвійної гри. З одного боку ігнорування наказів і розпорядків ПУН на місцях, фактичне непризнання Сича Крайовим Провідником у Генерал-Ґубернаторстві і створення власної Крайової Екзекутиви на тих преважливих теренах, що мали служити випадовою базою в пізнішому поході на схід, в'язання окремих осередків спеціяльними, тільки собі відомими кличками, обсаджування граничних пунктів, висилання власних зв'язкових паралельно з представниками ПУН на всі терени, де вони мали вижидати сигналу до виступу у відповідний момент, організування власної і тільки від себе залежної розвідочної системи, опанування таких зборищ людей, як табори для втікачів, веркшуци, українська поліція, "Українська Служба Батьківщині" і бавдінст. Треба признати, що заговірники взялися за діло з подиву гідною енергією і до своєї цілі йшли просто й рішуче.
А з другого боку зберігалися познаки сповидної лояльности до ПУН і до Голови ПУН, полковника Андрія Мельника. В зв'язках з низовиками старанно уникали самої назви " ПУН", ні одним словом не згадували про полковника Мельника, тут ішла тактика промовчування. Нехай підчинені їм низи звикнуть спершу до нових осіб, нехай привикнуть їх уважати своїми провідниками, а тоді наступить фактичне відрізання ПУН від організаційних мас і субституція ПУН новим керівним тілом стане питанням короткого часу, догідний момент до неї виберуть самі заговірники.
В той же час Бандера їде до полковника Мельника. Взиває його до себе Голова ПУН, як останнього з живих Крайових Провідників, що вийшли з тюрми, щоб на його руки передати привіт для всіх членів ОУН — політичних в'язнів і щоб покликати його до Проводу Українських Націоналістів та віддати в його руки зв'язок з рідними землями. Голова ПУН носився з наміром реорганізації ПУН і підсилення його новими людьми зпоміж тих, що в наслідок війни знайшлися по цей бік большевицького кордону.
Одначе амбіції Бандери сягали тепер куди вище, а до того, по всякій правдоподібності, мусів він уже бути зв'язаний домовленням з рештою заговірників. Пропонованого йому посту він не прийняв і поставив Голові ПУН в імені неозначеного ближче "провідного активу" ОУН домагання усунути зо складу ПУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника-Грибівського, до яких, мовляв, "організаційний актив" не має довір'я. Це має бути передумовою дальших розмов про ставлення революційної боротьби ОУН.
Ясно, що ніякий Голова ПУН, а ще до того людина військова, полковник Січових Стрільців і шеф штабу Дієвої Армії, не міг погодитися з такою поставою. Це пресія, що межує з шантажем в імені невідомої групи осіб. Авжеж, можна відсунути від ПУН тих чи інших людей, можна на їх місце покликати інших. Голова ПУН мав право зробити це кожної хвилини. Але треба мати до того підстави, треба або доказати вину тих людей, або подати інші причини, що їх можна б узяти до уваги при реорганізації. Викидаючи ні з цього ні з того членів ПУН з Проводу на домагання одної групки людей, Голова ПУН стає іграшкою в їхніх руках і творить фатальний прецеденс, що може захитати самими основами Організації.
Голова ПУН зажадав доказів і фактів, що мали б створити підставу до недовір'я "крайових" членів ОУН до обидвох тих членів ПУН. Очевидячки, доказів тих не дістав, їх не було й не могло бути, це була тільки зачіпка. Бандера від'їхав з нічим, але не тріснув дверима за собою, залишив ситуацію неясною, різно можна було сподіватися дальшого її розвитку.
Вслід за тим запрошує Голова ПУН до себе тодішнього Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, Василя Тимчія-Лопатинського. З якими думками й намірами вийшов Лопатинський з тієї зустрічі, не будемо знати ніколи, він загинув і вже не промовить. Правдоподібно в той час заговірники ще не потрапили перетягнути його на свої позиції. Ми знаємо, що в поворотній дорозі стрінувся він з Ярославом Гайвасом у Перемишлі, що мав з ним розмови на тему, як широко розгорнути революційну працю ОУН. В тих розмовах згадував про свої контакти з ПУН і з Головою Проводу і висказав переконання, що основним недомаганням в ОУН є брак справді кваліфікованого, рішучого й відданого революційній справі Проводу, що теперішній ПУН не вповні відповідає своїм завданням і що такий провід треба щойно організувати. В дискусії виявилося, що на думку Лопатинського не інакше розуміє справу теж і Голова ПУН і що в тій справі нема з ним різниці думок. Самий Голова ПУН признає потребу доповнення ПУН і дальша реорганізація піде в такий спосіб, що дехто прийде новий, а дехто залишиться старий, хто виявиться успіхами. З тим Лопатинський тоді й від'їхав.
Якби для опозиції справді найважливішим було довести до реорганізації Проводу і зробити його здатним на її думку ставити чоло грядучим подіям, вона могла б дійти до того дуже легко. Вистачало ввійти Бандері в склад ПУН і прийняти пропонований йому пост зв'язку з краєм, найважливішої ділянки, що означала властиву керму цілою ОУН на рідних землях. Цей референт концентрує в своїх руках усі зв'язки, він за постановку справи відповідає безпосередньо перед Головою Проводу і тільки йому одному звітує. Отже ця, найважливіша, ділянка вийнята була б з-під компетенції Ярослава Барановського, як Секретаря ПУН, і перейшла б до Бандери, а тим самим інші члени ПУН, на думку опозиції нездарні і такі, що не заслуговують на довір'я, були б від неї відрізані.
І це був би перший тільки крок. Вслід за тим пішли б дальші зміни, бо вони відбуваються часто, Голова ПУН мав щирий намір їх перевести і приявність Бандери в ПУН цей процес тільки приспішила б.
Хто знає, може б до того й дійшло, якби за плечима заговірників не діяли тайні сили, що перемінили їх з опозиціонерів у заговірників і безупинно штовхали на шлях боротьби за владу, замість змагати до реформи ПУН. Найбільше пер до того Ріко Ярий. Я особисто був свідком, як він танцював навколо Бандери в Завберсдорфі, запрошуючи його до себе на хутір у гостину. Просто несмачно було глядіти, як старша будь-що-будь людина, колишній старшина, а тепер член ПУН і Провідник Великонімецького Терену скаче довкола того молодика. На цьому місці не від речі буде ближче спинитися на особі Ріка Ярого, що стільки лиха накоїв в ОУН.
Ріхард Ярий походив з австрійської урядничої родини. Народився 1898 року в місті Ряшеві. Справжнє його прізвище писалося з-німецька "Ягри", Ярий — українізована його форма. Були чутки, що мав він у собі сліди жидівської крови, — батько Ярого мав бути вихрещеним мадярським жидом, а мати, з роду Полляк, теж жидівка-вихрестка — але того з цілою певністю ствердити не можна. Одначе щось мусіло бути на речі, бо партійні націонал-соціялістичні установи в Німеччині недолюблювали його й увесь час підозрівали, що його арійське походження не зовсім чисте, тримався він тільки завдяки своїм зв'язкам з військовими колами, що, як відомо, переважно стояли здалеку від партії.
Розвал Австрії застав Ярого в ступні ротмістра кавалерії. Вступає він на службу до Української Галицької Армії, як багато інших його земляків — полк. Шаманек, полк. Бізанц, генерал Ціріц та інші — що чесно воювали за український уряд, якому склали присягу на вірність, не один і голову свою в бою зложив. На всіх побоєвищах Европи німецькі наємники клали свої сили, вступлення їх на службу українського уряду нікого не дивувало.
Скінчилася війна, Ріко Ярий вернувся до Австрії. В тих часах познайомився він з деякими українськими старшинами, що стали пізніше основоположниками Української Військової Організації. Тоді теж він оженився, взявши собі за жінку жидівку з містечка Перемишляни в Галичині, де її батько — Шпігельфоґель — був якимсь малим рабином. Познайомився з нею Ярий у 1919 році в часі українсько-польської війни, а вінчався 1924 року в Ужгороді, де вона вихрестилася й прийняла християнське ім'я Ольга. Зв'язки Ярого з українськими військовиками не пориваються, він стає членом УВО. В початках віддав він немалі послуги для тієї організації. З часів своїх студій у військовій академї в Вінер-Нойштадт мав він чимало знайомих, що зайняли пізніше високі становища в Німеччині, як у війську, так і в цивільному житті, а через них діставав доступ і до інших та в той спосіб уможливив Українській Військовій Організації перші зв'язки з німецькими й австрійськими військовими колами. Людина зручна й хитра, чудово знав німецьку психіку, її добрі й злі сторони і спритно на ній загравав. Швидко стався майже необхідний. Ввесь час тримався близько українського суспільного життя на еміграції, його дружина теж перебувала в українському середовищі. Обидвоє пробують свого пера на сторінках "Розбудови Нації", а Ярий пише брошурки на військові теми.
Організація Українських Націоналістів розростається. Її центр не в Німеччині, тільки в Празі, а після 1934 року — в Женеві в Швайцарії і в Парижі. А Ярий увесь час залишається в Німеччині, нема вже над ним сильної руки полк. Коновальця, Ярий діє більш самостійно. Його менше цікавлять політичні амбіції, він знає, що зайти вище теперішнього свого становища він не зможе, та й не потрібно йому того. Його увага зосереджується на фінансових засобах Організації, а вони немалі. Десь у тому часі він перемінив свої зв'язки з німецькими військовими колами на розвідку, були підозріння, що попросту вступив на німецьку розвідочну службу. В полковника Коновальця родяться перші сумніви і він зачинає відсувати Ярого від деяких справ. Ярий шукає опори в молодших членів ОУН, сіє в них недовір'я до ПУН і виступає в ролі протектора молодого нарибку та кандидатів на провідні становища.
На терені Німеччини ОУН мусіла розпоряджати поважнішими грошовими засобами. Звідти утримувалися граничні зв'язки, до Польщі через Шлеськ і Вільне Місто Данціг, до Чехословаччини й до Литви, дуже важлива експозитура ОУН у Данцігу фактично керувалася з Німеччини, там купувалася зброя. Всі ті гроші переказувалися на руки Ярого, як провідника німецького терену, і він з них розраховувався що якийсь час перед Головою ПУН. Щораз більше спізняється Ярий з розрахунками. Всілякі викрути, то це, то те, люди деякі не вернулися ще з поїздок, рахунки деякі ще треба перевірити, один транспорт зброї пропав, ще не устійнено втрати і т. д. Голова ПУН терпеливий, але терпець уривається. В переїзді до Роттердаму на фатальну зустріч з Валюхом-Яценком спиняється Голова ПУН у Берліні і жадає приготовити всі розрахунки на час свого повороту з Голляндії. Ярий посірів, він знає, що нема жартів. Можна собі уявити, з якою полегшою прийняв він вістку про трагічний розрив бомби в Роттердамі, це його на якийсь час урятувало. А може й на все? Даремні надії! Новий Голова ПУН, полковник Андрій Мельник, людина методична і не забуває нічого. Від усіх жадає звітів і точних розрахунків, нема як Ярому відсунутися від прикрого моменту. На поміч приходять йому події: Карпатська Україна, потім польсько-німецька війна. Він сяк-так ліпить частинні звіти й рахунки, відкладаючи остаточний розрахунок на пізніше, хоч знає, що цей момент невідхильно мусить прийти, а разом з ним і його кінець в Організації.
Неначе з неба спадає йому опозиція Бандери й товаришів. Не тільки можна врятувати себе від сорому і зберегти свій немалий уже маєточок, але й виступити у ролі сторожа чистоти революційної дії і спасителя ОУН, запевнивши собі вдячність молодих людей, що їм поміг дійти до влади. Та й досвіду їм бракує, буде їх водити на мотузочку, нехай там роблять свою революцію, а він буде репрезентувати їх у Німеччині і далі збирати грошики.
Несподівано приходить поміч з іншого боку. Німецькі кола швидко зорієнтувалися, що ОУН це єдина політична сила серед українців, і що з нею немало буде клопотів, коли прийдеться реалізувати свої загарбницькі пляни в Україні. Десь у таємних закамарках, де збігаються темні сили розвідок, постановлено зломити ОУН. Коли треба буде — фізично, але на те завжди час, може найдеться інший спосіб. Звітує Ярий — є така інша можливість, нацькувати опозицію на Провід, нехай б'ються між собою. Найперше це ослабить організацію внутрі, потім скомпромітує її в очах власного народу, а що з того лишиться, те можна перебити, коли прийде свій час, не буде ані спротиву, ані жалю2.
Не було теж на руку порозуміння Бандери і його товаришів з Проводом Українських Націоналістів для Івана Габрусевича, бо для нього там не передбачувалося б ніякого місця, та й ні до чого не був він здатний. Але головним чинником, що за всяку ціну не хотів порозуміння, був Ярий3. Пускав він блахмана про свою всемогутність у Німеччині,якщо йдеться про українців, грозив, що кожної хвилини всіх може позамикати в концентраку на вимогу військових чинників, малював міражі про те, які користі дає співпраця з ним, не щадив слів критики під адресою своїх товаришів з ПУН, облегшував змовникам комунікацію, стараючись для них про пашпорти й перепустки та покриваючи кошти поїздок, він дав їм до диспозиції частину належних для ПУН грошових засобів у тому часі, коли змовники найбільше їх потребували, бо не встигли ще розбудувати власних фінансів.
Як можна думати, що в такій ситуації можливо договоритися з опозицією і притягнути її до конструктивної співпраці? Заглибляючись думками в той час і передумуючи не раз і не два ті сумні події, я дійшов до найглибшого переконання, що ніякі уступки й концесії змовників не задовольнили б. Якби Голова ПУН приніс у жертву Барановського і Сеника-Грибівського, Бандера з товаришами негайно висунули б нові домагання, показали б свіжі апетити, бо, підбехтувані в той час Ярим і його помічником Ґабрусевичем, ішли на здобуття повної влади в ОУН.
Чи знав ПУН про дволикість конспіраторів? Треба прийняти, що знав про їхню роботу. Бо ж бачив її Барановський, бувши в Генерал-Ґубернаторстві, звітував про те Сич, що був Провідником без Екзекутиви, і мусіли іншими шляхами відомості про те доходити. Інша справа, чи ПУН правильно оцінював небезпеку і чи здавав собі справу, що справді стоїть за опозицією, чи добачував за нею машкару змови. Думаю, що ні. Вся поведінка ПУН з того часу вказує на примирливість, на охоту полагодити якось внутрішній конфлікт, на віру, що це поладнання можливе, що з опозицією можна договоритися, що якийсь розумний вихід з ситуації мусить знайтися. ПУН пішов на шлях пертрактацій, а змовники ступали шляхом боротьби. В такій зустрічі не може бути сумніву, по чиїй стороні буде перемога.
До останньої хвилини — про те ще буде мова внизу — Голова ПУН не тратив надії, що дійде до порозуміння з опозицією. Ні в одному моменті, навіть помимо позірно гострих паперових засобів, ПУН не рішився прийняти визов і станути до боротьби. Вистане згадати, що коли вже цілі місяці йшла підготова заговірників до явного виступу, коли знали про те і Секретар ПУН Барановський і "канцлер" Сеник-Грибівський, ні один з них, хоч мій добрий знайомий, і, можна сказати, навіть приятель, ні словом не прозрадився про те передо мною. Наскільки інакше вийшла б ціла справа, якби в самих початках ПУН рішився поборювати анархістичні прояви в ОУН, замість переговорювати з ними, і бодай пробував з'єднати собі симпатиків з-поміж членства ОУН поза опозицією Бандери! Скільки могли б вдіяти і скільки Грунту з-під ніг змовникам забрати три-чотири рухливі й енергійні члени ОУН, що мали б доступ до членських кадрів ОУН, чого позбавлений був ПУН! Скільки людей я самий міг би відтягнути від диверсії, якби був поінформований про неї зараз у початках, у Коросні, або навіть, за часу мого першого побуту в Кракові! Не говорю вже про ще молодших від мене, напр., про Гайваса, що був Організаційним Референтом Крайової Екзекутиви ОУН у Львові і мав сотні знайомих серед низовиків. А таких, як я чи Гайвас, на початках багато можна було знайти, ще не проточив їх червяк диверсії. Але ПУН був загіпнотизований силою опозиції і її самовпевненою бутою, і не вірив, чи поза нею знайде для себе опору в масі членства ОУН.
Минуло кілька місяців гарячкової підготови і прийшов нарешті час, коли заговірники рішили скинути маску. В днях 9 і 10 лютого 1940 року відбули вони свій з'їзд у Кракові, обрали Степана Бандеру своїм Головою і створили новий провід, що його назвали "Революційним Проводом Організації Українських Націоналістів", у скороченні: РП ОУН. Свої схвалення вбрали в форму не то резолюції не то постанови і назвали її "Актом з дня 10 лютого 1940 року". Подаємо цей "акт" у повному його тексті.
"Акт з дня 10 лютого 1940 року".
1. Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилася в руках людей, що зле виконують завдання Проводу Української Національної Революції, не здійснюють її основних напрямних, нехтують націоналістичними методами праці та обов'язуючими революціонерів засадами внутрішньо-організаційного взаємовідношення й співпраці.
2. Провідний актив Організації Українських Націоналістів, передусім на рідних землях, виступав перед Головою Проводу Українських Націоналістів з ініціятивою зміни цього стану, щоб уможливити здійснення націоналістичних, революційних засад і методів, згідних з актуальними вимогами історичного моменту в цілій діяльності Організації.
3. Одначе всі зусилля перевести це звичайним організаційним порядком були безуспішні з причин неперебірчивих заходів тих людей, що, прикриваючися волею теперішнього Голови Проводу Українських Націоналістів, намагаються за всяку ціну вдержати владу, захоплену по смерті сл. п. Вождя, Полковника Євгена Коновальця.
4. Добро Української Національної Революції вимагає негайного й основного впорядкування тих справ і видвигнення такого Проводу, що в цей переломовий час відповість свойому завданню.
5. Тому на провідний актив Організації спадає відповідальність і обов'язок перебрати ініціативу та рішення через те, що теперішній Провід Українських Націоналістів, опанований деякими членами, не вив'язується з перебраних на себе обов'язків і завдань.
6. Свідомі свого обов'язку й історичної відповідальности за чистоту Націоналістичної Ідеї — ми, Провідники та Члени Крайових Екзекутив Організації Українських Націоналістів на Західніх Землях України та Українських Землях під Німеччиною і провідний актив ОУН — згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими кермуємо, віддаємо керму Організації Українських Націоналістів у руки Степана Бандери і тих, яких він покличе.
7. Цей видвигнений нами Революційний Провід Організації Українських Націоналістів наділяємо правом і накладаємо на нього обов'язок кермувати Українською Національною Революцією.
8. Ждемо рішення Полковника Андрія Мельника, що Він і надалі очолює нашу боротьбу.
Про нашу правду свідчитиме наша боротьба. Постій, 10 лютого 1940 року.
(слідують підписи)
Близько й уважно пригляньмося тому "актові", бо це документ, яким
1. деякі дотеперішні члени ОУН, що були в опозиції до ПУН, покинули методи опозиційного змагання, все ж таки легального, такого, що може вміщатися в правних рамах Устрою Організації, і створили доконаний факт, як перший акт внутрішньої боротьби в Організації і тим самим з етапу опозиції перейшли в етап диверсії.
2. Степан Бандера і його товариші легітимувалися пізніше в своїй акції, покликаючися на мандат "активу ОУН", на волю провідних членів Організації.
В перших уступах бачимо критику деяких членів ПУН і ствердження, що "звичайний організаційний порядок" зміни існуючого стану в ПУН не дав успіхів, бо діючі члени ПУН міцно тримаються влади, прикриваючися волею Голови ПУН.
Самого Голови ПУН тут поки що не заторкують, його становище до тих справ не виходить ясно з тексту, виглядає, неначе б уся вина лежала по стороні "деяких членів, що опанували теперішній Провід Українських Націоналістів" і вони "прикриваються волею теперішнього Голови Проводу Українських Націоналістів", а з того можна заключати, що воля Голови ПУН не конечно мусить покриватися з поглядами тих членів ПУН.
Висновок з кепського стану в ПУН і неможливість змінити його іншим способом такий, що треба покликати інший провід.
Найперше, хто має право це зробити? Згідно з обов'язним тоді Устроєм ОУН, схваленим усього перед кількома місяцями, бо дня З0 серпня 1939 року, Частина І., Розділ В, точка 3: "Членів ПУН призначує і звільняє Голова ПУН, повідомляючи про те своєчасно ВЗУН (Великий Збір Українських Націоналістів)". Отже, тільки Голова ПУН, навіть не Великий Збір, може призначувати і звільняти членів ПУН. І Голова ПУН виявив волю започаткувати зміни в особовому складі ПУН, покликуючи туди Степана Бандеру на одне з найважливіших і найбільш відповідальних місць, але Степан Бандера від того відмовився.
А хто ж тепер, на тому з'їзді, узурпував собі право призначати новий провід?
Про те говорить точка 6 "Акту з дня 10 лютого 1940 року", вираховуючи такі категорії осіб:
1. Провідники і члени Крайових Екзекутив Організації Українських Націоналістів
- а) на Західних Землях України,
- б) на українських землях під Німеччиною;
2. Актив ОУН.
Досі ніде не проголошено протоколу з того з'їзду і через те годі понад усякий сумнів ствердити, які особи брали в ньому участь і які становища вони в даний час займали в ОУН. З записки, поданої на другий день полковникові Сушкові — про те мова нижче — можемо заключати, що був там тодішній Голова Крайової Екзекутиви у Львові, Василь Тимчій-Лопатинський. Хто ще з членів Екзекутиви? По всякій правдоподібності ніхто, нікого з краю на той час у Кракові не було, точніше, нікого з тих, що на постійно залишилися жити і працювати під большевиками, не рахуючи кур'єрів, що ввесь час кружляли, то по цей то по той бік границі.
А Крайова Екзекутива на українських землях під Німеччиною? Вона ще не існувала. Це стверджують самі заговірники в своїй записці до полковника Сича такими словами:
"Рішення Голови ПУН, яким назначив Вас Провідником Організації на цьому терені, уважаємо за неважне... Керму Організації на цьому терені перебере назначений Провідник з Крайовою Екзекутивою".
Записка датована дня 11 лютого 1940 року і в ній сказано, що керму Організації щойно перебере, отже ще не перебрав, Провідник з Крайовою Екзекутивою, а з'їзд відбувся на один день скоріше, дня 10 лютого, отже не міг у ньому брати участи ані Провідник ані Крайова Екзекутива ОУН на українських землях під Німеччиною, навіть коли б прийняти, що вони могли бути назначені поза відомом і волею Голови ПУН, а то з тої простої причини, що їх тоді ще не було.
Степан Бандера
(світлина з 1941 року)
Перш усього, легальним Провідником тих земель був полковник Сич, призначений на те становище Головою ПУН'. Тільки він міг створити Крайову Екзекутиву, а він того зробити не мав можливости. Всякий інший Провідник Крайової Екзекутиви, не назначений Організаційним Референтом ПУН і не потверджений Головою ПУН — з точки погляду Устрою ОУН нелегальний і самозванчий.
Навіть з точки погляду заговірників і витвореного ними стану, назначений ними Провідник і члени Крайової Екзекутиви на українських землях під Німеччиною не могли ще в тому часі існувати. Найперше мусів існувати новий Провідник ОУН чи новий Голова Проводу. Приймімо, що за такого могли заговірники уважати Степана Бандеру. Отже Степан Бандера міг виступати в ролі Голови Революційного Проводу ОУН аж після того з'їзду і після зложення керми ОУН в його руки, і щойно аж після з'їзду міг він покликати до життя особовий склад Революційного Проводу і щойно тоді чи він сам безпосередньо чи на пропозицію нового Організаційного Референта РП ОУН міг назначити Провідника Крайової Екзекутиви ОУН на українських землях під Німеччиною і щойно тоді, в дальшому порядку, цей новий Провідник Крайової Екзекутиви ОУН на українських землях під Німеччиною міг собі підобрати особовий склад своєї Екзекутиви. А тим самим у з'їзді дня 10 лютого не могли брати участи ані Провідник Крайової Екзекутиви на українських землях під Німеччиною, ані члени тієї Екзекутиви, бо вони тоді ще не існували.
Залишається хіба цей неозначений ближче "актив ОУН". Що таке "актив ОУН"? Кожних кілька членів ОУН, що дійсно належать до Організації і виконують якусь роботу, мйжуть назвати себе "активом ОУН". Це не є ніякий орган, це поняття незнане ні в одному Устрою ОУН. Такий "актив" може бути на верхах, але теж і на самих низах Організації, критерієм того, кого можна зарахувати до "активу", як це зрештою логічно з самої назви випливає, є "активність", цебто натуга діяння члена ОУН, а не функції, що їх він виконує. "Провідні члени" або "провідний актив" вносить більше ясности, бо під тим можна розуміти людей, що або тепер виконують якісь провідні функції в ОУН, або давніше займали в ній провідні становища, але й це поняття не має значення в Устрою ОУН і не має воно ніяких прав ані компетенцій, а зокрема не має і не може мати права покликувати до життя Проводу Організації, коли такий Провід, леґально створений, існує і коли є можливість легальними з точки погляду Устрою ОУН способами його зміняти.
На тому не кінець. Ці "Провідники і члени Крайових Екзекутив та провідний актив ОУН", передаючи керму Організації в руки Бандери, покликаються на те, що діється це "згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими вони кермують". Якими способами ця "воля націоналістичних кадрів" була виявлена? Де й коли відбувалися якісь збори, з'їзди чи інші конференції, де про те говорено та уповноважено "провідників і членів Крайових Екзекутив та провідний актив ОУН" відбувати самозванчий з'їзд і без відома і згоди Голови ПУН обирати новий Провід? Нічого подібного не було, все діялося в строгій конспірації, бо коли б у тому часі, в тому початковому періоді, націоналістичні кадри обзнайомлені були зо справжніми намірами заговірників, дали б їм такого прочухана, що аж земля за ними закурилася б! Це свідома неправда, впроваджена до "Акту з дня 10 лютого 1940 року" для морального оправдання себе колись, у майбутньому, коли не буде вже змоги провіряти її правдивости, а може й не буде потреби, якщо заговірникам удасться повністю загорнути владу в свої руки.
На кінець приходить постанова з'їзду: керма Організації Українських Націоналістів віддається "в руки Степана Бандери і тих, яких він покличе". Не сказано, який титул і яке становище призначається за особою Бандери, загально тільки, що в його руках є керма ОУН і не в його самих тільки, але й у тих, кого він ще покличе. А всі вони разом творять "Революційний Провід Організації Українських Націоналістів". Що має робити цей "Революційний Провід"? Він має "право й обов'язок кермувати Українською Національною Революцією".
Що ж у такому разі має статися з Проводом Українських Націоналістів? Яке його відношення до Революційного Проводу? Чи може він існувати далі, чи узнається він неіснуючим, розв'язується?
Про те — ні слова.
А яке ж відношення РП ОУН до Голови Проводу, полковника Андрія Мельника?
Про те говорить точка 8 "акту":
"Ждемо рішення Полковника Андрія Мельника, що Він і надалі очолює нашу боротьбу".
Від нелогічного безглуздя і юридичного поплутання й суперечностей аж кишить у тому "Акті". Так і видно, що складано його наоспіх і що більше уваги прив'язувано до фактичного силового стану, як до морального і юридичного його узаконення.
Бо подумати:
1. Степан Бандера дістає керму Організації Українських Націоналістів.
2. Полковник Мельник має "очолювати нашу боротьбу".
В якому характері і на якому становищі? Яка його юрисдикція над ОУН, над "Революційним Проводом" і над Бандерою? Що має статися з ПУН?
Даремно силкувався б хто розв'язати ті нелогічності. Та й не про логіку і не про право тут ішлося. Ішлося про владу, от що, а здобуття влади дуже часто нічого не має спільного ані з логікою ані з правом, коли за нею стоїть сила. Змовники надіялися на свою силу і на безсилля відірваного від націоналістичних мас Проводу Українських Націоналістів і його Голови. Вони пішли на здобуття влади в Організації революційним порядком, створюючи доконані факти, спираючися на силу і нехтуючи моральним правопорядком в Організації. Не вони перші, не вони й останні. П'ять тисяч літ людської історії дають нам незліченну кількість аналогічних прикладів. Сила ломить право, але на те, щоб на його місце негайно встановити право нове, без якого неможливе життя народу, суспільности, організації. Хто прийде до влади і має силу її втримати, за тим згодом і стане право. Але треба ту силу мати, силу більшу від свого попередника, так, як мав ту силу Ленін і большевики, коли проганяли Керенського, як мав її Муссоліні, коли ломив демократичний устрій в Італії, як мав її Пілсудський у травневому перевороті в Польщі.
Заговірники в ОУН під проводом Степана Бандери перелічилися. Вони не доцінювали українського народу, в якого, після століть боротьби, державного впадку, терпіння і нарешті національного відродження таки потрапили закорінитися в душі первні правопорядку і пошани до власного, самим собою створеного авторитету. Диверсія Степана Бандери знайшла в собі і за собою стільки сили, що могла розколоти ОУН, створити з її частини власну організацію, зібрати під її проводом велику кількість прихильників і втриматися довший час, фактично по сьогодні, але не могла здобути настільки сили, щоб повністю заволодіти Організацією Українських Націоналістів, зліквідувати всі осередки спротиву до себе і неподільно залишитися виразником ідеї націоналізму. А через те не мала успіху, того успіху, що єдино оправдує в історії революції та внутрішні перевороти. Тільки успіх, повна і беззастережна перемога дає перед майбутніми поколіннями моральне розгрішення за насильство й революцію. Хто переміг — той має рацію, горе тому, кого перемогли! Диверсія Степана Бандери Націоналістичним рухом не заволоділа. Вона його тільки розколола й оформилася в його частину, нехай і велику. Але бувши обтяжена первородним гріхом потоптання власного авторитету в Організації, зламання власної присяги вірности, вона не встоялася і сама підпала дальшому процесові атомізації. А через те суворий буде над нею колись суд історії.
| 1. | Згинув у 1945 році. |
| 2. | Г. Полікарпенко, автор
брошури "Організація Українських
Націоналістів під час другої світової війни"
ось такими словами характеризує особу Ярого та
його участь у змові Бандери: "Один з
аргументів, що промовляє за наявністю
німецько-советської руки в розколі, є між іншим
особа Ріхарда Ярого. Його постійна тяга до
німецьких кіл, його міцні зв'язки з німецькими
чинниками в спробах тероризувати Провід ОУН є
речами загальнознаними для всіх, хто жив
минулого десятиліття в Німеччині у сфері
українських політичних інтересів. Ярий був на
чолі диверсії доти, доки впевнився, що розкол
став хронічним явищем. Забезпечивши сталість
диверсії, Ярий блідне й відходить у тінь.
"Мурин зробив своє, мурин може відійти". Його
зловіща фіґура знову появляється на денне світло
1943 року тоді, коли Німеччина робить спроби
впрягти в свою вже розхитану колісницю деякі
українські сили з лісу.
Тоді, як для кожного члена ПУН революційна діяльнісь була зв'язана з матеріяльною скрутою, а іноді і зо злиднями, Ярий доробився двох маєтків, у Фалькензее коло Берліна і в Пріґніц коло Відня. Що він виконував в українському середовищі не лише завдання Ґітлера, свідчить те, що він довгий час по останній війні перебував летально в Австрії, в свому маєтку під Віднем. Ярий, без сумніву, був найяскравішою фігурою розколу в сенсі обдарованости, політичного розуму і свідомої підлоти. (Г. Полікарпенко: Організація Українських Націоналістів під час другої світової війни, /V доповнене видання, за редакцією Б. Михайлюка. На чужині 1951, ст. 43-44). Про німецьку руку в розколі ОУН читаємо там же на сторінці 50; "Поручник Волинець переказав, що в часі його допиту в Ґестапо, шеф Ґестапо в Рівному, Міллер, заявив: "Ми видали мільйони грошей і вклали несамовиті зусилля, щоб поруч Мельника поставити Бандеру. Ми не пожаліємо нічого, щоб створити ще десять Бандер, а самостійної України таки не буде." (Поручник Волинець був розстріляний німцями в Житомирі). Стільки Полікарпенко. Натомість Шуляк, правдоподібно краще зорієнтований, бо брав особисту активну участь у подіях того часу на Волині, подає, що німці не розстріляли Волинця, до речі, сотника, а не поручника. Вони вели його на розстріл, але вдалося йому втекти. Пізніше був командиром повстанської сотні на Волині. Коли бандерівці підступним способом роззброювали відділи УПА, сотника Волинця задушили путом. Маючи перед собою ціль розбити революційний табір ОУН, вороги бачили серед ОУН два типи: тип державника, що понад безпосередній революційний чин бачить далеку політичну мету, і тип техніка революції, який - живучи в обставинах безпосередньої дії в конспіративних умовах - вважає, що ця техніка вичерпує зміст революції. Провід ОУН достатньо оцінював і ролю техніки і безпосередньої акції, але трактував їх лише як один сектор революційної боротьби. Диверсанти, не маючи розгляду, вважали все, що було не безпосередньою акцією, нереволюційним. Це використали вороги і підтримуючи фальшиві амбіції, спричинили розлам. Уважно придивившись до причин і наслідків розламу ОУН можна ствердити, що це не обійшлось без ворожого засягу. Єдність і сила ОУН лякали і москалів і німців. Вбивство полк. Є. Конавальця не дало наслідків. Тоді вороги пішли на організацію розламу". |
| 3. | Для повноти характеристики
особи Ярого подамо ще тут, що пише про нього інж.
М. Сціборський у "Білій Книзі ОУН". Хоч може
це до деякої міри і повторення вже сказаного, все
ж таки цікаво, як тоді, в 1939-1940 роках, дивилися на
Ярого його сучасники.
"Чужинець — австрійський старшина — Ярий, по розвалі Австро-Угорщини вступив до української армії. По закінченні наших визвольних змагань, він на підставі своїх зв'язків з українськими старшинами, що зачали революційну боротьбу з новою польською окупацією, вступив до УВО. Меткий, практичний і зручний в налагоджуванні різних технічних справ і доручень, він скоро ввійшов до закордонної експозитури УВО і зблизився до сл. п. Вождя. Звідси, після І Конгресу Українських Націоналістів, механічно станув членом ОУН, хоч по істоті своїй нічого спільного з українським націоналізмом не мав, його не знав і не виявляв до нього жодного глибшого інтересу. Умови й сфери розгортання акції УВО, а пізніше ОУН, сприяли тому, що Ярий міг закріпити за собою впливове місце в організаційному апараті. І цю обставину він дуже давно зачав використовувати для власних цілей та інтересів. Завдяки, цьому, відносини Ярого зо сл. п. Вождем і членами ПУН завжди зазнавали, різних труднощів і непорозумінь. Цим відносинам бракувало повного довір'я й безпосередньости, які самий Ярий унеможливлював у стосунках з собою. Коли мова про ставлення Ярого до сл. п. Вождя, то вже в початках між ними зарисувалися розходження, напр., змінлива позиція Ярого в часі афери Думіна. З кожним роком відносини між ними загострювалися, хоч це й не виявлялося назовні. Сл. п. Вождь приходив до переконання, що з певністю покластися на Ярого не може. Але усуненню його перешкоджали різні обставини, над якими сл. п. Вождь не міг перейти до порядку дня. Відчуваючи хиткість своїх позицій у Русі, Ярий з тим більшою настирливістю й систематичністю намагався їх скріпити — ввесь час витворюючи ситуації, розв'язка яких обов'язково вимагала б його безпосередньої співучасти, а одночасно враження, ніби він незаступний на своєму пості. Для того він віддавна застосував методу відсепарування від акції, а то й цілковитої ліквідації тих членів ОУВ, прикмети й дані яких давали йому підставу до побоювання, що вони можуть бути видвигнені організацією на його місце. Водночас з тим старався підбирати собі людей, матеріяльно узалежнюючи їх від себе і послуговуючися ними в своїх цілях не так у характері членів ОУН, як своїх особистих агентів. Клясичним типом агентури Ярого є Стахів, що недавно зривав зо стіни портрети Вождя і пропонував своїм помічникам стріляти в портрет за "премію" 10 феників. Наразі ще передчасно сказати про Ярого все. Зазначимо тільки, що його справа ще задовго до смерти сл. п. Вождя перетворилася в пекучу внутрішньо-організаційну проблему, відшукання розв'язки якої коштувало сл. п. Вождеві багато часу й уваги. Ярий те знав і відчував, і тому в обороні своїх позицій не раз застосовував супроти сл. п. Вождя пресії, що іноді носили характер виразного шантажу." |