До тюрми у Вронках. — Перші українські політичні в'язні у Вронках. — Наше число більшає. — Мрії про волю і пляни втечі. — Перший плян: крізь дах кроликарні, другий: підкупством ключників. — Нема згоди Проводу. — Вихід на волю і праця в фірмі "Рекорд". — Роман Шухевич пропонує зорганізувати втечу Бандері. — Подорож до Вронок і побачення з Кришталем. — Нема вже моїх контактів. — Шукаю в Варшаві ключника Заборовського. — Знаходжу його в Ґродзіску Мазовєцкім. — Квартири від о. Кладочного, капеляна політичних в'язнів. — Заборовські контактує з ключником Шерлеєм. — Нічліг на перегоновій площі. — Акцептую плян Шерлея. — Кошти: 50.000 злотих. — Майструю перехід через німецьку границю. — Все готове на день 4 серпня 1938 року. — Равлик відкликуе втечу. — Заборовські виговорився по-п'яному. — Його арешт і "генеральна всипа". — І я слідом за іншими. — Помста ключників у Бригідках. — Через Катовиці до Познаня. — В тюрмі при вул. Млинській ч. 1. — Самогубство Марії Бєлєцкої. — Польський комуніст Юзеф Новак. — Моя заява в суді. — Дарунок св. отця Миколая. — Мандрівка по в'язницях. — Нерозгадана тайна відкликання втечі.
"Десь на початку місяця жовтня 1933 року перевезли мене з львівських Бригідок до тюрми у Вронках. Їхав я з більшим транспортом в'язнів, але з наших хлопців був ще тільки Ілько Шевчук, з Сокальщини, мабуть з села Поздимира. Засуджений на довічну в'язницю1.
В тому часі у Вронках сиділи такі українські політичні в'язні націоналісти:
1. Сотник Гриць С., докінчував десятилітній присуд з якогось давнього політичного процесу. Це був один з перших процесів у Польщі, коли на спільну лаву обвинувачених саджали без розбору людей різних політичних переконань за те тільки, що вони українці. Сотника С., наприклад, судили разом з комуністами. Багато про нього сказати не можу, сміливости розпитуватися в нього я не мав, а сам він був з натури мовчазливий. Мав тоді понад 50 років життя, доволі низького росту, майже лисий, з довгими козацькими вусами і невеликою бородою. Був артилерійським старшиною в УГА, про нього читав я пізніше в "Літописі Червоної Калини".
2. Групка львівських націоналістів, засуджених у великих політичних процесах 1930-1931 років: Юрко Кришталь на 20 літ, Микола Максим'юк — 15, Іван Мигул — 10, Любомир Лампіка — 7 та Іван Джиджора — 12.
3. Шість хлопців з Волині: Євген Потапів, Василь Ботан, Никон Коробчук, Микола Шафранський, Степан Масловський і Петро Мельник. Суджені в великому луцькому процесі учителя Семенюка і шістдесятьох товаришів.
4. Два хлопці, мабуть з села Турова біля Луцька, Федько Корінь і Ананій Закоштуй. Корінь геть чисто посивів, хоч йому було не більше двадцяти років, мав сидіти чотири або п'ять, Закоштуй — сім років. Вони мали дуже дивну справу і в тюрму попали випадково. В тюрмі у Вронках було ще кількадесять таких самих, як вони. По волинських селах швендявся тоді якийсь жид, що був комуністичним кур'єром. Подавав себе за агента продажу дешевих і відомих зо своєї якости австрійських кіс. Коли його зловила поліція, знайшла в його записнику кількасот адрес. Це були всуміш адреси комуністів і комуністичних прихильників, закритих у великій масі звичайних і Богу духа винних селян, але поліція арештувала всіх без розбору і таким чином чимало невинних людей подіставали присуди за комуну, хоч про неї мало що й знали. Дістав своїх п'ятнадцять літ і той жидок, але його потім виміняли до СССР за якогось польського шпика, а наші селяни так і зосталися в тюрмі. Більшість з них справді попала під комуністичний вплив у в'язницях, там з ними переробляли політграмоту і по якомусь часі вивчали всяких Ленінів і Сталінів незгірше професійних агітаторів. У тих в'язницях, де вже були політичні в'язні-націоналісти, ця комунізація не була така сильна, або й зовсім не вдавалася. Були й такі, що зовсім їй не піддавалися, і до таких належали Корінь і Закоштуй. Цей останній був пізніше одним з визначних націоналістів на Волині і провідною особою в повстанських рядах2.
Сиділи ми розміщені в різних крилах тюрми і зв'язок між нами був трудний. Все ж таки по деякому часі вдалося нам довести до того, що нас поділили на дві групи: Кришталя, Максим'юка, Джиджору, Мигула і Лампіку посадили в одному крилі центрального будинку, а С. і мене з волинцями — в т. зв. твєрдзи.3
Швидко приїхала до нас більша група в'язнів зо Львова, а між ними багато освічених людей; Зенон Коссак, інж. Іван Микитюк, мій товариш з львівської політехніки, магістер Мирон Богун, Дмитро Мирон та інші. Тепер уже нас було більш п'ятидесяти душ і ми зараз же взялися за ідеологічний вишкіл. Поділені ми були на гуртки по 5-6 людей з інструктором на чолі, що був відповідальний за вишкіл своєї ланки.
От тільки те й зле було, що бракувало нам вишкільних матеріалів. Мали ми декілька чисел львівського "Студентського Шляху", де були статті на ідеологічні теми, кілька статтей і брошур Донцова, а решту мусіли писати самі. Микитюк писав лекції з конспірації, Богун — з політичної розвідки, Мирон і Коссак — ідеологічні речі. Щось там припало й на мене.
Минали тюремні дні. Переважали серед нас присуди невеликі — від п'ять до десять літ — але не бракувало "вічняків" та присудів вище десяти років. А воля, що так близько була, ось тільки за муром, мріялася кожному. Не було й дива, що частенько продумували ми над тим, якими способами вдалося б вискочити на ту "волю".
Зараз після мого приїзду до Вронок нав'язав я добрі взаємини з двома ключниками, на ім'я Шерлей4 і Петро Заборовскі. В розмовах з ними я переконався, що вони не від того були б, щоб нам, за гроші очевидячки, помогти. Доки я був самий, не оплачувалося договорюватися з ними поважніше — я мав усього п'ять років присуду і з того частину вже відсидів — але коли приїхала група Коссака, я йому, як нашому тодішньому провідникові в тюрмі, розказав про свої контакти й можливості. А можливостей таких було дві: одна з поміччю, друга без помочі ключників.
У той час ми вже сиділи разом, згуртовані на крилі "С", яких п'ятдесят-шістдесят чоловік. Ми мали дві години проходу денно і на прохід випускали нас усіх разом. Під охоронним муром того подвір'я побудований був подовгуватий будинок, рівно з муром заввишки. В будинку стояли клітки з анґорськими кроликами, а наш товариш Максим'юк був якимсь інспектором від кроликарні, доглядав кроликів, давав їм якісь впорски і, взагалі, ввесь час щось там довбався. Він же завважив, що дах у будинку в одному місці наскрізь прогнив, легко можна просунути руку крізь спорохнявілі дошки в стелі. Максим'юк довгенько порався, щоб "законспірувати" це місце, підмазував його якоюсь бідою, щоб не завважили ключники зверху, а знизу понаставляв туди порожніх кліток під саму стелю. Нічого легшого, як сховатися в кроликарні кільком людям під час проходу, бо ані перед ані після проходу нас не перелічували, а потім через діру на дах, муром униз над річку, що тут же зараз і протікала, і поминай, як звали. Втечу можна б завважити не скоріше, як при вечірньому апелі і часу було доволі, щоб заховатися від погоні. В околиці, як це не дивно, але жили якісь українці, а до німецької границі всього дев'ять кілометрів.
Другий плян був — використати ключника, щоб уночі випустив людей з камери і тим чи іншим способом допоміг їм видістатися поза мур.
У цій справі писав Коссак кодованим способом листи, що їх переносив Заборовскі, і я йому за те платив. Він заробив тоді від нас незлі гроші, за всілякі прислуги для нас дістав від мене до кінця мойого перебування у Вронках около п'ятсот золотих.
Крайовий Провід не дав своєї згоди, щоб ми рискували втечею, і так ми цю думку тоді закинули.
Тим часом я відбув свій присуд, вийшов з тюрми і працював у Львові різьбарем у фірмі "Рекорд". І от одного дня в червні 1938 року прийшов до мене мій тодішній зв'язковий до ОУН, Іван Равлик, лишив мені кличку і заповів, що в дуже важливій справі зголоситься до мене хтось на неї. Чоловік, що прийшов на ту кличку, був ніхто інший тільки добре мені знаний Роман Шухевич. Ми пішли над став "Світезь", де ранньою порою майже нікого не було, можна говорити спокійно, і там мали довшу розмову, що тривала біля двох годин. Він сказав мені, що до тюрми у Вронках перевезено Степана Бандеру, колишнього Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, засудженого у варшавському процесі на довічну тюрму. Група членів ОУН хотіла б викрасти його з тюрми на волю. Це робиться зовсім приватно, заходами тих же членів ОУН, Крайовий Провід на ЗУЗ до тієї справи не мішається, щобільше, я відніс враження з його слів, що Крайова Екзекутива у Львові є проти тої акції. Потрібні на те гроші зложить чи вже зложила українська заокеанська еміґрація, має їх привезти до Данціґу полк. Макогін. Хто такий полк. Макогін, я не розпитувався, хоч дуже цікаво мені було, чи це той самий Макогін, що про нього час від часу були згадки в українській пресі. Тепер діло йдеться про те, чи я хотів би бути допоміжний у цій справі і чи міг би я відновити свої зв'язки зо знайомими мені ключниками у Вронках.
Не надумувався я ні хвилини. Коли треба визволити з тюрми друга з довічним присудом, для мене нема різниці, чи діється це з наказу Організації, чи з ініціятиви його приятелів, я постараюся це виконати так само сумлінно і по змозі своїх сил, якби і з організаційного доручення. Але тяжко мені в даному моменті дати відповідь, чи я це потраплю зробити, не знаю, чи зайшли якісь зміни в охоронній системі у Вронках і чи є ще там на службі мої два знайомі.
Стало на тому, що я ще буду точніше пригадувати собі подробиці й передумувати справу, а контактуватися буду далі з Равликом. Це було дуже зручно, бо Равлик був управителем столярської кооперативи, туди заходило чимало людей, я теж носив туди до продажу всякі різьбарські вироби, як хрести, рами до образів, скриньочки тощо.
Найпростіше — поїхати до Вронок і перевірити справу на місці. Якщо справа виглядатиме на вдачну, я за неї візьмуся. А коли б і не повелася, не терпить на тому ні Організація, ні Бандера, рискую я самий.
Фірма "Рекорд" розпродувала свої вироби по різних околицях, її аґенти вешталися від села до села і кожен мав виказку, що він є представником тієї фірми. Не знаю, з якої причини Ковалюк уважав за відповідне зазначувати на виказках своїх представників, що його видавництво випускає теж антикомуністичну літературу — він справді видав якусь повість чи спомини одного з учасників боїв з большевиками — і просив адміністраційну владу в разі потреби не відмовити помочі його працівникам. Я взяв собі таку виказку представника "Рекорду" на познанське воєвідство, набрав усякої літератури, що її лишив удома, бо вона на українській мові, наповнив валізку зразками різьбарських виробів і поїхав до Вронок. Гроші на дорогу дав мені Равлик.
У Вронках пішов до тюрми на побачення з Кришталем. Там мене пізнали, дивувалися, що я такий далекий світ їздив на побачення — а дорога коштує немало — але побачення дали. Я відбрехався, що працюю тепер торговельним агентом на познанське воєвідство і при нагоді відвідую товариша.
Тяжко було дістати докладніші відомості від Юрка, бо хоч і побачення дали нам довге, майже цілу годину, та ввесь час пильнували нас два ключники. З того набрав я враження, що мені не довіряють. Це враження перейшло в певність, коли я вернувся з побачення до готелю і стрінув на коридорі уніформованого поліциста та ще одного поліційного агента. Послугачка якраз замикала двері моєї кімнати, значить, робили обшук і не сподівалися, що я так хутко повернуся.
Пробував я на другий день дістатися на побачення ще з одним другом, але мені не дали і я мусів від'їхати. Стільки всього довідався від Юрка, що Заборовского вже у Вронках нема.
Сиджу в поїзді і думки не дають мені спокою. Невже ж нічого з того не вийде? А я майже певний, що діло пішло б, коби я тільки міг якимсь чином сконтактуватися з Заборовским. Навіть якби він не був уже ключником, але у Вронках жив він довгий час, звідти походила його жінка, напевно мав він добрих знайомих між ключниками і знайшов би для мене такого, з яким можна б договоритися.
Висідаю з поїзду в якомусь більшому місті між Познанем і Варшавою, іду до поштового уряду і замовляю телефонічну розмову з мельдунковим бюром у Вронках. Зразу ж і дістаю получення та давай "сунути Юра"5 урядовцеві, що моя бабуня, а Заборовского тітка, на смертній постелі, що конче хотіла б побачитися ще з ним, але від кількох років не переписуємося з ним, адреси не маємо, дуже прохаємо її знайти. Урядовець, якась жінка, дуже співчутливо поставилася, зараз же ту адресу знайшла, але додала, що, на жаль, він там уже не живе, перейшов мешкати до Варшави на вулицю Кручу. Число дому затерлося, не можна його відчитати.
Подякував я і вернувся до Львова. Тут вирішили ми з Равликом, що доконче треба поїхати до Варшави і за всяку ціну старатися того Заборовського таки віднайти.
За кілька днів я вже в Варшаві, заходжу на вулицю Кручу. Та й довжелезна ж це вулиця, майже на кілометр! А тут треба йти дім за домом, перешукати всі кам'яниці, кожна з них на шість-сім поверхів. Не дуже то й трудна була справа, бо поліційні приписи Варшави наказували, щоб у кожній кам'яниці в сінях висів список мешканців. Списки справді й були, але хто міг заручити, що управителі точно їх тримали, вписували нових і виписували старих льокаторів? Все ж таки пробую, іду від брами до брами. Мушу робити це обережно, щоб не звернути на себе уваги, а все здається мені, що цей чи інший прохожий підозрілий.
Два дні пішло на контролю вулиці Кручої — Заборовського ані сліду.
Пішов я до подорожнього бюра "Орбіс". Там був спеціяльний відділ, що розшукував туристам адреси знайомих за оплатою одного золотого від голови. Подаю дані про Заборовского, наскільки їх знаю; Петро Заборовскі, тридцять літ, жонатий, одне або двоє дітей. Кажуть мені по хвилині, що в Варшаві Заборовских більше тисячки, а Петрів Заборовских — кількадесят. Плачу десятку за перших ліпших десять адрес. Куди не прийду — не той Заборовскі.
Іду до мельдункового бюра самий. Там якась молода дівчина, досить гарненька. Відгріваю стару історію про бабуню, що помирає, і вона дає мені цілу копицю адрес Петрів Заборовских. Цим разом коштує мене це багато дешевше, по тридцять грошів від особи. Між ними який десяток тих, що виїхали з Варшави до інших міст. Не бувши певним, чи не прийдеться мені ще раз вертатися до бюра за новими адресами, умовляюся з дівчиною на вечір до кіна.
І знову біганина ввесь день і знову невдача. Іду ввечері з дівчиною до кіна, заходимо потім ще до якоїсь цукорні Лярделлі, а завтра по нові адреси. На відміну пробую підміських адрес. Якийсь Петро Заборовскі живе в Ґродзіску Мазовєцкім, туди йде електрична залізниця. Знайшов адресу, але не знайшов Заборовского, він перейшов жити на другу вулицю. Кажуть мені, є моя птиця, живе нагорі, на самому піддашші.
Відкриває мені двері якась рудоволоса красуня, а за столом, бачу, уплітає зупку мій Заборовскі! Ов, та тут бідося! Заборовскі обдертий, троє дітей брудних і трохи не голих. Значить, грошей тут потрібно, можу мати надію на його згоду.
Заборовскі дивується, але втішився — він був не злого серця людина — просить сідати. Даю дітям золотого на цукерки, йому тицяю двадцятку, щоб приніс щось добре з'їсти, випити й закурити. Настрій йому відразу поправився, аж тепер прийшло йому на думку спитатися, яким чудом віднайшов я його в Ґродзіску. Зайво говорити, що я йому того не сказав. Дістав відповідь, що "ми" — в розмові з ним ніколи не вживав я назви Організаціі, завжди говорив, що це "ми" — знаємо все, що нам потрібно.
Не знаючи ще, як поставиться Заборовскі до моєї пропозиціі, мусів я бути обережний. На початок сказав я йому, що маю різні справи в Варшаві, потребую певної і спокійної квартири, за неї заплачу, не хочу товктися по готелях. Завів мене до недалекої місцевости Урсус і там дістав я вигідну кімнату в його брата, якому він мене представив, як свого приятеля з Вильни, що приїхав на кілька днів до Варшави.
Мені треба було виждати кілька днів і я ходив тим часом по Варшаві. Несподівано в одному з музеїв наткнувся я на капеляна українських політичних в'язнів, о. д-ра Йосипа Кладочного. Він теж здивувався, побачивши мене в Варшаві і висловив здогад, чи знову не на черзі якийсь міністр6... Я ані не заперечував, ані не підтверджував, але використав цю припадкову зустріч, щоб дістати від нього безплатні квартири на нічліг. І так раз ночував я в оо. Василіян при Медовій вулиці, а раз у д-ра Павлишина при вулиці Твердій, мабуть ч. 66.
3а кілька днів вирішив я, що вже пора вдруге піти до Заборовского. Поволі й обережно виложив я, яке в мене діло до нього. Один з моїх приятелів сидить у в'язниці у Вронках, нам залежить на тому, щоб видістати його на волю. Тамошні відносини я знаю і думаю, що це можливе, при помочі одного з ключників. За ту поміч готов я добре заплатити, грошей у мене вдосталь. Правду кажучи, ми зовсім добре могли б обійтися без нього, але я, знаючи його добре відношення до наших в'язнів і пам'ятаючи його давніші прислуги, а також тому, що він тепер у скрутному положенні, настоював на те, щоб і його притягти до тієї справи та дати йому трохи заробити. Його роля дуже проста: поїхати зо мною до Вронок, сконтактувати мене з Шерлеєм, запитавшися його перед тим, чи пішов би він на те, і скільки за те хотів би7.
Заборовскі згодився на все. На його думку, на Шерлея можна цілком певно рахувати, він не такий то вже "службіст", до того бідує, в нього копиця дітей.
Так ми обидва зараз таки того самого дня поїхали до Вронок. Мене примістив він у недалекій місцевості Лавіца, у свойого знайомого Бєлєцкого. Цей Бєлєцкі завідував площею для кінських перегонів і жив там самий з жінкою Марією і двома маленькими дітьми. Були теж якісь люди, що доглядали коней, але стайні стояли оподалік від житлових будинків і ніхто не бачив мене, як я туди входив. Бєлєцким представив мене, як свого приятеля, це були люди гостинні, між нами зразу ж витворилася прихильна атмосфера. Зокрема жінка Бєлєцкого, пані Марія, хоч старша трохи за мене — мала тоді яких тридцять літ — але виявляла деяке зацікавлення моєю особою, від чого я не втікав, бо це могло мені пізніше пригодитися.
Михайло Терен
Тимчасом Заборовскі поїхав до Вронок самий, вибравши собі поїзд так, що прийшов він під ніч. Нікого це не здивувало, Белєцкі знали, що там десь живе його тесть. Вернувся вже на другий день вранці і дуже вдоволений стрінувся з Шерлеєм, дістав від нього згоду і влаштував мені зустріч з ним у далекому селі, куди поїхали ми поїздом того самого дня ввечері.
Плян Шерлея був дуже простий. Бандера сидів у т. зв. твєрдзи, що була окремим адміністративним бльоком у тюрмі, оточеним муром яких вісім метрів заввишки. Вночі там робили службу два ключники: один назовні, що обходив цілий будинок безнастанно і накручував порозставлювані в різних відступах контрольні годинники, а другий всередині і його завданням було ходити від камери до камери, підглядати крізь "вовчок" і за кожним разом світити світло. На те, щоб обійти всі чотири поверхи, потрібно було около півгодини і регулярно що півгодини блимало світло в віконці кожної камери, на тій підставі можна було кожночасно означити, в котрому саме місці ключник. Обидва ключники змінялися щодві години. В тому бльоку робив службу теж і Шерлей у двотижневих відступах, якраз завтра мав зачинати.
Отож Шерлей запропонував таке. В часі своєї внутрішньої зміни випустить він Бандеру з камери і підложить на його місце заздалегідь приготовану куклу. Сховає його тимчасово в комірчині, де трималися мітли, ведра і т. п. речі для чищення коридорів. Комірчина ця лежала на кінці бльоку і віддалена від нього була ґратою, а з другого боку до неї був доступ від вартівничої вежі, в якій ніччю нікого не було, вартовий сидів там тільки вдень і наглядав за в'язнями на подвір'ї.
Твердиня
В часі зовнішньої зміни Шерлей підробленими ключами мав відчинити двері бльоку, камери й вартівничоі вежі, випустити Бандеру й позамикати за собою знову всі двері, щоб усе було в порядку, а з вежі втікач міг уже або просто зіскочити на зовнішню сторону муру, або зсунутися по мотузку.
Тюрма Вронки
Усе те, хоч може виглядає скомпліковане для сторонньої людини, але для мене, обзнайомленого з внутрішніми порядками тюрми у Вронках, мало всі вигляди на вдачу і я цей плян заакцептував. Щоправда, насувалися мені деякі питання, а найперше з них, як буде Шерлей, як один з ключників, що виконував нічну службу, пояснювати при ранньому апелі зникнення в'язня з замкненої камери, та ще й підставлення кукли. Бо кожному мусіло бути ясне, що не обійшлося тут без допомоги ключника, а тільки вони два були при нічній зміні. Та яке мені діло, як буде він пізніше вибріхуватися! Важне, щоб видістати товариша на волю. Те ключник мав зробити і за те зажадав п'ятдесят тисяч золотих, тією сумою мали вони поділитися в якійсь пропорції з Заборовскім. Цікаве, що ні Шерлей ні Заборовскі не жадали нічого наперед, гроші мав я виплатити з моментом, коли Бандера був уже за муром. Мали довір'я до мене і через мене до нашої Організації.
А ще цікавіше, що Шерлей хотів випускати Бандеру негайно, вже завтра, або післязавтра, така його огорнула нетерплячка. І був би це зробив напевно, та я не був на те приготований. Найперше, не мав я біля себе грошей. А далі, мої клопоти зачиналися щойно там, де його кінчалися. Його діло — випустити в'язня і взяти гроші, а я мушу думати, як його далі завести в безпечне місце, мавши перед собою кілька нічних годин до моменту, коли відкриють утечу при ранній перевірці і пустяться в погоню.
Я не був приготований на таку швидку можливість утечі. Моїм завданням було підготовити втечу, а хто і як буде контактуватися в цій справі з самим Бандерою — це до мене не належало. Тепер же ж треба було кувати залізо, поки гаряче, і я мусів зв'язатися самий з Бандерою. Передав я до нього коротеньку записку через Шерлея, де натякав на справу втечі. Але що з того — Бандера відмовився прийняти записку з надмірної обережности, бо я не знав ані клички ані умовленого знаку до нього. Боявся якоїсь провокації.
Тому я заслонився тим, що мушу цей плян представити своїй "владі", дав обидвом ключникам "на рахунок" по сто золотих і заповів, що за тиждень приїду знову.
Всі розійшлися вдоволені.
У Львові здав я звіт з усього Равликові і просив сказати, що маю робити з Бандерою, коли матиму вже його за муром. Тут були дві можливості. Перша — заховати його в Польщі так довго, доки не мине перший гончий шал і доки поляки не заспокояться, повіривши, що ми вже перетранспортували Бандеру за границю. Друга — відразу тікати за границю, бо до Німеччини з Вронок усього дев'ять кілометрів. Равлик ходив кудись там радитися з "горою" і рішено відразу тікати за границю. Я мав іти до Німеччини разом з Бандерою.
Тепер поїхав я майструвати перехід за границю. Заборовському поручив я підшукати якогось певного пачкаря, щоб перевів через кордон. Швидко він привів мені якогось типа, Гломб називався, і цей згодився перевести мене з товаришем, думаючи, що має діло з колегами "по професії". Навіть не дуже дорого мало це коштувати. Іти мали ми з місцевости Цішкова по польскій, до містечка Пуцціх по німецькій стороні.
Незалежно від того мусів я розглядатися, щоб на випадок, коли не поведеться мені з пачкарем, або коли б зайшли якісь непередбачені випадки в останній хвилині — а воно завжди чомусь так буває — не сів я на льоду. Тому при кожній моїй поїздці туди не забував я вступати до Бєлєцкіх. Як я вже згадав, у мене склалися дуже гарні відносини з панею Марією і їх я ще далі підсичував. Вона згодилася перетримати мене "ще з одним товаришем" — авжеж, не мала вона поняття, хто цей "товариш" — в себе на хуторі, навіть обіцяла це так зробити, щоб не знав про те її чоловік.
Я мусів їздити досить часто за тими справами. Найкраще було б для мене замешкати на якийсь час у Варшаві або в Познані, але з другого боку — незручно. Як довго я офіційно був приголошений у Львові, так довго за мене відповідала львівська поліція. Вона мала сотні людей під наглядом і через те легше було від неї згубитися. Не будили підозріння мої часті виїзди, було відомо, що я працюю, як торговельний аґент і мушу постійно перебувати в роз'їздах. Коли ж би я перебрався жити в корінну Польщу, мене передали б тамошній поліції і вона, принаймні на початку, не випустила б мене з-під ока та дуже утруднювала б вільність рухів. Тим-то й рішено, що я таки буду сидіти у Львові, а Заборовскі мене повідомить листовно, коли треба приїжджати. Для тої цілі подав я йому прізвище гуцула Герцюка, що теж працював різьбарем у "Рекорді", а тому знову сказав, що до нього час від часу приходитимуть листи від моєї дівчини з Польщі. Цей Герцюк був мабуть комуніст, до нього частенько заходили якісь львівські жидки, ввесь час мав він з ними різні коншахти. Тих листів прийшло всього два, писані вони були умовленим кодом, неначе від дівчини, ніхто з них нічого не дізнався б.
Нарешті все умовлено й підготовано, втечу назначено на день 4 серпня 1938 року. Я не знав, чи і як повідомлено про те Бандеру, не моє це було діло, до того Організація розпоряджала іншими зв'язками й можливостями. В часі одної з моїх поїздок передав я до нього через Шерлея коротеньку записку з привітом і стільки всього, вистерігався я від того контакту, щоб через якусь дрібницю не "всипати" цілої справи.
І тут саме починається найдурніша історія. А для мене скінчилася вона фатально.
Коли вже все було готове, коли я поїхав останній раз перевірити, чи все "грає" з собою і лишив при тій нагоді для Шерлея ще п'ятсот золотих — ні сіло ні впало, довідуюся від Равлика, що все відкликане, втечі не буде.
Що ж, я зробив усе, чого від мене вимагали і що було в моїй можливості. А чому діло не дійшло до кінця — не моя справа. Умовленим способом повідомив я Заборовского, що діло відкликане, вернувся до свого різьбарства і швидко про все забув.
Але не забули про те обидва ключники. Дня них це був несподіваний удар, п'ятдесят тисяч золотих утекло їм з-під носа, а їм здавалося, що вже тримають їх у жмені.
Заборовскі мав приятеля, на прізвище Ян Мілек. Це був пройдисвіт і безпросвітній п'яниця, покинув жінку і семеро дрібних дітей та пішов жити на віру з якоюсь жидівкою. Раз за чаркою пожалівся йому Заборовскі на свою долю, от траплялася йому нагода заробити грубші гроші і через щось не вдалося. Зацікавлений Мілек підливав до чарки і потроху витягнув від підхмеленого Заборовского признання, що він стояв у контакті з ОУН і що вони мали викрасти з в'язниці Бандеру. Негайно пішов з тим Мілек до поліції, щоб поправити свою надшарпану опінію, вдаючи обуреного польського патріота, ну, і щоб при цій нагоді якусь копійку заробити.
Поліція обставила Заборовского і почала за ним слідкувати, чи не натрапить на його контакти. Показалося, що він нікуди не їздить, ніхто до нього не приходить, підозрілої кореспонденції не веде — нема чого довше ждати, взяли його під ключ. Під допитами Заборовскі почав співати і висипав усе, що знав. Арешти сипнулися як з рукава, — Заборовскі обтяжив понад шістдесят людей, кожного, хто хоч би й найменше відношення мав до тієї справи, між ними й у нічому неповинного Зенона Коссака. Його знав він, як нашого провідника в тюрмі, і на тій основі викомбінував собі, що на волі мусить він бути якась "грубша риба" в нашій Організації, а що сидів він колись у Вронках, то не без того, щоб не прикладав руки до втечі Бандери.
Мене арештували 2 вересня 1938 року. Слідчий поліційний уряд перенесено вже тоді з Казимирівськоі вулиці на вулицю Понцкого. Там побачив я своїх старих знайомих аґентів, як Гірного, Будного, Радоня, Фіца і комісара Фурмана, всі вони просто неймовірно ввічливо відносилися до мене, надскакуючи, як біля збитого яйця. А Фурман просто радив мені не складати ніяких зізнань: це не їхня справа, познанська поліція просила їх доставити деяких людей, вони це мусять зробити і хотіли б позбутися того якнайшвидше.
Там я побачив Герцюка і ще кількох жидків, що їх приловили в нього на квартирі.
Відставили мене ночувати до Бриґідок, звідти мав я поїхати до Познаня. А в Бригідках повіяло іншим вітром. До моєї камери ввійшло кілька ключників і звеліли мені роздягатися до гола. Коли ж я ставив опір — зробили це силою. Один з них скомандував мені стати "струнко". Дуже смішно ставати голому на "струнко", я не хотів, казав, що тут не військо. Тоді кинулися вони на мене і збили на кисле яблуко, не зважаючи, чи це голова чи живіт, і не турбуючися, чи залишить це по собі сліди, щоб я міг жалітися на побиття. Що ж я міг вдіяти? Крик мені нічого не поможе, я тільки уважав, щоб заслоняти якось голову. Так мене й залишили там на долівці, над раном я очуняв і настільки прийшов до себе, щоб підвестися. Це вони так мстилися за арештованих ключників у Вронках, їм здавалося, що вони попалися в тюрму з моєї вини, не знали, що власний їхній довгий язик туди їм простелив шлях.
Ще потримали мене тиждень у Бриґідках без ніяких допитів, мабуть тому, щоб зійшли трохи сліди побоїв, і тоді вивезли до Катовиць. Не маю поняття, чого там хотіли від мене, робили якісь конфронтації, може думали пришпилити якусь справу, а через тиждень відвезли до Познаня й посадили в тюрму при вулиці Млинській ч. 1.
Сидів я спершу на одиночці, потім давали до мене всяких типів, якось попадалися культурніші люди, не було такої гебри, як у львівських арештах. Один з молодших ключників зразу ж таки почав до мене підходити з різними пропозиціями. Від нього довідався я, що тут же сидить Коссак і Герцюк, обидвоє Бєлєцкі, Шерлей, Заборовскі та інші. Хотів мені вможливити контакт з ними, та я від того відмовився. З Коссаком не мав я потреби контактуватися, він зовсім був непричасний до тієї справи, а з іншими не хотів, нічого це мені не помогло б, вони тільки виляпали б усе, як виговорили досі. Ще й не знав я, чи не криється за тим якась провокація. Цей ключник без обиняків запитувався, скільки дали б за мене, щоб підмайструвати мені втечу.
Від усяких зізнань я відмовився, подав тільки свої особисті дані. Зате поляки не тільки розказали все, а ще й зо своєї фантазії додали, правда перемішалася тут з вигадками, справді нелегко було в тому розібратися. Справа несподівано розрослася в велику аферу. Так Шерлей, як і Заборовскі мали всякі свої особисті порахунки з деякими іншими, старшими ранґою, урядовцями тюремної адміністрації у Вронках і всипали їх усіх "наліво", а поліція, не роздумуючи довго, замкнула всіх. Кажуть, сидів навіть один в'язничний комісар, а начальника в'язниці перенесено аж до Вильни. Щиро сміявся я, коли про все те довідався, хоч, правду сказавши, не до сміху мені було.
Майже щодня приходили до мене поліцисти намовляти до зізнань. Старалися промовляти до сумління, щоб я заговорив і щоб вони на тій підставі могли випустити невинних людей, бо справа замоталася так, що не розбереш, хто винуватий, а хто ні.
— Ну, Коссак може собі посидіти, йому це не зашкодить, це знаний "бойовєц", але от Герцюк, наприклад. Збили йому зад, що сісти не може, а він усе однієї співає, що листи начебто від вашої дівчини приходили. Виглядає, що він справді в те вірив, та не можемо його випустити, не мавши підтвердження з вашого боку.
Дивувало мене, чому причепилися вони до Герцюка за мої листи, а не поцікавилися, що саме робили в нього ті жидки — їх ще з Бриґідок повипускали — а можна було, притиснути їх гаразд не одного, про львівську комуну довідатися.
Одначе я мовчав, це мені ані помогти ані зашкодити не могло, та мав я до того свої причини. А поляки обтяжували себе й сипали дедалі то більше. Не признавалася одна тільки Марія Бєлєцка. Попросила судді, щоб дати їй трохи часу до надуми, її відвели до камери і там вона повісилася.
У познанській тюрмі не було політичних в'язнів. Я сидів увесь час на одиночці, тільки на прохід і до купелі випускали мене разом з сусідом по камері, аж доки не скінчилося слідство, тоді дозволили на товариство. Мій сусід — людина яких п'ятдесяти років — називався Юзеф Новак і був засуджений на смерть за те, що застрілив польського ксьондза. Фанатичний комуніст, хоч не належав до комуністичної партії. Начитався всякої комуністичної "бібули"8 і до того ступня перейнявся антирелігійними комуністичними кличами, що вбив священика під час Служби Божої в одному селі під Познанем. Йому здавалося, що виконав дуже геройський вчинок і що тим він підняв на дусі робітничі маси та утвердив їх у революційних переконаннях. Не знав сердега, яку ведмежу прислугу зробив комуністам — багато їхніх прихильників через те відвернулися від комуни. Вечорами він перестукувався зо мною крізь стіну і старався мене агітувати. Було майже певне, що його повісять, і я не хотів затроювати йому останніх хвилин життя, не дуже спорив з ним. Одного разу зачув він скрип дверей до моєї камери в незвичну пору й постукав з цікавости, що це було. Сказав я йому, що якраз був у мене адвокат, що розпитував я його теж і про Новакову справу та що адвокат говорив мені, що большевики роблять старання, щоб його обміняти за якогось польського ксьондза з Советів.
Одного дня над раном збудив мене Новак стукотом до стіни. Був певний, що це останній день його життя: йому снилася горіюча лямпа, що нагло згасла. В тюрмі люди забобонні й дуже підчиняються вірі в сни. Справді того самого дня забрали його до смертної камери і вранці повісили.
Прийшла зима. Випустили Коссака і Герцюка. Тільки бідна пані Марія не побачила вже світу Божого, хоч її напевно були б звільнили, вона ні про що не знала. Сердечно жалів я за нею, вона була молода й гарна, осиротила двоє дітей.
У половині грудня відбулася судова розправа, що тривала три дні. Юридична конструкція акту обвинувачення складена була доволі дивно: ніде ні одним словом не говорилося про ОУН, наче б вона не існувала, хоч зізнання найголовніших співобвинувачених, Заборовского і Шерлея, ввесь час нав'язували до Організації. Чомусь судові залежало на тому, щоб відполітизувати справу і для тої цілі сформульовано обвинувачення так, що я з Заборовскім і Шерлеєм, при співучасті решти обвинувачених, заклали спеціяльну організацію для викрадення в'язня з тюрми. Це підтягнули під якийсь там параграф з польського карного кодексу і так зроблено справу.
Моїм оборонцем був адвокат д-р Степан Шухевич зо Львова. Я вже в міжчасі дістав інструкції, що можу в суді говорити, само-собою нікого не обтяжувати і так складати зізнання, щоб виглядали на правду. Організації до того не мішати. Я на вигадки скорий, це мені не первина, і в скорому часі склав я зовсім імовірну історію, тільки особи Івана Равлика та Романа Шухевича підмінив фіктивною фігурою Василя Бандери. Ніби цей Василь Бандера, якого я знав під таким прізвищем давніше, хоч не можу ручити, чи було воно правдиве, знаючи про мене, що я свого часу сидів у тюрмі у Вронках, запропонував мені зорганізувати втечу його свояка, цебто Степана Бандери, з тюрми. Спочатку я наче б то не дуже похочуввв, але потім, під намовами погодився. Дальше все йшло більш-менш згідно з актом обвинувачення. Коли вже все було готове і назначений реченець утечі, несподівано прийшов до мене Василь Бандера з вісткою, що він відступає від тої справи і просив повідомити про те Заборовского, що я зараз таки зробив і на тому вся справа скінчилася.
Допитували мене на суді дуже довго, щоб надолужити браки і прогалини в зізнаннях інших обвинувачених і свідків через мою чотиримісячну мовчанку. Судді цікаві були знати, чому я ввесь час мовчав, чи так наказувала мені тактика ОУН? Тут мені прийшлося зробити довшу заяву в справі моєї мовчанки в слідстві. Я зараз у перших днях слідства довідався, що до моєї справи притягнено багато людей. Ця, на мою думку, зовсім дрібна справа, розрослася і в ній заарештовано багато поляків, що зрештою не мали до неї ніякого відношення. Коли б я почав був говорити зараз, я може вкоротив би собі трохи час слідства, але серед тих невинно арештованих людей і серед їхніх родин і в усіх, що цікавилися нашою справою, могло б скластися враження, що я їх "засипав" і що через мене вони попали до тюрми. Так нехай же ж усі вони тепер тут на суді довідаються і від мене і від польського суду і пізніше з газет, що я чотири місяці мовчав, як заклятий, і словом не обізвався. А свою долю завдячують не мені, що їх навіть і не знав, тільки своїм довгоязиким приятелям-полякам. Я чув, що арештовано паню Марію Бєлєцку і що вона з розпуки в тюрмі повісилася. Я вправді був з нею знайомий, але зовсім припадково, за нею не було ні дрібки вини і нехай її смерть спадає на сумління тих, що своїми неправдивими і легковажними словами загнали її передчасно в могилу.
Заява зробила помітне враження на всю судову залю. Чоловік Марії Бєлєцкої — його випустили в слідстві — зашльохав з горя і намагався застрілити в суді Заборовского, поліція в останній хвилині відобрала від нього пістоля.
До своїх товаришів з лави підсудних я зовсім не відзивався, не було чого.
Д-р Шухевич боронив мене зручно і добре. Цікаве, що й польські адвокати — позабував уже їхні прізвища — теж брали мене в оборону, та було ясно, що це мені поможе, як мертвому кадило. Розправа закінчилася на самого нашого св. Миколая, 19 грудня 1938 року. Так то святий отець Миколай приніс мені того року дарунок — вісім років тюрми. Поляки Заборовскі і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала поняття про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п'ятьсот золотих, що я йому дав, як завдаток. Всіх ключників, що їх у часі слідства "засипали" Заборовскі і Шерлей, звільнили ще в слідстві, але прогнали зо служби. А вони справді нічого не знали.
Присуд дійсно був дуже суворий, реакція польської влади була без порівняння гостріша, як в інших подібних випадках. Мабуть лякалася вона деморалізації свого слабо платного в'язничного апарату і хотіла дати відстрашливий приклад.
Ще якийсь час довелося мені сидіти в Познані, доки не потвердили присуду в апеляції. А потім почалася мандрівка по в'язницях...
Найперше вивезли мене до Равіча. Не пам'ятаю, коли це було, але десь у травні, бо на одній станції, де поїзд чомусь спинився довший час, рясно цвів білий бузок і його п'янкий запах на хвилину збудив у мені шалену тугу за волею. В Равічі сидів я в тій самій камері, де в часі великої голодівки повісився мій товариш Володимир Нидза9. Ця свідомість несамовито гнітюче враження на мені робила і я радий був, коли по кількох тижнях мене з Равіча забрали.
Тим разом поїхав я до Острова Вєлькопольского. Але й там не загрів довго місця, бо знову по кількох тижнях вивезли мене до іншої тюрми. Так по черзі в кількатижневих відступах перемандрував я з Равіча до Острова Вєлькопольського, потім до Лодзі, Варшави, Білого Стоку і накінець до Вильни, в тюрму "Лукішки". Правдоподібно лякалися тримати мене довго на одному місці, щоб я знову не звербував якого ключника і не зорганізував собі втечі. Це мусіло кінець-кінців десь припинитися, бо не вистачило б стільки в'язниць у Польщі, щоб я вичерпав своїх вісім літ на кількатижневу резиденцію в кожній з них.
З Вильни не рушився я вже нікуди, там мене застукала війна і прихід большевиків 17 вересня 1939 року. В часі тих мандрівок я не міг позбутися настирливої думки, що мене колись застрілять начебто за намагану втечу, щоб так на мені помститися. Одного разу я трохи не піддався забобонові, коли мені, як колись Юзефові Новакові, приснилася горіюча лямпа. Але скрізь поводилися зо мною добре, оглядали, як якогось звіра з менажеріі — справа була голосна в усіх польських часописах — та не били, ані надмірно не дошкулювали.
Минуло багато літ. За той час перейшов я дивні пригоди, що їх, як то кажуть, і на воловій шкурі не списав би. Але до сьогодні не знаю, чому тоді в останній хвилині відкликано втечу Бандери з тюрми, коли були шанси сто проти одного, що вона мусить удатися. Думав я спершу, чи грошей не забракло. Та не те було причиною, бо гроші роздобути завжди можна, хоч, як на ті часи, це сума величезна. Щонайвище можна було втечу відкласти, доки не призбираються гроші. Доходили до мене неясні чутки, що в Крайовій Екзекутиві ОУН у Львові не було однозгідности щодо пляну. Одна група людей, прихильники і товариші Бандери, хотіли його вирвати за всяку ціну. Але більшість противилася, не тому, щоб не хотіли бачити Бандери вільним, тільки з ляку за інших друзів. На той час — це було на рік перед війною — в тюрмах сиділи вже тисячі націоналістів, а серед них сотні засудженців з довготерміновими присудами. Були побоювання, що після втечі одного Бандери непомірне загострять режим у тюрмах під претекстом потреби строгішого нагляду, важливіших людей завезуть до Святохресноі тюрми, де ніхто довго не видержав. Остаточно, добре мати на волі одного з провідників Крайової Екзекутиви, але на все мусить бути своя ціна.
Так чи інакше, ця справа принесла мені вісім літ тюрми після того, коли я ще добре не прийшов до себе з попередньої п'ятки, і тільки війна вернула мені волю."
| 1. | Разом з Федьком Здрілем стріляли до війта, що вислугувався полякам, обидва дістали "коло" (довічна тюрма). Здріля вивезли до Святохресної тюрми, а в 1939 році в часі транспортів з одної тюрми до другої - застрілили. |
| 2. | Його шурина, православного священика, якого прізвище вже забув, засудили поляки за те тільки, що відправив панахиду по сл. п. Біласі й Данилишині. Сам він пізніше перейшов до "бандерівців", — існує переконання, що це він убив Олександра Куца (про нього в дальших розділах). |
| 3. | Твердиня, фортеця. Гл. плян тюрми у Вронках. |
| 4. | Мабуть, походив з французького роду. |
| 5. | Фантазувати, розказувати небилиці (львівська тюремна говірка). |
| 6. | Чотири роки перед тим ОУН убила в Варшаві польського міністра внутрішніх справ, Броніслава Пєрацкого. |
| 7. | Мені самому незручно було тепер підходити до Шерлея, не тільки тому, що я його менше знав, як Заборовского, але й тому, що Вронки - діра, крім тюрми там усього кілька вулиць і мій приїзд удруге в такому короткому відступі часу міг би викликати підозріння. |
| 8. | В тюремній говірці: нелегальна література |
| 9. | Член ОУН, засуджений у Львові на довголітню тюрму. |