Зиновій Книш
РОЗБРАТ

Розріст ОУН. — Червяк опозиції. — Як родиться бунт. — Його психологічні основи. — Гордість і заздрість між собою. — Недовір'я і погорда до "закордону". — Ненависть українського легалізму до ОУН та його отруйна деморалізація. — Поліція сіє сумніви. — "Крайовики" й "емігранти".  — Поміст між двома поколіннями: військового й революційного етапів визвольної боротьби. — Думка Гриба відмолодити ПУН. — Ярий з'єднує собі прихильників. — Висилка політруків за границю. — Спілка Ярий-Ґабрусевич. — Перші познаки - нез'ясоване незадоволення з ПУН. — Солодкі мрії про владу. — Проти авторитету полк. Коновальця діло не піде. — Кого висунути на чоло? — Використати розголос "варшавського процесу". — Треба визволити Бандеру з тюрми!

Коли розсипалася Польща під ударами німецьких панцерних колон у вересні 1939 року, на західніх окраїнах української землі — на Лемківщині, Посянні, Холмщині і Підляшші — опинилося багато втікачів перед большевиками. Не гаяли вони часу, взялися за щоденну національно-культурну й економічну працю і в скорому часі на тих занедбаних і здавлених польським чоботом землях жваво закипіло українське життя.

Політичний відтинок того життя репрезентувала Організація Українських Націоналістів. Довоєнні та еміграційні українські політичні партії припинили свою діяльність, а принаймні не старалися виявляти її серед української суспільности. Одні вижидали, яким шляхом піде дальший розвиток подій після першого воєнного струсу і які на ньому позначаться можливості організованої політичної роботи. Другі розгубилися і не знали, на яку стати. Ще інших обезголовив наглий наскок большевиків на Західню Україну, виарештувавши їхніх чільних громадських і політичних діячів. Але головною причиною занепаду зрізничкованого українського політичного життя було те, що український нарід у найширшій своїй масі відвернувся від старих політичних осередків і давніших методів політичної боротьби, щораз більше в'язав свої надії з новою силою, що буйно розгорнулася на свіжому побоїщі, покладався на український націоналістичний рух, якого найвиднішим представником була Організація Українських Націоналістів.

Чи сповнилися ці надії і чи ОУН виправдала перед історією довір'я українського народу, цей величезний морально-політичний капітал, з яким рушила в похід у буремних сорокових роках нашого століття? Тяжко буде дати справедливу відповідь. А ще тяжче видавати свій осуд людям, що брали безпосередню участь у подіях того часу. Противники її розглядатимуть справу з точки погляду вислідів і того стану, в якім знайшовся український нарід після війни. Прихильники будуть підкреслювати, що в тих тяжких роках роках не знайшовся ніхто інший, щоб повести за собою український нарід, хоч для всіх були рівні шанси, але одна тільки ОУН зважилася взяти на себе відповідальність і все таки внесла в нашу історію ціннощі великого історичного формату.

Не ставимо собі завданням забігати наперед і випереджувати істориків. Будемо йти крок за кроком разом з подіями тих часів, як вони назрівали, поставали й минали. А стан тоді був такий, що Організація Українських Націоналістів розвинула всі паруси серед шумних воєнних вітрів і пливла на повний хід назустріч долі.

По шести місяцях гарячкової праці1 на всіх прошарках організації ОУН могла вже почванитися досягненнями, що на них свої гляділи з гордістю, а чужі з острахом. Відбудовано організаційну мережу на всіх теренах колишньої Польщі, в Карпатській Україні і під румунською займанщиною. Поглиблено організацію далекими зв'язками на східню й середню Україну, використовуючи до того службу в Червоній Армії, залізничників, різних курсантів і студентів. Як далеко зайшла ОУН своїми впливами помимо жахливого большевицького терору і прецизної дії енкаведівського апарату, мав нагоду пізніше я особисто переконатися, вже після повороту з першої еміграції. ОУН ішла стихійно, а стихії не спинять репресії. Вони нищать і ломлять окремих людей, але ідея, що їх полонила, відживає наново в інших людях, хоч може не все в однаковій формі.

В Генерал-Ґубернаторстві створено випадову базу для повороту на схід при сприятливих умовах. Все жило там тимчасовим життям, готове кожної хвилини станути на наказ. ОУН наложила руку на все легальне українське життя, хоч як воно по своїм формам у німецькій дійсності було стиснене і здеформоване. Вона мала тисячі відданих, ідейних, на все готових членів поміж молодняком, не враховуючи сотень і тисяч членства ще не так старого, але зв'язаного родинами, жінками й дітьми, що проте ладне було кинути все для України, хоч і вимагало трохи більше часу для своєї мобілізації. За тими членськими кадрами в Генерал-Ґубернаторстві стояли лави прихильників, щирих і з глибокого переконання, не враховуючи попутчиків, що опісля, вже за другої еміграції, дістали згірдну назву "поплентачів", а від яких не вільний ніякий масовий політичний рух.

Серед членства ОУН були різні категорії віку: зачавши від середнєшкільної молоді і скінчивши на ветеранах визвольних змагань 1917-1921 років. Були люди різних фахів і здібностей, при їхній помочі можна було опанувати й вести цілу українську суспільність. А це — не абищиця.

Вороги і противники ОУН сиділи тихше води, нижче трави. Не тільки тому, що їх було мало, це були недобитки старих українських політичних партій, що їм бурхливе життя забрало грунт з-під ніг, але й тому, що за ОУН стояли маси, стояв нарід. На неї спрямовані були очі всіх, тепер прийшла історична хвиля, коли ОУН випрямилася на ввесь зріст, розпростувала стиснені підпіллям кості, на всі груди зачерпнула повітря і силою своєї питомої ваги, свого рішучого проводу, своєї політичної програми і тактикою революційно-визвольної боротьби станула на чолі своєї нації в поході до волі й незалежности. Вона могла пірвати за собою ввесь нарід, розколихати колосальні його маси в страшному розгоні боротьби і з лиця землі стерти на довгі десятиліття всю опозицію в українській суспільності, якби...

Якби не підточував її черв'як опозиції. Десь глибоко сидів він у її нутрі, може й не здогадувався про нього ніхто, а він день за днем, година за годиною підточував цей могутній організм, смоктав у нього сили з-під серця, сумнів і зневіру лишав по собі, доки одного дня не звалив цього колоса на коліна. Але ще й тоді настільки сильний він був, що майже десять літ визначував позиції українського політичного життя, ввесь тягар гігантської боротьби 1939-1945 років переніс на своїх плечах і нестертими літерами записав своє ім'я у визвольній боротьбі української нації.

А щоб зрозуміти, як зародилася в ОУН диверсія, що пізніше стала відома під скороченою назвою "бандерівщини", від особи Степана Бандери, якого організатори її висунули на чоло в найбільш критичному моменті, мусимо вернутися думкою дещо назад.

Бо "бандерівська"2 опозиція, а опісля "бандерівська" диверсія і ще пізніше "бандерівська" організація народилася не в 1939 чи в 1940 роках, якби хто думав, її початки сягають перших років існування ОУН, коли ще про Бандеру ніхто не знав і не чув і коли він тільки кольпортував "Сурму" та іншу нелегальну літературу в УВО, а потім в ОУН.

Її коріння глибоко ростуть з психології підпільника, що його виднокруг вузький, бо не може він глянути на речі з льоту птиці, бачить і знає тільки найближчих собі товаришів на революційному фронті. Як довго він скромно і чесно простує своїм шляхом — його життя, це життя безіменного героя, що ставить підвалини під волю свого народу. Але горе, коли в серце вллється отрута амбіції і зависти до тих, кого доля поставила йому за провід! Не зазнає він спокою ні вдень ні вночі, не братиметься його сон, заздрість і сумнів на переміну шарпають його душею, аж доки не зійде він з чесного шляху революціонера-патріота й або пропаде в забутті й погорді, або забунтує проти авторитету свого революційного проводу. Матиме силу — звалить його, буде заслабий — потрясе ним більше або менше, але в одному чи другому випадку розслабить свою організацію і захитає нею в найглибших основах.

Проживши довгі роки в підпільній боротьбі, я мав нагоду обсервувати, як родиться бунт у людській душі. Як росте він і спочатку сам себе несвідомий, тільки духом протесту одержимий, а потім спалахне, згоряє і згасне. Або... запалить власну хату. Зароджується він у серцях одиниць, але й у цілих групах, може промине безслідно, але нищить деморалізацією своє оточення. Ніхто не скаже, хто перший посіяв це зерно в людській душі, ми бачимо його аж тоді, коли вже запізно гоїти рану, коли вже потрібно ампутації. Нема людини, вільної від тієї небезпеки, перейшов її теж і я самий на власному житті і самому чудно, як з того вилікувався.

Зачинається з того, що ви вважаєте себе ліпшим від свого друга. Ви може маєте рацію, а може й ні, але гординя зайшла до серця, не легко її прогнати. Бо ж послухайте, ви — бойовик. На вас смерть простягає кожної хвилини свої кошляві пальці. Коли ви попадете в тюрму, вас або повісять, або закриють її брами на довгі роки, коли згасне молодість і постаріється душа. А от біля вас ваш друг. Він теж член ОУН, він може такий самий ідейний і відважний, як і ви. Може, він був би ще кращим бойовиком за вас, якби доля обміняла вас місцями. Але він працює в рефераті пропаганди. Ввесь день він тільки те й робить, що турбується, де б то роздобути папір до машини, а щоб на час поспіти з найближчим номером підпільної газети, розвезти її по пунктам. Він такий же член ОУН, як і ви, але куди його діло до вашого! Правдоподібно, він не попадеться в тюрму так швидко, а попадеться, його поб'ють на поліції менше за вас, а може й зовсім не поб'ють, коли ж його засудять — дістане він два роки. Ви ще може й судової розправи дожидатимете, а він уже на волю виходить. Та й життям він не рискує... Куди йому до вас, правда? Звичайно, в вас небагато часу, щоб роздумувати про те, але от часом такі думки самі до голови приходять. І ви зачинаєте легковажити його, вашого друга, якого в особистому житті може й любите, легковажити його і його роботу, вважати себе кращим від нього, важливішим. А коли ви і ваша робота важливіші, ви вважаєте самозрозумілим, що й пошана вам більша належиться і до голосу вашого треба більше прислухатися...

А тепер — навпаки. Ви працюєте в пропагандивному рефераті. Дрібні турботи заморюють вас від ранку до ночі і ніколи нема тому кінця. Ви почуваєте, що ви якесь там колісце в великій машині, шо її ви всієї не знаєте і може й ніколи не побачите. Але без вас, без одного її коліщати, машина стане. Значить — ви потрібна людина. Це вас підтримує на дусі і піддає охоти до праці. І ви працюєте, без передиху працюєте, обов'язки свої чесно виконуєте і з того користь для організації. От біля вас ваш друг. Він з бойового відділу, раптом кудись зникає, нема його тиждень, нема й довше, мабуть за границю кудись ходив, хто там знає, які в нього діла. І тепер він шляється кілька тижнів, нічого не робить, на нову "роботу" жде. І що воно за цяця така! Ви працюєте день за днем, а вас, якби не було, а от його шанують друзі, бо в нього діло, кажуть, небезпечне, рисковне діло. Ну, і що з того, що небезпечне, а ваше ж хіба безпечне? Діло так само організаційне, а дістанетеся в лабети поліції, так само ребра полічать, або й нирки відоб'ють. І власне, у вашому ділі треба думати, плянувати, над собою працювати, тут, пане товаришу, голови треба, от що! А що там? Витягнув пістоля й або вистрілив, або й ні, а потім — ноги за пояс і якнайшвидше драла! Ого-го! Знаємо ми таких панів, і чого б то їм носа драти!

І ось у вас зароджується неохота до вашого друга, що його ви з ранньої молодости знаєте. Ви й живете з ним гарно, здається, може залицяєтеся до його сестри, або він до вашої...

А тепер ваші думки побігли в інший бік. Ви саме вернулися з "ексу"3. Гаряче було, це правда, але діло пішло добре, для організації копійка перепала. От і гарно! Та й потрібно ж тих грошей, до біса потрібно, ніколи не вистачає! Ах, ті гроші! Хтось то, чи не Наполеон, сказав, що до війни треба грошей і ще раз грошей і втретє грошей. От хитро сказав Наполеон, думається вам, і ви затягаєтеся розкішно димом з доброї цигарки, належиться вам відпочинок...

Витягаєте свіже число "Сурми", недавно прийшла, зв'язкова вам принесла. Що там пишуть пани за границею? Ага! "Як вести себе в поліційному слідстві?" Ану, цікаво, послухаємо... "Ні до чого не признаватися"... та й хто б дурний признаватися... "не дайте вивести себе з рівноваги несподіваними питаннями, ворог слідкує за вашими очима, чи не прозрадилися ви наглим блиском або несподіваним рухом"... Гм... добре то писати пану редакторові в безпечному місці, а от, попробував би самий своєї рецепти... Ет, киньмо це до чорта, що там може навчити мене чоловік, що поліційного комісара тільки в кіні бачив...

Давайте, почитаємо "Діло", або краще "Новий Час", що там "Діло", самі опортуністи засіли, чекають на панську ласку з Варшави, або, може пан консул Лапчинський на кав'яр до большевицького консуляту запросить... "Чи будуть восени вибори"... Хі-хі-хі! От що тих панів цікавить, кожен аж пищить, "паном послом" хоче бути... "Нові заворушення в Мехіку"... от раз країна! Щомісяця нова революція... А що це? Ото! Про нас мова, уважно! ..."Поліція перевела нову хвилю арештувань в Н-ському повіті. Як кажуть, арешти стоять у зв'язку з останнім нападом УВО на поштовий амбулянс у X... До поліційних арештів у Х відведено Н.Н., студента з села ..., 0.0., справника місцевої кооперативи, П.П., селянина з... і т. д. Пісня вам відома. А "Діло" статтю до того нав'язує: "ми не можемо довше безчинно приглядатися, як нищать нашу молодь"... (добре пише, їй Богу, добре, може редактор "Діла" до УВО пристане?...) "як руйнують її життєву кар'єру, керуючись не політичним розумом, не вимогами доцільности нашої національної справи. Легко накликати до революції з безпечного місця за кордоном, але найвищий час подумати, який у тому всьому глузд, кому ця "революція" виходить на користь"... Не вашого розуму це діло, шановний пане редакторе, думаєте ви собі, що думає і робить УВО, всім заськи від моєї запаски, ви б краще пригадали, як то в чотири погибелі гнулися на прийнятті в пана воєводи, разом з достойними "панами послами"...

Хоча... це правда, вас тут гонять, як звіра, ви не знаєте, чи не останній це ваш сьогодні день на волі, а а з-за границі вам тільки "накази" й "доручення" висилають, та ще й ви самі по них мусите зголоситися і на зелену границю йти... Так, це правда... Але яке діло "Ділові" до того? Мабуть, прийдеться там "візиту" скласти, як позаторік, показати пану редакторові, де його місце... А-а-а! — позіхаєте— хіба поспати?... Не спиться щось... Завтра, а може позавтра "Діло" вже за границею будуть читати... Що ж, нехай послухають трохи правди, не завадить, хоч вона й колюча... "Мужицька правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча", — хтось писав це, мабуть, це в "Енеїді"... Ото цікаво було б послухати, що там будуть говорити, коли перечитають... і варто б трохи тих панів сюди, до нас спровадити, нехай теж нашого хліба закуштують...

...Тьмаво мигає брудна жарівка під стелею... Ви лежите побитий і покривавлений, нервовий струс слова з себе добути не дає—а в вуха вам цідяться слова, тихо і повільно...

...І навіщо вам того, пане Книш? Ось ви здоров'я своє напевно стратите, вже ніколи не будете таким, яким прийшли сюди... Ви думаєте, Україна того потребує, Україна вас до того кличе?.. Ось, почитайте, тут ваша, українська газета пише, що українська молодь марно гине й по тюрмах карається, а "панове провідники" свою "революцію" по каварнях у Берліні й Парижі роблять... З вас тут дух виходить, а в цій хвилині ваш "Провід" прогулює в спелюнках ціною вашого життя здобуті гроші... Я знаю, ви не вірите, ви думаєте, ось єхидний поліцист піддурити вас хоче... Так, я польський поліцист і мій обов'язок боротися з вами так, як вашим обов'язком було б боротися зо мною в відверненій ситуації... І хоч я борюся з вами, але я поважаю ідейних людей і мені жалко, коли вони життя не за химери дають — молодь усіх часів і цілого світу гинула за химери і мрії — але за брехню і гулянки своїх лже-пророків і лже-провідників... Бачите цю фотографію? Правда, світло тут недобре, але пригляньтеся ліпше... Ось вам один ваш провідник, Н.Н., у нічному барі в Берліні, може ви були там коли, пізнаєте... А тут ціла група їх, запивають останній подвиг вас і ваших товаришів, затирають руки, буде про що писати "революційні" статті в "Сурмі", щедро попливуть доляри з Америки, буде радість куртизанкам у Парижі. Так, так, добре пригляньтеся, ви ж їх мусите знати, а це не фальсифікати, ми свою службу в цілому світі маємо і для нас дрібниця зробити таку оригінальну фотографію... Ви — пропаща людина, щонайменше десять років тюрми перед вами... Але ви можете облегшити свою долю, коли покаєтесь на суді, відречетеся від тих людей, що ведуть до загибелі власний нарід. Не вимагаємо від вас, щоб ви товаришів своїх нам видавали. Ви тільки осудіть це злочинне для вашого народу діло, а врятуєте інших від вашої долі і, гарантуємо вам, більше як два роки не дістанете... Подумайте!...

Тьфу, щезни, маро!... "Щось було в тих словах, наче чистії води; віяв свіжістю, добрістю з них якийсь дух охолоди". Тільки триматися, тільки не дати зневірі до серця закрастися... Поліцист відходить, залишає вас самого з думками... Голова обертом ходить... Проклятий поліцист, бреше сукин син, обов'язково бреше, хоче підорвати в вас довір'я до Проводу, бо що ж варта організація, коли Проводові не вірити?... Але... нема диму без вогню! На душі осідає щось трохи з тої їді...

Коли ви залишитеся в тюрмі, сумнів гризе вас, як миша вигризає діру в хлібі. А коли вийдете на волю, коли обскочать вас друзі, з радістю вітаючи вас під небом волі, розпитують про ваші переживання — ви бачите й чуєте, що ось тут жива організація, за яку боретеся, а не ті далекі люди десь за кордоном, тут є ваш провід і тут він повинен бути, а не за горами і за морями, чужі й незнані вам люди, ніколи не бачили вони вас, ніколи не бачили ви їх.

Старе це, як світ. Понад дві тисячі літ тому легіони Марія, Суллі, Помпея, Цезаря і римських імператорів мало зважали на те, якої думки буде "senatus populusque Romanus"4 у далекому Римі, їм важливіше й миліше, що говорить їхній генерал, якого знають зо спільних боїв.

Роками сочиться отрута, капає на роз'ятрені рани, підсичує невдоволення, будить амбіції. Аж врешті, спочатку неясно і напівсвідомо, а потім щораз виразніше оформлюється і кристалізується осередок опозиції супроти проводу Українських Націоналістів.. Він не має спершу ніяких претенсій, він тільки критично ставиться до різних окремих розпорядків Проводу, до його інтерпретації політичної ситуації, до вимог тактики, до загальної постановки визвольної боротьби. Бо зважте самі, там — "еміграція", люди роками відірвані від краю, не розуміють його і його потреб, не вчуваються в ритм революційного життя, чужі їм поняття риску й небезпеки. Щось інше ми тут, на місці, ми — "крайовики", кожного дня і кожної години в огні й у центрі революційних зусиль, тут, де кується революційна зброя, де гартується бойовий дух, де родяться живі ідеї і в конфронтації з живою дійсністю себе утверджують і виправдують.

До тих "крайовиків" залічував себе в душі і я. Я не дивився на заграничний Провід з презирством чи з погордою, але ставив під знаком запитання його можливість керувати революційним рухом здалеку. Одначе це було конечне зло і наразі ані часу ані можливости нема подумати, що з ним зробити.

Як та сама справа представлялася з іншого аспекту, "за кордоном", про те дає нам уявлення інж. Микола Сціборський у "Білій Книзі ОУН".

"Вертаючись до характеристики середовища, з якого вийшла диверсія, вкажемо, що диверсанти оперують двома основними аргументами. Перший з них — що за ними стоїть націоналістична молодь. А другий, що вони, мовляв, "представляють революцію і край", тоді, як ПУН складається з "емігрантщини". Звідси поділ на так званих "крайових революціонерів" і "емігрантів".

Стверджуємо, що ні перше ні друге не відповідає дійсності та її фактам. Як уже згадували, середовищем, в якому виплекалися диверсійні елементи, був "академічний дім"5. Беремо цю назву в лапки не для того, щоб зневажати відому установу, якій націоналістичний рух справді чимало завдячує. Звідси виросли і вийшли на стрічу життю й боротьбі кадри молодого націоналістичного активу, що дотепер у вірі, вірності й посвяті чинять службу українській нації та ОУН.

Зовсім інше значення має "академічний дім" у лапках, а власне кілька його кімнат, де колись згрупувалося кілька осіб, що з бігом часу перемінилися в кліку, з усіма прикметами і властивостями нездорової ексклюзивности, замкнености й деструктивізму, що характеризують кожну кліку взагалі. Цих кілька людей — це й є сучасна диверсія. Якщо б стіни цих кімнат "академічного дому" вміли говорити, то вони розповіли б докладно про те, яким то парадоксальним способом кинене в тих кімнатах здорове насіння дало згодом трійливий плід.

Лихо почалося з того, що мешканці згаданих кімнат занадто вчасно й безкритично почали плекати в собі приманливу думку, що тільки вони сіль землі — альфа й омеґа націоналістичного руху; що досить їм тільки "захотіти", як усе ставатиме по їхній волі. Їм не приходила до голови думка, що все те, що робилося і думалося в "академічному домі" — це тільки початок, за яким прийдуть важчі часи, а з ними й неспівмірно більші вимоги до провідників націоналістичного руху. Вони випускали з-під уваги, що в тих перспективних часах націоналістичного провідника відрізнятиме від оточення не тільки діялектична фраза й неокреслене поняття "характеру" — до чого привело це поняття, бачимо тепер — а насамперед більші життєві горизонти, більша відповідальність за себе й других, більше знання, і — додамо це з натиском — більш непохитна вірність організаційним засадам і Вождеві руху.

Але було в тих початкових часах щось, що закривало браки горизонтів, знання, досвіду, загальної й політичної культури. Тим, що ці недостачі прикривало, був насамперед свіжий юнацький темперамент і жага жертвенного чину. Було ще щось, що прикривало ці братки: сл. п. Вождь і Провід Українських Націоналістів, які не тільки репрезентували націоналістичний рух, але своєю будівничою роботою загладжували чимало неприємних — для мешканців "академічного дому" — речей і не давали здоровому здвигові націоналістичної молоді обернутися в безвідповідальну пайдократію.

Та часи минали... А з ними й українське життя не стояло на місці. Перед націоналістичним рухом стали, по розбурханні широких шарів громадськости нашою ідеєю, такі труднощі, що далеко перевищували сили мешканців академічних кімнат, що вже звикли вважати себе не інакше, як "маршалами революції". Сл. п. Вождеві й Проводові стало ясним, що завдання руху переросли студентські маштаби і що згадані "маршали" тільки тоді могтимуть його очолювати в краю, якщо в тверезому почутті своїх більше ніж скромних сил і спроможностей будуть якнайбільше вчитися. Вчитися з життя і з книжок, щоб бути здібними до тих справді творчих зусиль, які чекають будівничих нового життя тепер і в майбутньому.

Цього життєвого закону "маршали" зрозуміти не могли й не хотіли. Навпаки, з бігом часу вони ставали все більше зарозумілі, претензійні й непримирні в своїй обмеженості, що її звели до догми. Так у цьому середовищі виплекався спеціальний тип "провідника", який усе знає, хоч мало розуміє, і все зробить, хоч нічого поважного не потрапить. Відомо, що того роду "провідники" більше всього бояться, що хтось може поставити їх у тінь. Це стало тлом, на якому зросла "культура" клікарськоі замкнености внутрі та інтриганства й аморальних методів супроти оточення.

З цього тла міг уже легко сформуватися тип кандидатів на "вождів", що хотять правити Україною, не маючи про неї уяви — поза двома-трьома повітами, — та "ідеологів", що перечитавши кілька випадкових книжок і написавши кілька напівграмотних еляборатів, готові були стати "духовими провідниками" націі.

З правила, клікарство є прямим вислідом почуття меншевартости тих, хто складає кліку, щоб спільними силами боронити себе перед оточенням. При всьому апломбі диверсантів вони підсвідомо відчувають свою меншевартість і обмеженість власних спроможностей. Саме тому іх гурт від літ намагався якнайтісніше замкнути себе в лоні ОУН. Основними критеріями приналежности до цього гурту є спільна гімназійна лавка, спільна кімната згаданого "академічного дому", спільна тюремна келія і спільна екзекутива. Хто відповідає цим критеріям — той "свій хлоп" і "друзь"... В диверсійній спілці існує своєрідна мораль і особлива здатність до порозуміння, подібно, як уміють непомітними знаками порозуміватися між собою масони. Все інше в ОУН, що поза цією спілкою, що було перед нею, чи після неї — це вже тільки "оточення", яке треба "опанувати".

Є ще одна познака, що її диверсанти вважають рішальною в своїх критеріях і підході до членів ОУН. Силою обставин, вони перейшли польські слідства, тюрми й табори. Ці польські переслідування вважають вони своєрідним актом висвячення іх на непомильних і недоторкальних "жреців" революції". Ще краще, коли даний кандидат до гурту сидів зо "жрецями" в одній тюремній келії, попав до неї з того самого процесу, або працював в одній з ними екзекутиві.

Хто відповідає цим критеріям — той може рахувати в диверсантів на патент "крайового революціонера", і то навіть тоді, коли він давним-давно перебуває за кордоном. Все інше — "емігрантщина"...

Виглядає це гумористичне, але в тому твердженні нема й тіні наруги над правдою. Це найкраще виявляється, коли взяти під увагу оцінку диверсантів, яку вони дають окремим членам Проводу і самому Вождеві. Не заперечуємо, що диверсантам довелося чимало пережити на службі рухові. Але копи порівняти це пережите з тим, що перейшли за останніх двадцять років у своїм житті члени ПУН, то таке порівняння вийде справді неспівмірне. В цій історії знайдемо і риск життям у довгих роках бойової слави, і пролиту кров, і табори, і жертви, і поневіряння. Найкращим символом цих переживань — самий Вождь, воїн, політичний в'язень і мученик. Чи було це тільки колись?... Ні, це триває дотепер! Мало хто знає — бо це не рекламується і тим не спекулюється, на зразок диверсантів, — скільки то разів уже в останніх роках арештовано, перекидувано через нелегальні границі, в'язнено в тюрмах і переслідувано під демаршами ворогів не одного з членів ПУН, що ніколи, ні на один момент по сьогодні не переривали своєї жертвенноі праці і якнайтіснішого духового й чинного зв'язку з рідними землями".

Від критичного на ставлення до одвертого бунту — далека дорога і не перейти її одним скоком. Діється це поволі, ступнево, етапами. Двоє людей з ПУН здавали собі справу з того психологічного процесу. Хоч, може й більше їх було, але два з них робили з того висновки і, кожен на свій лад, старалися затіснити зв'язки з "крайовими революціонерами".

Сеник-Грибівський перший піддав думку відсвіження Проводу. Щоправда, Провід цей не такий то вже старий був, люди в сорокових роках життя в інших народів часто замолодими ще вважаються, щоб зайняти найвищі місця в державі. Не так ішлося тут про вік, як про міст між двома поколіннями. Покоління учасників визвольних змагань 1917-1921 років створило УВО, потім ОУН і стануло на їх чолі. Минали роки, хоч недовгі, але вистачальні на те, щоб до голосу почало приходити покоління нове, що в визвольній збройній боротьбі участи ще не брало, що виросло вже в післявоєнній дійсності і включилося в визвольну боротьбу вже в час, коли минув її військовий і почався революційний етап і коли ідеологічна підбудова визвольної боротьби взяла ясні форми українського націоналізму. Не тільки логіка, але й конечність вимагали, щоб представників того нового покоління притягнути ближче до ПУН і взагалі до провідних кол націоналістичного революційного руху6. Ще в 1930 році Сеник-Грибівський визвав за кордон Ярослава Барановського, члена УВО і колишнього політичного в'язня, що недавно вийшов з тюрми і, бувши розконспірованим, не багато міг дати з себе в краю. Одночасно з призначенням сотника Юліяна Головінського Провідником націоналістичного руху на ЗУЗ, приділено йому до помочі, як бойового референта, Ренса. І Ренс і Барановський були однолітки, налічували всього по двадцять чотири роки життя. Обидва виходили з бойового середовища Української Військової Організації, своїми товариськими зв'язками, своїм способом думання і своїм вихованням виростали вже з післявоєнного покоління.

Більш-менш у тому самому часі заворушився і Ріхард Ярий. Під кінець 1931 року заарештовано у Львові Михайла Колодзінського, мого шкільного товариша з гімназії в Коломиї, члена УВО, що був чинний у військово-кадровім відділі. Я тоді був засуджений на вісім років тюрми і сидів у Бригідках у Львові. Робили ми заходи в тюремній адміністрації, щоб дістати його до нашої камери, і на початку 1932 року він уже був між нами. Розказував мені тоді, що влітку 1931 року відбувся з'їзд у Данціґу, де брали участь спеціялісти-військовики з ОУН, було там кільканадцять людей, з Галичини. Крім Гузаря-Колодзінського і Перебийноса-Грицая, прізвищ не пам'ятаю. З'їзд організував Ярий, був господарем для з'їздовиків, увесь час терся і м'явся біля них, крім нарад і доповідей та дискусії над різними військовими проблемами ОУН подбав теж і про товариську частину програми і надзвичайно улесливо ставився до делегатів-учасників. Деякий гіркий посмак залишився після того, коли Ярий безуспішно намагався намовити їх пустити в рух шпигунську службу, зліквідовану перед кількома роками ще в УВО Юліяном Головінським. Але в загальному лишив по собі дуже добре враження в усіх, хлопці тішилися, що ось він, чужинець, так перейнявся українською визвольною справою. Не знали, які в нього були рахунки і пляни. Мішко Колодзінський просто захоплений був Ярим, його широкими горизонтами та його європейською культурою.

Колодзінського засудили всього на один рік тюрми, частину з того він уже мав за собою, а якраз на весні трапилася так звана "мала амнестія" для в'язнів, засуджених до одного року, з якоїсь там нагоди, і він швидко після того вийшов на волю. Кілька місяців пізніше — я вже тоді був у дрогобицькій тюрмі — відвідав мене Колодзінський. Не дуже зручно говорити на побаченні в приявності ключника, але побачення було довге, ключник куняв на своєму кріслі і довідався я тоді від Мішка, що їде він за границю. Власне їде їх два, крім нього ще й Іван Ґабрусевич. Висилає їх туди Крайова Екзекутива ОУН, його від військового і Габрусевича від політичного сектора, для зв'язку й інформації ПУН про крайові справи. Їдуть туди на постійно і тому він прийшов до мене попрощатися.

Таким чином опозиція, що народилася в Галичині, вже скріпла й оформилася і тепер вислала своїх комісарів до ПУН. Їхнє становище доволі дивне — членами ПУН вони не були, вважалися тільки інтерпретаторами думки "краю". Але тим самим підкреслено, що між ПУН за кордоном і "краєм" існує різниця думок і концепцій і що для вигладження тієї різниці було необхідне вислати окремих "делегатів від краю" і то делегатів постійних.

Не довго був Колодзінський при ПУН. Делеговано його до хорватів на чолі місії ОУН, що мала їм помогти зорганізувати підпілля, опісля інтернували його італійці, вийшов звідти перед самими подіями в Карпатській Україні, де й згинув.

Не те з Ґабрусевичем. До нього скоро підійшов Ярий і це було йому тим легше, що Сеника-Грибівського цілими місяцями а то й роками не було в Европі, він тоді організував націоналістичний актив серед заморської української еміграції. Ярий зорієнтувався, що ось тут зарисовується на видноколі можливість конфлікту, його можна буде використати для своїх цілей, завчасу треба собі з'єднати вдячність одної зі сторін і вибрав тих, що знали його менше. Ґабрусевич став його правою рукою на німецькому терені.

Не без того, щоб у тих роках не було контактів між І Габрусевичем, як емісаром, і тими, що його з місією висилали за границю. Над усім цим висить заслона тайни, що ледве чи підніметься коли, бо мало хто з учасників першого заговору залишився в живих і навряд, чи схоче він заговорити. Роля Ґабрусевича, не без впливу Ярого, пішла в іншому напрямі, як було початкове намічено. Замість помагати ПУН, він став ширити опозиційні настрої і шукати спільників за границею. Першого й найважливішого спільника знайшов він у Ярому. Цікаве, що один одного вважав своїм знаряддям: Ґабрусевич був певний, що Ярий стоїть на тих самих опозиційних заложеннях, що "крайова" опозиція і трактував Ярого вправді як члена ПУН і свого зверхника, але і як виконавця на свойому пості накресленої опозицією лінії. А з другого боку Ярий, підсичуючи опозиційні настрої, сміявся з усіх в кулак, бо ціла та "опозиція" потрібна була йому не для організаційних, тільки особистих цілей. Це буває, і частіше, якби ми думали. Писав же ж колись Ґете у "Фавсті", що "Du glaubst zu schieben und wirst geschoben".7

Опозиція виявилася в глухих формах незадоволення. Якихсь виразних ідейних концепцій, якихсь програмових пропозицій вона не висунула. Відмовляла вона ПУН здібности бути проводом, що стоїть на висоті свого завдання, але з другого боку не давала конкретної рецепти. Невдоволення йшло не в сторону окремих осіб, тільки цілого ПУН, як організаційної інституції, не виключаючи й самого Голови ПУН, полк. Євгена Коновальця. Коли на початку тридцятих років Микола Лебідь вернувся з одної зо своїх поїздок за кордон і коли його запитано, яке враження зробив на нього полковник Коновалець, він, закопиливши губи, відповів, що це людина на рівні сільського вчителя і куди йому на вождя революції.

З неясних відрухів невдоволення і з хаотичних обвинувачень нездарности ПУН щораз виразніше виринала центральна ідея опозиції: відсунути ПУН від керми Організацією, поставити іншу людину на чолі ПУН. Коли про те доведено до відома полк. Коновальця, він тільки всміхнувся. Але тоді вже вперше прийшлося йому вжити більш енергійних засобів і він "порозставляв по кутах" заграничних прихильників опозиційних настроїв, а самого Ґабрусевича усунув до одного з віддалених міст Німеччини. Про ті часи розказує інж. Микола Сціборський такими словами.

"З прибуттям Джона-Іртена-Ґабрусевича, у внутрішню атмосферу в ПУН, що характеризувалася діловістю, точним розподілом праці поміж поодинокими його членами і взаємним довір'ям — ввірвалася нова струя. Ґабрусевич-Джон своїм основним завданням поставив критику. Проти факту самої критики ні сл. п. Вождь, ні члени ПУН нічого не мали, але вимагали, щоб вона була ділова й конкретна. Між тим скоро виявилося, що конкретність і діловість органічно несумісні з самою істотою Габрусевича-Джона. Всі спроби ангажувати його до праці, бодай у ділянці реалізації тих міркувань, що їх він висловлював у зв'язку з діяльністю Організації, не давали ніяких наслідків. Одиноке, що вмів Ґабрусевич-Джон, — це безконечно й хаотично говорити. Так говорив він тижнями, місяцями, а далі роками... Сл. п. Вождь робив різні спроби, щоб включити його в позитивну роботу, даючи йому різні призначення. Так за чергою Ґабрусевич-Джон дістає доручення працювати у вишкільній акції членства ОУН, далі провадити ідеологічну ділянку, нарешті дістав призначення на пост Уповноваженого для підготови Збору Українських Націоналістів. На всіх тих постах і функціях він не спромігся зробити буквально нічого, і за вісім років свого перебування за кордоном сплодив одну статтю, а в останніх роках баламутну й безграмотну брошуру під назвою "Місце України в світі" — річ, що може бути справді класичним зразком примітивного дилетантизму.

Самозрозуміле, що неробство й маніяцтво Ґабрусевича-Джона не могло створити йому доброї опінії як у сл. п. Вождя, так і в членів ПУН. Але на зміст дальших взаємовідносин вплинуло не тільки те. Вже в перших місяцях прибуття Ґабрусевича-Джона виявилося, що він виступає експонентом згаданого гурта "академічного дому", який рішив у тому часі вирвати владу з рук дотогочасних керівників ОУН, що походили зо старого кадру Української Військової Організації. Цю свою основну ціль згаданий гурт, устами Ґабрусевича-Джона, намагався обґрунтувати різними "ідеологізмами" і "принципами", на ділі ж ішлося йому про перебрання керми ОУН на ЗУЗ.

Це своє завдання гурт реалізував подвійним шляхом: його представники в краю вели кампанію проти тогочасного крайового проводу ОУН, а ті, що були за кордоном — на чолі з Ґабрусевичем-Джоном — намагалися закріпити свої позиції в ПУН і в його важливіших експозитурах. Сл. п. Вождь засадничо не мав застережень проти введення до провідного активу людей зо згаданого оточення. Апе він здавав собі справу, що внутрішньо-організаційні переміни не можуть реалізуватися відразу і що заміна досвідчених провідників незрілими людьми, що не мали ні життєвого ні організаційного досвіду — представники згаданого гурта були переважно студентами й мали по 20-23 роки життя — не принесе добрих наслідків. Та інакше вони оцінювали себе й свої спроможності!

Внутрішньо-організаційна ситуація все ускладнялася. Гурт "іртенівців" — від псевда Ґабрусевича-Джона "Іртен" — рішив піти в своїх домаганнях напролім і створив на власну руку Крайову Екзекутиву, що стала в опозицію проти Крайової Екзекутиви, призначеної сл. п. Вождем. Отже — сталося щось подібне на теперішню диверсію, що виявилася в створенні "революційного проводу".

Переконавшися, що далі толерувати вчинків "іртенівців" неможливо, сл. п. Вождь скликав т. зв. Віденську Конференцію, на якій призначив нову Крайову Екзекутиву. З рішенням Віденської Конференції внутрішньо-організаційні відносини унормувалися. Та не надовго...

При назверхнім унормуванні відносин, Габрусевич зо своїми спільниками фактично не припиняли розкладової роботи, їх відношення до Проводу й сл. п. Вождя залишилося нещирим і опозиційним. На тлі сучасної тенденції диверсантів використовувати для своїх деструктивних цілей авторитет сл. п. Вождя, не зайвим буде пригадати, що в згаданому періоді — 1933 рік — один з теперішніх ватажків диверсії Лебедь заявив на засіданні Крайової Екзекутиви, що полк. Коновалець надається хіба на народнього вчителя, а не на Вождя. Таку то опінію видав сл. п. Вождеві жовтодзюб, що вискочив з гімназії, навіть не опанувавши "премудростей" матури!

Але знову вийти назверх зо своїми аспіраціями "іртенівці" вже не наважувалися, вичікуючи кращих для себе обставин. В періоді 1934-1935 років набули вони враження, що обставини вже сприяють організації нового путчу. В тому часі група "іртенівців" осіла в Берліні, де ввійшла в тісний контакт з Ярим. Як і тепер, цей останній відограв рішальну ролю в підготовці згаданого путчу... Між ними і Ярим скоро нав'язався "контакт", в якому одна сторона "розуміла" іншу, при чому кожна з них старалася "заманеврувати" другу. "Іртенівці" наміряли використати Ярого, щоб дійти через нього до впливів. Натомість Ярий хотів зробити з них своє знаряддя для обтяження позицій сл. п. Вождя. Знаючи, що при нормалізації стосунків неминуче прийде на чергу розв'язка його проблеми, він свідомо підтримував внутрі організації розкладові ферменти, маючи намір оперувати "іртенівцями" в двох напрямах — залежно від обставин — а саме: або виступати між ними й сл п. Вождем посередником і цим закріплювати своє становище, або, в випадку потреби, мати в своїх руках інструмент для пресії на сл. п. Вождеві.

Так створився в Берліні так званий "ініціятивний центр", що став в опозиції до Проводу Українських Націоналістів. Спочатку ця опозиція не мала якихсь окреслених форм. "Іртенівці" обмежувалися на випадах супроти окремих членів ПУН, витворюючи атмосферу подразнення й безплідної критикоманіі. На цей раз у своїй кампанії обрали вони за ціль насамперед інж. Сціборського, а за ним інж. Андрієвського, закидуючи їм то помилковість тих чи інших організаційних потягнень, то "ухили" від ідеологічно-програмових засад, або взагалі речі, до яких ні той ні другий не мали ніякого відношення. Коли мова про Ярослава Барановського, вони тоді не тільки не виступали проти нього, але вважали "своїм" та намагалися інспірувати його проти св. п. Вождя. Також і супроти Сеника-Грибівського не видвигали вони ніяких замітів...

Та всі ці вияви були тільки прелюдією до головної цілі, яку ставили Ярий і "іртенівці". Ціль та полягала в тому, щоб взяти спільними силами сл. п. Вождя "під ногу", і, залишивши йому формальні прероґативи, фактично перебрати всю владу в ОУН до своїх рук, або, в випадку відмови сл. п. Вождя піти назустріч їх домаганням, цілком ізолювати його від руху. Впродовж двох літ "іртенівці" зондували ґрунт, котра з тих двох можливостей буде найвідповіднішою для їхніх інтересів. І в міру того, як у них не залишалося сумнівів, що волі сл. п. Вождя вони не зломлять — дозрівав у них плян зведення з Ним остаточного порахунку.

Як це перевести — в "іртенівців" існували різні погляди. Досить вказати, що один з них на конференції "ініціятивного центру" офіційно заявив — на те маються відповідні протоколи — що ОУН "не має Вождя". Існували також проекти "заслати" Вождя на два роки до Америки, під виглядом організаційної поїздки. Безоглядність "іртенівців" в останній стадії путчу дійшла таких меж, що це домагання вони безпосередньо поставили перед сл. п. Вождем. Водночас велася киринна робота й на окупованих землях. На переломі 1935-1936 років "іртенівці" прийшли до переконання, що настала пора одвертого путчу. Для того, при безпосередній участи Ярого, зроблено низку підготовних заходів. Зокрема Ярий, тайно від сл. п. Вождя, захопив частину організаційних фондів і переслав їх при посередництві одного члена за кордон, де гроші були здепоновані в банку, як диспозиційна резерва для путчистів.

З боку сл. п. Вождя і ПУН ввесь час велася обсервація цієї розкладовоі акції; Піддавши ситуацію генеральній оцінці, ся. п. Вождь вирішив зломити путч. Допоміг цьому зокрема Ярослав Барановський, чим і стягнув на себе ненависть теперішніх диверсантів. Подібно, як і тепер, реакція ПУН була коротка і рішуча. Ґабрусевича-Іртена наказом сл. п. Вождя усунено від усіх справ і вислано на провінцію. За чергою розігнано інших учасників групи й застосовано до них різні організаційні репресії. Побачивши, що справа заноситься на катастрофу, самий Ярий зрадив путчистів, негайно "переорієнтувався", склав повинну перед сл. п. Вождем і самий узявся ліквідувати "іртенівщину". Відповідні заходи були застосовані й до того гурту "іртенівців", що перебували на окупованих землях. Так покінчилася чергова спроба Габрусевича-Джона і спільників зірвати внутрішній порядок в організаціїю".8

Пляни опозиції зробити переворот у ПУН і відсунути полк. Коновальця не мали ніяких надій на здійснення, як довго жив цей останній. Користувався він колосальним авторитетом у своїх і чужих, за ним стояла гвардія старшин і стрільців українських армій, що включалася в націоналістичний рух, за ним ореол командира Корпусу Січових Стрільців і творця Української Військової Організації, що вже перейшли в легенду і стали непорушними святощами цілого українського народу. При тому був він людина політично дуже зручна і здібна, умів єднати собі пошану не тільки в своїх земляків-галичан, але і в наддніпрянських українців, що на еміграції переважали і що з них складалися основні кадри ОУН у хвилині її створення. Ще жива в них була пам'ять про клич полк. Коновальця, що дорога на Львів веде через Київ. Підняти руку на полк. Коновальця й очорнити його клеветою вважалося б святотатством, що на нього негайно й різко зареагувала б уся широка маса членства ОУН. Та й не було певности, чи в Галичині членські кадри піднімуться проти полк. Коновальця за кличі опозиції. Скоріше ні. Треба ще довгої підготовки, треба самих себе закріпити міцно в Організації не тільки на верху, але, головно в низах, щоб не остатися генералами без війська, коли прийде до зудару. А до зудару мусить дійти, опозиція сп'янювала себе думкою про владу в Організації і було ясне, що влада без боротьби нікому не прийде.

Якби знайти людину, щоб протиставити її полк. Коновальцеві! Але в ОУН тяжко знайти таку другу, та ще й таку, що хотіла б сісти на хиткий корабель опозиції. Притягати когось з-поза ОУН — незручно, нема організаційного стажу. З-поміж себе підшукати? Чому б ні? Коли не можна знайти величини рівної полк. Коновальцеві, хай буде менша, хай буде навіть багато менша, але щоб визначалася чимось і щоб можна довкола неї творити міт, а вже час і наполеглива пропаганда зроблять своє.

Прийшов 1934 рік. В червні місяці ОУН виконала атентат на польського міністра внутрішніх справ, Бронислава Пєрацького у Варшаві. Посипалися арештування, як звичайно. Провідником Крайової Екзекутиви ОУН у Львові був тоді Степан Бандера. Його заступник та організаційний референт, Іван Малюца, не витримав поліційної шруби й вогню перехресних питань на "конвеєрі", заломився психічно і всипав майже ввесь тодішній провідний актив ОУН у Галичині, разом з ним попала за ґрати більшість членів опозиції. Судили їх у Варшаві рік пізніше і їхній процес багато дечим відбивав від усіх попередніх і пізніших процесів ОУН у Польщі. Це був один зо слабших процесів — нікого з них не били в слідстві, томили тільки безперебійними допитами на конвеєрі, і всі вони, разом з Бандерою, не витримали й призналися. Признався теж Микола Лебедь і Роман Шухевич.

Одначе ціла низка моментів склалася на те, що варшавський процес став найголоснішим в історії ОУН. Передусім — ішлося тут про суд над вбивниками й організаторами атентату на шефа польської адміністрації й поліції, подія небуденна в світових столицях. По-друге, процес відбувався в Варшаві, польській столиці, на очах цілого дипломатичного корпусу, в приявності кореспондентів усієї великої світової преси. По-третє, демонстративні виступи деяких підсудних, поява їх на судовій залі в кайданах, кари темницею за зухвалість до суду і т. п. надавали процесові посмаку сенсації, що на неї така жадібна публіка в цілому світі. І далі — романтичний момент одруження Лебедя арештованого в Німеччині і спровадженого до Польщі літаком і Дарки Гнатківської, обох засуджених на довічну тюрму, теж немало впливав на людську уяву. Коли до того додати, що увесь могутній і вироблений апарат пропаганди ОУН за кордоном ударив у всі дзвони і надав шаленого розголосу цій справі серед українців і серед їхніх прихильників поміж чужинцями, дістанемо в наслідку надзвичайну славу, що її здобув варшавський процес, а його учасники огорнулися плащем мучеництва за ідею, стали чільними постаттями ОУН на довгі роки.

Туди звернулися очі опозиції. Це була їхня "справа" коли брати до уваги, що більшість учасників варшавського процесу зараховувалася до пізнішого табору опозиції, її можна і треба скапіталізувати політично для впливів серед націоналістичних низів. А потім, хто знає? Може когось з-поміж них пробувати просувати на центральну фігуру в ОУН? І тут надії їх росли, а очі спинялися на Степанові Бандері, бо в даний момент займав він у Галичині найважливіший пост Голови Крайової Екзекутиви ОУН.

До того часу Бандеру мало хто знав. Але тепер кольпортувалися його світлини, ореол мучеництва за ідею ширився, пробували навіть пісні складати. Хоч сам він ані своїми здібностями, ані якостями провідника не вибивався понад інших, навпаки, в багато дечому їм уступав. Напр., Лебедь перевищав його жорстокістю і рішучістю, Шухевич організаційним хистом, Ленкавський політичним виробленням і ясністю політичної думки, але тому, що був він Крайовим Провідником і головною особою на варшавському процесі, припадок висунув його на чоло і тепер саме він надавався на те, щоб висунути його кандидатом до Проводу. На лихо, він сидів у тюрмі. І що вартий провідник відрізаний тюремними мурами від життя? Він може стати тільки моральним авторитетом, він може бути символом якоїсь ідеї, це правда, але того замало, тут потрібно людини вільної, що в своїх руках зв'язала б нитки опозиції і повела б її в бій за владу. А що, якби викрасти якимсь чином Бандеру з тюрми? Тоді прийде ще один листок до лаврового вінця — подвиг утечі з ворожої тюрми — це діє на фантазію, це тягне за собою людей.

Ті члени опозиції, що їх або залишала незаторкненими велика хвиля поліційних репресій перед варшавським процесом, або що вийшли на волю в часі слідства чи відбувши свої короткі присуди, почали призадумуватися над способом, як би то звільнити Бандеру з тюрми.

Хоч ця історія виходить поза часово хронологічні рами нашої праці, але вона настільки цікава і зовсім невідома для широкої української громади, а при тому настільки тісно в'яжеться з організаційною підготовкою диверсії в ОУН, що я дозволю собі тут її переповісти, вбравши в форму свідчення члена ОУН, що організував технічну сторінку втечі Бандери з тюрми, підготовив її і не виконав тільки тому, що організатори цієї акції, члени бандерівської опозиції, сьогодні вже покійні Іван Равлик і Роман Шухевич, в останній хвилині справу відкликали. Цей член ОУН, відомий уже нам "Терен", залишився вірним Проводові Українських Націоналістів, хоч його доля тісно сплелася з особою Бандери, за підготову його втечі дістав він вісім літ тюрми.

Послухаймо, як підготовлялася втеча Бандери з тюрми.

1.	Початок розповіді припадає більш-менш на весняні місяці 1940 року. Події від хвилини вибуху другої світової війни до того часу описані в моїх спогадах п. н. "Перед походом на схід", частини І і II, Торонто 1959.
2.	Для тих, що не читали "Перед походом на схід", необхідно повторити тут мої зневаження відносно термінології на означення обидвох відламів ОУН (гл. "Перед походом на Схід", ІІ частина, примітка на стор. 73). Доволі трудно устійнити термінологію, що з одної сторони відбивала б у собі правдивий стан тодішніх відносин внутрі ОУВ, а з другої нікого не ображала б. Я рішився на такі означення: а) Опозиція (часом точніше: опозиція Степана Бандери, або опозиція з-під знаку чи стягу Степана Бандери) - до часу, доки збережена була назовні повна і формальна єдність ОУН, цебто до дня 11 лютого 1940 року, коли в Кракові опозиція закінчила свій з'їзд і покликала до життя РП ОУН. б) Диверсія - від покликання РП ОУН до формального розриву з ПУН після закінчення всіх переговорів під кінець серпня 1940 року. Правно і політично, зо становища ОУН та її Проводу, діяльність РП ОУН була диверсією в рядах ОУН. Цей термін впровадив інж. Микола Сціборський, він увесь час уживав його в виданнях свого пропагандивного реферату в ПУН і в залежній від нього пресі ОУН. Його прийняв теж ПУН у всіх своїх офіційних публікаціях того часу. в) Почавши від осени 1940 року не можна вже говорити ані про опозицію ані про диверсію. Народилася й оформилася нова організація, що покищо ще трималася старої назви ОУН, але в скорому часі буде її міняти кілька разів. Цей період рахується від остаточного розриву з ПУН восени 1940 року аж до часу, коли дотеперішні диверсанти перший раз змінили свою назву. Найкраще тоді підходить до них назва "бандерівців". Власне, невідомо, хто й коли перший раз її вжив, але вона надибується в полемічній літературі дуже швидко, на переломі літа і осені 1940 року. Вона добре віддає суть справи: нова організація націоналістів, що постала з-поміж давніх членів ОУН, ще не діє під окремою назвою, ще не виробила власної політичної програми, ще нав'язує до устроєвих і програмових традицій давньої ОУН і ще не скристалізувалася ідеологічно. Головною її прикметою, що всім впадає в очі і на підставі якої опреділюють ту організацію в системі тодішньої української політичної дійсності, це згруповання її членів навколо особи тодішнього свого провідника, Степана Бандери, звідти й назва - "бандерівці". Не здається мені, щоб уживання тієї назви в відношенні до того періоду було історично або мериторично невірне. Так само, думаю, нема в ньому елементу пониження, а зрештою не відпекуються тої назви й самі бандерівці, гляди брошура Петра Полтави: "Хто такі бандерівці та за що вони борються", що її бандерівці означують, як передрук підпільних матеріялів Організації Українських Націоналістів з 1950 року. Дальші означення назви тієї Організації нас хвилево не цікавлять, бо ми доводимо паші спогади тільки до половини 1941 року, до початків німецько-большевицької війни.
3.	Експропріяція, вивласнення державних грошей на користь революційної організації.
4.	Римський сенат і римський народ.
5.	"Академічний Дім" у Львові при вул. Супінського ч. 21, центр довоєнного українського студентського життя в Галичині (прим. 3. К.)
6.	Р. Лісовий у своїй книжці п.н. "Розлам в ОУН (критичні нариси з нагоди двадцятиліття заснування ОУН)", Видавництво "Україна", Німеччина 1959, пише, що головною причиною недорозвинення українського націоналізму була відсутність у ньому "покоління дев'ятидесятників", цебто народженого між 1890 і 1900 роками. Це покоління перенесло на собі визвольну боротьбу 1917-1920 років і створило її традицію та дало властиві початки організованому українському націоналістичному рухові. Але не дійшло до кінця. Зрушило основи старого способу думання, та не взяло на себе проводу новим рухом. Через те до голосу дійшла малокритична, зарозуміла і політична непідготована молодь і це мусіло довести до виродження націоналістичної ідеології і пізніше до розламу.
7.	Тобі здається, що сунеш ти, а це сунуть тебе.
8.	Біла Книга ОУН, ст. 86-90.