Зиновій Книш
РОЗБРАТ

На перші роки другої світової війни припадає сумна подія розколу Організації Українських Націоналістів на дві частини: одну, що залишилася під керівництвом "Проводу Українських Націоналістів" (ПУН) на чолі з його Головою, полковником Андрієм Мельником, і другу, що створила для себе "Революційний Провід Організації Українських Націоналістів", очолений покійним уже сьогодні Степаном Бандерою.

Обидві частини одної колись і могутньої Організації з жагучим фанатизмом змагалися за виключність і перемогу. Одна і друга нав'язували до спадщини націоналістичного руху за перше десятиліття від заснування ОУН, відмовляли собі взаємно права на існування і вважали себе єдиночистими представниками націоналістичного світогляду, континуаторами діла політичного визволення і державного відродження української нації під бойовими прапорами українського націоналізму.

Позиції ПУН розгорталися на плятформі внутрішнього легалізму й організаційного правопорядку, якого підставою є пошана самими собою створеного авторитету і вірність присязі власному Проводові. Хто цей основний правопорядок порушує — той копає гріб для націоналізму й ОУН, бо організаційний непослух, раз станувши на похилій площі, щораз дальше котитиметься вниз і доведе до роздріблення націоналістичного руху на зразок отаманії 1918-1920 років, з рівночасним осмішенням націоналістичної ідеї.

Революційний Провід ОУН виходив з заложень оборони Організації Українських Націоналістів перед зрадниками й провокаторами, яким наче б то потурав ПУН. Для нього не вистачали внутрішні реформи, навіть in capite et in membris, він проголосив хрестовий похід для рятунку націоналістичного руху і викляв увесь ПУН разом з його прихильниками, відлучив його від чистоти націоналістичної віри.

Для ПУН і його прихильників створення РП ОУН — це була диверсія і "бунт Бандери".

РП ОУН і його визнавці знаходили самооправдання і моральне узаконення себе в потребі "чистки в ОУН" від нереволюційних і опортуністичних елементів, цебто в проголошенні себе єдиноправильними, правовірними визнавцями націоналістичної релігії і поставлення всіх інших поза законом, перевівши "чистку в ОУН", то значить виключивши з неї цілий ПУН і всіх його однодумців та наклавши на них товариський і організаційний бойкот, як (на невірних і слуг сатани.

З позицій "бунту Бандери" і "чистки в ОУН" пішов взаємний обстріл. Почався він барабанним вогнем перших місяців після розколу, потім то притихав, то кріпшав. Знову спалахнув по війні, в періоді "таборової політики" і фактично не припинився ще й досі, хоч багато втратив з першого свого жару, непримирности і фанатичного натхнення.

Темні ріки списаного в тій боротьбі чорнила забагряніли пролитою братньою кров'ю. На українській землі виросли могили її синів, що лягли не від кулі ворога, — знайшли смерть з руки рідних братів...

У тріскотняві цього змагання між двома крилами націоналістичного руху судилося брати участь і мені. Пером і словом "воював" я нарівні з іншими по обидвох сторонах барикади. Вершком моєї участи у тому взаємному процесуванні, хто правий, а хто лукавий, була брошура "Бунт Бандери", що побила всі рекорди націоналістичної "літератури", витримавши три наклади і розійшовшися до останнього примірника так, що сьогодні вже стала бібліографічною рідкістю.

Але в міру того, як минали роки і як нові вітри розвівали туман закукуріченої пропаганди, в багатьох з нас мусіло родитися питання: чи справді так мусіло бути? А коли вже й пішло життя такими стежками, то чи ми, поколовши собі ноги об терня, далі мусимо простувати ними в погоні за фантомами з-перед двадцяти літ?

Питання — просте, але відповідь — трудна. Одним цю відповідь тяжко дати, бо глибоко над нею не застановлялися, а другим — вдармося в груди — не стає на те відваги. Ще декому здається це відреченням від ідеалів власної молодости і хоч може й поблідли вони під градами й тучами історії, то все ж краще, щоб хтось інший спустив на них заслону, ніж ми самі. Емоції не вигоріли ще в націоналістів, хоч посріблилися в декого чуби й похилилися спини.

Шукаючи й самому відповіді на подібні питання, переїздив я в думках уздовж і впоперек останніх двадцять років. того зародилася ідея списати власні переживання в спогадах і так прийшли на світ обидві частини "Перед походом на схід"1. Доведені вони до літа 1940 року, цебто до моменту, коли розкол в ОУН став доконаним фактом.

Ці спогади знайшли дуже жвавий і в величезній своїй перевазі прихильний відгомін не тільки серед моїх однодумців, але й серед противників давнішої моєї суспільної й політичної діяльности. Вслід за тим діставав я безліч порад і побажань у передбачуванні того, що вже незабаром появиться "Розбрат", як продовження "Перед походом на схід". Поради ці й побажання читачів можна згрубша поклясифікувати на дві категорії. Одна з них іде по засаді "як бити — то люшнею", і друга — "чеши дідька зрідка, щоб гладкий був". Отож лякаюся, чи не прийдеться мені розчарувати одних і других.

Бо я ані не збираюся кидати поновної анатеми на тих, що в 1940 році рішили піти окремим від ПУН і ОУН шляхом, ані, з другої сторони, не стану нагло писати про те білим пером. Яку б не принесли нам науку минулих двадцять років і скільки б ми вміли й хотіли з неї скористати, одне для мене лишається поза всяким сумнівом: сьогодні вже не можна про ті справи говорити ані з позицій "бунту Бандери", ані зо становища "чистки в ОУН". Це було б те саме, що товкти воду в ступі і запишім це непоправним маніякам, а їх ще довго в нас не забракне.

Не можемо пропускати з уваги факту, що ОУН прожила під одним спільним проводом тільки десять літ, а роздвоєним шляхом іде вдвоє довше, бо вже літ двадцять, та й не видно те кінця того шляху на горизонті. За тих двадцять років Окремого існування обидві Організації створили кожна собі свою власну традицію, обтяжили себе хоч і подібним, та все таки не зовсім однаковим організаційним і політичним багажем. І, як це часто буває, частіше може, як ми хотіли б і сподівалися б, ні одна з них не перемогла. Не добилася того, щоб зліквідувати конкуренцію, знищити її організаційно, довести до її зникнення з політичної української арени. Обидві Організації існують і будуть існувати і перед ними лишається: або діяти побіч себе, або йти проти себе. В такому стані справи згущування атмосфери релігійної схизми в націоналістичному русі не доведе ні до чого і дедалі стає щораз більше смішне. Смішне не тільки для сторонніх глядачів, але і для самих нас, націоналістів.

За двадцять років окремого існування в обидвох Організаціях знайшлися, чи можуть ще знайтися, люди, що зовсім не пам'ятають подій 1940-1941 років. Їх або зовсім ще тоді не було на світі, або були ще малими дітьми. І це цілком природно, що нове покоління націоналістів більше зацікавлене сучасним станом своєї Організації і виглядами її на майбутнє, як випорпуванням з-під попелу старих сварів і чварів. Може воно таке саме ексклюзивне і нетерпиме до своїх противників, як і їхні батьки чи старші брати, але ця світоглядова нетолеранція випливає з ідеологічних заложень їхньої політичної віри і з різниць, якщо вони є, підходу до проблематики сучасности, а не з того, хто мав рацію в минулому: ПУН чи РП ОУН. Подобається нам таке становище, чи ні — але воно є і з тим мусимо рахуватися.

По обидвох сторонах незримої бар'єри, що виросла в 1940 році, крім внутрішньої метушні, що стільки лиха накоїла цілому націоналістичному рухові, жили, діяли й боролися і в боротьбі з окупантом гинули люди, що своє життя присвятили Україні. І майбутні покоління українського народу, без уваги на те, як суворо осудять вони організаційний розкол у 1940 році з усіма його пізнішими наслідками, все більше й більше будуть нав'язувати до тих націоналістів, що боролися проти спільного всім українцям ворога, як до тих, що боролися проти себе. І тут поволі, але вперто, просувається на авансцену нашого думання висновок: чи, замість тупцювати на місці і не могти визволитися думкою з оков сорокових років, чи, повторяємо, не краще було б співати пісню про славу як про ганьбу українського націоналістичного руху?

Бо те, що хвилювало нас, учасників і сучасників злопам'ятного розколу початків сорокових років, з бігом часу стає не тільки щораз дальше, але й щораз менше цікаве для тих, що приходять і прийдуть після нас. На внутрішні події в націоналістичному таборі дивитимуться вони колись так, як уже тепер молодші з нас зачинають дивитися на соціялістів з 1917-1920 років в Україні. Це далека історія, сумна і болюча, щоправда, все ж таки — вже історія. Нехай і буде, що історія — вчителька життя, але чому ж ми маємо вчитися тільки на поганих її прикладах?

Уявляю собі читача цієї передмови, коли дійшов він до цього місця. Навіщо ж тоді, — може він подумати і поставити таке питання до автора, — навіщо ж взагалі писати про ті справи, чи не краще дозволити їм спокійно завмирати в людській пам'яті? Коли саме життя віддалює нас від причин і початків розколу в ОУН і звертає нашу увагу на нові проблеми, що їх не бракує і не бракуватиме в сучасності і в майбутності, то чи не гаразд було б натиснути на весла, щоб швидше плисти тій майбутності назустріч?

Може й так, а може й ні. Життя і політика не складаються з самих тільки ясних сторінок. Закривати очі на темні місця нашого минулого значило б добровільно звужувати собі політичну перспективу і, вигріваючись під погідним сонцем, забувати, що в природі погода чергується з негодою.

Саме лихо не в тому, чи говоримо ми й пишемо про дражливі, погані й шкідливі події нашого минулого, в цьому випадку про розкол в ОУН 1940 року. Справа не в тому, чи писати, чи не писати. Питання слід поставити під іншим кутом, а саме, як про ті речі писати. Коли пишемо з метою перещепити поняття 1940 року до сучасности і переносити тодішню політичну аргументацію до теперішньої дійсности і завдань теперішньої доби — це значило б силоміць і даремно завертати біг життя.

Коли ж я рішився писати продовження своїх спогадів ось цим "Розбратом", що його сьогодні передаю в руки читача, то — попри можливі менші, склалися на те дві головні причини:

По-перше, не тільки правом, але й обов'язком кожного суспільного і політичного діяча, повинно бути списати свої мемуари і передати їх до оцінки майбутнього історика.

По-друге, я не пишу їх з метою переконати сучасників про слушність чи неслушність основ великого родинного спору в ОУН 1940-1941 років, щоб з того одні вийшли сніжнобілими янголами, мовляв — просто до неба, — а другі — як слуги диявола пішли в геєну кипіти в смолі. Я поставив собі за ціль списувати ті події так, як вони тоді представлялися мені й моїм сучасникам, без наміру засуджувати людей тепер за те, що інші чинили колись. Тому я й зберігаю тодішню фразеологію, густо цитую цитати з тодішньої літератури і, взагалі, намагаюся втримати атмосферу такою, якою вона була тоді, в тих злощасних роках. А вдумливий читач, відкинувши набік усі гострі слова, як невідхильну данину тодішній добі, відкриє, можливо, всю суєту, що стала в основі трагічного розколу братів між собою. Суєту, що стільки змарнувала молодої енергії і що аж ніяк не заслугує, щоб за неї далі зводити бої двадцять літ пізніше.

На жаль, надзвичайно трудно дістати джерельний матеріял з тих часів. Маю тут на думці матеріял письмовий, т. зв. в підпіллі "літературу". З сили-силенної видаваних і розповсюджуваних тоді летючок, відозв, брошур і неперіодичних публікацій майже нічого не збереглося до наших днів, а в кожному разі ніде нема того матеріялу зібраного разом для вигоди й потреби дослідників. Що є, те розкидане по різних більших чи менших громадських і приватних бібліотеках трьох континентів і щоб те зібрати і тим покористуватися, не вистачило б років.

Я мусів головним чином спиратися на власній моїй пам'яті, підпертій розповідями й інформаціями інших сучасників. З літератури ПУН удалося мені віднайти найважливішу публікацію, що відноситься до розколу в ОУН, а саме "Білу Книгу", що її з доручення ПУН зредагував восени 1940 року інж. Микола Сціборський, тодішній Референт Пропаганди в ПУН і член Організаційного Бюра ПУН. Натомість, помимо всіх моїх зусиль і не дивлячись на те, що старались мені в тому помогти деякі дослідники і члени редакцій з кол теперішньої організації ЗЧ ОУН, не міг я відшукати аналогічної публікації з боку РП ОУН п. н. "Чому потрібна була чистка в ОУН" (І і II частини), популярно в тих часах званої для відрізнення "Чорною Книгою" (хоч і вийшла вона в зелених палітурках). А не мавши до розпорядимости ніякого писаного пропагандивного матеріялу РП ОУН, неможливо було мені зложити "Розбрату" так, як я хотів, цебто так, щоб до кожної проблеми паралельно конфронтувати з собою тодішню аргументацію ПУН і РП ОУН цитатами з літератури обидвох тодішніх "воюючих сторін".

Пізнішою літературою старався я послуговуватися якнайменше. Тільки там, де без неї годі було б зрозуміти якусь подію чи факт, або там, де якісь справи вперше вийшли на денне світло, відкликався я до статей і книжок, написаних уже по війні, бо, на мою думку, це належить більше до історика, як до мемуариста.

З тої причини мусів я довше спинитися на статті Степана Бандери "В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН", написаної в 1950 році і надрукованій у мюнхенській "Сурмі". Бо, не рахуючи принагідних статей різних інших авторів у повоєнній пресі ЗЧ ОУН, це єдине й авторитетне джерело, що старається подати мотиви і пружини РП ОУН, хоч і робить це екс пост.

Для мене ясно, що "Розбратові" далеко до вичерпности і досконалости. 3 уваги на брак і недоступність для мене деяких друкованих у тих часах матеріялів я навіть і не можу мати на те претензій. Одначе старався я зробити, що в моїй силі, а над усе: уникати злоби і злорадости, наклепництва і зненависництва, що так буйно цвіли в нашій політичній літературі воєнної і повоєнної доби.

Видання цієї книжки припадає в двадцяту річницю великого розколу в ОУН. Збігається воно теж з 35-річчям моєї служби пером націоналістичному рухові. Обидві річниці — політична й особиста — зобов'язують мене до спокою і критицизму там, де мушу відбігати від минулого й заскакувати в теперішність. Чи мені це вдалося? Скажуть про те своє слово читачі.

Торонто, січень 1960.

Зиновій Книш

1	Зиновій Книш: "Перед походом на схід — спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939-1941 роках". І і ІІ частини, Видавництво "Срібна Сурма", Торонто 1959.