Степан Хрін
Зимою в бункрі

7 березня о 10 год. стукає стійковий. Вибігаємо на бункер і слухаємо.

Через півтори години в лісах чути регіт кулеметів, в однім, то знову в іншім місці. Це мабуть хор. Роман пробивається з двома зимовими групами. Непокоїть мене те, що хор. Роман був у нашому бункрі. Коли натякнув перед стрільцями про місце нашого зимування, та в випадку, коли б котрийсь з них попав в руки ворога — ми в небезпеці.

Чуємо кулеметні черги також з інших боків. Починаються дні в повному напруженні.

Березневі дні довші. Тривожних годин доводиться-переживати що раз то більше. Пакую увесь архів і машину до писання. Даю стрільцям занести на край лісу і там заховати на кожний випадок. Тепер тільки докінчуємо вивчати військові підручники.

До підручника партизанської тактики написав я багато своїх завваг, з досвіду партизанської боротьби останніх років. Обговорюючи боєві дії відділів УПА на Лемківщині і в Перемищині, приходиться також хор. Миронові з'ясовувати цілий ряд питань.

— Друже командире, — говорить хор. Мирон, — мені відомо, що сотні хор. Бора і хор. Дідика в 1945 р. діставали, під час того, як організувалися, більше як половину вояків із старих сотень, уже вишколених, а решту доповняли собі з СКВ (Самооборонний Кущовий Відділ). Зате ви набрали до своєї сотні невишколений елемент, маючи тільки горстку старих вояків. Та мимо того, що новобранці були малограмотні лемки, ви вже на початку почали з ними рейди і бої.

— Коли я почав організовувати свою лемківську сотню, — була моя відповідь, — я мав усього 14 старих вояків. В той час я виконував функцію заступника курінного. Я просив про перенесення в Перемищину, але не дістав того. Зате дозволено мені організувати сотню з новобранців.

Щоб набрати лемків до сотні — це трудна справа. Лемко прив'язаний до свого села, недовірчивий. Але кого він пізнає і полюбить — за тим пішов би і в огонь. Перше йду по лемківських селах, переводжу збори, освідомлюю, що лемки — це славне княже плем'я, що ворог хоче викинути його з рідних земель і що лемки мусять із зброєю в руках стати в своїй обороні. Іду на лемківські празники, похорони, весілля. Вислухую всі жалі, кривди, скарги, бажання та прохання. Потім зводжу до одного: до потреби взяти зброю в руки і стати у власній обороні.

Набір починаю лише тоді, коли маю враження, що вже з'єднав собі населення. Зголошується багато охотників, але мені заборонено набирати найсвідоміший елемент, бо національно свідомі хлопці були заняті політичною роботою. Тому не диво, що в мене знайшовся елемент на 70% неписьменний, або малописьменний. З новобранцями починаю відразу рейдувати і в рейдах виховую та вишколюю. Роблю кілька акцій, але таких, щоб вони мені вдалися і щоб лемки-вояки були заохочені. Щоб з'єднати лемків — перше моє гасло було: «Ідемо на оборону ваших сіл!»

Лише після кількох місяців я почав говорити про оборону цілої Лемківщини. Опісля поширював політичний горизонт на всю Україну, ставлячи, як головне гасло нашої боротьби — державність і соборність.

Розбуджую в лемків гордість, усвідомлюючи їх, що вони є першою лемківською сотнею та що ми продовжуємо традицію Команецької республіки. З вояками-лемками йду на відвідини в с. Команча, до колишнього провідника Команецької республіки, прізвища якого собі не пригадую. Старенький дідусь дрожачою рукою і з сльозами в очах дякує за відвідини, благословить вояків-лемків і закликає боротися за Україну.

Так я почав. Пливуть до мене хлопці-лемки, із зброєю, або й без неї. Її пізніше здобуваємо. Населення радіє, що постала лемківська сотня. В нашу силу воно почало вірити вже вкоротці після успішних боїв в Загір'ю, Завадці Морохівській, Загутині, Морохівських горах.

В організації допомагає мені багато ст. віст. Грім (буковинець), пор. Вітер, ст. віст, Ігор, стр. Чугайстир, ст. віст. Хитролис та інші. В короткому часі були в мене вже 4 чоти.

Від ранку до полудня лемки вишколюються. Пополудні відпочинок, а ввечері — наскок на ворога. В короткому часі сотня новиків робить більше, як старі сотні. В рейдах мої вояки школились, в боях гартувались. А рейдували ми не тільки тому, щоб вишколювати військо, але також і тому, що скрізь по селах виконували пропагандивну роботу.

Рух хоронив моє військо перед ворожою бльокадою і погонею та допомагав мені ненадійно вдаряти на ворожі групи. Вже після кількох місяців новобранці були в мене роєвими.

— Однак рейди виснажують військо, — замітив хор. Мирон. — Чи не краще було сидіти в одному лісовому масиві і з нього випадати так, як це робив пор. Бір або пор. Дідик?

— Це вже залежало від тактики, яку приняв даний командир, — відповів я. — Пор. Бір мав великі масиви лісів в трикутнику (Затварницькі ліси). Пор. Дідик мав Прибишівський ліс і Хрищату. Я натомість був прикріплений до терену, де були майже самі корчики і невигідна «Буковиця». Отже сам терен змусив мене приняти цю тактику. Але я вважав за відповідне рейдувати також тому, бо під час рейдів вояк має багато вражень, пізнає терен та учиться ходити партизанськими дорогами.

— А чому ви, друже командире, не лучились з пор. Бором і з іншими сотнями та не виконували більших оперативних дій? — впало чергове питання.

— Я був тільки сотенним, тому я не мав права накидати будь-що іншим сотенним. Кожний сотенний діяв на власну руку, згідно з дорученням к-ра відтинку, Рена. І з доручення Відтинку «Лемко» не виконано ні однієї спільної акції всіх сотень, хоч — на мою думку — це було конечно.

Ми були на грані трьох держав. На нас дивився світ і наша боротьба не могла бути замкнена перед чужими кореспондентами, як в УССР. Умови і терен — були знамениті. Ми могли дати Закордонному Представництву УГВР знамениті аргументи і докази нашої боротьби. Рейди наших відділів по Лемківщині і Словаччині знайшли відгомін в світовій пресі, голоси якої продіставалися також і до нас. Світ довідався, що український народ боронить свої західні окраїни і, змагаючи до самостійної соборної держави, ставить чоло всім окупантам одночасно. Через довший час на теренах «Закерзоння» авторитет польсько-большевицької влади був знищений. І лише після спільного порозуміння трьох держав: СССР, червоної Польщі і Чехії, при безоглядному виселюванні українського населення «Закерзоння» — наша дальша акція на «Закерзонні« стала політичне непотрібною. З виселенням останків українського населення наше завдання було закінчене.

Проте на Лемківщині могли оперувати ще три сотні більше. Їх треба було мобілізувати. Підстаршинський і старшинський склад був в інших сотнях. Треба було дві сотні кинути в Криниччину, одну в Риманівщину. Тоді ми були боронили більше населення, взаємно себе відтяжували б і поширили б терен дій.

— Чому приписуєте ваші успіхи? — паде дальший запит.

— Мої стрільці казали мені, що я маю «легку руку». Я думаю, що найважливішим чинником, що сприяє виграшеві, це перебрання ініціятиви у свої руки. Найуспішніше заздалегідь перекреслювати пляни ворога і кидати своє військо в наступ. Коли вояк навчиться раз тікати з поля бою — тяжко піднесги його мораль. Треба впоїти в нього переконання, що наступ — це найкращий засіб оборони.

Про вислід бою рішає становище, терен, хто дасть перший вогонь, і то цільний вогонь, щоб від нього в рядах ворога зараз були вбиті й ранені. Самий бій залежить великою мірою від боєвої вартості підстаршин. Дуже багато в бою помагали оклики «Слава», співи і кпини з ворога. На початку бою вживати кращі боєві одиниці, слабші рої чи чоти вживати для роблення в «мішку», коли слабші боєві частини нарочно відступають, а сильні боєві одиниці з крил розбивають ворога. Добрі боєві одиниці надають силу, темпо і впертість цілій боєвій групі, в наступі, чи в прориві.

В нас командир завжди був з вояками в першій лінії. Він повинен бути звичайно коло найслабшої чоти. У випадку, коли бій є складний, груповий, в лісі, чи в селі, командир вибирає найдогідніше місце, звідки мав би найкращий зв'язок в оперуючими відділами та вже із слуху чи зору міг би орієнтуватися про хід бою.

Командир — це диригент. Боєві одиниці — це інструменти. Він диригує кожним інструментом, боєвою одиницею: коли вона має вдарити, замовкнути, чи знову заграти, або лише акомпаніювати, котрий з музикантів має віддихнути. Не забувати про королів на полі бою — кулемети і міномети. Вміло поставлений кулемет може стримати навалу піхоти флянговим і перехресним вогнем. Добре замаскований прикритий колодами й камінням кулемет — ніколи не дозволить піхотинцям доступитись по себе. Група, що наступатиме на нього, буде перебита. Щоб знищити якийсь кулемет, противник мусить ближче підтягнути свої кулемети та міномети. Це коштує великі жертви і бій приймає тоді повільний характер.

З власного досвіду знаю, що кулемет в руках партизана багато страшніший, як в руках вояка регулярної армії.

Під час бою командир не повинен по собі показувати тривоги. Він мусить затримати холодну кров та не гарячитися і постійно маневрувати. Враховувати швидко і вірно мінливу ситуацію на полі бою. Мусить бути рішучий, винахідливий і йти на ризиковні кроки, уникаючи всіляких шабльонів. Командир, в якого не вірить військо, не командир для того війська.

— Чому ви, друже командире, провадили бої також зимою, коли в такий час дуже невигідно? Ворог має сліди, трудно доставити харчі, важко перевозити ранених, брак одягу, взуття. Ворогові легко віднайти відділ, забльокувати ліс і знищити відділ. Чим ви поясните свою тактику?

— В умовах большевицької дійсности оперувати зимою — дійсно неможливо і тут я з вами цілковито погоджуюся. Зате на «Закерзонні», зокрема на Лемківщині, ми мали ініціятиву в руках, ворог був спанікований, завжди мав програні бої. Я вважав зиму — матір'ю партизанських дій. Кажу «матір'ю», бо ліс — «батько».

— Добре, але ліс зимою без листя — впав заміт. Стають одвертими кущі, чагарники. Ворог може зорити летунством?

— У нас, на Лемківщині, було три тактики: рейдуючо-наступальна — моя, оборонна — пор. Бора і оборонно-випадова — пор. Дідика і пор. Бродича. Вони були замітні зокрема зимою.

Хто відступає чи втікає, для того завжди є сто доріг. Для того, хто йде в погоню, ловить — тільки одна. Всі три тактики, вживані сотенними, були потрібні, вони разом одна одну доповнювали. Думаю, що партизани зимою будуть завжди воювати, хіба, що був би недогідний терен, великі ворожі сили, сильна розвідка і внутрішня агентура. Тоді треба розчленуватися і законспіруватися.

На Лемківщині ворог не міг скоро маневрувати, перекидати сили, використати вповні середники механізації. Важко було йому підвозити гармати, міномети та впровадити в дію летунство. Він мусів іти за нами з крісом, автоматом і кулеметом. Коли ми з догідних позицій сипнули вогнем по його чолі — він мусів розчленуватися в боєвий лад. За той час ми переносилися на інше місце і слід за собою замінували піхотинськими мінами. Не раз ми за ніч перейшли стільки, що ворожа погоня мусіла обморожена завертати з половини дороги.

В моєму терені в лісі зимувати не було можливо. Моя сотня і сотня пор. Стаха зимували без таборів, під голим небом в снігах. Військо так загартувалося, що для нього сніг, вітер і мороз — стали нічим. Коли вояк з моєї сотні увійшов до хати — не міг віддихати і від горячі слабнув. Тому не диво, що погоні зимою нам нічого не робили. Ми в добрій формі могли бити ворога, а ворожий вояк, випроваджений з касарень почувався безрадним. Було багато випадків, що вороже військо так обморожувалося, що піднімало бунт і не хотіло йти далі в погоню. Коли прийшлось перебувати в селі, ми забезпечували себе в той спосіб, що забльоковували його і нікого з села не випускали так довго, поки не відійшли. В цей спосіб ворог не міг мати розвідку про нас. Коли ж ворог перебував в селі, ми старалися швидко ліквідувати його застави і бігом ішли на хати, де спав ворог. Закидали його гранатами, або сікли кулеметним вогнем,

Я старався мати завжди зв'язок з масами. За те населення мене любило й морально та матеріяльно підтримувало харчами, ліками, перев'язками, біллям, одягом, амуніцією — і що найважливіше — розвідкою. Довір'я населення, а також популярність між лемками, впливали додатньо на стрільців, сприяли успішності в боях. Під час бою населення несли раненим молоко, перев'язки, нам амуніцію, що сильно підбадьорувало стрільців. Я з свого боку допомагав населенню, як міг. Роздавав йому здобуті корови та коні, одяг, старався злагіднити наслідки грабунку ворога.

Мені закидали деконспірацію. Однак з сотнею до криївки не залізеш. Ми рейдували і були районові керівники, які домагалися рейдів і час-до-часу разом з нами рейдували. Напр. районові Ударник, Говерля, Борис, Сяновий. Та були й такі районові, як н. пр. Пугач, Чорнота, які не бажали, щоб в їхньому терені йшов рейд, щоб не розконспіровувати терену їхньої праці.

— Чому ви, друже командире, час-до-часу розпускали свої чоти на самостійні рейди? Чи ви хотіли, щоб чотові вміли самостійно провадити підвідділ? Чи діяла тут проблема харчів, чи може ще щось іншого?

— Це правда, що я звертав увагу на вироблення самостійного діяння чотових. Також легше було меншим відділам прохарчуватися. Але я роздрібнював сотню також тому, що під час погоні ворога малими групами легше маневрувати, конспіруватися та в разі оточення пробиватися. Я і пор. Стах роздроблювали свої сотні також для взаємного відтяжування. Ми робили з наших сотень спільні групи, в склад яких входила частина роя з однієї, а частина з іншої сотні, і розсилали їх в різні напрями терену нашого діяння, щоб бути для ворога невловимими.

Я знав, що ворог докладає великих зусиль, щоб мене дістати живим чи мертвим у свої руки. Вже 8 жовтня 1946 р. під час оборони табору на Хрищатій, кричав він до стрільців:

— «Оддайцє нам Гриця. З вамі хцеми жиць в зґодзє!»

Користуючись з цього, беру одну чоту і йду з нею до такого села, де знаю, що сексоти скоро повідомлять ворога про мій побут. В той спосіб умисне стягаю погоню на себе, а тим часом інші чоти висилаю в противний напрям на акцію. В цей спосіб ми нераз бавилися з червоними поляками в цюцюбабки.

Через розчленування сотні я мав опанований терен, а ворог не знав, куди властиво йому вдаряти.

— Говорять, що мимо цієї тактики, ваші втрати були великі, — кидає хор. Мирон.

— Від осені 1945 р. до травня 47 р. мої дві сотні звели щось 100 боїв, акцій та засідок, В тому ж часі з двох сотень впало 41 вояк — в тому числі 2 чотових і 6 підстаршин, 3 померло, 4-х ранених попало в полон. Інші сотні мають половину менше оперативних дій і мало-що менші втрати від нас. Зате в травні і червні 1947 р., під час безпереривних боїв, впало майже таке саме число вояків.

Я кожну акцію обдумував і докладно опрацьовував всілякі дрібниці, вважаючи, що сума добре уплянованих дрібниць дає успіх. Я звертав увагу на те, щоб кожна акція мала, крім боєвого, також політичне і пропагандивне значення. На жаль, без жертв і крови — воювати неможливо. Та я старався, щоб ворог мав більші втрати, бо для нього найбільш переконливий аргумент — це сила. Ворог мав 20 разів більше вбитих ранених і полонених, як ми. Підсумувавши наші бої і наші втрати, виходить, що на кожну акцію припадає один убитий. Вже це свідчить, що наші втрати були розмірно невеликі.

Вияснивши різні сторінки партизанської боротьби, я попросив Тетяну, щоб вона розповіла про розвідку.

«Розвідка в сотнях УПА, — оповідала д. Тетяна, — була поставлена різно, залежно від уваги, яку їй присвячував сотений. Н. пр., мій сотенний Чорний дуже дбав про розвідку і наша трійка в тій сотні мала часто з ним наради і ми від нього часто діставали вказівки та завдання. Розвідка для повстанських відділів, що мусять забезпечувати себе з усіх боків і з собою мають все майно, ранених та хворих — має особливе значення. Ідучи, як цивіль, між лави ворога на розвідку, треба було вистерігатися не лише ворога, але також населення — чужого і свого. Треба часто перебиратися в одяг, який носять в даному терені і мовою та поведінкою пристосовуватися до звичаїв населення. Все треба вивчити напам'ять і вистерігатися носити записки. Заздалегідь треба мати плян, звідки, куди та за чим ідете, та зазделегідь приготовте «алібі».

Мені нераз доводилося переганяти корови біля большевиків, сидіти між пастухами, коли ворог пішов і з ними співати. Найбільшим моїм ворогом під час розвідки було те, що я звертала на себе увагу. Тому я старалася одягтися якнайскромніше.

Я старалася дістати повні інформації, але діставши вже перші вістки, я алярмувала командира. Бувало нераз, що ворог підготовляв облаву, підтягав сили. Я про це зараз повідомляла командира, але далі ввесь час продовжувала провадити розвідку. Мій командир висмикався ворогові щойно тоді, коли цей був уже зовсім приготований до наскоку. Удар в порожнечу дуже лютить ворога, він перестає вірити доносам і починає гонити безпляново, що для повстанського відділу не страшне».