Степан Хрін
Зимою в бункрі

Потаємно, навшпиньки, закрадався потоками, ярами і гущаками Свят-Вечір у наш ліс. Ми всі чекали першої зірки.

Мені припаде сьогодні бути батьком при вечері. Заздалегідь виходжу на бункер, щоб приготовити дідух та сіно, яких давніше стрільці привезли з села.

Було тихо. Десь далеко в селі чути брехіт собак і дитячі голоси. Пораючись біля дідуха на невеличкій прогалині біля прикиданих білих снігом яличок, я побачив якусь постать. Стиснувши автомат, зближаюся до неї.

Була це Тетяна, що прийшла зустрічати першу зірку. Небо було закидане сніжними хмаринками і ось між ними блиснула перша зірка.

— Чи бачите її? — з дивною радістю шепнула віст. Тетяна.

Я бачив її вже скоріше, але хотів, щоб вона її сама побачила.

— Чи ви відчуваєте, друже командире, цей дивний настрій? Свят-Вечір з дитячих літ не може затертися в пам'яті людини. Він завжди залишиться святим, чарівним, незабутнім і чистим.

— Про що ви тепер думали, коли побачили першу зірку? — спитав я її.

— Я, як завжди думками біля свого найдорожчого батька і, — додала вона тихше, — біля Василька-Бора. Я хотіла відчути, чи він у цю хвилину також вийшов з своєго зимового бункру і шукає першої зірки. Якщо не вийшов, то напевно вже відійшов у вічність... Може ваша мала Ліля теж дивиться тепер на небо і шукає першої зірки.

Ми тепер не були повстанцями, але, як усі люди, бажали знайти забуття жорстокої дійсности, перейти в мрію, в казку.

Віст. Тетяна задумливо сказала:

— Мені самій не віриться, що ми живемо в таке лихоліття. З зовні наше життя може комусь видаватися повним романтики. Та в дійсності наше нерівне змагання — це щось жорстокого і нечуваного в історії людства. Ми вже так загартувалися, що воно для нас стає буденним. Ми творимо міт геройства, але невідомо, що про це дійде до наступних поколінь.

— Чи ви знаєте друже командире, що тепер, в цю хвилину в цю ніч під снігом розцвітає горецвіт? Цей цвіт — вістун весни, предтеча пробудження природи з довгого, зимового сну. Є він символом Спасителя, що зійшов спасти світ і Спаситель благословить нашу боротьбу і ми таки принесемо волю Україні. А тепер ходім до бункру, бо хлопці чекають.

Входячи до бункру, я привітав усіх вісткою: «Христос Раждається!», а всі відповіли: «Славіте його»!

Коли я розстелював солому на причі, а хор. Мирон — палатки та укладав часник, просфору і свічки, в бункрі була цілковита тиша. Лиця стрільців не були сумні, але сльози текли по них. Вони були поважні, святочні і грізні. Під піччю тріскотів вогонь, варили воду, щоб кинути вушка, вареники, бабульки. На причі світилися три свічки. Багато їх на ялинці. Сьогодні господиня — віст. Тетяна. Кожний з нас чистенько вдягнутий.

Образ Божої Матері освічений лямпадкою. Внизу портрет полк. Коновальця і Володимирівський тризуб.

Кожний тихо, щоб не порушити святочної тишини, згадує минулорічні й давні свята. Згадують друзів, своїх рідних розкинених по цілому світі.

Вже час. Стаємо в лаву, відмовляємо молитви, співаємо Коляду «Бог Предвічний».

Після коляди моїм обов'язком було сказати декілька слів.

— Друзі-вояки! Четвертий рік з ряду, а для декого вже п'ятий і шостий, святкуємо Свят-Вечір в умовах жорстокої боротьби за права українського народу, щоб жити вільним життям. Ми заманіфестували перед цілим світом, що український народ так довго не перестане боротися, доки не здобуде собі волі і своєї суверенної держави.

— Ми, друзі, не засідаємо до спільної святої вечері з своїми рідними саме тому, що на наших землях окупант. Ті чарівні свята святкуємо в лісових нетрях, в криївках, підземних бункрах, а дехто в снігах. З нами так само святкує в таких самих умовах наш уряд — УГВР, Головне Командування УПА і Провід ОУН. Сьогодні в більшості не засідає до святої вечері також український народ.

— Ваші рідні і близькі розкинені по світу, або караються в Сибірі. Якщо хтось з них залишився, він у цю хвилину думками біля вас, надслухує на порозі, чи де в лісі не цокотять ворожі кулемети і не вибухають гранати. При вбогій вечері, співаючи коляду: «Верни волю, верни славу нашій славній Україні», благають Всевишнього, щоб благословив нашу боротьбу. Не ожидають колядників. З тривогою заглядають через вікна, чи не з'являться большевицькі бандити з наїженими штиками, що з кпинами будуть сміятись із святочних звичаїв. Проте український народ святкує душею і серцем. На важких роботах, в підземеллях фабрик і копалень, при вирубі лісів припадають до землі і благають нас продовжувати боротьбу. Інші виглядають крізь грати першої зірки та чекають визволення. А ті, хто караються на вигнанні, в таборах, також думками коло нас. Очі всіх звернені на нас. Мільйони вдів, сиріт і інвалідів чекають від нас спасення.

— Ось в цю хвилину, в нашому бункрі, біля нас душі впавших наших друзів. Тут прийшли командири і бійці, що впали на полі бою, тут революціонери-підпільники, що в криївках розривали себе гранатами. Тут наші селяни, що з голими руками кидалися на ката, коли він викидав їх з рідних хат. Душі героїв кличуть нас: «Продовжуйте боротьбу так довго, поки не буде Україна вільною!»

— Бажаю вам, дорогі друзі, Щасливих Свят!

— В нашому імені складаю побажання Щасливих Свят нашому Революційному Урядові, Командуванню УПА і Проводові ОУН! В цю хвилину перед Святою Вечерею вшануємо пам'ять впавших героїв.

Мовчанка.

Ми почали ділитися просфорою. Кожний втирав незамітно сльози, щоб ніхто не бачив.

Двох стрільців вискакує ще на бункер провірити кущі, щоб часом на сам Свят-Вечір ворог не зробив нам несподіванки. Коли вони повернулися, сідаємо всі на ковбицях до святої вечері.

Наших страв було дванадцять: борщ з ушками, кутя, вареники з капустою, каша з грушками, гриби, капуста, вареники з картоплею, голубці, квасоля з сливками, колочений горох, пампушки і суш. На цю вечерю з усякими додатками приготовлялися стрільці вже завчасу.

Свят Вечір проводимо за всіма народними звичаями Лемківщини і Бойківщини, які лише хто з нас запам'ятав. Свят-Вечір проходив весело. Кожний — крім звичаїв і обичаїв з своїх сторін — оповідав про свої пригоди з минулих років. Оповідання час-до-часу втихали. Переривала їх коляда. Потім знову оповідаємо. Коляди ми мусіли обов'язково відколядувати всі. Хор. Мирон оповідає нам перебіг Різдвяних Богослужень, а віст. Тетяна співає дуже гарними лемківськими напівами багато богослужебних уривків з Всеночної й Утрені, яких вона знає дуже багато. Біля півночі віст. Вихор вилазить на свої «банти» і грає на скрипці, приспівуючи, різні коляди. Його парадний ґаздівський голос так зворушив стрільців, що ст. віст. Байдак сказав:

— Мені хочеться плакати.

— Чому, — питають.

— Та із сміху.

А ми думали, що це його так «розібрали» співи Вихора.

Пізніше творимо групки і «йдемо» з колядою одні до одних.

Вже довго після півночі. Байдак втомлений заснув. Вихор, щоб зреванжуватися йому за «плач зо сміху», що хвилини підходив до нього і питав: «Байдаче, ти спиш?», а коли вже збудив його: «Спи, спи, я тя не кличу, я тільки хотів знати, чи ти спиш».

Поволі в бункрі тихне. Одні сплять, інші дрімають.

В таку хвилину я любив переглядати свої записки. Останній раз стрільці принесли з села п'ять записок.

Перша записка — від д. Євці. Коротко розкажу про неї. Це уломна дівчина з села 3-я. Вже під час німецької окупації вона бере активну участь у підпільній боротьбі. З приходом большевиків, а відтак «демократичної» Польщі до 1946 р. працює станичною в своєму селі. Коли ворог насильно викинув населення, вона не виїздить, як багато інших станичних. Хоч поганого здоров'я, іде в підпілля. Ввесь час працює в II районі пров. Бориса. Заготовляє спирт для шпитальок. Вона була спеціялістом від тої роботи. Одного разу в с. Т-і поляки наскочили на неї. Село було оточене. Вона, без зброї, вскакує в гноївку і накривається обірником. Ворог перекопав навколо хати, шукаючи криївки, але її не знайшов. Не зважаючи на стан свого здоров'я, вона часто підвозить харчі з найбільш загроженого терену. Ціхує її примірна особиста відвага, ідейність і незвичайна відданість.

16.8.1947 р. переходить вона лінію Керзона з групою бунч. Буревія. Але тут не знаходить відповідного посту. Іде в села, де живе півлегально. Почувши, що я також перейшов на схід, прислала до мене записку:

«Слава Україні! Христос Раждається!
Друже Командире!

Бажаю Вам Щасливих Свят! Дай Вам Боже діждати кращого! Надія нас не опускає. Політика у світі така, що для нас скоро зміни не буде. Згадую Лемківщину, де Ви так розбивали поляків. Мені святкувалося останні свята добре, із стрільцями в кущі д. Яреми. Було весело між лемками. Тут я тепер бідую. Згадую своїх друзів, куди їх доля розкинула. Одні на далекій чужині, інші згинули, тільки Ви прийшли з своїм військом сюди. Питаю себе нераз, де моя рідня — та Бог один знає. Я думала, що всі про мене забули і що я вже з повстанцями більше не побачуся. Дякую Вам за пам'ять. Буду просити Бога, щоб охоронив Вас від злих катів. Чи не знаєте, хто остався на Лемківщині? Дуже мені прикро, коли почую, що гинуть наші стрільці. Посилаю Вам маленьку коляду. Не гнівайтесь, що така бідна, якщо б це в нас на Лемківщині — була б краща. Вам належиться. Через ту большевицьку злодійську виміну грошей — мені все пропало. Тепер муситиму йти на службу. Боріться далі і не відступайте. Хай Вас Бог хоронить!

28 грудня 48 р.
Євця».

Хай схарактеризує її і те, що вона, хоч сама в нужді й біді, проте прислала нам декілька пампушок з житньої муки. Таких лемкинь було багато.