Степан Хрін
Зимою в бункрі

Друзі мої вояки заснули. Понуро світить каганець, тихо порається дижурний.

Залякано з тунелю виглядає ніч.

До мене в гості прилітають мої безжурні дитячі, а потім юні, крилаті роки. Перед моїми очима образ тої, хто виховала мене і вже зараня гартувала духа, приготовляючи мене в далеку, тривожну тверду дорогу. Образ моєї найдорожчої старенької матері.

Згадую. Ранніми ранками казала бігти прямо до криниці митися холодною водою, вправляти, вчитися, а відтак, поснідавши, йти до школи. Постіль моя була проста, вояцька: один коц, а під головою невеличка подущинка.

Коли прийшли ферії — Ти казала мені йти на прогульки в Карпати, відвідати Маківку, Ключ. Ти казала мені вступити до таємного Пласту, до 37 Куреня ім. полк. Витовського. Я слухав Тебе і пластове життя, мандрівки — виховували мене. Ти виправляла мене прибірати могили вояків і УГА, казала носити їсти політв'язням під тюрму і в Різдво йти до них з колядою над Млинівку. Ще сьогодні живе білий крук між учасниками нашої революційної боротьби під Польщею — д. Максим, якому через два роки я щоденно носив харчі до тюрми.

Скінчивши середню школу, не йду шукати державної посади, а стаю тіло-виховним інструктором в «Соколі». Ходив я в далекі прогульки по Поділлі, Посянні й Лемківщині. З своїм незабутнім другом О. Б. пливемо каяком долі Дністром. Вже тоді я полюбив псевдо «Хрін». За мою виховно-національну працю в «Соколі» — опинююся в польській тюрмі, опісля в Березі Картузькій. Приходить зміна окупантів і знову гестапівська тюрма.

Цей час — останні Твої 15 років життя — ти провела в болю й тривозі. Безліч ворожих розшуків і трусів в нашій хаті. В цей час завжди хтось з Твоїх синів сидів в тюрмі і Ти своїм материнським серцем дрожала за їхнє життя.

Востаннє я бачив Тебе, моя старенька мамо, весною 1944 р. Перед відходом в підпілля я прийшов до Тебе ще раз, щоб Ти, як колись, благословила мене. Але в хаті не застав я нікого. Всі речі були, але моїх рідних не було. Недалеко вже гриміли фронтові гармати і я написав лише записку:

«Я був у Вас, прийшов попрощатися, але нікого не застав. Відходжу туди, куди кличе Україна. Благословіть, прощайте і не забувайте!

Ваш син Стефко.»

Я почав боротьбу як звичайний стрілець. Боровся з німцями, большевиками, білими і червоними поляками, з червоними чехами і словаками. Став командантом спеціяльного відділу СБ, чотовим УПА, опісля сотенним і вкінці командиром відтинку.

Ввесь час моєї боротьби в моїй пам'яті збереглася картина, коли моя найдорожча мама піднімала мене 4-річного до вікна, через яке я бачив кількасот селян, озброєних в рушниці, коси й сокири, що під проводом мого батька йшли 1918 р. займати К.

Завтра день св. Степана. Мої стрільці схочуть завтра скласти мені побажання. І пригадується мені, як в 1945 р. на «Ропі» мої дорогі Островерх, Бистрий, Яр, Зоряний та інші — разом з місцевими селянами йдуть складати мені побажання.

В 1946 р. в с. Суровиці на Лемківщині пор. Вітер, хор. Омелько, пор. Софрон, сотенний виховник Цяпка, пор. Боксер, бунч. Приспів — привели циганську музику в хвилині, коли я спав на долівці, на соломі в селянській хаті. Точно о 12 год. вночі будять мене чарівні тони циганських мелодій. Пор. Вітер грає на гармонії, а з двохсот грудей гомонить грімке «Многая літа».

В 1947 р., коли я спав в снігу біля вогнища в Лупківському лісі, стрільці зв'язали мені соломою руки й ноги і піднімаючи догори співали «Многая літа», та кричали: «Сьогодні Ви до нас належите, ми Ваш командир. Жадаємо викупу!» Та чи міг я дати викуп тоді, коли ми виснажені погонею й боями, сиділи біля печеної бараболі? Вони самі зв'язали, але й самі викупили.

Годину перед світанком я зірвався на рівні ноги, почувши в бункрі рух. Це віст. Тетяна варила вареники. А що на дворі топився сніг, в бункрі текло, і всі вареники поприлипали до дошки. Стрільці кинулися помагати їй і це мене збудило. Виходжу з бункру, щоб перейтися біля яличок. Коли я вернувся, всі стояли вже в ряді і на мою появу проспівали «Многая літа» та склали побажання. Коли я почав дякувати, кинулись, зв'язали і лише, коли я обіцяв викуп, мене розв'язали. Хор. Мирон прочитав вірш, присвячений мені, якого сам був автором. Після всіх цих церемоній, все наше братство сіло до обіду. Було весело, гомоніли пісні, падали жарти. Почалися змагання між бойками й лемками, хто кращу пісню заспіває. До першої групи — лемків належали: віст. Тетяна і віст. Рибалка, а до другої: ст. віст. Байдак, віст. Вихор і віст. Спартак.