Степан Хрін
Зимою в бункрі

Була ніч 1 січня 1948 р.

По довгих роках приснились мені рідні. Приснилась мені та страшна ніч, коли наша хата була обставлена військом, а поляки закладали мені на руки ланцюги. Мама благословила мене образом Ісуса Христа, тим стареньким в чорних рямцях, що його дістала ще від бабуні и казала:

— Будь твердим, сину! Хай жодна сила тебе не зломить, щасливо вертайся.

Ліля зняла із своїх грудей пам'ятковий від своєго дідуня медалик, що на ньому Почаївська Божа Мати й Золоті Ворота в Києві. Вона поцілувала його, завісила мені на шию і гірко плакала. В тій хвилині польський поліцай вдарив її п'ястуком в груди, аж вона повалилась на землю. На прощання скрипнула залізна брама й мене повели містом до тюрми. Ліля пішла слідом за мною, хотіла знати, куди поведуть.

Коли, по кількох днях, мене транспортували з іншими друзями до поїзду, вона йшла за нами, хоч її били прикладами крісів. Я чув ті удари, бачив її тінь, яка пересувалася Львівською вулицею попід мури, а біля неї похила постать скатованої поліцаями моєї старенької мами. Пронизливо звучав оклик однієї пані, що кликала свого чоловіка «Остапе! Остапе!» Вона скоро замовкла від польських ударів. Зірвалась тривожна буря, а наш поїзд мчав до Берези Картузької.

Я пробудився і усвідомив що я в бункрі. Каганець блимає, дижурний варить сніданок. Перед мною стала підземельна дійсність.

Не знав, чи мої рідні пізнали б мене. Зброя похилила рамена додолу. Походи втомили ноги, а у волосся закрався сніжний іней. Скиби поорали обличчя.

Нераз хочеться написати до них, залишити в якихось знайомих листа, щоб колись його передали. Не знаю, чи вони довідаються колись щось про мене. Ми живемо, боремося і поволі відходимо. Наша боротьба остає, вона не пропадає. І з нею остають в народі тільки наші псевда. Але хто крився під тими псевдами — мільйони не будуть знати. Наші записки пропадають в підземеллях, криївках. Ті, хто про них знають, відходять і все те залишається тайною нашої рідної землі. Може колись історики схочуть за тими записками шукати. Але чи по стільки роках зуміють вони ще будь-що відчитати?

Внедовзі, 3 січня, в сьому річницю уродин моєї найдорожчої донечки Лілі — приснилася мені вона сама. Я прокинувсь і мріяв про неї. Мене мучило питання, чи вона ще живе, чи може її замучили. Був час, що до мене на Лемківщину доходили вістки, що мою Лілю вбили ляхи в рідній хаті. Її головку розбили до одвірка, кинули неживу на землю, маму забрали в тюрму, а потім, привівши біля хати застрілили.

— Лілю! Якщо живеш, або якщо Ти ввійшла у вічний спокій — прости мені, що покинув Тебе на так довго!

Коли я відходив до УПА і прощався в останнє з Тобою — Ти, почувши довкола плач, вибігла слідом за мною і кричала:

— Тату! Тату мій вернись! Ти вже Лілю не любиш, що її лишаєш? Ліля піде з тобою!

Прости мені, що в цю хвилину одурив я Тебе, казав виглядати крізь вікно, тато скоро вернеться.

Ти виглядала довгі роки. Чи виглядаєш ще далі? Сьогодні минуло Тобі сім років. Якщо живеш, чи поцілував Тебе хто в голівку, щоб Ти цвіла, росла і сил набирала?

Та чи татуся Ти згадала,
Молитву може прошептала
За татка свого, що колись
Кричала: «Татку, Татку мій, вернись!»

Коли ти мене забула, то хочу тобі пригадати картину, коли твій татко був біля тебе. Коли мене забрали гестапівці в тюрму, ти прийшла на побачення до мене. В тюремній кімнаті побачень були ще твої тети Ірина, Наталка і Аріядна. Ти мала в той час три роки. Коли привели мене, ти мене зразу пізнала і закричала: «О! тятят мій» і припала, як завжди до мене. Гесгапівець Вілюс дав тобі шоколяду. Ти відвернулась від нього і не приняла кажучи: «Не хочу. Ти лялю-тата віддай!» Коли після побачення мене провадили до камери, ти що сили кричала:

— Лялю, лялю, пусти тата!

Деколи приносили тебе до двора, до канцелярії, де я працював. Ти брала печатку в руку і витискала її на папері. Нараз ставала Ти в дзеркалі і, побачивши там другу Лілю, питала мене:

— Татку, чому вона покривляється мені?

Або, ставши у вікні, питалася:

— Татку, а чому ліс зелений?

Ти не знала ще тоді, що зелений ліс стане для мене на довгі роки пристановищем, рідною хатою, приятелем і ворогом.

Раз ти бігла до мене на привітання, спотикнулась і впала. Не плачучи, бо цього ти соромилась, ти сказала:

— Ой, тату, то все через тебе Ліля впала.

Чи тямиш, коли вернувся я з тюрми, забрав тебе в лісок і там ми бавилися: ти замикала очі, кажучи:

— Татусю, шукай мене, Лілі нема.

А коли я сховався і ти мене знайшла, з радістю говорила:

— А, вже маю, маю. Я тебе гляді, гляді, а ти тут.

Питай своєї мамусі. Вона тобі розкаже багато, багато.

Важко мені тепер писати, згадуючи Тебе. Якщо впаду, то пам'ятай, що батько Твій боровся за Україну і за неї згинув. Ти виростай і будь месником за нього. Нераз, бачучи такі маленькі «Лілі», як і Ти, порізані польськими і большевицькими багнетами в селах Завадці Морохівській, Карликові, Терці, — я йшов месником на ворожі відділи.

Якщо прийдеться Тобі шукати свого татка між тисячами могил повстанців — то питай людей, де спочиває Хрін. Виростай, міцній та йди завжди шляхом відданости Україні. Татко твій ніколи не захитався в бою, а коли падав — то від утоми, від ворожих куль. У нас в ці дні немає нікого позаду. Всі ідемо могутнім маршем, щоб принести волю Україні, принести щастя і кращу долю мільйонам маленьких «Ліль». Таких, як Ти що страждають в Україні. Щоб вони більше не страждали, щоб батьки не залишали їх на поталу ворогові, щоб вони за ними не тужили — у вільній українській державі.

Радій, що татко Твій був учасником великого походу в криваві дні, в насичені пожежами ночі та снив райдужні сни перемоги і волі.