Степан Хрін
Зимою в бункрі

Майже всі друзі спали. Дижурний порався біля печі, варив сніданок, а другий над бункром, біля комина розганяв шинелею дим, бо зрадливий місяць заглядав до нашого віка.

Я згадував, коли я з своєю сотнею рейдував по Карпатах. Це була сотня, що складалася тільки з лемків: 6 добре озброєних чот, важкі кулемети, міномети, одна гармата, рій кіннотчиків, мінерів, чота автоматчиків. Сотня була поділена на рої: «Чортів», «Духів», «Трав», «Риб», «Квітів», «Звірів», «Птахів», «Лемківських гір», «Лемківських Потоків» і «Лемківських рік». Сотня звела 100 боїв, з цього тільки 3 були оборонні, всі інші наступальні.

Спомини повстанських років бушують в голові, малюються такими чудовими кольорами, яких не знайдемо на жодному образі, їх можна стрінути тільки тоді, коли ви є воїном УПА — в розгарі бою, в повному леті на ворога. Тоді ви бачите обсмалені лиця, облиті потом скроні та чола своїх вояків, бачите, як неодному стікає кров, а він не хоче йти до заду, тільки наперед.

Пам'ятаю свого стрільця, Тирсу, з с. М-о, як він, ранений в ногу, в наступі на ВОП (Войска Охрони Пограніча) в Яселку, скакав на одній нозі і кричав:

— Хлопці! За мною! Вперед!

Він був тоді в рої «Трав», в чоті під командуванням поручника Вітра. Коли дістав наказ іти до заду, це було для нього найбільшою кривдою.

— Якщо би я бив ранений і не бачив кінця? Нигда не йду до заду, а йду гин тади, кади пішли мої хлопци.

Бачу 16-річного, перебраного за пастушка, стрільця Петрика, що біжить на розвідку між Польське Військо.

Ось 16-річний Славко з с. Ч-а. Збирає охотників йти викрасти кількох польських офіцерів зпоміж війська, що посувалося через с. В-ю до Б-а. І це йому блискуче вдається.

Там знову завзятий ст. віст. Островерх в розгарі найбільшого бою в с. Пруську вже грав на ворожій гармошці «Єще Польска не згінела», щоб додати стрільцям відваги. Йшов він на ворога, як ураган.

Пор. Вітер з Лемківщини вітром, своєю крилатою ІІ чотою здобуває ворожі гармати і вже з них б'є по ворогові.

Тут великан-буковинець Грім, к-р ПЖ (Полевої Жандармерії), сидить на ляфеті гармати і кричить:

— Мамуню, готуйте вечерю!

Ось завзятий хор. Омелько — чотовий І чоти висаджує мости в Загір'ю. Лиш страшний блиск розриву ворожих стрілен освічує його роботу. Він холоднокровне закладає тол, висаджує в повітря, кусні штаб падають біля нього. Вже горять вагони, втікають МВД-исти і польські вояки.

Він здобуває бункри біля станції Мокре і по телефоні говорить з штабом польської дивізії в Сяноці. Він стримує ешелони большевицького війська на станції Новосілки і немов хатку з карт — розносить 2-х поверхову станцію.

Горять порожні, зовсім виселені села. В сам Свят-Вечір ідуть мої «колядники» з довгими жердками, хоч кругом кипить бій, палять виселені села: Дошко, Королик, Болотник.

Ось ведуть сотню полонених вояків ВП з бою на Яселко. Далі пів сотні з бою за Височани. Ось лежать 80 ворожих трупів біля Морохівських гід. Там розбито 34 полк піхоти ВП.

Бачу їх, як довгим, стрілецьким рядом посуваються сніжним Бескидом, голодні, втомлені, переможені. За ними в погоню йде ворожа дивізія. Без таборів, у сніжну заметіль, сидять біля вогнищ, днюють і ночують, печуть «бандурку», їдять сире, рідко припечене на вогні, м'ясо. Ранком, коли встануть, з одного боку американська шинеля опалена, з другого — обмерзла.

В люту, осінню зливу посуваються 15 км на те, щоб принести картоплю до лісу.

Скривавлені цілоденним боєм в лупківських лісах з ворожою дивізією, іде їх 12 із сотні, та ніхто з них не нарікає і не стогне. Бачу їхні грізні непорушні обличчя, коли оглядають ворогом вирізані в пень Завадку Морохівську, Карликів, зруйновану шпитальку. Вони кличуть:

— Помсти! помсти! Веди нас, командире!

Осяяні блиском зброї, хоч втомлені й виснажені, але повні радощів, вертаються з засідки на Свєрчевського.

В нерівному, кривавому бої над с. Хоценем чую зойки своїх вояків:

— Командире! Не лишайте на полі бою! Заберіть, або добийте!

Прибігає стр. Комаха. Кишки йому вилазять. Кричить:

— Командире! Добийте мене! —

Вони опухлі з голоду, виснажені, вичерпані — лежать покотом на землі, а лице кожного притулене до зброї, щоб в кожній хвилині звернути її проти ворожої армії, що за нами вганяє цілу весну — травень і червень.

Не сотні таких картин, тисячі їх переходить через уяву. Чи за п'ять років боротьби не могло їх призбиратися аж стільки ?

Якась невисказана туга рветься в недавнє, славне минуле, за своїми дорогими вояками-лемками. Із двох сотень залишилось їх лише кільканадцять. Питаю себе, чи зустрінусь ще з тими, хто остались між живими?

І згадую боїв річниці,
Криваві були, славні дні!
А местники були — мов вітер.
В руках пістоля. На коні.
Коли заграють кулемети
І плюне шутром міномет,
З коня зіскакую негайно
І кличу: «Лемки! Наперед!»
Мов стихія, ідуть завзяті,
Відважні лемки на ляхів.
В концерті гуку запах крови,
Уста присохли, в очах гнів.
«У наступ хлопці! На окопи!»
«Давай гранати! На штики!»
Там зойки, крики, а тут: «Слава!»
Ех, люблю, люблю в наступ йти.
І хочу рватися до бою,
Іти у лаві сталевій...
Це тільки спогад...
Де ж ви, лемки,
Боєві лицарі мої?

Збудилася віст. Тетяна і, побачивши, що я пишу, присіла коло столика й почала теж писати. Я вийшов на двір подивитися і послухати. Вітер шумів дивно і товкся по нашому бункрі, наче б хто ходив. На бункрі запримітив я, що біля комина немає нашого м'яса, яке там вудилося. Підійшов ближче і спостеріг вовчі сліди. Це сіроманець так товкся, щоб відірвати м'ясо від комина та забрати з собою.

Вертаюся до бункру. Оповідаю історію з вовком. Тетяна, цікава поглянути на сліди, вийшла подивитися, а я побачив на клаптику паперу її невеличкий вірш.

І мої лемки не забудуть
Тебе, лицарю вільний мій,
Згадають це і вдячні будуть,
Що ти у бій ставав як стій...

Я був настільки невирозумілий, що зробив дописку «писати далі». Втім увійшла віст. Тетяна. Побачивши дописку, спаленіла тому, що я догадався, що вона читала мій вірш, і тому, що вона, як лемкиня, з вдячности відрухово написала цих кілька слів і в поспіху записала «тебе лицарю вільний мій», що мало звучати «наш». Її бентежило те, що я можу подумати про неї. Змішана, взяла книжку й читала її, але завжди на одній і тій самій сторінці.

Думки пливуть одні за одними, мчать, мов гнані в незнану далечінь осіннім вітром листки. Хочу їх записати, та не вмію. Прошу віст. Тетяну, щоб вона розказала, про що вона думає.

— Цікава я знати, як живеться моїм лемкам на «Землях Одзисканих». Чи повернуться вони ще колись на свої прадідні землі. Чи може назавжди залишаться над Нісою і Одрою? Боюсь, щоб це наше славне українське плем'я не пропало для України, коли коло історії котитиметься цією дорогою ще декількадесять років. Поляки готові засимілювати родини, розкинуті в чужому морі. Коли ж дійде до зудару між німцями й поляками, тоді наші лемки можуть стати невинною жертвою їхніх порахунків. Часом думками я на пустирях Лемківщини. Ставлю собі питання, хто з повстанців там ще тримається, як вони дають собі раду, які в них почування?

— Напевно в Стежниці, Березці, Волі Матіяшовій, Жерниці, Бережниці замешкав ворог і замість лемківської мови чути мазурські прокльони. Уявляю собі, смутком огорнені наші гори «Княжа», «Попівниця», «Лопінник», «Магура», «Ветлинська полонина», «Царинська полонина» і наш «Бескид», що про нього нераз співають:

Ой чому ж ти ся не жениш,
Високий Бескиде?
Бо Ветлинська полонина
За мене не піде.

— Бажала б я ще відвідати в рідному селі церковцю і могилу матері. Тепер пригадується мені багато з дитячих років, хоч моя матуся залишила мене сиротою тоді, коли мені було тільки 4 роки. Все ж залишилися в мене спомини, пережиті з нею. Був час, коли я ще, будучи ученицею, написала вірш про свою маму. Цей вірш зберігся мені ще до сьогодні в пам'яті.