Степан Хрін
Зимою в бункрі

Після занять стрільці забираються до холодної перекуски. Їмо сухарі і січене з цибулею сире м'ясо. Сьогодні палити не вільно. Місяць світить так ясно, що ворог міг би запримітити дим. До сирого м'яса стрільці привикли. Після перекуски починаються гри в шахи й доміно. Дехто читає. Часом по черзі кожний розказує якийсь жарт, або переповідає щось із свого життя. Коли й це нас не цікавить, стрільці забираються до своїх особистих занять: один шиє, другий латає. Незамітно увійде в бункер тишина. Так нераз годинами.

Внедовзі буде приходити
У наше віко білий день.
Хто ж принесе до нас, у бункер,
Хоч жменю радісних пісень?

Усі пісні вже проспівали,
Нових співатиме весна.
Ідуть у норах підземелля
Гартовані в боях літа.

В таку тишину одні мріють про майбутнє, інші згадують минуле.

Віст. Тетяна безустанно сидить біля машини і пише. Писальна машина дзвінком пригадує нам, що зкінчилась хвилина пережита в підземеллі і що вона не вернеться ніколи. Хор. Мирон задуманий, вп'ялив свої очі кудись в далечінь і стоїть так довго, довго. Чот. Пас мучиться над якимсь завданням з аритметики і обраховує скорість лету літака. Віст. Спартак, що недавно до нас прийшов, переживає ще раз недавній наскок ворога. Був в обіймах смерти. Чергою з кулемета звалив кількох пограничників. Він бачив убитих друзів і криваві сліди на снігу. Тепер, заложивши п'ястуки під голову, зітхав: він думками був коло своєї дружини і маленького синка, що тиняються по селах. Віст. Вихор на «бантах» переложив ногу на ногу і дивився на свою скрипку, бажаючи перервати тишу грою. Ст. віст. Байдак міркує, підпертий на лікті, що сьогодні прийдеться йому варити на вечерю. Це був для нього найбільший клопіт. Коли на нього припадав дижур, він вже день перед тим журився, а після дижуру день або й два міркував, чи друзі були вдоволені з його їжі. Віст. Буйний вичісує своє буйне волосся та думає, як то він зустрінеться із своєю Стефунею, коли падає так великий сніг. Віст. Сірий сидить над абеткою і вивчає грамоту. Йому сьогодні заявили друзі, що якщо він не навчиться читати й писати, то про це розкажуть його дівчині, яка скінчила 8 кляс. Ст. віст. Рибалка сидить на ковбиці в кутку і має велику журбу: з його рідного села пішли в ряди УПА понад 20 хлопців. Тепер він обрахував, що їх осталось лише двох: ст. віст. Шварний і він. Питає себе, з ким піде шукати своїх рідних односельчан, коли Україна стане вільною. З лемківської сотні, що нараховувала щось 250 людей, сьогодні остались кільканадцять. Він уявляє себе перед зібраним народом, як він оповідає про марш тої лемківської сотні крізь завзяті бої назустріч волі. Його мучить питання, чи молодший брат, якого ще залишив дома, йде правим шляхом, чи може записався в комсомол. Однак, думає він, коли стільки лемків упало за волю України, то серце брата напевно належить до неї.

Звичайно стрільці затаювали свої особисті почування, щоб один з одного не сміявся. Але в розмові з нами вони висказували свої думки щиро. Тепер немає якогось відважного, щоб перервав тишину. Втім озвався віст. Буйний:

— Друже Командире, як довго ще будемо в підпіллі?

Треба було дати таку відповідь, щоб не він, але всі приняли її як переконливий аргумент.

— Так довго будемо в підпіллі і так довго провадитимемо боротьбу, як довго в Україні буде окупант, як довго в колгоспах чути плач голодних дітей, як довго катовані в тюрмах і вмираючі на Сибірі. Поки чути по наших селах і лісах ворожі кулемети, поки відбуваються дикі облави, терор і насильство, так довго будемо боротися і не вийдемо з підпілля, — відповів я йому.

Цю розмову почула віст. Тетяна. Просить дозволити їй говорити:

— Друзі, над тим питанням я вже нераз застановлялась. Відповідь одна — та, яку дав командир. Але краще я переконалася особисто, не мучити себе цим питанням. Треба укласти собі так життя, щоб в розгарі праці й боротьби минав час, як поїзд в степу. За нами має остати віддана для народу праця, успіх в боротьбі, взір нашої ідейности, а як треба — то геройства і подвигів. В праці людина знаходить забуття. Тоді ми не будемо мати часу застановлятися над такими справами. Це ціхує слабих людей, вичерпаних або людей в неволі. Ми живемо на волі. Маємо зброю, святу ідею і ясну мету перед собою. Тому маємо йти без пригноблення і суму, не дивлячись на втрати й жертви, до перемоги.

— Ми обрали собі шлях боротьби, яка творить нову епоху в нашій історії. Хоча б цей шлях забрав нам довгі, довгі роки, нам однаково. Якщо він забрав би навіть ціле наше життя, то і на це ми приготовані. Ми слова «бути, або не бути» викинули з пустої фразеології і замінили їх в чин. Ми мусимо бути революціонерами і будівничими української самостійної соборної держави. Тому зайво ставити нам питання: як ще довго? Наша боротьба — це мистецтво, наші невигоди і пригоди — це його прикраси. Мета — це її зміст. Хоч наша юність безсонна, тривожна — зате блискуча, славна. Хай одне покоління посвятить себе для інших поколінь. Ми маємо принесги майбутнім таку юність, про яку ми лише вміємо мріяти. За своєю молодістю жалувати не будемо. В нас чиста совість перед маєстатом України, перед історією, перед нашими друзями, які впали в цій боротьбі.

Така відповідь віст. Тетяни припала кожному до серця, тим більше, що висказала це дівчина-повстанець. В ту хвилину я мимоволі оцінював героїзм наших дівчат. Шарльоти Корде, Космодем'янські й інші — меркнуть перед постатями наших дівчат. Вже сотки їх впали. Вони не вибирали чинів, що, перервавши в короткому часі нитку їхнього життя, робили б їх в одну мить славними героями. Наші дівчата йшли і йдуть впарі з хлопцями довгі роки. Гинуть так славно, що й чоловіки не дорівнюють їм, хоч нераз вмирають, як сірі, незнані герої.

Я запропонував, щоб стрільці висловили свої думки, коли, в пригожих обставинах, н. пр., під час вибуху нової війни, вони виходитимуть з лісів, займатимуть міста й села, щоб стрічати своїх найближчих, щоб встановлювати владу українського народу.

Така тема для стрільців дуже до вподоби. Нею займалися ми нераз цілими вечорами.

— Уявіть собі таке, — каже один із стрільців. — Ось пригожий нам момент, ударяємо по ворогові. Піднімаються села, а ми з гір, лісів і піль ідемо на міста. Народ вийде на вулиці вітати своїх воїнів. Ми ж припорошені пилом революції, хоч втомлені, з сивиною у волоссі, з обличчям поораним зморшками, з близнами на тілі — будемо шукати рідних і знайомих.

— Де там знайдеш рідних або знайомих, — додає другий. — За той час виросло нове покоління, яке нас не знає і лише чуло про нашу боротьбу. А родину треба буде шукати десь по Сибірах.

Ось ст. віст. Рибалка каже:

— Уявіть собі таке: я маршую вулицями міста. Дивлюсь, аж тут йде якийсь військовий з якоюсь панею під руку. Дивлюся уважно, а то наш Байдачисько. Як ся маєш, друже з войни? А Байдак до мене: «Друже Рибалка, маю честь представити Вас моїй дружині. Прошу до мене в гості». Ото буде тоді весело.

На лицях стрільців щасливі усмішки.

— Я вам скажу ліпше, — озвалася віст. Тетяна. — Іду я вулицями Києва, дивлюся, маршує якесь військо. Втім під'їжджає командир Хрін та каже: «Тетяно, я йду відбивати Лемківщину». На гарматі їде хор. Мирон і кричить: «Атлянтик, ми йдемо на лемки». Бачу Вихора, Сірого, Спартака, Буйного, Байдака і всі вони їдуть відбивати ті землі, на яких колись воювали.

— Браво! Ура! — закричали всі, — але й ви з нами, друже Тетяно!

І так, мов діти, плянуємо бажане майбутнє.