Степан Хрін
Зимою в бункрі

Найприємніша хвилина в бункрі, це коли стійковий зголошує, що вже вечір. Тоді кожний ставав спокійніший, знімав з себе обладований амуніцією і гранатами пояс, перечищував зброю. Хоч ми не були мрійниками, але іноді бувало, що всі замовкали, тонули в думках, як малі діти, коли слухають казок. Тоді відпочивали нерви, спокійно билося серце, оновлювалась душа.

Від деякого часу почали відвідувати нас пси. Занюхали в ямі кости і щоденно відвідують наш бункер. Зробили вже таку стежку, що може звернути увагу ворога. Хор. Мирон пече шницлі, змішані із склом, та це не помагало. Пси перестали брехати чистим голосом, похрипли, як свахи на весіллю. Стрільці з цього приводу жартували з к-ра Мирона, що вгощаючи псів шницлями, ще більше їх принадив. Віст. Вихор з дроту робить сильце на яке дійсно раз зловився пес, але разом з сильцем і бочілкою, до якої було прив'язане сильце, втік аж на «Сицилію». За собою залишив тільки слід такий, якби їхав трактор. Бочка вдаряла пса і дудніла, додаючи йому ще більшого страху.

Вслід за псами почали приходити до нас вовки. Стоїть стійковий на стійці, аж тут кілька сіроманців поставали та дивляться на нього. Стріляти не вільно, кричати — те саме. Пустився він іти до них, а вони тільки зубами клацають. Блиснули очима і пішли в ліс.

Але найбільш небажаними для нас сусідами стали крикливі сойки. Тільки хто вийде з бункру, а вони репетують в різні голоси. Хай почують большевики цей крик, то й без слідів прийдуть прямо до нас. Кинете за ними поліном, то вони відлетять на кілька дерев далі і кричать годинами. Щоб їх успокоїти, ми насипали їм бобу, і вони, наївшись досхочу, сиділи тихо.

Одного разу вечером, коли ми сиділи при своїй роботі, на бункрі щось так задудніло, що аж глина посипалась із стін. «Большевики» — подумали ми та вхопили за зброю. Одні до виходу, другі до входу.

Підслухуємо: на бункрі ще більше дуднить. При тому чути писк, квік і форкання. Це не большевики, а дики. Вони люту заметіль загналися на наш бункер, дірвалися волової шинки знад комина і шматували її, жеручись між собою. Віст. Тетяна перша скочила між них з пістолею, але вони нерадо лишили свою добичу.

Ще за темна висилаємо стійкового на бункер. Робимо це тому, щоб із світанком не збудив нас ворог.

Цього року зима не дуже відповідна для нас. Невеликий сніг уможливлював ворогові провіряти ліс. Ми краще почувалися б, якщо впали б навальні сніги, якщо закурило б всі потоки й вертепи. Тоді ворогові важко було б ходити.

Час-від-часу провіряємо, чи стійковий є на бункрі. Робимо це звичайно тоді, коли втихне його рівномірний хід по бункрі. Боїмось, щоб часом зненацька не наскочив на нього ворог, а ми цього не чули б. Хоч маємо ще другий вихід, треба буде викидати гранати й зривати міни, а коли вони не вибухнуть, тоді знищити архів і скінчити з собою.

З початком зими в бункрі людина почуває себе ще сильною. Чим далі — тим більше слабне. Найбільше нездорово, коли топиться сніг. В бункрі повно тоді води, що тече з усіх сторін.

В грудні я взявся з запалом до роботи. Радів, що маю спокійний кутик, де можу писати не тільки звіти, але й спомини. На Лемківщині я писав їх серед дуже поганих умов, звичайно в лісі, на коліні. Ці звіти були короткі. Багато цікавих фрагментів з боїв, з життя стрільців, з нашого і ворожого середовища — пропало, бо не можна було всього записати. Мій сотенний виховник Цяпка кількакратно написав спомини-хроніку сотні. Все те, на жаль, під час бою пропало. Тепер хочу це відтворити, однак бракує багато дат і цінних фрагментів-картин з минулого. Дещо маю записане, воно значиться в архіві, в криївці на Х-ій. Може все те замокло, прогнило, тому не жду на матеріали і відтворюю хоч ті картини, що збереглися в моїй пам'яті. *)

Так в розгарі роботи я дуже рідко показувався на свіже повітря і забув про наш обов'язок, що треба бодай півгодини пробути надворі, щоб не підупасти на силах.

Одного дня, коли я був занятий роботою, хор. Мирон і віст. Тетяна вийшли на бункер. Там вони умовились відірвати мене від роботи. Віст. Тетяна поспішно прибігає до бункру, кличе мене негайно йти нагору, бо має щось дуже важного показати. Я, думаючи, що вона може побачила десь далеко большевиків, скоро виходжу за нею. Вона стала на прогалині і коли я прийшов до неї, вона, вказуючи пальцем, каже:

— Бачите цей вершок ялиці?

— Так, бачу.

— Бачите другий вершок?

— Так, бачу.

— А біля неї цей сухий вершок?

— Бачу! — я брав справу поважно.

— А ту маленьку суху гілку бачите?

— Бачу.

— Добре придивіться.

Тому, що я маю слабий зір, напружую очі й питаю:

— Що ж там є?

— Там сидять два комарі і цілуються — сказала вона мені, сміючись.

Це мене дещо загнівало, бо вони відірвали мене від праці. Тетяна, побачивши моє невдоволення, сказала:

— Вибачте, друже командире, але ми це пляново продумали, щоб Вас виманити на повітря. Трохи віддихніть, бо опісля зовсім не зможете працювати.

Треба було послухати і я залишився.

*)	Спомини командира Хрена про бої на Лемківщині п. н. „Крізь сміх заліза" готуються у видавництві „До Зброї" до друку.