Степан Хрін
Зимою в бункрі

В цьому терені мали працювати теж дівчата-повстанці, подруги віст. Тетяни: Марійка — референтка УЧХ в II районі і Марта — колишня машиністка при надрайоні на Лемківщині. Вони однак дістали важливі доручення віддійти в «Холодний Яр». Багато пережили ці дівчата. Вони після одисеї на Лемківщині не йдуть в американську окупаційну зону Німеччини, тільки разом в віст. Тетяною переходять українсько-польський кордон, щоб в лавах українського визвольно-революційного руху далі брати участь в боротьбі. Тут СБ поставилось до них з резервою. Почались допити та слідство і їх мали усамостійнити. Це було б для них великою кривдою. Те, що вони пережили на Лемківщині, яку робили роботу, та як вони взірцево поводилися — все те може ствердити тільки той, хто був на Лемківщині. Я станув на їх оборону і тому справа приняла інший вигляд.

Ось записка від тих дівчат, що відходили:

«Слава Україні!
Друже Командире!

Остання Ваша штафета була для нас великою несподіванкою. Однак треба погодитись з фактом, що можливо більше не прийдеться зустрінутись з Вами. Тому прошу приняти від нас щиру подяку за батьківську опіку, якої зазнали ми від часу переходу зза лінії Керзона. Це залишиться для нас направду незабутнім спомином щирого співжиття. Дуже болюча для мене розлука з Танею, тим більше, що відходжу в незнане. Та, якою ця дорога не була б, буду старатись перейти її, як справжній революціонер.

Бажаю всього, всього найкращого!
Марійка

Щиро дякує за опіку і здоровить
Марта

Постій, 9.10.47 р.»

Тому що в нашому житті так принято, що всі підпорядковані в даному осередку дають пошту, що приходить і відходить, до перечитання своєму зверхникові, віст. Тетяна, побачивши, що я читаю пошту, поставила перед мною свої записки які дістала. Тому, що я вірив їй, не хотів читати і лише на її просьбу я прочитав листи до неї. Ці записки цікаві своїм змістом, тому подаю їх зміст.

«Дорогенький Таньчик!

Пишу Тобі цих кілька слів,бо не знаю, чи взагалі стрінемося. Ми відходимо, не знаючи куди і що нас зустріне на цьому шляху. Але трудно, видно так мусить бути. Почування погане, знаєш, ми всі трохи зжилися, а тепер така розлука...»

Це лист від цієї ж Марійки, тої самої дати.

Віст. Тетяна отримала ще один лист від згаданих Марійки і Марти з датою 27.10.47 р., в якому вони м. ін. пишуть: «...Напевно буде Тобі цікаво довідатися про нас, тому пишу докладно все з початку. Вже в Х-і зустріли ми В. і з ним відійшли в дальшу дорогу. Приходилось нам переходити дві ріки, майже по пояс. Це погано пережила Мері, бо в тих переправах згубила пістолю, яку дістала від пров. Зимного. Далі ми залишились у Лева. Тут зайшло мале непорозуміння. Ми прийшли скоріше як інструкції в нашій справі. Вже думали вертатись. Тепер однак справа рішилась. Відходимо туди, звідки разом прийшли, потім далі і далі на захід. Бачиш, скільки новостей і які колосальні зміни. Важко погодитись, та годі...»

Наші дівчата були не тільки в рядах революційного підпілля, але також в рядах УПА, де виконували функції розвідчиків, санітарів, фармацевтів, лікарів. Тут в Україні я запримітив в низах дивне поняття про дівчат: будьто вони пішли в підпілля тільки для романсів.

Мені, як воякові і командирові, приходиться сказати тверде слово: «Неправда. Вони записали себе сотнями геройських чинів, хоробрістю на полі бою і відвагою. Невтомною, муравлиною працею біля писальних машин в криївках, не бачучи нераз роками цивільного населення».

Тут скажу теж декілька слів про дівчат Лемківщини і Перемищини. Ні одна з них не була зрадником.

Фармацевтка д. Богданна-Зена під час наскоку поляків в квітні 47 р. на бункер в Перемишлі, де були ранені стрільці УПА, розірвалася гранатою.

Д. Степова весною 1947 р. згинула в бою з поляками на Криниччині. Вона виконувала функцію надрайонового референта пропаганди. Походила з Полтавщини.

Осінню 1946 р. ранена, бо була без зброї, попала ворогові в руки д. Тамара — кущевий господарник в ІІІ районі на Лемківщині. Хоч тортурована ворогом, не зрадила таємниць. Так само зловлена без зброї д. Лісова не зрадила таємниць і в тюрмі трималася прикладно.

На засідці ВП (Війська Польського) попала в руки ворога, теж без зброї, д. Леся. Вона також нічого не зрадила ворогові.

В підземеллях шпитальки на Хрещатій в січні 47 р. пострілялися д. Дора (з Перемищини), д. Пчілка (з с. Прусєка), д. Калина (з с. Воля Горянська).

Славно згинула машиністка при Команді Відтинку (КВ) «Лемко» — д. Зена. Також без зброї, її під час облави в травні 47 р., виснажену голодом, піймало ВП. Зараз, таки в лісі почали допит, катували прикладами і кололи багнетами. Хоч вона знала всі архіви КВ і те, що на деревах сидять стрільці, не зрадила. Її там замучили.

Подам також декілька прикладів з підбольшевицької дійсности.

Тут славно згинули: д. Наталка з с. Гордині, яку живцем, без зброї, хвору, піймали большевики і вона в тюрмі повісилась.

Д. Марійка (з с. Гордині) ранена дострілилась.

Д. Христя (з Чортківщини), заскочена в с. Страшевичі большевиками, яких привів агент, стріляє одного большевика з пістолі і втікає, при чому її вбито. Це було 24.3.46 р.

Д. Пальма з с. Росохате, якої не приняли до підпілля і що була арештована за співпрацю з повстанцями, пересиджує в лісі сама через три роки. Коли влітку 47 р. наскочили на неї большевики, вона стріляє з кріса, кидає гранати, убиває чотирьох большевиків, відтак розриває себе гранатою.

Д. Люба з с. Плоске кулеметом відбиває ворога, коли той наскочив на бункер, відтак ранена, ножем порізала собі жили на руках і згинула. В тому ж бункрі стріляеться д. Звенислава (з с. Устріки).

В бою з большевиками в лісі «Бадьова» гине д. Ксеня, машиністка пор. Кармелюка. Ворожа граната відірвала їй руку. Вона дострілилась.

31.10.47 р. заскочена большевиками, гине д. Галя — лемкиня, дружина сл. п. Грубого. Большевики відрубали їй готову і забрали з собою до с. Тухолька, де поставили за вікно на виставу.

Живцем в руки ворога попалась повітова провідниця У-и д. Мстислава. Вона від побоїв посивіла, але нічого не зрадила.

Таких прикладів можна подати сотки.

Якщо знайшлися агенти-внутренники серед дівчат, то не було їх більше як між хлопцями.

Коли тут, в С-і, були такі агенти, як Дарка-Шпиталь і Т. Сопотницька, то вина тут передусім СБ, що пустила їх без нагляду, а потім, коли вже знали, що вони агенти, не вспіла ліквідувати. Сьогодні вони їздять в Дрогобичі з большевицькими агентами і офіцерами МВД.

Дівчата на Закерзонні показалися не тільки героями, ідейними і всеціло відданими справі революціонерами, але теж знаменитими зв'язківцями. Зрештою це висвітлить історія. Я даю тільки свій погляд, як вояка і командира УПА.

Друг Степова, що була в сотні пор. Хоми, в бою в Ліпаві Горішній 24.10.44 р., коли я важко ранений в обидві руки, уста, лежав непритомний на полі бою, з пістолею в руках завертає стрільців і під загрозою, що буде їх стріляти, виносить мене з поля бою, не зважаючи на сильний кулеметний вогонь.

Коли мене занесли до с. Л., другого дня багато большевиків перешукує село за раненими. Четвертого дня перешукує село польське військо. Тоді прийшли рятувати мене напівпритомного тільки повстанці-дівчата: д. Софія та ще три дівчини з того села. Вони маскують і ховають мене.

Коли д-р Марта, лікар з сотні к-ра Чорного, казала відтяти мені руки, вважаючи, що вони не дадуться вилікувати,  в моїй обороні станули повстанець-фармацевтка д. Богданна і стр. Муха, що погрожував аж зброєю. Богданна майже через рік гоїла мої руки і вилікувала їх. Завдяки їй та її попередницям я міг воювати ще 4 роки і цього я не можу ніколи забути.