Андрій Микулин
Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Після закінчення організації основного ядра концтаборів і впровадження в них найгостріших приписів життя, норм праці та поведінки заарештованих (з/к), російська компартія наказує ҐПУ на широку скалю розгорнути організацію величезної мережі концтаборів, які поступово вкривають усі терени СССР. За час до 1934 року до концтаборів, які займались розробкою природніх багатств РСФСР, додатково організуються сотні нових концтаборів, в'язні яких розбудовують та будують виробничі підприємства, працюють на індустрійних фабриках і заводах, будують шляхи сполучення (залізниці, мости, стратегічні маґістралі) і т. д., але з однією величезною різницею, що з/к працюють даремно, визискувані нелюдським способом, позбавлені навіть примітивної волі та тих мізерних умовин підсовєтськото життя, що їх має пересічне населення СССР, а в додаток до того зазнає найгіршого знущання і кар уже в самих концтаборах. За той час були створені концтабори для будівництва Біломорсько-Балтійського каналу в Карельській республіці; Свірстрой на річці Свір, для будування гідроелектрівні в Ленінградській області; Нівстрой на річці Ніві недалеко Кандалакші; Туломзамстрой для будування Туломської заполярної гідроелектрівні біля міста Мурманськ; Севжедорлаг, який започаткував будівництво залізниці Котлас-Ухта-Воркута в Комі АССР; БАМлаг, якому доручено будувати Байкало-Амурську залізницю; Балхашстрой; Амурлаг та інші. На початках 1935 року започатковано великі індустрійні будівництва і в центральних областях самої Росії (не РСФСР), для яких створюються спеціяльні концтабори, наприклад: канал Москва-Волга; Рибінське море та металюрґійний комбінат у Щербакові (м. Рибінськ); в Мурманську; Сталіногорську; на Уралі (Магнітогорськ); Куйбишеві; Кузбасі і т. д. Нові будівництва вимагають великої кількости робітничої сили, а кошториси тих будівництв надзвичайно колосальні і Москва вдається до вже випробуваного способу — постачати будівництва дармовою робітничою силою за рахунок з/к, яких, за випрацюваним пляном, весь час «вербує» (арештує) й висилає ҐПУ.

Найбільше «контрреволюційний» елемент засилався до Ухто-Печори, на будування БАМ, до Сибіру, на Колиму та ББК (Біломорсько-Балтійськнй Канал), а «найнебезпечніші» — на Воркуту, острів Вайгач, в Норильськ, в райони м. Прокоп'євськ, до Комсомольська-на-Амурі, на Сахалін, Камчатку і на острови Нова Земля, Земля Франца-Йосипа, до Алма-Ати, Курган-Тюбе, Іркутська, Чіти, Хабаровськ, Сучан.

До загрозливого і найнебезпечнішого елементу ҐПУ зараховувало:

а) українських заможних і навіть середніх селян, які були «розкуркулені» під час масової та безоглядно жорстокої колективізації в 1929-1935 роках;

б) членів підпільних національних організацій з поневолених Москвою народів (СВУ, УВО, муссаватистів, грузинських націоналістів, татарських самостійників);

в) різних визначних наукових і технічних спеціялістів, яких обвинувачувано в «шкідництві» або ж вичищено з академій наук СССР та інших наукових установ;

г) закордонних комуністів, які були викликані з закордону до праці в Комінтерні, а потім заарештовані;

ґ) російських комуністів — членів ВКПб) та її експозитур на поневолених Московщиною землях: КП(б)У, БКП(б) і інших, яких вичищено з партії за ухили або за порушення партійних приписів;

д) засуджених за законом з 7 серпня 1932 року «за расхіщеніє ґосударственной і соціалістіческой собствєнності» («за колоски», як називали в Україні таких заарештованих);

е) велику частину підсовєтської молоді на поневолених землях, яка відмовлялася від вступу до комсомолу або не хотіла їхати «добровільно» в Сибір на працю до індустрійного будівництва. Таку молодь большевики арештували, штучно обвинувачували в тероризмі проти визначних партійних керівників або в актах саботажу і після суду або й без суду засилали до концтаборів;

є) населення прикордонних смуг, яке, як правило, «обвинувачується» в диверсіях, шпигунстві, у нелеґальному переході через кордони, незаконному проживанні в прикордонній смузі і т. д.;

ж) підсовєтське населення, що листувалося з рідними за кордоном і обвинувачувалося за зв'язки з «чужинцями». Особливо те населення, яке в часи НЕП-у та перші роки після нього одержувало закордонну валюту від рідних і купувало в спеціально для того організованих крамницях «Торґсін», на закордонну валюту, товари та продукти харчування;

з) до інших катеґорій належали ті особи, ще перейшли кордон в надії «щасливо» жити в СССР, службовці різних мішаних акційних советських і закордонних підприємств (наприклад, КВЖД), моряки далекої плавби, чужинці, на яких впала підозра в шпигунстві, працівники совєтських установ, що поповнили державний кримінальний злочин, але який ҐПУ розглядало, як «контрреволюційний», та бандити і рецидивісти.

Розгорнення й поширення мережі концтаборів і і збільшення та розгалуження позначилося тим, що 10 липня 1934 р. ОГПУ, згідно з постановою ЦИК*), вімкнено до складу Головного Управління Державної Безпеки (ГУГБ). Тією ж постановою ГУГБ було влучене до складу загальносоюзного Народнього Комісаріяту Внутрішніх Справ (НКВД). До складу НКВД належали, згідно з тією ухвалою, такі установи: управління актів громадянського стану (реєстрація шлюбів, народжень, розлук, смерти, адоптування дітей і т. д.); управління совєтської міліції; управління протипожежної охорони; управління в'язницями, концтаборами, колоніями та місцями заслання і виселення; збройна охорона підприємств; прикордонна охорона; геодезійно-топографічні установи; боротьба з безпритульними; паспортизація та приписка на місце мешкання і тому подібні функції. В совєтській армії НКВД, як раніше ҐПУ, мало свою мережу — Особові Відділи (ОО).

Згідно з постановою ЦИК та СНК СССР з 10 липня 1934 р., частину праці ГУГБ, яка торкалася розгляду контрреволюційних справ, було передано до компетенції військових трибуналів військових округ. При обласних, крайових, залізнодорожних, водно-транспортних та верховних судах створено спеціяльні колегії судів (спецколеґії), які складалися виключно з підібраних працівників НКВД. Всі найбільш загрозливі контрреволюційні справи тепер належали тільки до спецколеґій. За тією ж постановою було створене і «Особоє Совєщаніе НКВД», що мало право розглядати всі інші, менш важливі справи, без суду і без присутності обвинуваченого (заочно) та давати свої вироки на ув'язнення в концтаборах. Протягом існування «Особого Совєщанія» воно було головним «поставщиком» робітничої дарової сили концтаборів СССР, засудивши мільйони невинних людей, до ув'язнення на 5 років. Коли ж термін ув'язнення закінчувався, «Особоє Совєщаніє» НКВД мало право знову засудити заочно з'язня додатково на 5 років і так без кінця. Але практично «Особоє Совєщаніє» до 1936 року ухвалювало в основному вироки від 3 до 10 років, а з 1936 року воно вже мало право засуджувати на термін до 25 років і ухвалювати вирок смерти. Справи, що їх досліджувало ГУГВ-НКВД, передавались на розгляд «Особого Совєщанія» лише тоді, коли в матеріалах слідства не було юридичних підстав до передання справи судові (в спецколеґію, до військового трибуналу), але слідчий вважав за потрібне засудити (заслати до концтаборів) арештованого на певний термін.

Розміри репресій в часи єжовсько-беріївських чисток набрали такого розміру, що «Особоє Совєщаніє» НКВД не мало фізичної можливості їх розглядати, совєтські тюрми були переповнені мільйонами невинних жертв, до концтаборів щодня етапами відправлялися десятки тисяч засуджених, а щоночі до в'язниць привозилися тисячі нових заарештованих. Тому при обласних НКВД були створені також «Особиє Совєщанія» і вони мали ті самі функції, що й «Особоє Совєщаніє» в Москві. Отже, фактично відновлено старі «тройки» ҐПУ, лише під іншою назвою. Поруч з обласними «Особимі Совєщаніямі» при управліннях міліції створено т. зв. «тройки міліції». Вони заочно засуджували заарештованих терміном до 3 років ув'язнення в концтаборах, але лише «соціяльно-опасний» та «соціяльно-врєдний елемент» — («сое» і «све»). До категорії соціяльно небезпечного елементу міліція зараховувала тих, які порушували правила паспортизації, дрібних спекулянтів; осіб, що жили у великих містах, у яких заборонено жити новоприбулим, в смугах, що прилягали до військових об'єктів та до підприємств і т. п.

В більшості адміністративне керування кожного концтабору в ті часи належало до управління табору, а на чолі його стояв начальник-службовець ҐПУ-НКВД. Але були й випадки, коли на начальника призначалося заарештованого відповідального працівника ҐПУ, засланого по кримінальному злочину. Напр., 1937 р. на Асфальтитових копальнях Ухто-Печорських концтаборів начальником був Чічканов, колишній працівник ҐПУ, засланий до табору на 3 роки по «побутовій» статті. Потім його заступив Воронін, працівник ҐПУ, який працював у системі концтаборів СССР від початку її створення — на Медвежій горі. Воронін був на Медвежій горі теж в свій час арештантом по «побутовій» статті. Начальником Ухто-Печорських концтаборів у 1936-37 рр. був Яков Мусійович Мороз — жид за національністю, колишній кримінальний злочинець, засуджений на 10 років. Вислужився перед ҐПУ-НКВД здібністю «виконувати» і «перевиконувати», за рахунок найжорстокішого та рафінованого визиску в'язнів, виробничі пляви ГУЛАГ-у. Дослужився до високої ранґи в системі НКВД, перебуваючи начальником «Ухто-Печорського тресту», місцем осідку якого було новозбудоване м. Чіб'ю. Під час беріївщини його зліквідовано.

Совєтські концтабори ззовні стереже ВОХР (Воєнізована Охорона). Обов'язок ВОХР-и — виводити з/к на працю, етапувати з табору до табору, стояти на вахті біля табору навколо огорожі, перешкоджати втечі та самовільному виходові в'язнів з таборів. ВОХР-а мала право стріляти в табір до в'язня без попередження або забити його під час етапування та конвоювання до місця праці.

В самому таборі лад дотримувався та здійснювався командантом та його помічниками, на посаду яких призначувано колишніх бандитів, «урок», «блатарів» (кримінальний елемент), до, яких большевицька влада ставилась набагато поблажливіше, ніж до політв'язнів, і які були в стосунку до совєтів, сказати б, «соціяльно близькі». В таборах їх називали ще «соц-благонадьожниє».

В переважній більшості таборів існували жахливі умови життя — тортури та побиття арештантів. Зимою на наказ начальства арештанта ставили роздягненого на морозі, а літом серед болота «на комарі». ВОХР-а зацьковувала з/к псами або стріляла в них «для забави», таборова командантура обкрадала у в'язнів харчі, а за найменшу провину вкидали до ізолятора з харчем 200 гр. хліба і 300 гр. води на добу.

В деяких таборах було запроваджено систему т. зв. «зачотів», цебто, коли за ударну працю зменшували термін перебування в концтаборах. Напр., за 2 дні ударної роботи зараховувалось 3 дні перебування в концтаборах, тобто, коли в'язень був засуджений терміном на 6 років, то при щоденній ударній праці, виконуючи норми на 200% та працюючи 10 годин на день, його могли звільнити на волю за 4 роки. Не кожному в'язневі давалися «зачоти» і не для всіх вони були однакові. Напр. «соціяльно близькі» на Ухті одержували, за ударної праці, протягом 30 днів — 45 днів зарахування, що загалом дорівнювало 75 дням арешту; політичні легкого обвинувачення, 30 днів (на місяць це дорівнювало 60 днів ув'язнення); а політичним важкого обвинувачення— 10 днів. В 1936 році «зачоти» взагалі були скасовані, а ті в'язні, що ще перебували 1936 року в концтаборах, запрацьованих «зачотів» були позбавлені. Таким чином, Москва безкоштовно привласнила собі десятки мільйонів карбованців, що їх заробляли даремною працею підсовєтські концтаборовики, працюючи «ударно». Засудженим за політичними статтями заборонили взагалі працювати в таборах за фахом або на інтелектульній праці; їх всіх призначали тільки на важку фізичну працю, а норми праці були визначені так великі, що їх спроможна була виконати тільки фізично міцна людина, яка перед тим усе життя працювала на фізичній праці і добре відживлювалась. Норма харчів була так мізерна, що в'язень, виконуючи 100% норми та одержуючи 100%  призначених приписами харчів, не міг не існувати. Пайку харчів, тобто їхню кількість, узалежнювали від відсотка виконання норми праці: якщо в'язень виконав 80% або 70% норми, одержував 80°/о або 70°/о харчового приділу. При виконанні норми на 50% — видавали 400 грамів хліба, а при виконанні на 49% і менше аж до 0°/о — видавали тільки 300 гр. хліба на день. Праця виконувалась цілорічно — зимою і літом, під час дощів і в   найлютіші морози, які на далекій півночі доходили до 56-65 ступенів за Цельсієм. Влітку довжина робочого дня була 12 годин, а зимою через швидке наступлення темряви день дещо скорочувався. Обставини життя та праці в концтаборах були настільки жахливі і нелюдські, що більша частина в'язнів бажала собі приспішеної природньої смерти. Деяка частина не витримувала і кінчала життя самогубством; інші ж з відчаю навмисне, під час праці калічили себе, відрубуючи пальці на руках і ногах, або навіть всю долоню руки. Деякі свідомо обморожували руки, ноги, обличчя, якусь іншу частину тіла. Цим самим на деякий час в'язень уникав праці, перебував у таборовому шпиталі, у якому харчі були дещо ліпші, а найголовніше в'язень не виснажувався працею. Були і такі в'язні, що вдуваючи собі під шкіру рук або ніг оливу чи нафту, викликали штучну гангрену і тим самим теж  позбавлялися праці, хоч потім такий в'язень, якщо не помер від ґанґрени, то залишився на все життя інвалідом. За кожне самовільне каліцтво, таборове начальство звинувачувало в'язня в саботажі. Слідство в таких випадках перепроваджував 3 відділ (Оперативний відділ НКВД в концтаборах). «Саботажників» судила таборова спецколегія, яка або збільшувала термін ув'язнення в концтаборах на 5-10 років, або ж у показовому судовому процесі схвалювала вирок смерти.

Тих, що відмовлялися від праці, кидали до таборового ізолятора, який був у кожному таборі. В ізоляторі в'язень перебував на «хлібі і воді» (200 гр. хліба і 300 гр. води на добу). Термін ув'язнення та ізоляторі — від 3 до 10 днів. У випадку повторного відмовлення, термін ув'язнення в ізоляторі збільшували до місяця, а за третім разом «откажчика» відправляли до «спецлагеря-ізолятора» з надзвичайно суворим режимом, у якому в'язень, як правило, помирав від виснаження і надлюдського визиску при праці. Зимою ізолятори не опалювались і, щоб посилити муки, покараного ізолятором в'язня замикали зовсім роздягненого де він перестуджувавсь, а потім помирав у таборовому шпиталі або навіть в ізоляторі.

В кожному таборі, разом з політичними, перебувало приблизно 15-25% злочинців-рецидивістів («урок», «блатних», «по-мокрому», «медвежатніков», «нальотчіков» і т. д.). Кримінальні злочинці-рецидивісти, посідаючи всі посади внутрішнього таборового управління, постійно тероризували політичних, знущалися в нелюдський спосіб, били до непритомности або смертельними ударами. До того намовляли кримінальників самі таборові начальники, які, таким чином, юридично не брали участи в знущаннях над політичними, а виконували руками рецидивістів.

Для ув'язнених жінок існували окремі жіночі концтабори. Жінки, засуджені з політичних мотивів, перебували в таборах разом з кримінальним елементом: вбивцями, «блатарями», злодійками та повіями. Внутрішнє таборове керівництво в жіночих концтаборах було у руках чоловіків — кримінальних злочинців: командантура, вахта на воротях, хліборізка, шевські та кравецькі майстерні і т. п. Старші бараків, днювальні, завідувачка кухні, начальники лазні, голярі, пральні, бригадири і т. д. призначались з жінок, також кримінальних злочинців; робітнича ж сила до них — з жінок-політв'язнів. Розперезаність та знущання злодійок над політв'язнями-жінками не мали меж. Начальство змушувало жінок до співжиття з «соц-близькими» та злодіями. Дітей, що їх мали в таборах жінки, або ті які народилися в концтаборах, від матерей відбирали та спрямовували до дитячих будинків, що для цієї мети були побудовані в цілій системі концтаборів. Злодії та рецидивісти досить часто заражували жінок венеричними хворобами. Таких жінок замикали потім до окремих таборів, де їх майже не лікували і вони згодом помирали повільною смертю. За таборовими приписами жінки і мужчини не мали права перебувати в одному таборі. Але таких приписів не дотримувалося. Існувало багато таборів, у яких під час відправки жінок до жіночого табору, під час його переходу через той чи інший чоловічий табір, таборові начальники навмисне етап притримували, скаржучись на бездоріжжя або несприятливі умови погоди. Робилося це навмисне, щоб затримати жінок для «любовних развлєчєній» злодіям, для внутрішніх і зовнішніх таборових начальників, для працівників 3-го відділу НКВД та ВОХР-и. Політичним в'язням-мужчинам категорично заборонено мати зв'язок з жінками, навіть товариський. За такий зв'язок їх додатково засуджували на 3 роки ув'язнення. Жінок до додаткового ув'язнення засуджували лише тоді, коли вони мали зв'язки з політичними в'язнями, але за зв'язки з кримінальними злочинцями, не кажучи вже про таборових начальників, їх не карали.

Отже, в совєтських концтаборах російсько-комуністична партія, поруч із жорстоким фізичним визиском в'язнів на праці, створила надзвичайно важкі обставини життя. Ніякого перевиховання працею, не зважаючи на саму назву совєтських концтаборів — «поправно-трудових», в них не було, як і взагалі не відбувалось якесь інше перевиховання.

Серед документів, що зберігаються в московському музеї Леніна, є особисті листи Леніна, писані до його дружини Крупської тоді, коли він перебував за царського режиму на засланні в Сибірі. В одному листі Ленін писав: «Ти запитуєш мене, як я використовую свій час? Багато працюю. Часом буваю на полюванні, маю гарну двоцівкову рушницю, а вечорами граємо в шахи». Крім того, Н. Крупська, яка жила деякий час на засланні разом з Леніном, писала в своїх споминах: «Життя в Шушенському (тут В. І. Ленін перебував на засланні), було дуже дешеве. За свою платню, 8 карб. на місяць, що її одержував Ленін від казни, він мав чисту окрему кімнату, три рази в день їжу і прання білизни. Але в ті часи і таке життя вважалося дорогим. Один раз в тиждень селянин, у якого мешкав Ленін на засланні, різав барана і Ленін їв м'ясо щодня: варене або печене. Молоко, яйця, хліб, ярина до рахуби не бралися. Селянин давав все те безкоштовно. У Леніна була служниця, яка його обслуговувала... Ленін був фанатиком полювання. Протягом кожного дня перебував на болотах, стріляючи дичину. Мав аж дві рушниці. Після полювання вечорами Володимир Іліч, звичайно відпочивав, а працював ночами. В його кімнаті була велика бібліотека, а пошта щодня приносила велику кількість листів. Писали з Москви, Одеси, Петербургу, з закордону, бо Ленін керував виданнями газет в Петербурзі і закордоном...» (Н. Крупская: «Воспомінанія о Ленінє». Видання музею Леніна, Москва). Таким було заслання Леніна за царських часів, який створив пізніше совєтські концтабори. Коли порівняти його заслання навіть з т. зв. «умовним» засланням політичних за совєтської влади, то для нього був тоді рай, а не пекельне життя, яке він створив в імперіалістичній Росії, захопивши в свої руки владу. Це згадується тут і те, що після повернення в'язня з совєтських концтаборів на «волю», він на все життя носить на собі тавро «бувшого злочинця», обмежується з своєю родиною в правах і кожної хвилини може чекати повторного арешту та нового заслання до концтаборів.

*)	«Центральний Исполнительний Комитет»