Андрій Микулин
Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Всеросійську Надзвичайну Комісію по боротьбі з т. зв. шпигунством, контрреволюцією, саботажами, спекуляцією, шкідництвом та бандитизмом створено при Раді Наркомів Росії 20 грудня 1917 року. До головних функцій Комісії (ВЧК) належали контрреволюція та боротьба з кожним ворогом совєтської влади в РСФСР. Згодом ЧеКа самовільно поширила свої права і перетворилася своєрідною державою в державі. Її судові і позасудові функції не підлягали ніякій контролі.

6-го лютого 1922 р. ЧеКа перетворене в Об'єднане Державне Політичне Управління (ОҐПУ) з судовою колегією, а при обласних ҐПУ — судові трійки. Окремим декретом зобов'язано, щоб ҐПУ оформлювало розстріли шляхом провізоричного розгляду справи в судовій колегії. Так само, як і ЧеКа, ҐПУ розглядало всі справи заочно, без звинуваченого, свідків, прокурора і захисника. Кримінальні злочини, згідно урядового декрету, передавалися до кримінальних судів, шпигунські ж та контрреволюційні належали тільки до функцій ҐПУ.

Під час захоплення в Росії влади комуністичними заправилами в 1917 році постало питання, що робити з заарештованими та засудженими. Одна частина членів РКП(б) стояла за тим, щоб усіх арештованих масово знищити, друга — засилати до концтаборів, як дармову робочу силу, використовувати там на невільничій праці, а режим в концтаборах створити такий, щоб засуджені протягом терміну свого ув'язнення поступово вимирали. Таке використання засуджених було визнане за доцільне і в квітні 1919 року було ухвалено декрет «Про табори примусової праці в РСФСР».

Декрет підписав М. Калінін, голова ВЦВК.*) Таким чином декрет відбудовував концтаборову систему в червоній російській державі та запровадив примусову працю. Закон зобов'язував кожний Губерніяльний комітет створити концтабори, а практичну організацію їх та нагляд над ними покладався на Губчека. За наказом Народнього Комісара Внутрішніх Справ, також були організовані концтабори і по окремих повітах.

Але цей декрет не відповідав усім вимогам організації концтаборів, тому в травні 1919 року схвалено новий декрет, який докладно передбачав: організацію концтаборів, управління ними, охорону, медичну та санітарну службу, права арештантів («заключонних», яких скорочено називали «з/к»), мешкання та порядок і поведінка з/к в них і т. д. Передбачено декретом і кари за втечу з концтаборів: за першу втечу термін ув'язнення збільшувався в декілька разів, а за другу революційний Трибунал засуджував на розстріл. В додаток до декрету з 17.4.1919 року Народній Комісар Внутрішніх Справ Росії ухвалив 26 вересня 1919 р. спеціяльну постанову, яка стосується колишніх поміщиків, капіталістів та осіб, що працювали на відповідальних посадах за царських часів. Скільки в ті часи організовано совєтських концтаборів — невідомо, але Росія мала 1919 року 97 губерній, а згідно з декретом — концтабір організувався в кожній губернії — отож, можемо рахувати, що в ті часи існувало більше ніж 100 концтаборів, не рахуючи старих царських та новостворених совєтських в'язниць, що їх передано до диспозиції ВЧК.

Першим концтабором для політичних в'язнів, заарештованих і засуджених ВЧК, був царський манастир на Соловецьких островах, до якого, як уже згадувалось, за царських часів запроторювалися запорозькі козаки та українські політичні діячі. Соловецький манастир (нова) червона влада в Росії зліквідувала; всі його маєтки і будівлі сконфіскувала на користь держави, а на його місці створено совєтський концтабір спеціяльного призначення. Допоміжними для Соловецьких островів стали концтабори на острові Попов на Білому морі та Вагіракша на Кемі. За короткий час на всіх островах, які знаходяться на Білому морі, організовано совєтські концтабори, а керувало ними «Управление Соловецких Лагерей Особого Назначения» (УСЛОН). Взагалі ж Соловецькі концтабори мали назву «Соловки», до яких у ті роки засилалося т. зв. «буржуїв», що уникнули розстрілу в Чека, колишніх білоґвардійців, духівництво, учасників українських визвольних змагань 1917-1921 років, українську інтеліґенцію, обвинувачену в «контрреволюції»» та «сепаратизмі», т. зв. «непманів», визначних кримінальних бандитів та рецидивістів.

Одноразово з організацією «Соловків» урухомлено всі колишні царські місця заслання в Сибірі з їхніми каторжними працями. Вже в часи 1917-1921 рр. Чека засилало до них десятки тисяч заарештованих, яких воно не вважало за потрібне на той час розстрілювати. Організовуючи советські концтабори в СССР, московсько-комуністична влада вирішила використовувати в'язнів, як дарову робочу силу, для т. зв. «опанування» віддалених районів СССР. Розрахунок був дуже простий: з розстріляного нічого не візьмеш, а живі, заслані на примусову працю, дадуть чималу користь російсько-совєтській державі. Очевидно, що розстріл, як метода знищення «лютих ворогів совєтської влади», існувала і далі. Розстрілювано тих, яких кваліфіковано як «непоправних до перевиховання».

Районами опанування даровою силою — совєтськими в'язнями — в першу чергу стали Кольський півострів, Карелія, Ухто-Печора (Комі АССР), райони р. Колими (Сибір), остр. Вайгач (Карське море), Нерчинськ, райони Іркутська, Чукотський півострів, Норильськ, півострів Таймир та інші. Вони були як старими царськими місцями заслання, так і новими совєтськими, організовані за часів існування Чека. Яка кількість в'язнів була заслана в ті часи до концтаборів, залишається таємницею Кремля, але червоний терор, заряджений самим Леніном 1917-21 рр., доходить до несамовитих розмірів і жорстокостей. За різними відомостями, лише в Криму, після захоплення його червоними військами і приєднання до РСФСР, Чека, під керівництвом Бели-Куна, розстріляло 25 000 українців та інших «нацменів». Кілька десятків тисяч українців з південних областей 1921 року заслано до концтаборів і засуджено на досмертне ув'язнення.

Ліквідуючи в Україні самостійницько-визвольницькі прояви українського народу, Чека масово винищувала провідну українську інтеліґенцію. 1921 року Чека розстріляла українського поета Грицька Чупринку, вбила з засідки композитора Леонтовича, розстріляла малярів Мурашка і Лозовського, історика Єфименкову, журналістів Зарудного, Пугача, Л. Бочковського та інших. Сотні українських інтелігентів вивезено також на «перевиховування» в концтабори, в т. зв. «Поправно-трудові табори» («Исправительно-Трудовиє Лагеря — ИТЛ»).

1922 року, коли на зміну Чека прийшло ҐПУ, московсько-совєтська влада оголосила про підступне створення за «національними принципами» Союзу Совєтських Соціалістичних Республік (СССР), а низку «республік», у тому числі й Україну, проголошено «самостійними». Згідно з московськими твердженнями, політична чистка в СССР на той час немов би вже скінчилася, совєтська влада, мовляв, зміцніла і подарувала своїм колишнім «ворогам» усі провини. Повіривши рафінованим підступам Москви, з закордону повертається частина емігрантів, яким провізорично дається можливість працювати на користь «родіни», а згодом їх арештують і засилають або розстрілюють. Повернулися тоді М. Грушевський, український генерал Ю. Тютюнник і ін., повіривши брехливим заявам російсько-комуністичної партії. Не витримавши фізичних і психічних тортур ҐПУ, Тютюнник скінчив своє життя самогубством.

Готуючись до запровадження НЕП-у (Нової Економічної Політики), ЦК ВКП(б) наказав ҐПУ «зм'якшити», очевидно провізорично, терор і дотримуватись деякої законности піід час оформлення вироків для заарештованих. Тюрми перейменовано в БУПП-ри (по-російськи ДОП-ри) — Будинки Примусової Праці, де в'язні, в більшості «битовики», тобто ті особи, які вчинили антидержавні (кримінальні, а не політичні) чи антигромадські провини, мусіли працювати та набувати виробничої кваліфікації. Деякі в'язні (без суворої ізоляції) навіть іноді діставали (по суботах до понеділка) відпустки для побачення з рідними. В БУПП-рах були організовані різні великі майстерні та цехи, які руками в'язнів продукували різноманітні вироби; в більшості в'язні працювали для військових потреб. Так, у Києві, в Лук'янівській в'язниці, 1924-28 рр. працювали величезні шевські і кравецькі майстерні, які виготовляли військові уніформи для потреб Київського військового гарнізону. В БУПП-рах існували і спеціяльні камери-ізолятори, до яких замикали «ворогів народу», що їх з відомих лише Москві причин не розстрілювано, а засуджувано до суворої ізоляції на довгі роки. Згідно з совєтськими кримінальними законами, в часи НЕП-у за найвищу міру покарання вважався розстріл або заміна його десятьма роками суворої ізоляції у в'язниці на одинці. Після закінчення НЕП-у назву «БУПП-р» скасовано, увівши знову загальну назву «тюрми». Не всі в'язні, засуджені до ізоляції, відбували свій термін покарання у в'язниці; більшість з них уже засилалась до концтаборів. Частину ж в'язнів, за особливо важливі політичні провини, яких Москві потрібно було на всякий випадок зберегти для майбутніх політично-державних судових процесів, замикалося до т. зв. політізоляторів, спеціяльно для того організованих. Так були створені політізолятори в м. Ярославль, В'ятка, відома світові царська Олександрівська Централя (в Іркутській області), в Самарканді, Архангельську та в інших місцях СССР.

За часів НЕП-у започатковано організацію величезних концтаборів у районі Архангельська та Котласу, які потім поширились на всю Архангельську область, Кольський півострів, досягли Ленінграду і з'єдналися з Ухто-Печорськими концтаборами, що закінчується на Воркуті та на острові Вайгач. Крім організації концтаборів, ГПУ розпочало й організування спеціяльної системи управління таборами, етапування та конвоювання арештантів, створення фіктивно-існуючих виробничих трестів на далекій півночі і т. д., а також реорганізацію центрального управління всієї системи советських концтаборів, так званого Центрального Управління Примусовими працями. В 1920-1922 роках було вже зорганізовано «Головноє Управлєніє Мест Заточєнія» (ГУМЗ).

Таким чином часи НЕП-у в СССР стали не лише часами «відступу» червоної російської влади в галузі зміцнення силою приватних рук економіки країни для майбутнього удержавлення політичного й економічного життя, але й часами величезної підготовки компартії до майбутніх масових репресій підсовєтського населення, до масової депортації та арештів поневолених Москвою народів, до ув'язнення в концтабори, які приспішено організувались ГПУ. Отже, червона Москва вже в ті часи плянувала примусову працю в СССР через концтабори, висилку та масове заслання пересічних людей на розбудову віддалених диких районів російської совєтської імперії. Період організації совєтських концтаборів в СССР стає характеристичним ще й тим, що російсько-комуністична партія започаткувала організацію концтаборів переважно на окраїнах диких корінних російських земель (Московщини) і лише згодом, коли Москва прибрала до своїх рук усі «самостійні» республіки, система концтаборів укрила всю територію СССР, від далекої півночі починаючи та на кордонах Туреччини й Ірану кінчаючи. Організацію концтаборів в СССР можна вважати взагалі закінченою 1928 року, коли були створені підставові підвалини їхнього існування. Очевидно, що поширення мережі концтаборів продовжувалося весь час як до другої світової війни, так і тепер, включно з часами існування колективного керівництва, але ядро концтаборів створено в 1922-1928 рр.

Для України створення ядра концтаборів позначилось тим, що в 1929-1930 роках ҐПУ без суду і слідства розстріляло до 2 000 осіб української молоді, що була членами Спілки Української Молоді (СУМ), а кілька десятків тисяч молоді заслано на різні терміни ув'язнення до новостворених московсько-советських концтаборів. У ті ж часи були засуджені та зліквідовані десятки заслужених українських діячів культури: академік Сергій Єфремов, В. Дурдуківський, Павлушков, А. Ніковський, В. Чехівський, Старицька-Черняхівська, Гребенецький, Гермайзе, Матушевський, Г. Голоскевич, Дубровський, Івченко, М. Слабченко, Т. Слабченко, В. Отаманівський. Всі вони належали до Спілки Визволення України (СВУ). 1931 року російське ҐПУ нищить Український Національний Центр, який, так само як і СВУ, ставив за ціль відокремити Україну від Росії та визволити її з червоної московської неволі; на початках 1933 року ҐПУ знищило Українську Військову Організацію (УВО). Знову десятки тисяч української інтелігенції, молоді, військовиків і пересічного населення ҐПУ заслало до концтаборів, а такі видатні культурно-політичні діячі, як Чепель, Голубович, В. Мазуренко, Лизанівський, Христюк, М. Яворський, Озерський, Коник, Максимович, Петренко, Тур, Романюк, Бадан, Шпарага, Сенчук, Никончук були знищені в застінках російського ГПУ та в'язницях. Серед тих, яким не можна було довести участи в українському визвольному русі, компартія перевела масові чистки, а вичищених виселила з України на заслання або заарештувала і спрямувала до концтаборів. Тут подано тільки декілька прізвищ українських діячів, яких розстріляла і замордувала Москва в ті часи. Взагалі ж вислано і замучено набагато більше людей в Україні, ніж про те відомо.

*)	Збірник Законів РСФСР за 1919 р.