Андрій Микулин
Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Система замкнення до концентраційних таборів з найбільш примусовою працею, ізоляцією від вільного життя, методою жорстокого і брутального знущання над сумлінням і шляхетними почуттями душі людини, над релігійними переконаннями і людяністю винайдені не сучасною, існуючою в СССР, комуністичною владою. Цю систему одержано в спадщину ще від російських царів, коріння якої тягнуться з глибокої давнини віків, тобто з часів творення московської держави, з часів виникнення т. зв. «великоросійської» нації. Напр., російська історія твердить, що ще за часів московських князів Ярослава Тверського та Василя Костромського в Суздальських князівствах існували тюрми та князівські катівні («застєнкі»), до яких бояри і князі замикали своїх противників на довгі роки, і тримали їх під спеціальним режимом. В російській історії*) стосовно уділового порядку Суздальського князівства в ХІІІ-ХІУ сторіччях занотовано: «В гонитві за «промислами» (грабунками) у князів чимраз більше зростало і зміцнювалось почуття відчуження та розвивалось відверте хижацтво. Вони дивились один на одного, як на постійних ворогів та суперників і при першій нагоді грабували один одного, забивали на смерть, а в ліпшому випадку замикали ворогів до в'язниць, де ті потім знаходили свою смерть, або на наказ князів та бояр їх передчасно забивали».

Московський князь Іван III 1478 року, захопивши військовою силою м. Новгород, дуже жорстоко розправився з новгородцями. Він вивіз (депортував) до Москви і там ув'язнив новгородського архиєпископа Сергія, багатьох новгородських бояр покарав на смерть, інших замкнув до в'язниць, а пересічне населення виселив з новгородських земель на схід московського князівства. За наказом Івана III з Новгороду були також виселені німецькі купці та торгівці. За прикладом Івана III діяв і його син, московський князь Василь III. 1510 року він знищив м. Псков і зліквідував псковське віче, з самого міста депортував до Московщини 300 родин, а на їхніх маєтках поселяв корінних москалів. У зв'язку з таким брутальством московських князів, псковський літопис записав на своїх сторінках таке: «Гіркими сльозами оплакували псковичі втрату власної вікової вольности, а населення бідне не зазнало правди московської».

1517 року Василь III заарештував рязанського князя Івана, а його князівство прилучив до Москви. Подібно, як і в Псковщині, рязанців вигнано юрбами до московської волости, а на їх місце поселено москалів. Робилося це, як стоїть у російській історії, для того, щоб знищити в них бажання до повстань, заколотів, бунтів та відокремлення від Москви. Те саме зробив Василь III з Сіверськими землями та їхнім населенням. Свою дружину Соломонію (з роду Сабурових) Василь III замкнув до манастиря і силою постриг її в монахині.

В ті самі часи в суздальських князівствах, які становили московське царство, було запроваджене вже й кріпацтво. Князі роздавали «служимим» людям землю з її населенням, а за те, що землевласник (поміщик) служив з «своєї землі» державі, селянство було змушене працювати на землевласника, обробляти його лани та сплачувати податки. Селянам заборонено самовільно залишати землевласників і переходити на поселення до інших, а щоб закріпачити їх напостійно, землевласники записували селян до «письменних» книг і вони рахувалися закріпаченими до тієї землі, до якої їх приписано.

В XV сторіччі на Московщині з'явилася велика кількість манастирів, серед них особливо визначалися в Костромському, Галічському, Вологодському та Білозерському краях, а також на Соловецьких островах, що знаходяться на Білому морі. Соловецькі острови, це є група островів, які розташувалися при вході в Онезьку губу; найбільший з них називається Соловецький (площа до 800 квкм). На цьому острові, серед хвойних лісів, озер та боліт, побудовано 1436 року Соловецький манастир. Манастир мав до 75.000 га землі, багато лісів та озер.

Ще за московського царя Івана IV (Грозного) манастир став місцем заслання царських нелюбимців і противників. 1560 року Іван Грозний заслав на Соловки свого любимця, боярина Сильвестра, а після завоювання Казані, замкнув до Білозерського манастиря татарів-вихристів і частину «служимого» люду царського двора. Після завоювання Казанського ханства такі неросійські народи, як мордвини, черемиси, чуваші, вотяки, башкіри були «прівєдєни» до покори і підлеглости Москві, а бунтівників замкнено до в'язниць або покарано на смерть.

Заславши Сильвестра на Соловки, цар вигнав з московських земель на еміґрацію боярина Адашева, а князь А. Курбський змушений був сам тікати від московських порядків за кордон до Литви (1564 р.).

Коли розглянемо запроваджену царем Іваном Грозним його «опріччіну», то завважимо повну аналогію з сталінщиною. Іван Грозний, так само, як і Сталін не задовольнився своєю немилістю до окремих бояр, а задумав знешкідливити все боярство. Забираючи одне за другим місто в оприччину, опричники-бояри з царського двора виселювали на окраїни московської держави всіх «небезпечних і підозрілих» людей, позбавляючи їх майна та землі. Майно ставало власністю бояр-опричників, а землю конфісковано на користь держави, яку потім «роздавано» царським любимцям. За свідченням російської історії, під час царювання Івана Грозного відбувалося примусове виселення та переселення великої кількости мешканців з боярських «вотчин» на інші «простори» московської держави. С. Платонов — москаль, який теж за большевицької влади працював академіком у московській академії і був засланий за «фальшування» російської історії, що й загинув у совєтських концтаборах, — у своєму «Учєбніку Русской Історії», про який уже згадувано, на стор. 125 писав: «Цар Іван не тільки виганяв знатних та пересічних людей з вотчизни, але за його наказом рубали голови не десяткам, а прямо таки сотням» зрадників... «1570 року, маючи якусь підозру на новгородців, він пішов на них війною, як на справжніх ворогів і винищив без суду та дослідження тисячі новгородців протягом кількох тижнів... Впродовж багатьох років опричники вдиралися в приватні мешкання, проливали невинну кров, ґвалтували, грабували та конфіскували майно й їх ніхто за те не карав, бо вони «виводили ізмєну» в державі».

Використовуючи занепад Київської Русі-України, Іван Грозний вирішив захопити військовою силою «Дике поле», тобто частину України. Для цього створено в Москві спеціяльну загарбницьку раду з людей, що «знають ту справу» та випрацьовано загальний плян дій завоювання. За пляном московської ради на кордонах Московщини з Україною будувалися укріплення, на будову яких вербувалися «бєглиє» москалі з Московщини, що шукали собі азилю в Україні та на Кубансько-донських просторах. Будова московських укріплень і твердинь, які немов би були потрібні для сторожі кордонів та для захисту від кочовиків, чимраз більше посувалися на південь, а на прикінці XVI сторіччя все «Дике поле» до верхів'я ріки Ворскли та Північного Дінця було забудоване московськими фортецями і прилучено до московської держави. Українське козацтво, яке ставило спротив московському поневоленню і загарбництву, посунулося на південь України і сконцентрувалося на низовинах Дінця та Дону (від того і пішла назва «низове козацтво»)*).

За царя Івана Грозного був захоплений і Сибір. Похід на Сибір започатковано 1581 року вільними козаками з низового та приуральського козацтва, на чолі з отаманом Єрмаком Тімофєєвим. Єрмака з його козаками взяли собі на службу російські заводчики Строганови, щоб охороняти власні володіння на річці Камі та на середній течії річки Уралу від нападу вогулів, вотяків, остяків і сибірських татар. 1582 року Строганови вислали проти татарського хана Кучума на річку Іртиш загін Єрмака, численністю 840 вояків, який розгромив Кучума, завоював ханство і повідомив про це Строганових. Строганови в свою чергу повідомили про цю подію царя Фйодора, який вирядив до Сибіру власне військо, яке 1598 р. розбило Кучуму і протягом довгих років Сибір був загарбаний, а частина його «інородців» (чужинців) була силою виселена на північ Московщини, до т. зв. сучасних Комі, Удмурдської, Чуваської та Мордовської АССР.

Не ліпшим за Івана Грозного був і цар Борис Ґодунов (з боярського роду татарина Мурзи-Чєта). Перше його царське поступування, це заслання митрополита Діонізія та невигідних цареві бояр. Потім він заслав і вбив на засланні князів Шуйських, за що, як свідчить російська історія, «русскіє люді хвалілі царя, как умєлого правітєля». Борис Ґодунов, перший з російських царів, запровадив московсько-православне патріяршество і відокремив російську православну церкву від Візантії, цілковито підпорядкувавши її світській владі. Він також ухвалив перші укази про закріпачення селян. На сумлінні Бориса Ґодунова лежить і вбивство у м. Угличі царевича Дмитра, що започаткувало «смутні часи» в Московщині.

Продовжувачами московської політики заслань, грабунків та ув'язнень були й усі інші царі — Василь Шуйський, Михайло та Олексій Романови.

В часи царювання Олексія Романова українська держава на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким зросла до могутньої козацької держави, з якою Москва 1654 року уклала Переяславський Союз (а не «возз'єднала» Україну з Московщиною, як це фальшиво насвітлює царсько-російська та сучасна совєтська історія). Згідно з Переяславським договором «в справах відносин між Україною і Москвою складені були «статті», в яких Україна виступає як держава з суверенним гетьманом на чолі, з правом дипломатичних зв'язків з іншими державами, з власним військом (60.000), в її розпорядженні є все господарство країни, власна замкнена кордонами територія»*). Російська історія пише зовсім інакше; вона розглядає Переяславський договір, як придбання для себе, за рахунок України, нових державних земель. Але Москва не дотримала Переяславського договору і почала на власну руку господарювати в Україні так, як це їй хотілось. Для унезалежнення України від Москви та її самостійного державного існування, гетьман Іван Виговський уклав союз із Швецією, підготований ще Б. Хмельницьким. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна — Україною — ми є військо непереможне», — сказав Виговський московському послові, коли той заявив, що «Україна — це «гілля», відламане від природного коріння Великоросії». Виговський жадав, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, але цар Олексій ще напередодні смерти Б. Хмельницького (1657 р.) наказав у Москві повести гостріший курс щодо України. Для здійснення своїх грабіжницьких заходів, Москва під проводом князя Ромодановського, вислала в Україну військо. 1658 року розпочалася війна України проти Московщини**).

У боях з московським військом, українські війська неодноразово здобували значніші перемоги і Україна була вже майже визволилася з московського ярма. Однак через низку різних внутрішніх непорозумінь (напр., зрада московського ставленика на Лівобережжі України гетьмана Брюховецького, який уклав з Москвою новий договір і тим самим цілком закріпачив Україну під пануваням Москви), українські землі були окуповані російськими військами, населення цілком поневолене, а Москва зі своєї сторони показала всю брутальність російського імперіалізму.

По смерті російського царя Олексія Михайловича в Москві, боротьба за царський престіл, засобами якої були вже випробувані: кара смерти, ув'язнення, заслання та висилка, точилася дальше. За «спротив» та «інтриги» в царському дворі, за царя Федора Михайловича, заслано на далеку північ до Пустоярська, боярина А. Матвєєва з його родиною та прихильниками.

Цариця Софія покарала на смерть князя Хованського і його родину, а стрільців, з допомогою яких нібито Хованський мав намір захопити владу в державі, частинно ув'язнено, а більшу частину заслано на далеку північ.

Безпосередня залежність Української Церкви від царгородського патріярхату, від часу Переяславського договору, була сіллю в оці москалів. Київські митрополити, — Сильвестер Косів, Денис Балабан і навіть Осип Нелюбович-Тукальський, уважали Москву некультурною (бо ж у дійсності так і було) і навіть думати не хотіли про яку-небудь залежність Української Церкви від московського патріярхату. Одначе 29 червня 1685 р. Москва інсценізувала в Києві вибори митрополита, на яких, за наказом московського патріярха, «вибрано» Геодона Четвертинського, а осінню цього ж року московський патріярх Йоаким його висвятив. У зв'язку з тим, царгородський патріярх змушений таки був з тими виборами погодитися та підпорядкував Українську Церкву Москві. Підступом, підкупами і силою Москва скасувала самостійність Української Церкви.

1687 року стотисячна московська армія, на наказ цариці Софії, під проводом князя В. Ґоліцина, вирушила в похід на Крим і, переходячи через Україну, змусила гетьмана Самойловича з своїм 50.000 військом приєднатись до неї. Похід закінчився невдачею Москви і Ґоліцин обвинуватив українське військо та гетьмана Самойловича в зраді. 22 липня цього ж року, у військовому таборі над р. Коломаном, Самойлович був заарештований і, без слідства та суду, разом з сином Яковом, засланий на Сибір. Іншого сина Григорія вивезено в Сівськ і там у страшних тортурах замордовано. Московський воєвода Неплюєв загарбав усе гетьманське майно, а цариці Софії позвітував, що «Самойлович був неприхильний до Москви і хотів створити з Гетьманщини незалежну державу».

Засланнями, карами смерти та ув'язненнями позначалось і все царювання російських царів, починаючи від Петра І аж до царя Миколи II. В перших днях «воцаріння» Петра І заарештовано та заслано князя Ґоліцина — начальника придворних стрільців, а також дяка Ф. Шакловського та близьке до нього стрілецтво покарано на смерть, царицю Софію замкнено до Новодівичого манастиря. Згодом покарано на смерть монаха Сільвестра (піддячого Семена Мєдвєдева) за те, що він підтримував у Москві представників київського духовенства, а саме духовенство зазнало від царської влади за «хлєбопоклонєніє» під час св. Літургії таких утисків, що воно змушене було залишити Московщину і повернутись до Києва.

Під час так званого «стрєлєцкого сиска» (судового дослідження), за наказом Петра І, покарано на смерть 2.000 стрільців, а декілька тисяч заслано та замкнено до в'язниць.

Найжорстокіших масових репресій від російського царизму зазнало поневолене Московщиною неросійське населення, а особливо українське. Наприкінці XVIII сторіччя переважна більшість земель української держави загарбала Росія, а її деспотичний царизм найбрутальнішими методами розпочав провадити виразну колоніяльну політику. Ця політика продовжується і тепер московсько-російською червоною владою.

Насамперед царизм намагався затерти всі сліди познаки української державности. Територію України поділено на генерал-губернаторства, на чолі яких стояли царські наставники, російські губернатори. Місцевій владі наказано всіма засобами з'єднати українські землі в «загальну родину корінних російських губерній», а за спротив, українське населення висилано з рідних земель до Московщини, за Урал, в Сибір — на важку невільничу працю.

Коли цар Петро І розпочав війну з шведами, щоб відкрити дорогу Московщині до Балтійського моря та захопити його побережжя, він примусово посилав у далекі походи на північ козацьке військо. Багато козаків від важкої служби і недоживлення мерли або гинули від різних болотяних хворіб та непосильної праці.

«Всі козаки, заслані на працю будувати нове місто Пітєрбург (Петербурґ — тепер Ленінград), дуже зневажалися московським начальством, що ними там розпоряджалося, — воно їх било, лаяло, калічило, карало на смерть, одним словомо робило, що хотіло. Козаків та українську людність уживано на різні важкі роботи, переважно до будови кріпостей. В 1706-1707 роках багато народу мусіло працювати коло будови нової кріпости. Козаки й українська людність мусіли робити взимку і літом, у непогоду і під пекучим сонцем, усе під доглядом московських наставників, які поводилися з ними грубо і немилосерно. Через Україну швендяли різні московські полки й команди та чинили великі кривди населенню, забирали припаси, харчі, одяг, поводилися грубо не лише з простим народом, але й з старшиною. З усіх сторін підіймався плач, стогін і лемент — козацтва і народу. Вже навіть найбільш покірливі перед московським пануванням люди, починали нарікати, що «так далі бути не може», — так твердить у своїй праці «Історія України» М. Грушевський, визначний український науковець-історик, праці якого на початках існування совєтської влади в Україні визнавали навіть самі московські комуністи. Про жорстокість і поневолення України російським царизмом, писала російсько-комуністична пропаганда дуже багато, під час облудливої українізації України в 1925-1928 роках. Згодом, коли Сталін оголосив російський народ «старшим братом» поневолених у СССР неросійських народів, Петрові І, Катерині II та іншим царям приписується в совєтсько-московській історії заслуги, як «вєлікім прєобразоватєлям» Росії. Розправляючись найжорстокішими методами з Україною, Петро І подібно поводився і з іншими народами, які загарбав під час Озівських походів, Пруської та Північної воєн. Вони також зазнали: брутальних визисків, заслань, виселень і переселень, карались по невільничих працях, у московських в'язницях і місцях заслань.

Петро І 1707 року вислав на Дон (який ще за цариці Софії виступив «бунтом» проти Москви) численні війська, щоб здушити повстання козаків. Російська історія пише про це, що 1708 року російські війська захопили м. Черкаси, а весь Дон був відданий їм під жорстокий визиск. «З того часу самостійність Донського козацтва знищена, а уряд Росії став повновласним господарем на Дону. Цар Петро І досяг свого»*).

На донос генерального судді Кочубея в Україні, про те, що гетьман Мазепа готує на Україні протиросійське повстання з метою відокремити її від Московщини, Петро І покарав на смерть 1707 року велику кількість української старшини, які виступали проти втручання Москви у внутрішні справи України. Коли гетьман Мазепа уклав військовий протимосковський договір зі Швецією, щоб збройними силами нарешті здобути Україні самостійність, на Україну посунули російські полчища, які приступом взяли гетьманську столицю Батурин, сплюндрували її, а цим самим здавили намагання українського народу до самостійного державного життя. В боях російських військ з українськими і шведськими під Полтавою, Москва перемогла українсько-шведські війська, а це дало їй змогу, як «переможцеві», окупувати цілком Україну і запровадити свої порядки. В Україні настали жорстокі часи. Згадаємо, напр., записку військового писаря Пилипа Орлика, який записав в урядових щоденниках канцелярії так: «Зачалася робота коло фортифікацій, наступили переходи через українські міста то російської головної армії, то рекрутів, то всяких начальників. Українські полковники з старшиною, часто приходячи до гетьмана, з жалем оповідали, що пристави коло тієї фортифікаційної роботи б'ють козаків палицями по голові, уха шпадами (шаблюками) обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши під силою доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а на Україні великоросійські люди, доми їх грабують, розбирають, палять; жінкам і донькам їх чинять насильства; коней, худобу і всяке майно забирають; старшину б'ють смертельним боєм».

Поневолення України, наруги над її населенням, московські методи катування та запроторення людей до найдальших країв Московщини, набули в Україні такого розміру, що українська старшина з гетьманом Скоропадським (1708 — 1722 рр.) неодноразово нагадувала Петрові І про дотримання Переяславської угоди. Вони просили Москву припинити в Україні самовільство московських генералів і всяких начальників, що господарювали в Україні, як самі хотіли. Українська старшина та урядовці писали до Москви скарги, що московські начальники страшенно гноблять народ, не шанують ніяких прав і законів. Цар, на такі пригадки, нібито погоджувався, а потім призначив московського боярина Ізмайлова (31 липня 1709 р.) бути при українському гетьманові наглядачем і провадити контролю з причини останнього повстання в Україні і запорізького бунту. Боярин Ізмайлов обтяжив Україну постійним постоєм московських військ на її теренах, яке безперестанно грабувало українське населення. Ізмайлов погнав у далеку сторону українських козаків на копання каналів, на будову кріпостей, а в околицях Петербургу, Астрахані і на Кавказі «на лінію» — як тоді казали (на будову укріплень на кордонах). «Козаки та українське населення, — писали українські старшини в своїх проханнях до царя московського, — гинуть там і умирають тисячами, а котрі й верталися назад до хати, то стратили здоров'я, а дома майно». («Історія України», Грушевський. Гетьманщина).

Пилип Орлик у своїх міркуваннях записав до урядового щоденника: «Москва умисно хоче військо козацьке та людність українську вигубити і для того по декілька тисяч указами своїми козаків і людність на чужину спроваджує, а других тяжкими і незвичайними роботами вимордовує, козаків та людність голодом виморює, а інших борошном гнилим, отрухлим з ящірками і вапном помішаним потруїло... Цар Петро наказав гетьманові, щоб видав свою доньку за якого-небудь великоросіянина і намітив таким свого довіреного Толстого, а потім, коли гетьман Скоропадський видав за нього дочку, не питаючись ані гетьмана, ані старшин, дав Толстому стародубське полковництво. А перед смертю Петра вже малощо лишилося з полковників українських на Україні».

За гетьмана Полуботка (1722-1724 рр.) боротьба українського народу за рештки української самостійности пожвавилась. Щоб цілком знищити і ті рештки, Москва призначила до гетьмана Полуботка так звану Малоросійську Колегію під головуванням Вельямінова, яка позбавила цілком гетьмана влади. За офіційними інструкціями Москви, Малоросійська Колегія мусіла немов би боронити народні права, а щоб підступно підкупити український народ, Москва видала брехливі накази «для захисту народу», спрямовані проти українського старшинства. Одноразово з тим Вельямінов одержав від московського уряду таємний наказ про правдиві цілі Малоросійської Колегії. Розпочавши своє урядування в Україні, Вельямінов перебрав до своїх рук всю українську адміністрацію та судівництво, а на протести Полуботка про неправильні вчинки, Вельямінов кричав на гетьмана: «Що твоя служба цареві проти моєї? Знаєш, що я бригадир і президент колегії, а ти проти мене що? Я старшину вашу в тріску зігну. Ваші давнини велено перемінити і по-новому з вами поступати. Я — вам указ...» Вельямінов продовжував надалі політику заслань та запроторень українського населення на примусові праці до Московщини. Згідно з свідченням історії, за 5 років на примусових роботах в Московщині при будові каналів, згинуло лише одних козаків 25 000.

Гетьмана Полуботка було викликано до Петербургу і замкнено до Петро-Павловської в'язниці, де він помер 27 грудня 1724 р. В Петро-Павловській в'язниці померли також Дмитро Володковський та полковник Карпенко. Перед своїм ув'язненням Полуботок сказав російському цареві: «Заступаючись за отчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитись на загальну загибель моїх земляків».*) Разом з Полуботком заарештовано і ув'язнено в Петро-Павловський фортеці таких українських старшин: Савича, Чернаша, Данила Апостола, генерального бунчужного Лизогуба, генерального осавула Жураковського та інших.

Вельямінов розперезувазся щодалі, то гірше. До Стародубського полка полковником призначив майора-москаля Кокошкіна, в Чернігівський — Богданова, а все московське військо в Україні утримувалось коштом українців вже другий десяток років. На утримання війська 1722 р. стягнено з українського народу 45 000 карбованців та 17 000 мір (3 400 тонн) муки, а 1724 р. вже 140 000 карбованців та 8 000 тонн муки. 1723 року Москва заслала на примусові роботи з України до Каспійського моря 10 000 козаків, де будовано кріпость св. Хреста на річці Судак, а 1724 року заслано ще додатково 18 000 козаків.

Цариця Росії, курляндська герцоґиня (німка з походження) Анна, повела супроти України ще гіршу політику, доручивши наказом правити нею князеві Шаховському і провадити ту свою політику «секретно». Першою жертвою Шаховського став київський митрополит Ванатович, якого не тільки самовільно позбавив духовного стану, але ще й заслав до Архангельської губернії за те, що він не відправив молебень в «царський день». Українських старшин обшукували, забирали в них різні листи та реквірували майно.

В Москві в ті часи вся урядова влада перейшла до рук курляндського камергера фон Бірона. Смертні кари та заслання, що їх запровадив фон Бірон, не минали ані знатних, ані пересічних людей, а доноси, наклепи, аґентури (таємне співробітництво) набрали навіть спеціяльного вислову: «слово і дєло государєво». Досить було донощикові лише сказати царському урядовцеві або жандармові «слово і дєло государєво» та вказати на винну чи невинну людину, то зразу ж її негайно схоплювали, замикали до в'язниці, а потім допитували на слідстві за допомогою тортурів. Біроновці схопили і покарали на смерть князів Долгоруких, Голіциних та Юсупових, хоч вони, як стверджує російська історія, «нічого злого не замишляли проти Росії та її уряду». 1740 року страчено на смерть кабінет-міністра А. Волинського за те, що він просив царицю не потурати фон Бірону та його біроновщині. Бешкетування та розперезаність російської цариці Анни набрало такого розмаху, що напр., вона наказала влаштувати навіть придворне весілля блазнів, для чого на р. Неві збудували спеціяльно крижаний двірець. З України для тієї цілі привезли молодих дівчат, яких поставили нагих довкола двора, обливали зимною водою, щоб вони замерзали і в такий спосіб «живими» фігурами «прикрасили» крижаний двірець.

Пізніші згадки українців говорять про дуже тяжке життя в Україні за біроновщини, і українці дуже зраділи, коли 1740 року, на місце московських правителів, призначено англійського генерала Кейта. «Цей суворий вояк лишив по собі добру пам'ять в Україні, — згадували українці Кейта, — бо він неохоче застосовував тортури і різні муки під час слідства, був обережний у визначенні кари, поводився з людьми привітно і ласкаво. І це все було вдивовижу».

Московський міністер, переїхавши всю Україну, писав до Бірона: «До самого в'їзду мого в Україну, не думав я, що така вона порожня і таке множество тутешнього народу пропало, а й тепер стільки вигнано на війну, що не зосталося й стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжжя посіяти. І хоч те вважають за їх упертість, що багато поля лишилося без засіву, але як по совісті розсудити, то й робити немає кому і немає чим, бо весь робочий скот з України забрано на війну».

Коли ж на російський престіл «сіла» цариця Катерина II (1762 р.), то вона започаткувала загальну централізацію держави і тому вирішила цілком скасувати автономію України. В інструкції для сенату Катерина II писала: «Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія — це провінції, що правляться дарованими привілеями; порушити ці привілеї відразу було б незручно; але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитися з ними, як з чужими землями, це був би явний нерозум. Ці провінції, так само, як і Смоленщину, треба легким способом призвести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитись, як вовки в ліс». Правління над Україною Катерина віддала Малоросійській Колегії під проводом генерал-губернатора Рум'янцева. В інструкції наказала йому усувати всякі окремішності українського устрою, протидіяти автономним стремлінням старшини, а пересічне населення приєднувати до Росії, кращою підступною організацією адміністрації та судівництва. 1767 року, коли Катерина II задумала перевести вибори до т. зв. Комісії укладення законів, козаки, старшина, міщанство і духовенство у своїх наказах домагались відновлення давніх прав України та гетьманського устрою. Одначе російська централістична політика продовжувалась в Україні й надалі. Рум'янцев започаткував свої реформи від статистичного опису та перепису населення, що став основою нової системи оподаткування грішми, — спочатку від двору, пізніше від душі. Указом Катерини з 1783 року в Україні заведено для селянства загальне кріпацтво, одночасно скасовано автономні установи, а 1784 року Україну поділено на 3 губернії з загально-російською адміністрацією.

Участь у війні проти Москви дала причину ще цареві Петрові І започаткувати руйнування Запорізької Січі. Частина запорізьких козаків змушена була податись на еміґрацію до татарських земель, а частина залишилась і стала виконувати обов'язки сторожового війська та розвинула своє степове господарство. Однак, не зважаючи на льояльність запорожців, російський уряд ставився до них недовірливо і рішив відібрати у них рештки давніх вольностей. За наказом Катерини II 1775 р.. моск. війська зруйнували Запорізьку Січ, а козаків запроторили для будування каналів від р. Неви (через Ладозьке, Онезьке та Біле озера), до річки Шексни, щоб сполучити Балтійське море з річкою Волгою, а тим самим із Каспійським морем. Частина козаків подалася, після зруйнування Січі, на еміґрацію до Туреччини, а інші осіли в Банаті під австрійською владою. Гетьмана Січі Кальнишевського вивезли до Соловецького манастиря, де він 1803 року на засланні і помер; інших старшин заслали до Тобольська, тисячі десятин запорізьких земель роздали московським поміщикам. 200.000 вільного українського населення, за указом цариці, стали російськими кріпаками, а на Україну привезено для колонізації численну кількість чужинців: сербів, болгарів, німців. Про працю на Ладозькому каналі український полковник Черняк писав таке: «При Ладозі у канальної роботи многоє число козаків хорих і померших знаходиться і щораз, то більше умножається тяжкі хороби; найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того. Одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелінням господина бригадира Леонтьева, без жодного бачення, немилостиво б'ють при роботі палками, хоч і так вони її не тільки в день і в ночі, а навіть і в дні недільні і празничні одправляють — без спочинку до неї приганяють. Боюся я отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що їх хіба третя частина в минулому році до дому вернулась. Тому попереджаю сенат сим покірнішим моїм писаннєм, рабськи прошу: благоволіть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботі і аби не була переведена на інші місця для зачинання іншої роботи. Сам Бог видить, нема ким її робити, бо всі козаки в силі своїй дуже ослабіли і ледви живі».

Запроторення українців з рідних земель до найдальших околиць Московщини на невільничу дармову непосильну працю знайшло свій відбиток і в піснях, що їх склали українські засланці. «Ой дали хлопцям та широкі лопати, та послали хлопця молодого та канали копати...» — співали в ті часи в Україні.

Українська старшина, уболіваючи над долею засланих українців на московську північ, писала до Катерини II такого листа: «За минулої турецької війни, крім того, що Україна кілька літ несла її тяготу, утримуючи армію на кватирях, постачаючи провіянти і фураж дачею, а ще більше — забиранням силоміць коней і волів від усякого стану людей — ще більше брано з них всяке поборне: воли, коні по кілька тисяч, з усякими іншими потрібними для армії речами. Та ще й людність українську на різні роботи за землі українські вивезено і назад не повернено. А через це всі обивателі українські, а особливо козаки й мужики, прийшли до крайньої нужди і бідности».

1768 року на Правобережній Україні вибухло протипольське повстання українського населення, очолене Залізняком та Ґонтою. Повстання, під назвою «коліївщина», набуло такого розмаху, що українські повстанці перейшли турецькі кордони. Турецький і молдавський уряди вимагали від Москви приборкати повстання та й сама Москва була ним перелякана. Під командуванням російського полковника Гурьєва вислано проти повстанців війська, які, не маючи відваги розпочати відвертий бій, вжили підступу. Під час «дружніх» розмов на «дружньому» бенкеті українських повстанських провідників заарештовано, а московські вояки накинулись на табір непідготованих повстанців. Полонених повстанців з Правобережжя росіяни віддали під суд польській владі; лівобережних засудив на кару смерти та заслання московський суд. На смерть засуджено 250 повстанців, а іншу частину «помилувано» — їх били канчуками, виривали ніздрі, таврували розпеченим залізом чола, а потім висилали всіх на каторжні роботи до Нерчинських копалень в Сибірі. Заслали на Сибір також і ватажка гайдамаків Максима Залізняка, де він і помер.

Вище наведені документи свідчать про методи поступування російської імперії супроти України, її населення і її територіяльних багатств а також свідчить і про те, що система концтаборів, в'язниць, заслань і загального народовбивства у російській державі має своє глибоке історичне коріння, починаючи від старовини і тягнеться червоною ниткою через усі часи царювань російських князів, царів та імператорів. Не менше є документів і доказів про винищування і запроторення інших народів, що їх поневолює Росія. Знайдено багато документів також і в історії тих народів і в самій московській історії, що їх своїми імперіялістичними війнами загарбала Московщина.

Імператор Павло виявився ще жорстокішим за Катерину ІІ. Його царювання має в російській історії назву «царство жаху». Першою його реформою була реорганізація армії та впровадження пруської військової дисципліни. Багатьох офіцерів та вояків, що не задовольняли нових вимог реформи, звільнено з армії та заслано в Сибір. Поліційні заходи та приписи стали такі жорстокі, що навіть частина царської жандармерії запротестувала проти них. Дозвіл на виїзд за кордон держави цілком знесено. Чужинців до Росії впускали лише за особистим дозволом царя. Студентській молоді заборонено студіювати в закордонних університетах, а також привозити до Росії чужоземні книжки і ноти. Всі приватні друкарні замкнено, а над друкуванням літератури впроваджено найстрогішу цензуру. За найменшу підозру Павло І засилав населення до Сибіру або ж замикав до в'язниць. Досить було цареві потрапити на очі, коли він був роздратований, як невинного заарештували і карали ув'язненням або засланням. Як відомо з російської історії, Павла І задушили 1801 року. За царювання Олександра І процвітала т. зв. «аракчеєвщина», надхненником якої був граф А. Аракчеєв, що належав до офіцерів Гатчинського війська. В його руках була сконцентрована вся цивільна та військова влада. Неук і брутальник Аракчеєв, за його потурання та сприяння, мав за царя Олександра І найбільшу владу у державі. Жорстока «солдафонщина», зневага до освіти і культури, самоуправство — ось головна характеристика часів аракчеєвщини в Росії. Якнайдужче пригнобити поневолені неросійські народи, це була головна турбота цього царського самодура. За його проектами, на Україні започаткували розбудову військових поселень, до яких спроваджували з корінної Московщини цілі полки росіян, а українське селянство закріплювали в тих поселеннях як «військових поселян». Такі поселення Аракчеєв насаджував на нижній течії Дніпра, на прикаспійських землях та на Кавказі.

Російський цар Микола І, третій син царя Павла, розпочав своє царювання тим, що в день вступлення на престіл (14.12.1825 р.) наказав військам стріляти в «бунтовщіков і зачінщіков», які не забажали присягати новому цареві в Петербурзі. В цей час Микола І одержав від жандармерії «звіт» про дію декабристів. Було арештовано і поставлено перед суд більше 100 осіб. Верховний кримінальний суд засудив на кару смерти 40 осіб, а останніх на досмертну каторжну працю в Сибірі. Підставовою реформою царя була організація поліційної таємної канцелярії, так званого третього «отдєлєнія». Її завданням було стежити і надглядати за політичним настроєм суспільства та досліджувати політичні справи. «Третєє отдєлєніє» існувало до 1917 року, а потім його функції в Росії перебрали Чека-ҐПУ-НКВД-МВД.

1848 року для російських університетів опрацьовано і запроваджено в життя спеціяльний, дуже суворий, статут, студентів воєнізовано, а міністерство народньої освіти посилило цензурні приписи, забороняючи в пресі заторкувати політичні справи.

На цей час припадає створення Кирило-Методіївського Братства в Києві, до якого належали такі видатні українські культурні сили, як Микола Гулак, Опанас Маркевич, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш і найвидатніший з них український поет Тарас Шевченко. Кирило-Методіївське Братство насамперед накреслило програму політичного визволення і незалежности України. Примара української самостійности та розконспірування Кирило-Методіївського Братства поставило на ноги всю царську поліцію. 1831 року на Лівобережжі України, Москва касує останні залишки міської самоуправи, а 1841 року ліквідує в судівництві Литовський Статут. Центр міста Києва заселювано московськими купцями-зайдами, а протимосковські рухи на Київщині були придушені кулями, нагайками та засланнями. Членів Братства — Куліша, Костомарова, Білозерського та Т. Шевченка заслано до пустель Середньої Азії під перські кордони.

Після смерти царя Миколи І, який, не змігши пережити поразки російської зброї в кримській війні, отруївся, став царем Олександер II. Він «милостиво» повернув членів Кирило-Методіївського Братства з заслання, але заборонив їм жити в Україні. На доноси, що їх подавалось до російської поліції, 1875 року створено спеціяльну протиукраїнську комісію, очолену Михайлом Юзефовичем. Ще 1874 р., він написав до Москви донос, що українці силкуються створити вільну Україну у формі республіки, з гетьманом на чолі. Комісія працювала коротко, але рішуче. Вона прийшовши до переконання, що допустити окрему літературу на «простонародньому українському говорі», — це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливість відділення, хоч би й у далекому майбутньому, України від Росії, — комісія вирішила розв'язати Київське Географічне Товариство, а його членів і співробітників та інших активних українців стероризовано індивідуальними репресіями. Вершком праці комісії був ганебний царський указ, підписаний Олександром II, від 18 травня 1876 р., який забороняв друкувати книжки українською мовою, виставляти українські театральні п'єси та прилюдно співати українські пісні. Для посилення москофільської пропаґанди на Західніх Землях України (Галичина) збільшено в державному бюджеті т. зв. «пособія» на поліційну працю. Указ 1876 року мав той наслідок, що з України почалася політична еміграція за кордон. Чорна російська реакція, з моментом вбивства царя Олександра II, в першу чергу розпочалась в Україні проти «українського сепаратизму». В цей час у Польщі та Литві вибухло протиросійське повстання, ліквідувати яке взявся на доручення в Польщі російський намісник ґраф Бергов, а в Литві — М. Муравйов. З жорстокістю та беззастережністю Муравйов, разом з Берґом, здушили повстання, заарештували, повісили та заслали на Сибір сотні свідомих українців, обвинувачуючи їх в польонофільстві; щоб «возвищить русскую» національність та московське православіє, адміністрацію згори донизу обсаджено виключно москалями.

За царювання Олександра II Росія загарбала Уссурійський край, половину острова Сахалін, а в Середній Азії — Кокан, Бухару, Хіву. Таким чином були поневолені тюркські народи, започатковано там російську колонізацію, а на Кавказі здушено національно-визвольний рух Шаміля. Сам Шаміль та його найближчі співпрацівники були заарештовані, вивезені до Москви, де вони і загинули, а черкесів переселено з гір до долин; в їхніх аулах заведено російську адміністрацію. Около 200 000 мешканців Кавказу виеміґрувало до Туреччини, а останніх Москва тримала з своїм військом під контролею. Таким фактично було царювання російського імператора «освободітєля» Олександра II та його царської жандармерії над поневоленими Москвою народами.

Відзначився в поневолюванні неросійських народів і цар Олександер III, прозваний «міротворцем». Російська історія на своїх сторінках пише таке: «Будучи представником суворої зовнішньої національної політики, імператор Олександер III і в своїй державі був носієм (російських) національних ідей. Він прямував до об'єднання інородчеських російських окраїн з державним центром та до зрусифікування інородців.*) Особливо це торкнулося Остзейського краю, в якому запроваджено російські установи та обов'язкову російську мову.**)

Російське чорносотенство з найгіршою імперіялістичною реакцією зашаліло на Україні і за часів царювання Миколи II, який 1917 року, через лютневу революцію в Росії, відмовився від царювання. Миколу II називали найгіршим жандармом Східньої Европи, а Росію — тюрмою народів. Царська влада Миколи II насамперед категорично заборонила святкувати сторіччя Шевченкових народин, а російські чорносотенці розпочали на Україні величезні погроми, знищуючи все національно-українське. Сотки невинних українців заслано на Сибір, велика кількість загинула без суду і слідства.

Особливо розперезалися російські чорносотенці на Західніх Українських Землях під час першої світової війни. Жандармські труси, арешти та заслання стали там щоденним явищем. «Місцями поголовно арештовувано і засилано в глибину Росії українських священиків, всю інтелігенцію, маси свідомих селян та міщан. Всіх у найбільш нелюдський спосіб хапали, в чому застали, арештували, волочили по в'язницях і етапами висилали в Сибір, без різниці — жінок, дітей, хворих і калік. Лише через Київ відправлено етапом 15 000 українців, а це ж тільки частина. Коли ж московська армія почала відворот з Галичини, то московські жандарми заарештовували і вивозили кожного, хто попадався під руку. Згодом, коли австро-німецькі війська переступили західні кордони російської імперії, почалася дика евакуація населення Холмщини, Підляшшя, Волині і Поділля. Люди йшли під конвоєм російської жандармерії і гинули дорогою. Траплялися вантажні вагони, набиті самими дітьми, що по дорозі вмирали з голоду і жаги, або божеволіли з переляку.

Коли делегація льояльних українських громадян Росії з'явилася до міністра закордонних справ Созонова з скаргою на безприкладне нищення українства, почули від міністра таку відповідь: «Чого ж ви хочете? Саме тепер прийшов найдогідніший момент, щоб раз на все покінчити з вашим українством».*)

Вже цих матеріялів, зібраних на підставі офіційних тверджень російської та української історій, вистачає щоби зробити висновок, що система арештів, заслань, примусової праці — система російських концтаборів — не є жадним винаходом чи нововідкриттям сучасної комуністичної влади в СССР. Коріння її, як бачимо, тягнеться з дуже старих часів існування російської нації і перейшла як спадщина до рук червоної влади сьогоднішнього СССР.

*)	С. Ф. Платонов: «Учебник Русской Истории». Буенос-Айрес, 1945 р., стор. 75.
*)	Мирне населення та козацтво, що потрапляло до московського полону, було або винищуване, або силою виселюване на московські землі, або ж змушуване платити великі податки для царя.
*)	Вступний курс Українознавства. Мюнхен, 1953 р., Видання Заочних Курсів Українознавства, стор. 41.
**)	І. Холмський: «Історія України». Нью-Йорк — Мюнхен, 1949 р., стор. 219, 224.
*)	«Учебник Русской Истории», стор. 209.
*)	І. Холмський: «Історія України». Нью-Йорк-Мюнхен, 1949 р., стор. 260.
*)	Неросіян, чужинців.
**)	С. Платонов: «Учебник Русской Истории». Буенос-Айрес, 1945 р., стор. 354.
*)	М. Грушевський «Велика Історія України», Львів-Вінніпег, 1948 р., стор. 759.