ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ КІШ ВІЛЬНОГО
КОЗАЦТВА
Звенигородщина не належала до тих повітів, де б
можна було надіятися на удержання "єдіного
фронту". Всі маєтки великі й середні належали
пп. Браніцким, Шуваловим, Урусовим, Лєрхе,
Енґельгартам, Вранґелям і т.и. 3 діда-прадіда, з
покоління в покоління серед місцевого населення
передавалося, звідкіля взялися сі пани. До
революції місцева влада знаходилася в їх руках.
При першій-же чутці про переворот всі вони зникли
з обрію.
На порожному місці населення Звенигородщини
орґанізувало свою владу. Нова влада мусіла
спиратися на нову силу, вона мусіла дбати про
утворення такої сили. Та сила повинна була
боротися за новий лад, повинна була пильнувати
здобуте. Боротьба з тими, що тільки вчора втекли
від влади, не була виключена. Тою новою силою
могло бути незабране на війну мужеське
населення. Необхідно було його тільки
зорґанізувати й узброїти.
До зреалізування такої думки взявся селянин с.
Гусакова, Смоктій. Був то заможний господар, мав
до двацяти десятин власної землі. Мав около 35
років, високий, чорнявий, лагідної натури, та на
життя дивився реально: освіту одержав в
звенигородській двоклясовій школі; богато
читав. Смоктієві допомагали Ковтуненко та
Пищаленко, люди з вищою освітою; обидва
звенигородці. Всі вони у війську не перебували.
До праці приступили зараз же в березні місяці.
За якийсь тиждень, чи два, кожда волость у повіті
мала свій зорґанізований гурток. Нова
орґанізація прибрала назву Вільне Козацтво.
Смоктій персонально орґанізував гусаківську
волость. 3 його ініціятиви в першій половині
квітня відбувся повітовий зїзд представників
Вільного Козацтва. Зїзд зробив постанови:
- Вільне Козацтво орґанізується для оборони
вольностей українського народу та охорони ладу.
- Воно є теріторіяльною військовою орґанізацією,
в яку мають право вступати громадяни повіту, не
молодші 18 років.
- Не приймаються до орґанізації люди, ворожі до
України, та люди покарані судом за кримінальні
злочини.
- Всіми справами орґанізації відають командіри з
радами козацької старшини.
- На командні посади старшина вибирається.
Вибрана старшина призначає собі помічників.
На сьому ж зїзді вибрано кошового отамана
Звенигородського Коша Вільного Козацтва.
Смоктій та його товариші відмовилися від такої
чести. Вибрали Семена Гризла. Кошовому доручено
переводити в життя постанови зїзду; він же ж мав
виробити норми "козацького" податку на
орґанізацію і подбати про здобуття зброї.
Гризло походив з селян м. Калниболота.
Невисокого росту, русявий, дуже рухливий; років
коло 30; до того часу був писарчуком при волости й,
здається, деякий час учителем "школи
грамоти". Він мав неабиякий орґанізаторський
талант; дуже спритний, але малоосвічений,
карєрист і недалекозорий. Служив при війську в
обозі писарем та каптенармусом.
У волостях вибирали курінних; більше видатні з
їх: гусаківської волости Смоктій,
калниболотської - Гризло (він же кошовий),
лисянської - Сорока, тарасівської - Шевченко,
козацької - Шаповал. Курінні походили з місцевих
селян і мали не більше як по 40 років. Один Шаповал
був старшою людиною, мав коло 60 років. Се був
справжній тип запорожця; не любив старий байдики
бити, його так і тягло на коня і до бою.
По зїзді орґанізація пішла швидким темпом. Основою
орґанізації була сотня; вона набиралася з
громадян одного села і не мала означеної
кількости; були сотні в 35 козаків, а були й по 1000 (с.
Кирилівка); пересічно сотня нараховувала коло 200
козаків. Сотні одної волости обєднувалися в курінь.
Куріні в свою чергу складали кіш.
На другому всеукраїнському військовому зїзді звенигородський
кіш Вільного Козацтва мав своїх представників,
то були: Гризло, Шаповал і Сергієнко; всі зявилися
в старокозацьких строях: жупани, шаблюки, на
шапках шлики, на голові оселедці. Виступили вони
в київському міському театрі в час, коли виникла
провокація Оберучева та Лепарського. Говорив дід
Шаповал:
- Вільне Козацтво не просило дозволу
орґанізуватися, він нам непотрібний; Вільне
Козацтво здивувалося, що Керенський заборонив
сей зїзд; ми знали, що Керенського ніхто на
послухає, бо й на нас ся заборона зробила таке
вражіння, неначе б вона зроблена урядом
Туреччини, або Німеччини. Коли пани Оберучев та
Лепарський говорять, що українці хотять захопити
владу в Київі, то нема нічого дивного, бо ми тільки
відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить
наказ прийти до Київа і взяти під охорону наші
інстітуції, то ми те зробимо, не питаючи дозволу
Оберучева.
Буря оплесків була відповідю. Вже тоді Вільне
Козацтво досить радикально підходило до питання
українсько-російських взаємних відношень. Вже
тоді владу Керенського у відношенню до України
прирівнювалося до влади чужої держави.
Через місяць виявилося, що дід Шаповал не жартував.
5-го липня зробив революційний виступ полк імени
гетьмана Павла Полуботка; він захопив Київ а
потім з наказу Українського Військового
Ґенерального Комітету, який боявся конфлікту з
росіянами, зліквідував свій виступ і відійшов до
Грушок. До Звенигородки долетіла вістка, що у
Київі наше військо бється з росіянами. Вільне
Козацтво з власної ініціятиви вирушило на
допомогу. В забраних силою чотирьох потягах,
захопивши на ст. Цвіткове гармати, прибуло
козацтво під Київ. На ст. Мотовилівка довідалися,
що сама українська влада зліквідувала виступ, і
повернули назад; на ст. Городище стрінули ще
потяги з козаками; - то їхали куріні, що одержали
наказ штабу коша пізніше. Сим першим наступом
села на Київ кермував штаб звенигородського коша
на чолі з Гризлом.
Заслугує уваги, що про сей цікавий випадок
промовчала київська преса, як російська, так і
українська. Росіяни взагалі промовчували масовість
українського руху, а наші політичні партії того
часу, в руках яких була вся преса, дивилися на
виступ Полуботківців, як на бешкет і тому не в їх
інтересах було повідомляти, що сей виступ
зикликав такий відгук на провінції. Потрібно
зазначити, що виступ Полуботківців пройшов у
зразковому порядку.
Скоро прийшло до конфлікту поміж
звенигородською земською управою і штабом коша.
Весь склад управи складався з українців, опріч
одного Міхальського. Міхальський, хоч розумів,
але не говорив по нашому. Штаб коша став у ворожу
позіцію до Міхальського і домагався його
усунення зі складу управи. Земські збори
невеликою більшістю відкинули домагання штабу.
Причину сього потрібно шукати в особі Гризла,
який не користувався авторітетом серед
населення, але будучи спритною людиною, тримався
на посаді кошового. Потім конфлікт іще більше
загострився. Справа дійшла до Київа. Для
полагодження конфлікту з Київа був я висланий на
місце, як член Центральної Ради. Не зважаючи на
жнива, в м. Звенигородці зібралися земські збори
і зїзд Вільного Козацтва.
Я був місцевого походження (с. Будища) і скоро
зорієнтувався в обставинах, а головне, у взаїмнім
відношенню реальних сил. Міхальський був
усунутий.
3 великою парадою стрінули козаки мене, яко
післанця Центральної Ради. Коло 2.500 козаків,
вишикованих в каре, чекали на площі. На привіт:
- Здорові були, батьки! - розляглося:
- Доброго здоровя, синку! - Слава!!
То були справді батьки: велика більшість
козаків мала вже сивину в бородах; молоді обмаль
- уся забрана на війну. Під згуки орхестри
проходили сотні в білих штанях і соломяних
брилях перед посланцем уряду.
Вільне Козацтво весь час робило натиск на
орґани влади в бік як найрадикальніших рішень у
національному питанню. Треба памятати, що 1917 рік
був роком "українізації України". Село
сперлося на козацтво в своїх соціяльних
домаганняx. Як уже згадувалося, дідичі на
Звенигородщині належали до націй, ворожих
Україні й українському рухові. Тому, опріч
соціяльного питання, ґрунтом для відношення були
й національні інтереси. Тому козацтво рішуче
дивилося на дідичів, як на тимчасових доглядачів
за маєтками, що мають бути передані місцевому
населенню по законам українського уряду; такі
обовязки накладало козацтво на вчорашніх панів!
Цікаве відношення до Вільного Козацтва з боку
політичних партій. Представники меньшостий в Центральній
Раді: Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та ин. при
одній згадці про Вільне Козацтво тратили
рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде
громити жидів. Він заклинав українську
демократію Марксом і всіми святими, щоб вона
знищила "ето шовіністическоє погромноє
казачество". Нібито в соціялістичної
демократії була сила зробити се.
Українська демократія відносилася до
орґанізації Вільного Козацтва ніяк. Тільки в
осени 1917 року вона пробує прибрати під свій вплив
і кермування сю силу. Проби звелися до вироблення
статуту й аґітації серед козаків, з метою
утворити з їх добровільну міліцію з виключно
поліційними функціями. Ґуберніяльний зїзд Київщини
(14-17 вересня н. ст.), що відбувався під великим
впливом соц.-революціонерів, своїми постановами
підпорядковував Вільне Козацтво місцевим
резолюційним установам. По думці зїзду в
козацтво мали вступати люди вибрані громадами.
Та козацький рух уже переріс вимоги, які
ставила до його соціялістична демократія. Вільне
Козацтво прагне централізації й перетворення в
суто військову орґанізацію. 3 демократичних
партій тільки партія соціялістів-самостійників
без застережень пішла на зустріч народному
рухові. Члени сеї партії працювали в
орґанізаціях Вільного Козацтва, поглиблювали
національну свідомість та ідею творення
української збройної сили. Але ся партія не мала
досить сили, щоб параліжувати неґативні впливи
на орґанізацію инших політичних ґруп.
Праві кола відчули на собі силу нової орґанізації
й вже від половини літа 1917 року пробують
опанувати Вільне Козацтво. Аґенти великої
буржуазії провадили шалену аґітацію серед
козацтва. Вони загравали на національних і
навіть соціяльних почуттях козаків; головним
чином напиралося на те, що Вільне Козацтво в
першу чергу має одержати значні земельні наділи
і стати клясовою орґанізацією. Вільне Козацтво,
як орґанізована сила повинна б користуватися
привілеями, в порівнанню до решти населення.
По ініціятиві Звенигородського Вільного
Козацтва в середині жовтня н. ст. був скликаний
Всеукраїнський
Зїзд Вільного Козацтва в старій гетьманській
резіденції, м. Чигирині. На сей зїзд не приїхали
представники соціялістичної демократії, зате
прибув ґен. Павло Скоропадський з цілим штабом.
Дуже зручно заграваючи на бажаннях козаків аж до
готовости віддати свої маєтки на користь української
держави, Скоропадський потрапив добитися вибору
його наказним отаманом Вільного Козацтва всієї
України. Була утворена ґенеральна козацька рада,
яка разом із наказним отаманом мала заправляти
всіма справами козацтва. Від звенигородського
коша до ґенеральної ради увійшли: Гризло (м.
Калниболота), Кищанський (м. Рижанівка), Шкільний
(с. Гусаків). Ґен. Скоропадський відразу намагався
використати свій вплив у козацтві в інтересах
своєї ґрупи. Так, при виборах до установчих
зборів веде він велику аґітацію за виборчий
список ч. 16; то був список землевласників
(великих); цікаво, що в тому спискові був і П.
Скоропадський. Здається, йому вдалося зєднати
для себе Гризла.
Як відносилося звенигородське Вільне Козацтво
до заходів Скоропадського, можна судити по тому,
що Гризло тримав у тайні свій звязок з ґен.
Скоропадським. Коли пізніше козацтво довідалося
про се, то Гризло примушений був залишити посаду
кошового.
На III всеукраїнському військовому зїзді
звенигородський кіш знову мав своїх представників.
В сей власне час розпочиналася збройна боротьба
України проти Росії. Сей час застав
звенигородське Вільне Козацтво на роздоріжю;
воно не мало політичного проводу. За угодовою
політикою Центральної Ради по самій
безкомпромісовій натурі своїй не могло йти воно.
В початку зими 1917-18 року кількість
звенигородського Вільного Козацтва досягала
20.000. Найбільші курені: гусаківський,
тарасівський, калниболотський, козацький. Зневірене
в політичних проводирях козацтво рішає
боронитися від російської навали в свойому
рідному повіті.
Вже коли російські війська (Муравйов) були
недалеко Київа, тодішній командуючий
українськими військами М. Шинкар дозволив
виїхати до Звенигородка старшинам: Ю. Тютюнникові,
Халабуденкові, Попикові, Сокирці та урядовцеві Демерлієві.
Всі вони походили зі Звенигородщини, але під час
революції не перебували дома.
В кінці січня 1918 року до Звенигородки дійшла
звістка про долю Київа. Звістку привезли: М.
Шинкар, В. Кедровський, П. Скоропадський, Моркотун
та инші, що втекли від росіян-большевиків з Київа
під охорону звенигородського Вільного Козацтва.
Аґенти росіян нишпорили по всій Звенигородщині,
але нічого не могли вдіяти і весь час просили
допомоги з Київа, з Черкас тощо. Нарешті вони
зробили пробу скликати повітовий зїзд по
большевицькому прінціпу (власне без усякого прінціпу).
Підчас сього зїзду росіяни були побиті
гусаківським курінем під командою Шкільного, при
діяльній участи ґрупи старшин, що прибули
вчасніше з Київа.
На другий день до Звенигородки прибула більшість
курінів; вони вибрали кошовим мене. Се було в
перших днях лютого.
Збольшевичені російські армії покинули фронт і
рушили через Україну до дому. Більшої анархії не
можна уявити; без якої б то не було черги
богатомілійонова узброєна юрба перла, хто куди
хотів. По свойому шляху вона змітала все, що
нагадувало добробут, культуру. А шляхом тим була
ціла Україна. Все гинуло. Позаду залишалися
руїни, зґвалтоване населення, гекатомби трупів.
До Росії вивозили кольосальне військове й
невійськове майно. Не було сили, яка бодай
пробувала б запобігти страшному лихови. Тяжко
покарана за свою угодову політику Центральна
Рада розлетілася і тільки уламок її виратувався
й відійшов з військом десь на захід. Про місце її
перебування не було чути нічого на
Звенигородщині.
Вільне Козацтво боронилося, як уміло.
Починається надзвичайно енерґійна діяльність
сеї "народної міліції", як звали козацтво
соціялісти, чи "козацької арістократії",
яким хотів бачити його Скоропадський.
Припинивши проби орґанізації російської влади
в повіті, козацтво захопило на протязі коло 100
верстов залізницю Христинівка-Цвіткове і
припинило на сій лінії анархічний рух
російського війська на схід. На скільки великим
авторітетом користувалося Вільне Козацтво у
ворогів, можна бачити хочби з того, що штаб VII
російської армії, пробившися з військом аж до ст.
Тальне, по зустрічі з невеликим відділом
Вільного Козацтва, 14-го лютого 1918 року повертає
назад через Вапнярку, Бірзулу на Бобринську, де
таки був розбитий і розігнаний зо всім своїм
військом.
Звенигородка стає центром великого району;
приходять звязки від Черкасчини (Водяний), від
Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини
(Безуглий) і т.д. Штаб коша перетворюється в штаб
обєднаного Вільного Козацтва південних повітів
Київщини та північної Херсонщини. Зо всіх боків
просили наказів та допомоги. В міру сил прохання
задовольнялися.
В другій половині лютого через Звенигородщину
пробивалися гарматні частини II корпусу
російської ґвардії; вони були примушені скласти
зброю та військове майно при штабі коша.
Пізніше Козацтво примусило
здемобілізуватися російську кавалєрійську
бриґаду (6 та 7 драґунські полки); остання здала до
2000 коней, сідел і силу иншого майна та зброї.
Особливо видатна операція Вільного Козацтва
проти VII російської армії в районі ст. Бобринська.
Тут були скупчені ліпші куріні Звенигородщини,
Черкасчини та Єлисаветщини. Кількість скупченого
коло ст. Бобринська козацтва перевисшувала 8000.
Звенигородців було 4620; вони прибули з власною
артілєрією і кавалєрією.
Бій тягся цілий день, при чім обидві сторони
понесли значні втрати; він закінчився нічною
атакою на росіян, по якій останні були розбиті й
розбіглися в ріжних напрямках. Тут мало не був
захоплений головний командант російських військ
на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на
північ. Здавши охорону ст. Бобринської Черкасцям,
решта козацтва з великою здобичю повернула в
свої повіти.
Під час сеї операції звенигородцями командував
Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями -
Водяний, єлисаветцями - Кульчицький; всією
операцією кермував штаб звенигородського коша.
1-го березня (час вступу до Київа
українсько-німецького війська) Вільне Козацтво,
підпорядковане звенигородському штабові, міцно
тримало теріторію, обмежену Дніпром і лініями:
Знаменка-Помішна, Помішна-Христинівка,
Xристинівка-Канів.
По вступі українсько-німецького війська до
Київа зараз же почалася демобілізація Вільного
Козацтва. Робилося се з наказу уряду Центральної
Ради, який виконував волю німецької команди, не
здаючи собі справи, що позбавляє себе сили, на яку
б міг спертися при лихій годині. Наказом Вільне
Козацтво не демобілізовалося, а навіть просто
касувалося, розформувалося. Фактично ж
звенигородський кіш здемобілізувався,
приховавши зброю на всякий випадок...
Не можна говорити, до яких розмірів могла б
вирости ся своєрідна національна орґанізація і
які форми вона приняла б, коли б не стрінула на
шляху свого розвитку тих свідомо й несвідомо
ворожих перешкод, з якими довелося мати діло
Козацтву. В час, коли в Козацтві вже вкорінялися
прінціпи дісціпліни і централізації, розвиток
його був припинений наказом уряду, підпертим
силою німецької армії. Звенигородське Вільне
Козацтво на позір виконало наказ, щоб пізніше
показати свою життєву силу в богатьох крівавих
повстаннях проти ворогів батьківщини. Та помимо
блискучих ефектів, що давали пізніші повстання
на Звенигородщині, вони ніколи не мали тої
орґанізованости, яка була перше у Вільного
Козацтва.
Наприкінці варто згадати свідоцтво
Звенигородському Вільному Козацтву, яке воно
одержало від головного команданта окупаційної
російської армії на Україні, Муравйова. По
відході з України, в свойому інтервю,
видрукованому в "Ізвєстіях" В.Ц.К., він
сказав:
- Революційна російська армія пройшла Україну,
змітаючи на свойому шляху все, що носило на собі
ознаки буржуазно-шовіністичного сеператизму.
Одно наближення червоних військ примушувало
повіти, а то й цілі ґубернії визнавати нашу владу.
На Україні прийшлося натрапити на оріґінальну
орґанізацію буржуазної самооборони. Особливо
дався взнаки звенигородський повіт, де
український шовіністичний націоналізм збудував
собі фортецю у формі так званого Вільного
Козацтва. Ся орґанізація не тільки не допустила
нашої влади в повіті, а навпаки, сама перейшла до
наступу, чим зробкла чималу шкоду нашим військам.
Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати се
гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти
руку на червону армію...
Так говорили про Вільне Козацтво вороги
України. Можна уявити собі, як раділи вони, коли
козацтво розформували.
|
