ТВОРИМО!
Якби там не сталося, а слова — "Од нині самі
будемо творити наше життя" — пролунали.
Проголосила ті слова до українського народу
Українська Центральна Рада в першому універсалі.
Значить: Геть з хитаннями, геть з проханнями
милости у Петербурга, геть з компромісами і зо
всім геть, що перешкоджує титанічному розвиткові
національної революції! — Сим зроблено рішучий
крок.
Слова універсалу, вперше проголошені до народу
зпід памятника великого гетьмана на Софійській
площі, покотилися по Україні. Вони докотилися і
до селянської стріхи, і до брудних казарм, і до
вогких шанців, в яких до сього часу за чужу справу
гинули сини України. Слова доторкнулися найніжніших,
а заразом і найсильнішиіх струн народної душі.
Покотилися вони по Україні, досягли далеких
границь воскресшої батьківщини і звідтіля
поверталися до Київа могутною луною-відгомоном: Творіть!
— Де тільки билося українське серце, де була жива
українська душа, скрізь готовилися допомагати
Центральній Раді в утворенню нового життя.
Міліони українського народу спішили висловити
свою радість; українська нація присягала не
служити більше Петербургові, присягала боротися
з ним.
"Громадяни с. Броварки, гадяцького повіту,
одноголосно постановили... оподаткувати всі
землі по 10 копійок від десятини і віддати до
скарбниці Української Центральної Ради". "Волосний
сход у Бузирках на Бердичівщині... постановив
оподаткувати землі по десять копійок від
десятини на користь рідної справи"; таких
постанов були тисячі; — український селянин сам
себе оподатковує і несе свої копійки в свою
державну скарбницю. Зібрані гроші привозили
селяни до Київа, щоби "власноручко віддати їх
Центральній Раді", яку вони визнають своїм
урядом.
А в Умані, Винниці, Полтаві, Петербурзі, Москві і
на фронтах, українські селяни в солдатських "ґімнастьорках",
зі зброєю в руках, готовляться "всіми силами
підтримувати і боронити свій уряд — Центральну
Раду". Вони служать молебни і присягають "на
вірність Центральній Раді" ("Рус. Слово" 18
VI 1917 р.).
Народні маси щиро приняли слова "самі будемо
творити наше життя" і творили, що могли і як
уміли, щоби допомогти Київу визволитися зпід
впливу Петербурга. Своє майно, свою кров
жертвувала нація для свого визволення. Бувають
моменти в життю, великі і дорогі моменти, коли
душа поривається стихійно до боротьби за висші і
світлі ідеї. Таким моментом в життю української нації
були тижні по оголошенню універсалу. Тяжко, майже
неможливо збагнути, як сталося таке, що рік, півроку
ще тому німі, здавалося, духово мертві маси,
рабсько покірні, сьогодня стали вільними
громадянами; вчора були то піґмеї, сьогодня —
ґіґанти. Хіба не велитень отой виснажений, зранений
солдат у "ґімнастьорці", що зірвав з своїх
грудей золоті й срібні відзнаки, зібрав такі ж
відзнаки від своїх товаришів і привіз усе "своєму
урядови"? Ті медалі та хрести, куплені кровю,
пролитою за Росію... тепер вони принесені в жертву
для боротьби проти Росії; при згадці про останню
— очі солдата світяться ненавистю. А як назвати
отого діда з Вільного Козацтва, що тупцює по корідорах
педаґоґічного музея, приїхавши до Київа присягти
на своїй прапрадідівській шаблюці, що зложить
свою сиву голову за Україну і за "свій
український уряд"? Революція створила чудо.
Зявилися герої, святі і невідомі до того герої.
Вони вміли любити свою нещасливу батьківщину і
навчилися ненавидіти її ворогів; віки неволі не
знищили шляхотних почувань у масах. Скільки було
тих героїв? — Лєґіони! І всі вони ясно й рішуче
говорили Ц. Раді: — Творіть!
Поміж тими, що повинні були творити, опинився і
я. Опинився в купі з всіми військовими
депутатами, що були вибрані членами Ц. Ради на
другому всеукраїнському військовому зїзді.
Зібралися на перше засідання в помешканні
педаґоґічного музея. Таке вражіння, що поміж
вибранцями від війська більшість сільських
інтеліґентів — люди мало досвідчені в
політичній премудрости; для них є авторітетом
міський інтеліґент, особливо, коли останній був відомою
особою ще перед революцією. Всі депутати у
військових сорочках — "ґімнастьорках" і
френчах. Лиця позасмалювані. Розмови енерґійні,
рішучі, часом пристрастні.
Засідання має відчинити тов. голови Ц. Ради В.
Винниченко. Чекаємо. В помешканні аж занадто
тепло. Піт заливає очі. Ба, нарешті зявляється Винниченко.
Вигляд в нього трохи заклопотаний, неспокійний.
Промову свою почав з привитання нас в імени Ц.
Ради. Далі він говорить:
— 3 початку мушу зазначити, що військовий зїзд
не виправдав наших надій. Ц. Рада чекала від зїзду
чогось иншого. Ми надіялися, що зїзд вибере
членів Ради, яких можна буде використати, як
матеріял до аґітаційної роботи на селах...
Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому
"матеріял" хочеться бачити в мені? Як не
є, а я вважаю себе таким же членом українського
революційного парляменту, як і сам "товариш"
Винниченко, а не "матеріялом до аґітаційної
роботи". Дивлюся навколо і бачу замішання на
лицях моїх товаришів. А Винниченко нервово з
притиском продовжує:
— Поміж вами, товариші депутати, богато
офіцерів... нам треба солдатів. Офіцерів не можна
показувати на село, бо там їх не будуть слухати;
офіцер-член Ц. Ради одним своїм виглядом буде
шкодити авторітетові найвисшої демократичної
інстітуції. Дивуюся, якто вибрано стільки офіцерів
членами Ради...
— Офіцери обманули нас солдатів! — гукнув з
кутка солдат А-ко. Його підтримало ще кілька "товаришів".
Нараз солдат А-ко опинився коло трибуни поруч з
Винниченком і не попросивши дозволу говорити,
почав "підтримувати товариша Винниченка".
Його теж підтримувало вигуками з місць около
пять солдатів. Зірвався з місця й один прапорщик,
за ним підпоручник... Найменше зрівноважені
перлися до трибуни. Офіцери, бючи себе в груди,
доводили, що вони "нікого не обманювали і зараз
же відмовляються від своїх мандатів"... Солдати
розпалено доводили, що їх обманювали. Галас
счинився страшенний. Розпалені люди про щось
кричали, щось комусь доводили, присягалися і
навіть погрожували. Винниченко хотів спинити
галас, але його вже ніхто не слухав. Побачивши
таке, він постояв трохи, махнув рукою і зник.
Галас побільшувався. В декого з офіцерів блищали
сльози в очах від образи.
Я з декількома товаришами рішив вийти в
корідор, поки горячі голови трохи прохолонуть.
Тут нас стрінув М. Грушевський; довідавшись про
причину галасу, він побіг у залю засідань. Ми
пішли за ним. Через хвилину М. Грушевський уже
дзвонив дзвоником коло трибуни і просив усіх
сідати на місця.
М. Грушевського послухали; його постать
імпонувала. Промова М. Грушевського була
видержана в лагідному тоні. Про Винниченка він
сказав:
— То Володимир Кирилович від себе додав... Нам, Ц.
Раді однаково потрібні і солдати й офіцери, бо
всі ви є рівноправні члени революційного
парляменту.
По промові Грушевський відчинив перше
засідання Всеукраїнської Ради Військових
Депутатів. Ту назву ми й засвоїли назавжди.
Вибрали презідію, вибрали комісію, яка мала
подбати, щоби ми мали що їсти і де спати; ще
вибрали комісії: аґітаційну, просвітну,
орґанізаційну і т.п.
Назавжди залишилося неприємним спомином перше
наше засідання. Нам не довелося почути, що сказав
би Виниченко в кінці своєї промови, почули ми
лише те, що він сказав "з початку". 3 нас і
сказаного було досить. Винниченко, здається,
хотів поділити нас на дві ворогуючі ґрупи:
солдатську і офіцерську, і здобувши собі
сімпатії "товаришів-солдатів", шахувати
інтеліґентнішу частину депутатів. Він хотів
викликати своєрідну діференціяцію, певно не
клясову, бо поміж солдатами були люди досить
заможні, а поміж офіцерами депутатами чимало
людей було, що належали до т. зв. інтеліґентного
пролєтаріяту. "Діференціяція" не випала на
користь Винниченка — він більше не виступав
перед Всеукраїнською Радою Військових
Депутатів, а військові не захоплювалися політичною
премудрістю вожда пролєтаріяту. Можливо, що
сказане Винниченком "з початку" зірвалося з
його уст мимоволі, як наслідок орґанічної
ненависти до війська і до військових, яка була
властивою голові першого нашого уряду; сю
ненависть він часом умів заховувати, але було, що
вона і проривалася в нього на зовні.
Характеристичною рмсою наших революційних мас
була їх безкомпромісовість. Гасло "однині самі
будемо творити наше життя", вони приняли
просто без будь-яких застережень. Ні в одній
орґанізації, чи громаді не ухвалено постанови зі
застереженнями, якими вимагалося би бути
обережними і не поривати з Петербургом. Нашим
масам не подобалося російське "постолько-посколько".
Український народ не робив ріжниць у відношеннях
поміж урядами Московщини, Туреччини, чи
Німеччини, як висловився на військовому зїзді
представник Вільного Козацтва — всі вони були
далекі й чужі, бо своїм урядом українські маси
визнають Ц. Раду. Здоровий національний інстінкт
вказував підстави, на яких мало будуватися нове
життя. Тими підставами народні маси вважали свою
державну скарбницю і свою національну армію.
Оподатковуючи себе селянин намагався утворити
скарбницю, а військо творив, відокремлюючись від
росіян в тилу і на фронті.
Трохи инакше розуміли проголошений прінціп
самі автори універсалу. Як саме розуміли вони
його, тяжко було відгадати, але без сумніву не
так, як народні маси. Бо вже в перших днях по
оголошенню універсалу почалися в Ц. Раді
суперечки відносно способу переведення в життя
проголошеного прінціпу. В Ц. Раді було чимало
членів, що жахалися ґрандіозного вибуху
народного ентузіязму і втративши голову, не
знали, що діяти. На засіданнях Ради розпочалися
дебати. Одні доводили конечність утворення
центрального виконавчого орґану, завданням
якого повинно бути надання стихійному утворенню
української влади на місцях певної сістеми, бо
така влада виникла сама по собі, а російської
влади населення не визнавало і не хотіло до неї
звертатися, або й збиралося виганяти зі своїх
околиць; були й такі повіти, що російська влада
сама тікала з них. Само життя вимагало утворити
центральний кермуючий орґан. Проте думка про
утворення такого орґану стрінула значну
опозіцію серед членів Ц. Ради. А саме головне, що в
опозіції опинилися "наукові сили" — партія
соц.-федералістів і велика частина українських
соц.-демократів. В опозіції був якраз "мозок"
Ради. Опозіція не заперечувала конечности
утворення орґану виконавчої влади цілої України,
але не визнавала за українським народом права
"самочинно" творити такий орґан; радили
просити дозволу в Петербурга; були й такі, що
боялися — у нас не хватить сили...
По довших суперечках все ж більшістю голосів
вирішено творити центральний виконавчий орґан,
якому надано назву "Ґенеральний Секретаріят
Української Центральної Ради". За кілька днів
зявився на світ божий перший уряд воскресшої
України. Він був "коаліційний"; в складі його
були: соц.-демократи: 1. В. Винниченко —
голова секретаріяту і секретар внутрішних справ;
2. С. Петлюра — військові справи;
3. Б.
Мартос — земельні справи; 4. В. Садовський
— судові справи; 5. І. Стешенко — освіта;
соц.-революціонери:
1. П. Христюк — писар;
2. М.
Стасюк — харчові справи; соц.-федералісти:
1. С.
Єфремов — міжнаціональні справи; безпартійні:
1. Х. Барановський — фінанси.
Дивним було, що в складі ґенерального
секретаріяту опинилися люди, що найбільш завзято
боролися против утворення такого орґану (Б.
Мартос), запевняючи, що "ми не маємо права".
Минали дні, тижні. Нарешті 27-го червня (ст. ст.) В.
Винниченко оголосив деклярацію ґен.
секретаріяту. Мовчки, з напруженою увагою
слухала Ц. Рада першу деклярацію першого
українського уряду. А вислухавши плескала в
долоні і кричала: Слава!
Витали деклярацію всі члени Ради. Одним
подобався зміст деклярації, иншим те, що то було
деклярація "свого уряду", а ще инші витали,
бо бачили, що плещуть у долоні і вигукують сусіди
по кріслах...
Деклярація досить довга і поза загальною
частиною, ще вказує і завданя кождого
секретаріяту зокрема. Подавати цілий зміст
деклярації неконче потрібно, досить буде навести
лише найбільше яскраві місця. Ґен. секретаріят
уважає момент "серіозним і відповідальним";
нова українська влада не повинна бути такою, "як
стара европейська". Право творити нове життя
Українська Центральна Рада, по думці
секретаріяту, здобула з довіря до себе народних
мас, "се право родилось і виросло з одного довіря"
без будь-якого примусу; "сконцентрована
воля" нації чим дальше, тим більше "поглиблюється''.
Проте ґен. секретаріят не знає, на яку ступити:
"Ми вступили в ту зону, де стираються межі двох
влад — моральної і публично-правової";
секретаріят безсильний вирішити, в "якій саме
половині більше, чи меньше стоїмо". Не зважаючи
на те, що сам же секретаріят визнає факт "довіря
до кінця, в всіх сферах, як національного, так і
економічного і політичного й державного
життя", яким наділив український народ своїх
вибранців, секретарі не почувають в собі досить
сили, щоби творити, не оглядаючись на Петербург,
бо "легше довіритись, чим справдити чиєсь довіря".
Ґен. секретарі сміливо підписуються за
українську націю: "тут нема ворожнечі до
Петербурга", а є тільки "цілковита
байдужість". Зазначивши, що нібито має
забогато вже довіря, секретаріят дальше зазначає,
що тільки здобувши собі довіря і в гнобителів
української нації та від їх аґентів на Україні (т.
зв. "національні меньшости"), зможе
закінчити "процес перетворення в
публично-правову, повновластну владу зі всіми
властивими їй компетенціями, функціями і
апаратами". Прискорення того процесу вважає
ґен. секретаріят "завданням Ц. Ради в сей
критичний, переходовий момент"; виконати
завдання береться сам ґен. секретаріят і "тільки
так і розуміє своє призначення". "Інстітут
ґен. секретаріяту має обхоплювати всі потреби
українського народу" і в напрямку задоволення
їх буде провадити свою роботу.
"Найпершою перешкодою до плянового
переведення сієї роботи є недостача
політично-соціяльної свідомости й мала
зорґанізованість народних мас. В сьому криється
найбільша погроза"... Гірка, але свята правда!
Народні маси мали в собі кольосальні запаси
енерґії та ще здоровий життєвий інстінкт, а
свідомости вони не мали, бо коли б її мали в
належній мірі, то напевно не віддали б свого
довіря людям, що самі не були свідомі своїх
завдань. Та й звідкіль могли народні маси здобути
ту свідомість? Навіть в час революції верхи нашої
демократії більше клопоталися про "загальні
здобутки революції", про "єдиний революційний
фронт" та про "вратування всієї Росії",
аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх
"довірям до кінця"! Навіть в час революції
народним масам запаморочували голови, торочучи
про "братнє співжиття" з москалями. І в тому
дійсно "криється найбільша небезпека"
нашого визволення.
В деклярації заповідалося, що ґен. секретар
внутрішних справ в першу чергу візьметься
поглиблювати в масах свідомість конечности "орґанізації
автономного ладу на Україні"; до компетенції
сього ж секретаріяту належало і "підготовлення...
орґанізації єдиної краєвої автономної влади''... 3
сього було видно, що ґен. секретаріят не збирався
творити навіть автономії, а тільки підготовляти.
Пізніше я довідався, що на засіданнях ґен.
секретаріяту дійшло до палких дебат сприводу
того, чи "творити автономію", чи "підготовляти"
і нарешті вирішено "підготовляти". Не богато
революційного запалу і розмаху мали наші ґен.
секретарі тай на відвагу не хорували.
В справах фінансових секретаріят збирався
провадити "підготовчу працю". Секретаріят
земельних справ "в цілях підготовки... має
підготовити проєкт земельного закону".
Секретаріят військових справ збирався "українізувати
військо", замісць того, щоб творити українське
військо.
На кінці деклярації ґен. секретаріят вмістив
погано замаскований вибрик проти невеликої
купки української інтеліґенції, котра підходила
до справи нашого визволення не з боку
підготовлення до автономії та ратування Росії, а
з боку боротьби проти Росії за утворення
Самостійної Української Держави і негайного "самочинного"
творення головної підстави державности —
національної армії. В деклярації згадано про "анархістичні
елєменти українства", з якими ґен. секретарі
збиралися "боротися неухильно".
А Петербург пильно стежив, що робиться в нас.
Оголошення універсалу зіпсувало там настрої.
Спочатку там повірили в серйозність замірів
Центральної Ради і не знали, з якого боку
починати вирішення справи. Як видно з відозви
петербурзького уряду, там рішили, що Україна
відокремлюється від Росії, бо закликали: Брати
українці! Не відривайтесь від загальної
батьківщини! Не розвалюйте загального війська!
Тільки опамятавшись, почали російські партії та
орґанізації виносити постанови про "скасування
універсалу". Побачивши, що за рішучими словами
універсалу ми не збираємося робити рішучих діл,
росіяни придивляються, з якого боку можна би
заатакувати наше "самовизначіння". Вони
шукали найслабшого місця в нашій позіції, тобто
найнепевніших елєментів серед нашої демократії,
щоб націлити свій удар безпомилково.
Реакційні російські кола радили просто
зліквідувати силою нас. Та фактично надійної
сили росіяни не мали. Взяти яку-небудь військову
частину і послати в Київ проти Ц. Ради було
небезпечно, бо в кождій частині було богато українців.
Тому петербурзький уряд, який складався почасти
з елєментів реакційних, почасти з нібито
демократичних, доручив цілу нашу справу своїй
"демократичній" частині.
Неначе по команді (можливо, що таки дійсно по
команді) посипалися "демократичні"
резолюції російської демократії. В резолюціях
ніби й справді визнавали нам право на
самовизначення (аж до автономії включно!), але
тільки, коли на те згодяться російські установчі
збори. В резолюції Всеросійської Ради Селянських
Депутатів так таки й сказано: "Всеросійські
установчі збори... єдиний повновласний господар
російської держави". Воно б то нам і
байдужісінько було, кого там росіяни вважають
своїм господарем, але все лихо в тому, що
російська революційна демократія не
погоджувалася з тим, що в Київі, Харкові,
Катеринославі, Одесі не російська держава. В сій
самій резолюції росіяни визнають в "інтересі...
добра самого українського народу конче
потрібним скасування виданого Укр. Ц. Радою
універсалу". Всеросійський Зїзд Рад
Робітничих і Солдатських Депутатів теж
клопочеться про "добро" українського народу
і визнає, "що автономію (для України) можуть
остаточно установити лише всеросійські
установчі збори". Взагалі російська
демократія вважала за найкрасше, щоби Ц. Рада
сама відмовилася від прінціпів, проголошених у
першому універсалі.
Петербург мав своїх вірних аґентів на Україні.
То були: урядовці ріжних російських установ, що
одержували з російської державної скарбниці
додаткову платню і премії в нагороду за "русіфікацію"
нашого народу, російські військові, що катували в
свій час український народ, коли він пробував
заворушитись, люди "свободних професій" у
вигляді росіян — адвокатів, аґрономів, інжинєрів,
техніків і т.п., що обслугували інтереси росіян-поміщиків
на Україні; до прихильників пануючої нації
належали також поляки й жиди. Ота "демократія"
ворожої нам національности ретельно виконувала
дірективи з Петербурга і виявляючи "разумную"
ініціятиву, боролася проти нас. Ся "демократія"
справді була відважною — навколо клекотіло
українське море, а вона сиділа серед хвиль і
говорила. Нічого більше не могла вона вдіяти, але
виголошувати промови, звернені проти нашого
революційного руху, сидючи в нашій же столиці, в
той час було неабиякою смілістю. Виконуючи
дірективи з Петербурга, російська "демократія"
в Київі шукає порозуміння з Центральною Радою.
Знову відбуваються засідання тої "демократії"
на яких уже виступали і представники Ц. Ради: М.
Грушевський і В. Винниченко. Перший підхоплює
російське гасло "обєднання демократії", а
другий признається, що "в розєднанню (з
росіянами) не можна йти далі, що треба прийти до
порозуміння". Мало того, В. Винниченко запевняє
наших ворогів, що "до часу порозуміння ґен.
секретаріят не видасть ніякого акту". Як
боялися провідники нашої демократії відірватися
від Петербурга, як прагнули вони
порозуміння-угоди з нашими ворогами! Говорили вони
обидва щиро. І в тому власне й була наша траґедія,
що вони не вміли говорити з ворогами, як слід, ще
більше, вони не вважали росіян за ворогів. 3
того всього був задоволений Петербург і його аґенти
на Україні. Прочитавши "підготовчу"
деклярацію ґенер. секретаріяту і почувши заяви М.
Грушевського і В. Винниченка, наші вороги рішили,
що "не такий дідько страшний, як його
малюють", що Ц. Рада не думає і навіть боїться
відірватися "від загальної батьківщини".
Швидко до Київа приїхали гості з Петербурга.
Будучи чудово поінформованим про дійсний стан
на Україні, петербурзький уряд рішив
підтримувати наших угодовців проти радикальних
елєментів українства, чи, як сказано в деклярації
ґен. секретаріяту, проти "анархістичних
елєментів". Тому до Київа поїхали міністри-"демократи":
Керенський, Церетелі та Терещенко (теж демократ!).
Демократам легше вговорити демократів, отож
Петербург і вислав до нас відповідну принаду,
щоби піймати на гачок. Приїхали російські міністри
до Київа несподівано і просто до своїх аґентів.
Там вони радилися, якби найкрасше навернути Ц.
Раду до "законности". Тільки нарадившись,
почали міністри балачки з представниками Ради.
Обидві сторони були за порозумінням. Проте, як і
належить у таких випадках, торгувалися завзято й
уперто. Представники Ц. Ради подали проєкт
доповнити останню депутатами від "меньшостей".
Вони пропонували неукраїнцям 30% місць. Проєкт був
дуже вигідний для росіян, проте російська
демократія і міністри не погоджувалися на нього.
Побачивши нерішучість і уступчивість Ц. Ради, її
бажання досягти порозуміння-компромісу за всяку
ціну, росіяни "обнаґлєлі"; вони вимагали для
меньшостей цілих 50% місць. Рада, власне її верхи,
можливо і погодилася б на російську пропозіцію,
коли б не боялася стратити авторітет в масах;
тому більше 30% місць нашим ворогам дати вона
боялася.
Солодко зітхали верхи нашої демократії,
чекаючи, поки то дійде до бажаного порозуміння;
боязко їм було "творити наше життя" без
згоди Петербурга. В ті часи "Нова Рада"
писала: "Треба сподіватися, що сим разом
порозуміння дійде вже до щасливого кінця" (1 VII
ст. ст.). І ще б не дійшло! коли обидві сторони так
хотіли того порозуміння. Дійсно, що порозуміння дійшло
"до щасливого кінця", який не віщував
щасливого кінця національній революції, на чолі
якої опинились угодоівці.
Наші демократи так зраділи порозумінню, що
обома руками підписалися; "волим під царя
московського!" Спільно з російськими
міністрами вироблено текст другого універсалу,
яким касувалися революційкі прінціпи,
проголошені в першому універсалі. Російська
демократія і недемократія мали підстави радіти
— "для добра самого українського народу"
Центральна Рада касувала "виданий нею
універсал". Та росіяни були більше досвідчені
в політиці і не висловлювали голосно своїх
почувань, як робили те наші демократи з "Нов.
Ради" і М. Грушевський з Винниченком. Навпаки,
росіяни на зовні виявляли невдоволення з угоди.
Другий універсал оголошено на засіданні
Центральної Ради 3-го липня ст. ст. По оголошенню
автори його витали один одного.
— Витаю вас і всю Україну з новим ладом, —
говорив Винниченко в промові на засіданні Ради.
Україна не витала ні другого універсалу, ні його
авторів. Останнім нічого не залишалося, як тільки
потішати себе:
— Ми дійсно переходимо велику межу нашого
безправства, — так говорив голова ґен. секретаріяту.
Автори другого універсалу так жахалися "безправства",
що без сорому заявили: — "Ми рішуче відкидаємо
проби самочинного здійснювання автономії
України до всеросійських установчих зборів"
(слова другого універсалу) і що ґен. секретаріят
буде діяти "як орґан тимчасового
правительства (російського)".
За все те обіцяли пани петербурзькі міністри
"признати... ґен. секретаріят, якого склад
означить правительство... Через отсей орґан
будуть здійснюватися заходи, що відносяться до
орґанізації країни і її управи". Більше нічого
не одержали угодовці. Вони жахалися безмежности
революційного "безправства" і раділи, що
Петербург обіцяв признати їх своїми урядовцями і
дати їм обмежене право.
Аналізуючи обидва універсали, не тяжко
побачити, що оба вони писалися "прімєнітєльно
к обстоятєльствам". Перший універсал вимусили
революційні маси — се революційний акт. Другий
універсал вимусила російська демократія — маємо
"волим під царя московського"!
Вже по виробленню тексту угоди, В. Винниченко
подав його на затвердження Ц. Раді. Проєкт
викликав опозіцію. Почалася критика. Можна було
сподіватися, що текст не буде ухвалений Радою.
Критика проєкту вивела з рівноваги В. Винниченка.
Він бігав коло трибуни, хапався руками за голову,
махав ними в повітрі, лопочучи листами паперу, на
яких був написаний проєкт. Я ніколи не бачив В.
Винниченка таким лютим. Перебиваючи промовців,
він вигукував:
— Товариші! Церетелі... Церетелі виїде з Київа!
Тоді все загине... Він приятель наш! Рішаймо
швидше, бо все загине...
І більшість Центральної Ради погодилася, що
російський міністр Церетелі є приятелем України,
що краще поріжнитися з своїм народом, аніж з
російською "демократією" — текст угоди
затверджено.
Російські міністри почували себе переможцями.
І мали рацію. Вони з мужністю виконали обовязок
перед Росією.
2-го липня (ст. ст.) міністри відїзджали з Київа.
На київському залізничому двірці зібралася юрба
"меньшостей", проводити "своїх"
міністрів і витала їх. Відповідаючи на
привитання, "приятель наш" Церетелі поміж
иншим сказав: "Велічіє рускаго государства
дорого революціонной демократії. Во імя єдінаго,
велікаго цєлаго ми нє остановімся, чтоби
задавіть малоє — часть цєлаго!"... А Керенский і
собі погрожував: "Росія должна бить велікая, сільная,
нєраздєльная... когда кто-лібо посягньот на єя
цєлость і протянєт рукі, то ми сможем єщо сказать:
Рукі проч!" Так говорили представники
революційної Росії, яких ласки запобігав ґен.
секретаріят — про "право" і "новий лад",
з якими витав Україну Винниченко. Вони їхали
горді зі своєї перемоги і тоді ж опльовували тих,
що вважали російських міністрів за приятелів
України...
У досвіта 5-го липня на головних улицях Київа
розпочався надзвичайний рух. Чути було, як ступали
тисячі ніг по бруковці, як дерчали тягарові авта,
цокотіли фіри, клацали підковами коні об каміння.
Місто ще спало. Я прокинувся від того
надзвичайного руху і відчинив вікно.
Величезна кольона, якій не було видно кінця,
посувалася по вулиці. Хвилями кивалися баґнети
понад головами сірих людей. Понад баґнетами
тріпотіли жовто-сині прапори. Рух мовчазної
кольони робив грізне вражіння.
— Куди і за чим йдуть сі люди? Яка сила послала
їх в таку ранню пору на вулицю? — промигнуло в
моїй голові.
Немов опарений вискочив я на улицю, накинувши
на себе одіж. Пішов поруч з кольоною, питаючись,
куди йдуть козаки. На мої запити або зовсім не
відповідали, або говорили коротко і рішуче:
— Йдемо кацапів бить... Йдем допомагати Ц. Раді
творити
наше життя.
3 кольоною дійшов я до будинку педаґоґічного
музея. Тут спинився.
Повз мене проходили тисячі виснажених, засмалених
людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не
всі мали зброю. Проходили урочисто з гідністю,
неначе почували свою висшість. Коло будинку
педаґоґічного музея повертали голови до дверий
та вікон і гукали:
— Слава!! Слава Центральній Раді!
Сонце вже зійшло і червоним промінням
поблискувало на тисячах баґнетів, понад якими
маяли національні прапори. Та ніхто не відповідав
на привитання козацтва. Мовчки дивилися вікна
величного будинку на марш невідомих героїв.
Се були Полуботківці, тобто український полк
імени гетьмана Павла Полуботка. Швидко всі
державні установи і цітаделя на Печерську були
заняті повставшими військами. Росіяни здавали
свої позіції без опору і тікали.
Не зважаючи на висловлене в деклярації рішення
"неухильно боротися", ні ґен. секретаріят, ні
ґен. військовий комітет не швидко зібралися: хто
знав, чи не повернуть своїх баґнетів повставші
війська проти угодовців, як ворогів батьківщини?
Ніхто не міг сказати, як розвиватимуться дальші
події. Тільки переконавшись, що повстання звернене
виключно проти росіян, почали збиратися ґен.
секретарі і члени ґен. військового комітету. Ще
перед тим на Вел. Володимирській улиці зявився
полк імени Богдана Хмельницького. Збиралися і
члени Ц. Ради до будинку педаґоґічного музея. У
всіх повна безпорадність. Ніхто не знає, що
починати.
Тимчасом Полуботківці, підтримуючи зразковий
лад у місті, заховувалися пасивно. Видно вони не
чекали такого несподіваного успіху.
3 Петербурга одержано по телєґрафу наказ силою
зліквідувати повстання. Сей наказ надіслано
командуючому київським округом і укр. ґен.
військовому комітетові. У росіян не було
надійних військ у Київі. Але їм став на допомогу
укр. ґен. військовий комітет. Полк Богдана
Хмелькицького одержав наказ від висшої
української інстітуції рушити проти Полуботківців.
Я бачив, як рухалися сотні Богданівського полку
проти Полуботківців. Неохоче виконували
Богданівці наказ, але виконували — співчуття
було по стороні відважних Полуботківців. Разом з
Богданівцями рушили й росіяни.
Побачивши наступаючих росіян, Полуботківці
почали відстрілюватись. Росіяни теж стріляли,
але продовжувати наступ не рішилися. Впало
кілька ранених. Перед Полуботківцями зявилися
лави козаків Богданівського полку. Одночасно
Полуботківцям послано наказ від укр. ґен.
військового комітету, щоби вони залишили місто і
відійшли до своїх казарм.
Перед заходом сонця залишали Полуботківці
місто. Так само, як і ранком, йшли вони грізно,
врочисто. Вони виконали наказ висшої української
влади. А слідом за відійшовшою кольоною росіяни
чіпляли знову трикольорові прапори на державних
установах...
На вимогу петербурзького уряду укр. ґен.
військовий комітет видав наказ Полуботківцям,
щоб вони склали зброю і вирушипи на фронт.
Полуботківці по хитаннях виконали і сей наказ.
Про незадоволення угодовою політикою
Центральної Ради в частинах київської залоги
велика більшість членів Ради не була своєчасно
поінформована. Тільки по ліквідації виступу
довідалися ми, що Полуботківці вимагали від
презідії Ради припинити угодову політику. Презідія
Ради нібито й погоджувалася з Полуботківцями,
але продовжувала переговори про угоду.
Полуботківці рішили, що своїм рішучим виступом
вони нададуть рішучости і Ц. Раді. Та сподіванки
завели — Рада стала не по стороні повстанців.
Цілком можливо, що коли б всі члени Ради, а власне
найбільше радикальні, були своєчасно
поінформовані про настрої Полуботківців, то
останні не залишилися би без політичного проводу
в день виступу. На жаль дійсно революційна
частина членів Ради взнала про виступ тільки 5-го
липня.
Самий виступ Полуботківців викликав значний
відгук на періферії. До Київа "на допомогу"
рушило Вільне Козацтво; до того ж готовилися й
українські вояки. Швидка ліквідація виступу
припинила і рух "на допомогу".
Отвертий і рішучий виступ Полуботківців був
першим збройним виступом проти росіян в нашій
столиці; він же є першим масовим протестом проти
угодової політики українського політичного
центра. Той відгук, що викликав він по Україні,
вказував, що наші революційні маси не бояться ні
"самочинности", ні "безправства".
Українська кров Полуботківців, яка зачервоніла
на Печерську, пролилася за ідею самостійної
української держави. Та кров указувала шлях, який
виведе нас із 6езправства.
Українська демократія, що гуртувалася в Ц. Раді,
не звернула уваги на пересторогу. Серед широких
українських мас росло незадоволення угодовою
політикою. Психольоґічні нитки,що вязали в
одно ціле український нарід, потрохи
натягаються, хоч і не рвуться ще. А соціялістичні
політики Ради звернули всю свою увагу на
Петербург.
Революція набирала більшого й більшого розмаху.
Треба було творити. Треба було будувати. Ми мали
сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія,
захитався в своїх найголовніших підвалинаx. Ми
мали знаменитий матеріял для будівлі —
спалахнувші революційним ентузіязмом народні
маси. Та серед керманичів Ц. Ради не знайшлося
людини з творчим ґенієм. В нас були каменярі і
часом не погані, але не було архітектів-творців.
Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе
провідниками, не були ними. Час, дорогий час
минав; умовини змінялися в нашу некористь;
дорогоцінний матеріял псувався.
Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішну
траґедію, їх було не багато. Вони не могли значно
впливати на розвиток подій. Проти світлих
одиниць стояла ціла темна сила нашого ката —
Росії, яка охоче підтримувала угодовців. Останні
мали ще авторітет у масах, бо "українцями стали
не з березня місяця"... Угодовці дорого платили
Росії за тимчасову підтримку і платили
інтересами цілої нації. Досить пригадати, що
декількох Полуботківців посадили росіяни в
льохи київськоЇ цітаделі, де вони й просиділи аж
до осени 1917 року. Про тих Полуботківців не дуже
клопоталася Ц. Рада і їм нічого не залишалося,
хіба що крізь мури і крати посилати молитви до
Господа, щоб він "розсудив" їх як колись
благав гетьман Павло Полуботок.
|
