Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Моє перше доручення було дуже небезпечне й ризиковане — а саме зорганізувати, тобто придбати якнайбільше зброї і амуніції із совєтських бункерів, якої совєти не встигли ні використати ні зліквідувати.

Я мав знайти собі до помочі пару хлопців і тільки з ними тими самими весь час працювати. Ми мали забирати зброю з бункерів, але набирати її стільки, скільки буде можливо. Ми мусіли лізти у бункери і спочатку нам було дуже прикро туди лізти, бо у тих бункерах було по п'ять, десять осіб забитих совєтських вояків, а в деяких навіть більше. Тіла тих вояків уже почали розкладатись і був жахливий сморід, такий, що лямпа від нього гасла — це вже був кінець 1941 року, а батарейок було тяжко дістати. Мені пощастило дістати карбітову лямпу із Холмщини, то вона горіла, але, як гасла, то із неї був сморід великий.

Не тільки забрати зброю і амуніцію, але й треба десь заховати, щоб вона була добра до вжитку, як колись треба буде, а на дворі уже зима. Мій брат мені каже: „Мусим бути дуже обережні і це тримати у таємниці, але ми це доручення виконаємо."

Мій один товариш жив зовсім близько коло бункерів і я звернувся до нього у цій справі, він погодився допомогти, але сказав, що сам у бункер не полізе. Одначе він погодився, щоб ми завтра вечором приїхали до нього і він нас поведе. Ми приїхали на чиєсь подвір'я, залишили там коні, а самі пішли до бункера, було нас чотири особи.

Відбили першого бункера і як сморід трошки вийшов з нього, ми почали виносити кріси, кулемети та багато звичайної амуніції, багато лент до кулеметів-кольтів. Вся та амуніція у зелених скриньках, ми її наладовували на сани і везли у сторону села. Один з нас ішов спереду, один ззаду як охорона, а я поганяв коні, але їду дуже поволі і тримаю десятку в руках, а фінка лежить на колінах, бо ніколи не знаєш, кого можна зустрінути по дорозі. Слава Богу, щасливо доїхали до однієї стодоли, яка стояла пусткою, все те виладували, гарненько накрили соломою і їдемо до дому, ніби нічого і не було, тільки коні похроплюють і сніг скрипить під санками.

Була досить уже пізна година, коли я добрався до дому, трохи з'їв і уже був готовий іти спати, видно мама ще не спала, а може її материнське серце відчувало якусь небезпеку і вона чекала на мене і раптом мене запитала: „Де ти був?" Я жартом відповів: „Мамо, ви зовсім постарієте, як будете все знати", сказав добраніч і пішов спати.

Хоч я був втомлений, але заснути відразу не міг, може тому що був у напрузі, а може тому, що уже була нова турбота. Я бачив, як там багато є зброї, але в що її поскладати. Треба було б поробити скрині, але нема матеріялу. Раптом прийшла мені думка, я запрягаю коні й їду до бункерів, наладовую повні сани дощок і везу додому. Вдома брат мене питає, що я думаю робити із цими старими, поломаними та ще й у цементі дошками? Я йому кажу, що вони пригодяться, як на дворі похолодніє.

Я приступаю до роботи і роблю різного розміру скриньки, а мій друг іде у ліс і копає яму, куди зможем заховати те, що маєм. Мій брат можливо догадувався, бо більш нічого не питав, тільки забирав обрізки з дощок, я був радий, бо не знав, як йому сказати про те. Коли прийшов вечір, ми всю зброю поскладали у ті скриньки, завезли у ліс, поскладали у ту велику яму, засипали землею, листям, а тоді насипали снігу, уїздили санками і нам здавалось, що робота була зроблена добре.

Так ми довго їздили до бункерів і все забирали зброю і амуніцію. Нам прийшло на думку, щоб усе це величезне майно магазинувати на тих цвинтарях із сіл, з яких людей совєти повивозили, а цвинтарі остались наче свідок минулого для історії. Там було дуже добре місце, бо ми навіть ставили хрести, наче там був небіжчик і нам було легше запам'ятати де що маємо. Коли ми уже навозили зброї, то ще рішили взяти гарматку, а як узяли, то стали перед проблемою, де ми її заховаємо? І справді, де її заховати і так ми бідкалися, аж раптом комусь прийшло на думку що зброя у воді не ржавіє, то давайте проб'єм лід і спустимо її у воду. Так ми й зробили, пробили лід і спустили в озеро, там шукати напевно ніхто не буде. Зброю і амуніцію дальше магазинуєм по багатьох околишніх цвинтарях, а відколи маєм гармату, то і снаряди почали ховати. Потім ми почали закопувати навіть там, де закопують здохлу худобу. То була робота небезпечна, але ми її так довго робили, поки нам не трапилась пригода, що одного разу по нас почали стріляти, а ми почали відстрілюватись. На другий день ми довідались, що то була поліція з Крилова і з нею було двох німців, вони по нас відкрили вогонь, а ми втікали у ліс і відкрили з кулемета вогонь по них.

Після того випадку ми ще тільки один раз поїхали і то було все — кінець.

Коли у нас зорганізувався партизанський відділ, то я ще сьогодні пам'ятаю скільки я віддав їм зброї:

42 кулемети Максими й 20 запасних люф, 11 кольтів, 15 дехтярів, 12 десяток, 6 фінок, 106 крісів, 20 пістолів, 118 ручних гранат, 500 тисяч амуніції у цинкових скриньках, 200 лєнт з набоями, 1 гармату і 400 снарядів, 1 велику скриньку бандажів.

Нас чотирьох три місяці працювали, возили, носили і магазинували, хоч ми почали у грудні, то я його не числю, але січень, лютий і березень 1942 року то ми тяжко працювали над тим магазинуванням. Я здав звіт Обласному Провідникові, що своє завдання я виконав, все закінчилось успішно, без жертв і тільки нас чотири особи про те знали.

Я ще трохи замагазинував в одному рові у воді, але то я вже сам робив для себе. Вся амуніція була у цинкових скриньках, за неї я навіть не здавав звіту.

По якомусь часі покликав мене Тарасевич до Володимира, подякував мені від себе і від Організації. „Я вислав твій звіт до Проводу — каже Тарасевич — і Провід тобі дуже вдячний за такий великий склад зброї". Я утаємничив окрім Куницького, який знає ту місцевість і він усе позаписував і тримав у себе, Тарасевича й Вороневича. Коли я закінчив із магазинуванням зброї, то я аж лекше зітхнув, слава Богу, що кінець.

Я пригадую, що спочатку дуже неприємно лізти у ті бункери, а потім то ми уже навіть жартували. Барвінок, тільки встромить голову, то відразу кричить „здавайте зброю, бо ми вже прийшли". Найтяжче то було із гарматкою, як її витягнути із бункера, але ми собі додавали охоти і казали, що це козацька гармата, та що нею будем Київ добувати і витягли. Пізніше буде сказано, що сталося з тією гарматкою.