Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Народився я в м. Житомирі 29-го грудня 1916 р. і там прожив мої ранньодитячі роки. Я був наймолодшим із чотирьох хлопців у родині Миколи Стецюка і Анни з дому Оліщук.

Наш батько за царя Миколая був сім років у війську моряком і був старшим бацманом (що то за ранґа — я не знаю). Його частина станціонувала на Чорному морі. Коли у 1905 р. вибухла війна між царською Росією й Японією, фльота, в якій був мій батько, перепливла в Портартур під Японію. Туди зібралось 48 полків. Японцям пощастило окружити Портартур і по двох місяцях царська армія почала відчувати голод та інші недостатки. Від царя Миколая прийшов наказ, щоб знайти охотників, які вивезли б з окруження полкові прапори, тоді армія зможе здатись в полон, щоб рятувати військо від голоду.

На заклик царя зголосилось 8 осіб, між ними і мій батько. Вони позашивали 48 прапорів в одяг і пустились маленьким човником у дуже небезпечну і важку дорогу, у їх руках була гідність царської армії. Японська розвідка їх чуть не зловила, їх обстрілювали навіть з артилерії, але під покровом темної ночі їм пощастило добитись до Китаю і в Шангаї зголоситись до російської амбасади. Амбасада їх перевезла до Чорного моря і повідомила про це царя Миколая.

За цей геройський вчинок цар запросив їх до Москви і вони були гостями на хрестинах престолонаслідника Олексія. Всі вони були нагороджені за цей геройський вчинок по два хрести, по одній медалі, по 25 десятин землі, кожний з них дістав освіту і кожний мав право вчити своїх дітей безплатно.

Мій батько був суддею в Житомирі. Мене тоді ще й на світі не було, але мама нам розповідала, яким авторитетом наш тато користався, часто вони згадували, як їм добре тоді жилось. Не раз нам батько розказував за дім Романових, він навіть молився на їх "сіятєльство і їх велічество" царя. Як вибухла війна у 1914 році, то батько знов опинився у морській частині на Чорному морі. Він також нам розказував про революцію, та як вони бились з більшовиками. Розказуючи, завжди підкреслював, що більшовики то грабіжники, варвари, бандити, сарана і т.д., він їх ненавидів, мабуть з ненавистю до них і помер.

Після революції наш батько в 1920 р. з усіма нами втік на Волинь під Польщу і оселився в рідному селі нашої мами в Дорогиничах на Володимирщині.

Наша мама — селянка, глибоко віруюча, скромна, дуже доброї й лагідної вдачі, щедра. Вона не виступала в нашій обороні проти батька, бо знала, що він був твердий, серйозний і рішучий, наче на суді слово-закон. Ми виростали в дусі релігійному і у великій дисципліні.

Жили ми бідно в Дорогиничах, бо батько все купував землю для синів, а з Житомира втікли одним возом без нічого. Правда, привезли цілий мішок грошей по 250 рублів банкноти, бо батько вірив, що ті гроші ще будуть добрі і що ми багато дечого зможемо за них купити. Отже, мусів тяжко працювати, щоб організувати нове життя, після того, як їм добре жилося. Розповідаючи про минуле, нам батько показував хрести, медалю і знімки у царській палаті. Ми уже були дорослі, як в 1934 р. тато помер і залишив збушлявилі у мішку гроші.

Село Дорогиничі ми завжди всі чотири уважали нашим рідним селом. Його ми міряли дитячими босими ногами, вростали в його грунт, із усіма традиціями ходили до школи, мали друзів та вдихали повітря волинського чорнозему, яке формувало нас у дорослих людей та давало нам почуття гордости й приналежности рідної хати.

Моїх двох середущих братів подружилися й жили на господарці. Найстарший брат мав склеп за Польщі, а я дещо працював на господарстві, а дещо помагав братові у склепі. В нас було 16 десятин землі.

Польська несправедливість будить національну свідомість. У нас із старшим братом, видно, були погляди дуже подібні, бо ми з ним вимінювалися поглядами, часто говорили за війну, за переворот, ну і за політику, хоч в нас мало хто займався політикою та ще й українською. Було в нас багатенько комуністів і було дуже легко до них пристати, але ми добре пам'ятали слова нашого покійного батька, що то вбивники, грабіжники і т.д.

Ми обидва чекали чогось чи когось, хоч не мали ясної візії що ми чекаємо, а час йшов і зближалось до війни. Я купив собі ровера і майже кожного вечора влітку гуртом з хлопцями та дівчатами їздили до річки Буг купатися. З поблизьких околиць Холмщини теж молодь приїжджала до Буга, тут ми зустрічались, знайомились і ділились думками, що поляки роблять на Холмщині та що вони роблять на Волині. На Холмщині, кажуть вони, є така організація, яка б'є українців, закривають наші православні церкви, або просто переробляють на костели, а в деяких селах церкви розвалюють і щораз то гірше ставляться до православних.

Ми жалілись також і для них, казали, що в нас на Волині замикають Просвіти, Рідні хати, переслідують православну віру та придушують українську мову, хочуть нас всіх сполячити. На Холмщині, вони кажуть, дуже понижують нашу молодь та називають різними образливими епітетами. Ту роботу виконували осадніки й колоністи. Сільська молодь була свідома тієї зневаги і глибоко відчувала пониження поляками. У нас на Володимирщині у 1938 р. уже всі Просвіти були закриті, але можна було організувати "кулко млодзєжи", нам здавалось, що вся та біда йде з Холмщини, бо там уже починався терор.

З нашого хутора було видно села Холмщини, які ховались у садках, похилившись до Буга. Не можна описати тієї краси, коли сади покриються цвітом, а його запах через Буг несеться на Волинь.

Хочу дещо згадати і за Холмщину, доля якої була дуже незавидна, а про те уже може і призабулось, а може молоде покоління й не чуло. Хочу сказати переказ про св. Миколая, (який припадає 6-го травня), який охоронив двоє діток від вовка. Я ніде не зустрічав написаного, а народ у нас про цього святого говорив скрізь.

У селі Тиховичах недалеко Буга було храмове свято на літнього св. Миколая. Село лежало на дорозі Грубешів-Крилів, у ньому була гарна велика мурована церква, мешканці села були православні українці. Недалеко від села був молодий ліс, а на краю ліса був горбочок, з-під того горбка било велике джерело. Та джерельна вода наповняла ставок і річечкою відпливала в Буг. На храмове свято до Тихович збиралась велика сила народу з усіх усюдів. Сюди приходили старі, малі й багато молоді. Хлопці приходили, щоб подивитись на дівчат, а їх там було наче макового цвіту, а дівчата заглядали за хлопцями. По Службі Божій від церкви іде процесія до того джерела, де стояла велика статуя св. Миколая, та двоє діток, які заблудили в лісі й вовк нападає на них. Св. Миколай рукою загороджує дорогу вовкові і рятує малих дітей від смерти.

Старші, навіть молодь ішли, щоб напитись тієї оздоровлюючої джерельної води, а старші вірили, коли вони нап'ються води й поласкають вовка, а потім поласкають у себе місце, що їх болить, то св. Миколай та вовк виздоровляють людей. Мені ще й сьогодні здається, що коли б я напився води з того джерела, я був би здоровий, що міг би перевертати гори.

У роках 1938-1939 над Холмщиною повисла чорна хмара плянового руйнування поляками православних святинь. Холмщина вкрилась тяжкою жалобою і ту тяжку жалобу своїх братів поділяли всі православні українці, які жили під Польщею. Уже розвалили 112 святинь при чому у деяких випадках вірні мусять покрити кошти їх розвалювання, що виносять 1,000.00 злотих. Православних священників переслідували й карали за відправу св. Літургії, або уділення яких-будь релігійних обслуг, вони мусіли платити як кару між 200.00 до 500.00 злотами. Православного священника з Грубешівського повіту, за те, що відслужив панахиду на цвинтарі, на якому ховали православних покійників від найдавніших часів, покарали гривним сумою 400.00 злотих. Вірних православної церкви органи адміністраційної влади за оборону своєї святої віри і своєї святої церкви без кінця польська влада переслідує і карає. В Томашівськім повіті ще в 1936 р. дійшло до пацифікації українських православних церков та домів молитви. Це робилося під наглядом старостів. Органи польської адміністративної влади жорстоко карали народ за оборону своєї церкви та віри.

Звертання народу до уряду, щоб дав оборону для священників і вірних перед репресією, бо ж конституція з 1920 р. забезпечує свободу віровизнання, не увінчалась успіхом. Холмщина втратила 300 святинь із 370, частину заграбували на костели, а решту, які можна було спалити то спалили, а частину розбили, зруйнували. З кожного повіту на Холмщині прийшло розпорядження, що всі закриті святині та молитовні доми будуть розбиті, щоб вони своїм виглядом не нагадували радянської Москви. Все церковне майно не передають православним, навіть кладовища забирають незалежно від того, чи церква зруйнована чи ще стоїть. Ксьондзи у супроводі поліції їздять по селах і пересвячують усі православні цвинтарі на католицькі.

Ми живемо у часі цивілізації 20-го століття, одначе вчинки польської влади не вказують на це. Одна з найстарших церков на Холмщині, Грубешівського повіту у селі Павличків — про неї мені розказували отець з Космова і п. Струтинський, як була зруйнована. Розповідь була дуже подібна, але коли я побачив на власні очі, то я онімів. Стовпи церкви були порозрізувані, сокирами порубані св. образи, іконостас погнутий, попереломувані хрести. На румовищах св. церкви, люди з плачем, зойками і гарячими молитвами клонять свої голови до тих Руїн. Їх душевний біль відбивається на їх до краю зболілих обличчях. Моє перше враження було таке сильне, що я не міг себе опанувати і мусів на хвилинку відійти від людей. Підо мною затряслись ноги, я відчував глибоке переживання вірних і я почав разом з ними молитись. Я не пригадую, як я молився, бо то фактично була хвилина глибокого релігійного поклону св. Храмові, який став руїною — це був нечуваний злочин.

Ще раз хочу згадати село Шиховичі, яке пишалось гарною мурованою церквою та статуями св. Миколая, двома діточками і вовком, що стояли біля джерельної води, яка випливала з-під горбка. Після храмового свята, після Миколая у 1938 р. поляки замкнули церкву, бо не могли здемолювати, завалити; церква була мурована, але пізніше вони зробили руїну в середині церкви. Іконостас, престіл, хрести — усе було порубане, поломане, знищене, залишились тільки муровані стіни. Статую св. Миколая побили, понищили. До Космова приїхали "щельци" і разом з поліцією хотіли знищити церкву, але народ дав спротив і церкви той раз не завалили, за те всі ікони позривали й повкидали в Буг. Коли вони приїхали вдруге, то зробили руїну з цілого села. Вони повибивали людям вікна, порізали подушки та повикидали надвір, вітер тим пір'ям наче снігом дмухав і в літі стала зима. Били скло і вимішували з мукою та іншою їжею, а в кого була нафта, щоб засвітити вечором лямпу, то на закінчення вони усе поливали нафтою. Я перебував в літі в 1938 і 1939 рр. на Холмщині, то мені довелось багато дечого бачити. Так поруйнованих сіл було багато.

В селі Телятині після такого погрому все село було без хліба, без харчів, а у хатах не було ні вікон ні дверей. Два тижні пізніше приїхав польський ксьондз, зібрав усіх людей біля хреста, що стояв посередині села, сказав людям, що від нині вони уже будуть католиками, зневажив таїнство хрещення і почав християн наново хрестити. Я скоро побіг до свого ровера і чим швидше їду додому (уже почалися жнива, цс був 1938 рік) та так собі думаю, що той проклятий ксьондз хотів і з мене зробити католика і в той час в мене стала велика ненависть до кожного поляка. Дорогий читачу, прошу, коли читатимеш ці рядки, схили у пошані свою голову перед великою руїною, яку зазнала вітка української землі — Холмщина. (До Холмщини я повернувсь в 1943-44 роках).

Польський ураган, який ломав, палив, нищив наші історичні споруди, нашу гордість і нашу ідентичність і це все діялось у 20-му столітті, — це було з благословенням польської католицької ієрархії, варшавського уряду при підтримці Ватикану. Наш народ переживав часи диких орд, пролив море крови невинних людей. Всяку нищівну роботу на Волині осадники, вони і зневажали людей.

Тому, що в нас був склеп і я їздив по закупи продуктів до Крилова, до Грубешова, при тім була різна розмова. Очевидно найбільше говорили про тс, що нас боліло, що Варшава хотіла окатоличити і зпольщити українців-холмщан. Наша молодь почала турбуватись таким станом і наступом Варшави як в Холмщині так і Волині. Це мене спонукало цікавитись політикою. На ці теми ми вже говорили щораз частіше. Мій старший брат уже був більше поінформований у тих всіх справах, мені він звертав увагу, що політика, то делікатна справа і з нею треба бути обережно. Поляки нас б'ють, руйнують наші церкви, а коли б вибухла війна, то напевно заберуть до війська і сподіваються, що ми будем їх боронити! В Галичині виходить український журнал „Сурма", її дістав у когось Клим Гайворонський і хтось доніс про це поліції, що він його читає і Клима засудили на два роки ув'язнення. У нас тільки Гайворонський покараний за українську справу, а решта, то все за комунізм. Чи ти пам'ятаєш, — питаю у брата, — що наш батько казав про комуністів? Що то грабіжники, злодії і т.д. Я читав в часописі за суд і вирок смерти для Данилишина й Біласа, як хлопці й дівчата співали пісень, а їх у Львові повісили. Замикаючи Просвіти і Рідні хати, поляки думали, що зупинять національну свідомість, національний розвиток. Такий журнал „Сурма", який легально виходив у Галичині і кожний, що міг читати на Волині, за нього дістав два роки в'язниці.

В моєму серці ненависть горіла наче вулькан до поляків за знущання над народом, священиками, руйнування спадщини, історичних вартостей, святинь і т.д. і було бажання помститись за всі ті кривди. Наш сусід, уже старший чоловік, але дуже розсудливий, я його й питаю: „Що ви, дядьку, думаєте, буде далі?" „Ой, хлопче-хлопче, буде ще гірше, це тільки початок". Яку правду він казав!