Данило Шумук
За східнім обрієм

Дня 4 серпня 1953 року, о другій годині ночі, із дивізіону в строго бойовому порядку почали виходити рота за ротою і згідно з розробленою програмою облягати лагер.

16 рот, тобто цілий полк до зубів озброєних солдатів-червонопогонників, зумисне вишколених для масових розправ із політв'язнями, зайняли свої місця. Вони залягли навколо третього каторжанського лагеря один біля одного.

Обслуги біля двох « максимів » і 16 скорострілів подвоїли. Кожна рота мала свій сектор обстрілу. Все це розташування чорних сил смерти проводилось тихо, просто беззвучно. Офіцери з червоними прапорцями в руках, зайняли свої місця. Каторжани-політв'язні, бриґада за бриґадою, вийшли з своїх бараків, і також, згідно розробленого пляну, зайняли свої місця з порожніми руками напроти озброєних до зубів смертоносних рот. Все це робилося мовчки, і з почуттям відповідальности за ту рокову білу ніч заполяр'я. Всі знали про те, що це вже для третього каторжанського лагера політв'язнів наступила остання ніч, і духовно всі були готові зустрінути її на належній для політв'язнів висоті. Зловісну гробову мовчанку розірвав зловісний голос диктора. Підсилені гучномовці заревли :

« Сейчас открываем ворота и приказываем вам всем выйти за предел лагеря. Если же за двадцать минут не выйдете, будем применять силу. Поняли ?!! »

Ту рокову команду велетенським голосом диктор повторив тричі. Але каторжани не дрогнули. Всі стояли, як мур, і сміливо дивилися на спрямовані проти них автомати, скоростріли і « максими ». Я зумисне пішов в район дріжджоробки і лазні під самий дивізіон, щоб своєю присутністю в тій найнебезпечнішій точці підтримати дух. На ведучій до лагера дорозі з'явилося сім вантажних машин, повних солдатів у шоломах, з автоматами в руках. Машини мчали швидко в напрямку до нашого лагера. Офіцер махнув прапорцем. Ворота відчинились. Перша машина з солдатами на бойовій готовності в'їхала в лагер. І в ту ж мить солдати почали стріляти з автоматів просто в упор каторжанам. Та вантажна автомашина перетнула лагер впоперек і зупинилась біля дротяної огорожі. За нею ввірвалась друга. І так сім машин, одна за одною в'їжджали в лагер і стріляли просто в упор. Із господарського будинку і дивізіона почали густими чергами обстрілювати лазню, дріжджоварку і колишню контору. Я стояв напроти дивізіона під колишньою конторою біля моргу. Якраз у цьому місці біля дверей моргу я і потрапив у перехресний вогонь. Один з солдатів з госпдвора і група солдатів з дивізіона почали обстрілювати той куточок, в якому я стояв. Кулі просто впритул почали просікати навколо мене стіну. Загинути під дверима трупарні в першу хвилину наступу мені було прикро. Таке безглузде очікування смерти мені видалось надто нерозумним, і я ривком кинувся до дріжджоварки. Дріжджоварка була змурована з червоної цегли під самісінькою дротяною огорожею, яка відділяла лагер від дивізіону. Солдати миттю перерізали ту огорожу і, оточивши дріжджоварку, почали стріляти крізь всі вікна і двері та закидати ґранатами. Витворився страшенний шквал. Одні конали, другі благали порятунку, стікаючи кров'ю, треті бігали з кутка в куток. А ґранати рвались, заповнюючи будинок удушливими газами. Я затиснувся у куток і дивився на те страшне побойовище і безглузду метушню. Страх оволодів мною, але я, докладаючи всіх зусиль, щоб не виявити тієї своєї слабости назовні, тамував його сам у собі. Через кілька хвилин стрілянина почала вщухати. Я проскочив до сусідньої кімнати. Та кімната була вся завалена старим лагерним одягом. У тому лахмітті було ще шістьох живих людей.

Навала червонопогонників посунулась далі в напрямку лікарні, кухні і двоповерхового гуртожитку. Сила вогню із всієї зброї швидко наростала в центральній частині лагера біля клюбу. Розриви ґранат і крики густішали. Сидіти довше в тому лахмітті було недоцільно, і ми рішили вийти. На вулиці до нас підбігли наглядачі та конвойні солдати і почали бити. Нас гнали за зону лагера попід двоповерховим будинком. На подвір'ї того будинку було багато вбитих і поранених. Під клюбом упав прострелений просто в груди молодий хлопець з Львівської области, активний діяч самодопомогової організації, електрик Щерба. Побіч його біг ворогуючий з ним грузин, осуджений за участь в УПА, Василь Таботадзе. Побачивши конаючого Щербу, Василь Таботадзе, не зважаючи на автоматні черги, підбіг до Щерби, впав на коліна і, сповнений скорботности, обливаючись сльозами, сказав : « Ох, Боже, як мені важко, що ти, друже, скривджений мною, відходиш з життя. Прости мені, друже рідний, прости за всі обиди ».

А Щерба лише мовчки подивився на Василя Таботадзе і, зробивши останнє зусилля, зняв свою шапку і наложив її на голову Василя Таботадзе, а Василеву взяв собі і в ту мить помер.

Знаючи добре обох тих хороших людей і бачучи велич і чистоту їх духа, який не знав страху навіть і в ті трагічні хвилини, я не міг втримати сліз. Я плакав одночасно з печалі і радости. Мені сумно було від того, що самовідданий справі добра і щастя Щерба відійшов від нас назавжди, а радість була від того, що він відходив від нас мужньо і величаво, так як відходять тільки по-справжньому сильні духом. Не менше я пишаюся Василем Таботадзе. Той його вчинок великодушний, людяний і безстрашний, заслуговує великої хвали. Я радів, що ще не перевелися на нашій плянеті Великі духом і кришталевої чистоти люди.

Разом з машинами вбивців заїхала на територію лагера і санітарна машина. Наглядачі бігали по лагері з ломами та сокирами і добивали поранених. На моїх очах, наглядач ломом добив безстрашного Бондаренка з Полтавщини. Лише санслужба на чолі з начальником Сано виривала просто з-під рук убивць поранених і носила в лікарню. Найбільше хорошого зробила взагалі, а зокрема в ті трагічні хвилини розгрому, лікпом Тамара з Вірменії. Вона виривала поранених просто з рук убивць.

Ту частину лагера, що спиралась на дивізіон, взяли в першу годину розгрому. А взагалі лагер брали аж чотири години. Чотири години стріляли із скорострілів, автоматів, пістолетів і закидали ґранатами безборонних трудівників, які в нелюдських умовах, переносячи голод, холод і всякі найжахливіші знущання, побудували Норильськ. Місто Норильськ, — це місто дуже цінної кольорової та стратегічної металюрґії, це місто гігантських заводів, фабрик і шахт, побудованих каторжним трудом. Це дно неймовірного багатства, неймовірних знущань над трудящими, неймовірного горя і неймовірної ганьби тієї системи, яка створила це страшне пекло на далекому, забутому Богом і проклятому людьми заполяр'ї.

О шостій годині ранку, вбивці закінчили свою роботу в лагері. 79 мам ніколи не діждуться своїх синочків і ніколи не побачать їх могил. Вони заховані у вічну мерзлоту, неоплакані рідними й дружинами. А 280 зареєстрованих ранених забрано було до лікарні. Останніх всіх вивели в тундру і сотнями підводили до стола з картотекою. За столом сиділо начальство правління лагером і та ж сама беріївська комісія з Москви. Вийшло так, що Берію застрілили, але його систему зберегли і надалі діяли його методами. Під столом сиділа група Жданова і Борисенка. Завданням тих людей було підказувати начальству, кого куди направити. До такої собачої ролі вони звикли ще з ґестапо.

Отже, кожного з нас по черзі викликали до столу. Працівники спецчастини витягували наші карточки з фото і спецпомітками, а ті знов, що попали від ґестапо в ЧК з групи Жданова і Борисенка, підказували начальству кого куди з нас направити.

Коли я підійшов до столу картотеки, мене запитали :

— Фамілія ?

Я назвав своє прізвище, ім'я та по-батькові.

— О, то ...*), — це все його робота, — забурчали під столом ждановці і борисенківці. А оперуповноважений відразу нагорнув на голову мого бушлата і почав бити по нирках.

— Налево його, — розпорядився старший оперуповноважений Воронцов. Мене відвели наліво. Там уже сиділо біля ста каторжан.

— О, то це ще добре обійшлося, — подумав я. Але в ту ж мить підбіг до нашої колони Воронцов і крикнув немов з переляку :

— Шумук ! Вставай ! Ти не туди попав.

Я встав і вийшов з колони.

— Ведіть його в яму, — сказав Воронцов до двох стоячих рядом червонопогонників.

— Вон туда, шагом марш, — показавши рукою, розпорядився солдат. Мене відвели метрів двісті вперед. А там посеред карликових кущів над ямою стояло біля десяти солдатів і офіцерів.

— О, наконец-то и нам дали работу, — радісно закричали солдати і офіцери. І в ту ж мить, оточивши мене, скрутили руки назад і дуже сильно затиснули в автоматичні наручники. А тоді я відчув сильний удар із-заду по шиї. Я впав ниць у яму. Там по мені топталися, ставали на хребет і з усієї сили підскакували, щоб таким способом потрощити мені позвоночники. Копали чобітьми в боки, били по голові. Пізніше підійшли три генерали. Солдати виструнчились і стояли, мов укопані.

— Это тот самый ? — спитав один генерал.

— Да, да, это он, — відповів другий.

— Как твоя фамилия ? — запитав третій.

— Я рук не чувствую, — відповів я.

— Смотрите, у него руки чернеют. У кого ключи ? Ослабить ему наручники, — розпорядився генерал.

Ключів шукали і перепитували один в одного хвилин п'ятнадцять, але нарешті знайшли і послабили мені наручники. Тоді я сказав своє прізвище, але генерали вже не слухали мене і відійшли геть.

Через хвилин десять привели до мене в яму медфельдшера Козлавскаса.

— О, видишь — комитетчик, волосы себе отрастил, — сказав один офіцер і, схопивши його за волосся, вдарив ногою в живіт. Козлавскас скорчився і впав. Тоді всі кинулися бити Козлавскаса. Пізніше привели до нас ще одного українця (його прізвище я забув) і почали бити його.

— Встать! — скомандував нам якийсь офіцер.

Ми встали.

— Следуйте вперед вот в этом направлении, — показавши рукою, сказав офіцер. Ми мовчки пішли. Нас конвоювало троє солдатів. Один раз конвойний солдат вдарив мене навсторч прикладом з такою силою, що я впав і на якусь мить втратив притомність.

За метрів п'ятсот стояв « воронок ». Задні двері у « воронку » були відкриті і збоку біля них стояв якийсь здоровий лейтенант.

— Заходите по одному, — сказав офіцер. Першим пішов Козлавскас. Якраз у ту мить, як Козлавскас підняв ліву ногу, щоб ступити на східець « воронка », лейтенант зо всієї сили вдарив його чоботом між ноги, в найболючіше місце. Козлавскас впав і втратив свідомість. Солдати вкинули його у « воронок » і там почали бити, рвати волосся з його голови. 3 другим зробили те саме. Лейтенант влучив його в те саме місце, що і Козлавскаса. Останнім пішов я. Лейтенант затиснув зуби і відставив свою праву ногу назад для відповідного розмаху. Але я, підійшовши до « воронка », піднявся на сходинку « воронка » не на ліву нову, а на праву, і тому лейтенант своєю ногою вдарив мене не між ноги, а в зад, і я бистро вскочив у « воронок ».

— Схитрил, дать ему там за эту его хитрость, — сказав лейтенант до солдатів. Солдати вскочили у « воронок » і почали мене бити, але у « воронку » було вже нас троє і не було місця займатися їх улюбленим « спортом ».

— Куда их ? — запитав лейтенанта солдат-шофер.

— Гони их к яме, — відповів лейтенант.

« Воронок » рушив і почав нас кидати по норильському бездоріжжі. Всі стогнуть. « Там у ямі мені попало найбільше, а тут найменше », — думав собі я. Але в яку ж це ще « яму » везуть нас ? Через хвилин сорок « воронок » зупинився. Відчинилися двері. Трьох беріївських пахолків із садистським виразом облич жадібно заглядали до нас у « воронок ».

— А ну виходь по одному, — почулась самовдоволена команда якогось офіцера. Я вийшов першим.

— Бегом все туда под стенку, — скомандував капітан і показав рукою стіну тієї тюрми, що вони називали « Ямою ». Я пішов у вказаному напрямку.

— Тебе говорят бегом, — крикнув якийсь беріївський пахолок і вдарив мене ногою в бік.

Біля вказаної стіни, старший лейтенант з бульдоґівською мордою глухо сказав :

— Ложись лицом к земле и наслаждайсь запахом земли, пока ещё живой, бо скоро здесь вас всех прикончат. Понял ?!!

Я мовчки ліг і насправді нюхав запах тіеї страшної ями, якою гордились всі пахолки садистичного племени Ягоди, Єжова, Абакумова і Берії.

« Земля, як земля, — думав собі я, — але оці нелюди за довгі роки сваволі зробили її страшною ». Але зараз же пригнали і звеліли лягти ниць, так як і мені, моїм обом друзям по нещастю.

— Здесь их прикончим или там под обрывом ? — запитав старший лейтенант капітана.

— Нет, это была бы для них большая роскошь. Будем наслаждаться ними по одному на каждую ночь. Ночью приятнее заниматься зтим делом, — самовдоволено сказав капітан, — сейчас мы по одному будем давать их своим солдатам для упражнений.

— Шумук, поднимайся и следуй за мною, — сказав капітан.

Я встав і пішов за капітаном. Капітан завів мене в темний коридор, що вів до канцелярії тюрми. У коридорі чекали на мене чотири здорових роздітих солдати.

— Поупражняйтесь, ребята, зтим храбрецом, — злорадно сказав капітан до солдатів.

Солдати миттю вхопили мене за руки й ноги і, піднявши вище своїх голів, рвучко шарпнули до землі. Так піднімали мене і кидали на землю шість разів.

Звідти завели в канцелярію для оформлення прийому в тюрму.

Прийшла жінка-лікар і веліла мені роздягнутись догола. Я роздягнувся. Все тіло було в синяках. Жінка-лікар оглянула мене і, повернувшись до капітана, з глумом сказала :

— Видно, он у вас боксом занимался.

— Да, он у нас боксёр, — і в ту ж мить з усієї сили вдарив мене голого ногою в живіт. Я впав і мене віднесли до камери.

Тим разом мене тяжче скатували, ніж у польській дефензиві. Три дні я нічого не їв, не пив і сам не міг навіть піднятися з нар.

До ночі в нашу камеру напхали стільки людей, що ті, які були далі від вікна, почали вмлівати від нестачі повітря. Через кілька днів нас розсадили.

На п'ятий день я почув себе краще. Через декілька днів до нашої камери дали людей з четвертого лагеря ІТЛ**). Серед тих людей був один високий, стрункий, красивий молодий чоловік. Він робив враження вдумливої зосередженої людини.

— Що це за чоловік? — запитав я одного з їх групи.

— Це Євген Грицак, він у нас керував усім страйком. Це дуже відважний чоловік, — відповів один з їх групи.

Ми, каторжани, дев'ять років були строго ізольовані від усіх політв'язнів-некаторжан, яких судили після нас, і тому нам було дуже цікаво знати, як у них проходив страйк. Які в них були порядки, та які вони ставили вимоги ? Ми завжди були про ті лагери дуже високої думки. Степанів, Воротняк і Колотій***) багато років перебували разом з ними і вони просто ідеалізували « провідних людей » тих некаторжанських лагерів, а зокрема Германа Петровича, Щура, Горошка і цілий ряд інших. Мені дуже хотілося познайомитися з тими леґендарними людьми, але їх у нашій камері не було. Був лише нікому не відомий Євген Грицак. Саме цей Євген і керував страйком на четвертому лагері.

— Ви, Євгене, з четвертого лагера ? — запитав я.

— Так, я з четвертого лагера, — гордо відповів Євген.

— Розкажіть, будь ласка, як у вас виник, проходив і закінчився страйк ? — запитав я Євгена.

— Вечорами, а зокрема у вихідні дні, наші хлопці з України співали своїх народніх пісень і ось одного дня солдат, охороняючий лагер, почав кричати, щоб перестали співати, а хлопці не звертали на його крики ніякої уваги, продовжуючи співати. Солдат почав стріляти і вбив одного на смерть, а двох ранив. Оце й послужило причиною для страйку, — відповів Євген.

— А хто у вас керував страйком ? — запитав я.

— Я один керував страйком від початку і до кінця, — гордо відповів Євген.

— А які вимоги ви ставили перед урядом ? — запитав я Євгена.

— Я домагався покарання вбивці, — так само гордо відповів Євген.

— А як закінчився у вас страйк ?

— Приїздила московська комісія і пообіцяла нам розібрати всі наші скарги і тоді ми вийшли на роботу, — відповів Євген.

— Люди самі пішли на роботу, чи ви їм наказали йти ? — запитав я.

— Я сам сказав людям, щоб ішли на роботу, бо в людей витворився такий настрій, що вони пішли б самі, а це було б гірше, як для мене, так і для всіх, — відповів Євген.

— А скільки днів ви страйкували ? — запитав я Євгена.

— 17 днів, — відповів Євген.

— А ми страйкували рівно два місяці і в нас усе було поставлено зовсім по-іншому, — сказав я.

— Що ж з того, що ви страйкували два місяці. Ви ж усю славу вашого страйку віддали руським. Вами всіма руські командували. Серед вас не знайшлося навіть і одного українця, який би відважився все це взяти на себе, — заносливо сказав Євген.

— Ми підходили до тієї справи зовсім з іншими міркуваннями. Ми, навпаки, докладали всіх зусиль, щоб ніхто інший, а саме руські офіційно фірмували керівництво страйком, але ми те керівництво поставили в таке положення, що воно змушене було виконувати нашу волю, — відповів я Євгенові.

— Про те, що ви оце оповідаєте, ніхто ніколи не знатиме, а про те, що руські вами всіма командували, знають і знатимуть усі, — відповів Євген.

— Руські щедро нагороджували і прославляли тих наших « хохлів », що віддавали всі свої сили, талант і життя за створення російської імперії. Адже ж пора і нам навчитися впрягати руських у боротьбу за розрушення тієї імперії і славити їх за те, бо руський народ насправді стане вільним і повноцінним народом щойно тоді, коли не буде поневолювати інших народів, — відповів я.

Далі продовжувати бесіди Євген не виявив охоти, але по виразу його обличчя видно було, що він залишився при своїх думках. Для нього особиста слава — понад усе. Терпимість до інакшемислячих чужа для його природи і тому з ним розмовляти виявилось дуже важко. Його Бог не наділив користолюбністю, але, натомість, дав подвійну норму славолюбивости і властелюбивости. А взагалі то це був безкорисний, чесний, розумний і спостережливий чоловік.

— А може й краще було б нам також вивести людей за зону і таким чином уникнути тієї кривавої розправи, а ми могли це зробити ? — сказав до мене Роман 3.

— Ні, Романе, кров убитих ляже чорною плямою на убивць, на систему, яка породила і узаконила їх оті криваві злочини, а не на нас. Мені сумно робиться за тих каторжан-політв'язнів, що померли від холоду, голоду, непосильної праці і знущань. А тими, що загинули в боротьбі із свавіллям тиранії, ми повинні тільки гордитися. При тім ми ж боролися гуманними засобами. Ми ж лише відмовилися укріпляти владу свавілля, владу тиранії і вимагали прилюдного розгляду їх злочинів, а вони нас за те стріляли, — відповів я.

Місяць ми сиділи у тій ямі і цілий місяць начальник та наглядачі в завуальованій формі таємничо витворювали атмосферу неминучої кривавої розправи над нами. Відношення було натягнуте до крайнього. Начальником тюрми був той самий оперативний, що на Медвежці вбив двох віруючих. Наглядачами у нього були також убивці. Але це ті вбивці, яких захищає влада і понині, а деяким з них за ті жахливі злочини платить уже хорошу пенсію.

Нещадно переслідуються лише ті, хто насмілюється говорити й писати про ті злочини.

*)	Нечітке слово, правдоподібно лайливе.
**)	ІТЛ (ИТЛ) — Исправительно-Трудовой Лагерь (Виховно-Трудовий Лагер).
***)	Нечітко. Можливо — Колодій.