Данило Шумук
За східнім обрієм

Напередодні закінчення вишколу, десь серед квітня, до нас приїхав Окружний провідник ОУН. Це був молодий хлопець, йому тоді було не більше 22-х років. Сам він був низького зросту, з широким чолом і мудрими уважними очима. Він прочитав нам лекцію про радянську конституцію із своїми власними коментарями. Після закінчення вишколу окружний провідник призначив нас на роботу. Якова призначив старшим організатором над людьми із східніх областей. Жука взяв до себе комендантом СБ. Всіх інших розіслав по районах організаторами людей зі східніх областей. А мене відправив знову на пропаґандивний вишкіл у село Теремне під самим Луцьком. На той вишкіл були зібрані всі районні провідники і суспільно-політичні референти всієї округи і провідник міста Луцька Дубчак. Всі вони вважалися старими членами організації. Тільки один я був безпартійний. Був між нами один священик із Сінкевичівського району. На тому вишколі всі були озброєні в пістолі та автомати. Тільки священик і я не мали ніякої зброї.

Хата призначена для проведення вишколу стояла над шляхом, що сполучав Луцьк з Рівним. Тим шляхом німці безперервно їздили і ходили. Священик у вільні хвилини дрижачими від страху устами молився Богу, щоб німці не зайшли у хату. Всі інші були готові розправитися з німцями у ту ж хвилину, як тільки вони з'являться у хаті. Там лекції читали інструктори Крайового Проводу. Всі вони були непогано ерудовані і лекції читали на досить високому рівні. На тому вишколі ніяких дискусій не влаштовувалось. Це були люди віри. Вони вірили своїй організації і своєму проводові. Я цей вишкіл закінчив блискуче. Після вишколу окружний провідник призначив мене інструктором в окружну інспекторську групу до Лісовика.

Лісовик прийняв мене радо. Він радів з того, що число підвладних у нього збільшується. А для мене це призначення було великою радістю насамперед тому, що я матиму змогу бути із Славком. Крім того я радів, що зможу, читаючи лекції, вправити щось своє, добре продумане і перевірене самим життям. Лісовик дав мені конспекти з політики та організації і я почав готуватися до викладання. Усі ті конспекти я упорядкував по-своєму, а тоді віддав друкарці до друку. Друкарка старанно видрукувала і віддала мені.

Незабаром нас викликали в село Корито, Острожецького району, на вишкіл жінок. Вишкіл відбувся на хуторі у хаті, захованій у долині між двома високими горбами. Господар дому з глибоко замріяними розумними очима прийняв нас радо і гостинно.

Для мене це був перший вишкіл, на якому я виступав у ролі викладача. Роботу інструктора я засвоїв досить швидко і бездоганно. Дівчата питань майже ніколи не ставили, але натомість все старалися записати. Бесіди з дівчатами у вечірні години нам не вдавалися. Весна, сповита чарівною волинською красою, тягнула їх до кохання, до романтики, а не до політики. Вони тільки те й робили, що зглядалися на Славка, дехто немов би за кожним його словом заглядав у рот.

Після закінчення того вишколу нас вислали до села П'янне. Їхали ми туди підводою. Це була незабутня подорож. П'янський ліс, через який ми їхали, тільки-що почав пробуджуватися з нічного сну. Птахи випробовували свої голоси, немов би перекликаючись між собою. Всі мої супутники вслухувалися у ту чудову лісову музику і мовчали. Село П'янне суціль було вкрите білим, як молоко, черешневим цвітом. Все пахло блаженними пахощами. На хуторах ждало нас дві групи : одна дівчат, а друга xлопців.

Серед хлопців було двоє із загону УПА, що прибули на вишкіл з поліських лісів. Ці хлопці жваво з бравурою оповідали своїм товаришам по вишколу про формування українських військових загонів, про бойові сутички з німцями. Все це на той час звучало романтично, або навіть зовсім леґендарно. Всі на вишколі доброзичливо заздрили їм. Вони були у центрі уваги всіх. На тому вишколі також проводились вільні бесіди, але були вони іншого характеру. Цю групу зовсім не цікавив соціяльно-політичний бік того руху. Їх цікавила історія козацької доби. Лісовик просто сяяв з радости. Він любив вечорами після лекцій заводити бесіди про Хмельниччину і наводити аналогії до нашого руху. Це був його ковзок, на якому він самозакохано стрибав.

— Полісся із всіма своїми непрохідними лісами, болотами і озерами — це сучасна Січ, це наша Велика Хортиця, до якої тягнеться вся наша молодь, в жилах якої бурлить козацька кров. Тепер увесь наш народ повернувся обличчям до лісу. У поліських лісах формуються збройні сили нашого народу, яким призначено самим Богом визволити свій Рідний Край, свій народ від німецьких загарбників і москалів, — сп'янілий від захоплення самим собою, говорив Лісовик.

Першим своїм виступом Лісовик іноді захоплював слухачів, а вже другим і третім розчаровував безкінечними повтореннями та власним сміхом штучно викликаним для підкреслення влучности сказаного.

— Про які ж це збройні сили мова, де вони взялися і де здобули зброю ? — тихо запитав я Славка.

— 3 приходом німців на наші землі по всіх містах Волині були організовані військові школи. Все це робилось за дозволом і під контролею німців. В тих школах вишколювалися тільки українці. Командирами та інструкторами в них також в основному були українці. У всіх тих школах підпільно працювала ОУН. Восени 1942 р. німці задумали школи перекинути на захід, у Францію і Голляндію. Тоді ОУН дала команду всім тим школам і шутцполіції забрати якмога більше зброї й амуніції та йти в ліс. На цей заклик ОУН тоді зі зброєю в руках пішло в ліс понад 4 тисячі. Вони і стали основним кістяком наших загонів УПА (Української Повстанської Армії). Все це, до речі, сталося якраз тоді, коли німці розпочали масовий вивіз нашої молоді у Німеччину на каторжні роботи. Оце ж якраз тими своїми безглуздими діями німці і штовхнули всю молодь Волині до лав УПА, — спокійно сказав Славко.

— А хто ж очолює і керує всіма тими загонами ? — запитав я.

— Весь цей рух на Волині очолює Крайовий Провідник Клим Савур (його справжне прізвище Клячківський), а фактично командує тими загонами петлюрівський полковник Гончаренко (дійсне прізвище Ступницький). Він був начальником військової школи у Рівному, а тепер начальником штабу УПА, — сказав Славко.

— І всі командири тих шкіл підпорядкувалися велінням ОУН ? — запитав я.

— Ні, знайшовся такий Боровець, що пізніше назвав себе Бульбою. Він раніше за інших вийшов з-під підпорядкування німців, залишив свої Сарни і пішов зі своєю школою в ліс. Напочатку до нього тягнулося багато молоді і йому вдалося створити великий загін. Він вів боротьбу з німцями, з червоними партизанами та одночасно переслідував ОУН, що діяла в його загоні (між іншим наш Лісовик був у охороні самого Бульби). Але, як по велінню ОУН пішли всі школи в ліс і створили УПА, то тоді майже всі люди від Бульби перейшли до загонів УПА. Переходили організовано цілими сотнями, — сказав Славко.

— Ви, Славку, давно вже належите до ОУН ? — запитав я.

— Я і зараз точно не знаю, чи я належу. Я займався літературою в основному. Мене сюди на вишкільну роботу покликали недавно. Коли б усе увінчалося успіхом і нарешті утворилася незалежна українська держава, то я знову пішов би у літературу. Політики змінюють державний лад, але вони не здібні зробити кращою саму людину, а від людей залежить усе. Натомість мистецтво, література, здатні змінити саму людину на кращу, ніж вона є насьогодні. Справжнє мистецтво і література, вірні своєму гуманістичному покликанню, відображають прекрасне у природі людей і таким чином ушляхетнюють людей, не дають їм очерствіти й отупіти духовно, — сказав Славко.

— А ви, Славку, вірите в успіх нашої боротьби ? — запитав я.

— Успіх чи неуспіх нашої боротьби залежатиме від багатьох обставин незалежних від нас. Якщо західні держави відкриють другий фронт у Греції і вдарять клином через Балкани на Прибалтику, то звичайно, ми виграємо і українська незалежна держава створиться неодмінно, а якщо західні держави відкриють другий фронт в Італії і Франції, то тоді — все пропало : нас задушать і оклюють, — сказав Славко, — але таких міркувань голосно не вільно висловлювати.

— Але ж західні держави підписали військовий договір з Радянським Союзом, у якому мова про спільну координацію військових дій і, крім того, сама ОУН створена « по образу і подобію » фашистських партій з тією ж ідеологією, що спирається на філософії Ніцше, Шопенгауера і Макіявеллі. Як же тоді західні держави подивляться на нас ? — запитав я.

— Це не страшно. Зараз в ОУН заанґажовано багато безпартійних, таких як ось ми. Нам основне це — незалежність, а питання соціяльно-політичного ладу — другорядне, яке вирішиться по ходу державного будівництва. Я особисто не проти, щоб усі найважливіші соціяльно-політичні питання вирішувалися шляхом референдуму. Мені подобається демократія на зразок англійської демократії, — сказав Славко.

— О, чудово, то може ми тоді, Славку, виробимо спільну політичну плятформу, — жартуючи, сказав я. — Ви висуваєте незалежність як основу основ. А я ще додам « свободу думки і слова ». Таке гасло припадає до смаку нашому народові, бо він спирається на традиції нашої славної Козацької доби, — сказав я.

— Гаразд, я згідний, — жартуючи відповів Славко, але в козаків під час походу існувала військова диктатура, а ми ж зараз у поході.

— Добре, будемо підтримувати у поході військову диктатуру аж до першої зупинки, яка називаеться « Українська Незалежна Держава », — додав я.

Жіночий вишкіл був зо 300 метрів від чоловічого. Лекції читалися вкупі, разом і мешкали. На тому вишколі були в основному учительки і зрідка медички та інші дівчата із східніх областей. Всі вони були молоді, збуджені весною, їм хотілося кохання, а не політики, а Славка вони очима просто їли. Наші лекції вони старанно записували і не більше. Мене чомусь вони вважали за східняка і, мабуть, тільки тому ставилися дуже прихильно. Я, було, один раз сказав їм, що я не східняк, а вони на це тільки засміялися, а одна сказала : « Не обманюйте, а звідкіля б ви так знали східню Україну і всі події, що там відбувалися ще до війни. Та, крім того, ви і в марксизмі розбираєтеся краще від нас всіх. Ось Лісовика і Макара відразу видно, що вони західняки ! »

— А Славка не видно, що він західняк ? — усміхаючись, запитав я.

— О, Славко ! — з любов'ю промовили всі й засміялися. — Славко зовсім інший чоловік. Він особливий, таких ані на сході, ані на заході більше не знайдеш, — закінчила Ярослава.

Оце так завжди з дівчатами. Вони можуть оповісти, хто якими словами розпочинає лекцію, де і як тримає руки, як вимовляє окремі слова, але про саму суть лекцій не скажуть ані слова. Особливо вони підбивали Лісовика.

На третій день від початку вишколу до жіночої частини прибуло ще 2 жінки. Одна молода, міцно збудована, назвала себе Аллою, друга — старша, років біля сорока, назвала себе Зіною. Разом з ними прибув і окружний провідник Федір.

— Постарайтеся делікатно приглянутися до тієї Алли, — кивнув головою Федір у бік дівчини, — це совєтська шпигунка. Вона в середині нашої організації підбирає людей у свою розвідувальну мережу. Цікаво, на кого вона тут спробує робити ставку, — сказав окружний провідник.

Алла справді виділялася поміж усіх дівчат. У неї завжди був діловий робочий вигляд обличчя, а особливо очей. Всі дівчата тільки іноді пробували напускати на себе діловий вигляд, і це в них дуже кумедно виходило, а в Алли було навпаки : вона з усіх сил намагалась бути веселою, безтурботною, але це їй не вдавалось. Крім того, Аллу губило те, що вона всюди і завжди посилено старалась здобути якнайбільше інформацій. Вона на кожному кроці допитувалася у своїх подруг по вишколу за кожного чоловіка з організації, її цікавили псевдо, прізвища і організаційні пости кожного підпільника. А це вже насторожувало всіх, бо в організації було прийнято нікого про подібні речі не питати. Зіна виділялася своєю чисто жіночою безкорисністю. Вона жадібно, по-жіночому дивилася на всіх мужчин. Одного разу Зіна прямо сказала мені:

— От скажіть откровенно — ви мужчини, чи може якісь євнухи ? Як можна бути такими дерев'яними, перебуваючи разом з такими чудовими дівчатами. Ви мабуть навіть і не думаєте, що це війна, що завтра чи післязавтра вона може проковтнути нас. Тому треба спішити жити, треба вбирати, всмоктувати в себе життя якмога швидше і повніше. А ви у святих граєтесь, думаєте, що та ваша святість комусь потрібна. Хто з вас виживе, то колись згадаєте оці мої слова і пожалієте, що так дурно провели свою золоту неповторну молодість. Ця ваша мораль суперечить законам самої природи, встановленої самим Богом.

Я слухав Зіну і червонів. Не знаходив слів, щоб їй щось сказати. Я умів говорити багато на різні теми, але в таких питаннях був безрадним зовсім. Подумавши трохи, я, усміхнувшись, сказав : « У програму наших вишколів і бесід та тема не входить ».

— Так, це правда, у вашу програму не увійшли тільки відвічне і насущне життя, — сказала Зіна.

Всю ту розмову із Зіною я переповів Лісовику-Славкові і Макарові. Лісовик, нахмуривши брови, сказав : « Треба викликати лікаря-гінеколога і перевірити всіх дівчат. Все це пахне венеричним заговором». Славко тільки посміхнувся, а Макар мовчав, як і завжди.

Через два дні приїхав гінеколог із медсестрою. Перевірили всіх дівчат. Одну визнали хворою на гонорею і відразу ж забрали її у лікарню. Інші виявилися здоровими.

Вишкіл закінчився. Люди поїхали за своїми призначеннями. Нам веліли переселитися до Острожця. Вирушили ми туди після обіду. Ідучи через село Свищів, був я вражений небаченою доти картиною. В одному розкішному садку гарно зодягнуті дівчата (і самі собою красиві) займалися військовою муштрою. Тонким дзвінким голосом чітко командувала ними струнка дівчина. Вони проходили « впоряд ». Під захід сонця у весняну пору це видовище було надзвичайно збуджуючим, або навіть романтичним. Неподалік від них, на майданчику, таким же військовим впорядом займалися юнаки від 12-ти до 16-ти років. Ними також командував юнак років 16-ти. Юнаки не тільки займались військовим впорядом, а ще й робили вправи з дерев'яними крісами. Все це, як дівчата, так і хлопці, виконували дуже сумлінно. Вираз обличчя і погляд очей були в них настільки поважними та сповненими почуття відповідальности, наче б від їхнього вишколу залежала доля всієї нашої країни й народу. Все це так чудово вписувалося у природу нашої прекрасної волинської весни і бойову історію нашого народу, що, дивлячись на це чудове видовище і чуючи їх дзвінкі голоси, мені аж у грудях залоскотало.

— О, це я вперше бачу таке видовище !

— Ще не таке побачите, — гордо сказав Лісовик. — Ми з кожного хутора зробимо неприступну фортецю. Зброєю буде володіти кожний наш юнак і кожна жінка. Зараз на Волині немає жодної сім'ї, ані однієї людини, яка б не працювала на УПА. 3 кожної сім'ї хоч один хтось перебуває у відділах УПА або в організаційній мережі. Словом, на боротьбу піднявся весь наш народ і ми переможемо !

— Волинь то ще не увесь народ, — сказав я, — це лише маленька частина нашого народу.

— Чому тільки Волинь, а Галичина, а Схід ? — заперечив Лісовик.

— Ми там не були, не бачили і тому не можемо так самоупевнено говорити про ті землі — спокійно відповів я.

— Що ж, навіть серед учнів Христа був Хома, — сказав Лісовик і, зітхнувши, відвів свій погляд вбік, а потім додав : — Якщо вже тупе, глухе, затуркане Полісся піднялось, то що тоді говорити про Галичину. Галичани свідомий народ, там ОУН давно закріпилась, а ваше Полісся ще донедавна було комуністичним, червоним.

— А УПА в Галичині є ? — запитав я.

— Як треба буде, то буде й УПА, — невдоволено відповів Лісовик.

— Так, це правда, Волинь, а особливо Полісся, до війни було охоплене комуністами. Свій успіх на Волині і Поліссі націоналісти повинні завдячувати більшовикам.

— Про що ви взялись сперечатися, — сказав Макар. — Совєтська армія далеко звідсіля і нам поки що доводиться вести боротьбу з німцями, а не з більшовиками.

— Армія справді далеко, але червона партизанка недалеко, — сказав Лісовик.

— Де ж ви бачите ту червону партизанку ? — з присмішкою запитав Макар. — Вони сплять десь там за Сарнами в лісах і тільки час-від-часу роблять вилазки на контрольовані нами терени, щоб зірвати залізницю і запастися продуктами у наших селах.

— А за Медвєдєва то ви забули. Він же сидить тут у нас під носом, у Цуманських лісах, — сказав Лісовик.

— Так, це правда, Медвєдєв недалеко, але ж він тільки сидить і займає всього на всього кількадесят квадратних кілометрів, — сказав Макар.

— Але живе за рахунок контрольованих нами теренів, — відповів Лісовик. — Він же грабує наші млини і наших селян. А найгірше те, що вони зривають залізниці на території найбільше національно свідомих сіл. А німці приїжджають і валять ті села, і розстрілюють ні в чому невинних людей. Вони ухитряються німецькими руками нас бити.

Увечорі ми приїхали на призначений хутір. Хутір був чудовий. Вся садиба потопала у квітучому саду, а за садом розкинувся чудовий березовий гай. На тому хуторі ми відпочивали два тижні. Господар був штундою і одразу взявся нас просвіщати в Божому слові. Славко, я і Макар не дуже охоче вступали з ним у дискусію, зате Лісовик те й робив, що сперечався з господарем. Господар дому був пожилим статечним чоловіком. Мав двох дорослих синів і дочку. Сини ласо дивились на зброю (всі друзі були при зброї), але їх віра не дозволяла їм навіть руками торкнутися її. Донька жадібно зглядалась на Славка і обдаровувала його привабливими усмішками, але Славко з дівчатами ніколи далі своєї природної увічливости не йшов. У Луцьку в нього була наречена і він був вірним їй.

— От ви кажете, що вбивство є найбільшим гріхом перед Богом і людьми, а уявіть собі таку ситуацію, що ось зараз на наше подвір'я прийшли німаки і забирають у вас останню корову і тієї ж миті ваша дружина почала сперечатися з німцями, а німаки почали її бити і налаштовувати автомат проти неї. Що б ви робили : чи ждали б поки німці застрелять вашу любу дружину і маму ваших діточок, чи схопили б оцей автомат і застрелили б німака ? — сповнений самовдоволенням запитав Лісовик, смакуючи наперед свою перемогу над господарем дому.

— Ця ваша хитромудра ситуація, придумана вами, ніколи не могтиме статися хоча б тому, що моя дружина ніколи не стане підставляти своєї голови за корову, — відповів господар.

— У Святому письмі стоїть, що хто з мечем приходить, той від меча й гине, — пихато сказав Лісовик, а потім додав : — Адже і німці на нашу землю прийшли з мечем, від меча вони і загинуть.

— Бог не раз таких грішників нищить, — спокійно відповів господар.

— Так ви тих, що захищають свою землю, свій народ, зі зброєю в руках, називаєте грішниками ?! — з обуренням сказав Лісовик.

— Я так не сказав, — схвильовано подивившись на Лісовика, відповів господар. — Це, що ви зі зброєю в руках виступаєте проти озброєних до зубів німців, ще можна зрозуміти, але те, що ви робите з поляками, то вже не вкладається ні в які рамки. Ось недавно у Ліжині замордували учительку-польку і вкинули у колодязь... І це зробили її колишні учні, яких вона кілька років тому вчила... Й це не одинокий випадок, вже може місяць поляків вбивають то тут, то там. Нападати зненацька на мирних людей і вбивати їх, то вже аж ніяк не по-лицарському, — сказав господар.

— А що зробили на Холмщині поляки з нашими українськими селянами ? Ви знаєте про те, що ще в 1942 р. за березень і квітень поляки спалили біля сорока наших українських сіл і 130 церков та убили 34 тисячі людей ! Вони їздили верхи на наших священиках, а потім у жахливий спосіб замордовували їх, вони ґвалтували наших дівчат на очах батьків, а потім убивали їх і батьків, — люто відповів Лісовик.

— Я не знаю, може воно було і так як ви оповідаєте, але ви оцими своїми страшними вбивствами мирних поляків берете на себе великий гріх перед Богом і людьми. Ви ж не йшли вбивати тих поляків, що на Холмщині палили наші села, руйнували церкви і вбивали людей. Тут же вбиваєте невинних і абсолютно безборонних людей, — сказав господар.

— Ви, господарю, так не говоріть за нас — «ви вбиваєте». Ми особисто нікого не вбиваємо. Наша зброя — виключно сила книжки і друковане слово. Ми по суті нікого і не закликаємо вбивати. Наше основне діло — пробуджувати самосвідомість неповторности і окремішности нашого народу, — сказав Славко.

— Вибачаюсь, я вибачаюсь, — уклоняючись, винувато сказав господар.